[Вступ]

Ясь Олексій

На зламі XVIII – ХІХ ст. європейський інтелектуал був учасником, або, принаймні, очевидцем масштабних метаморфоз, які спричинили Французька революція та початок епохи індустріальних перетворень чи промислової революції в Англії. Недаремно британський історик Е. Гобсбаум метафорично охрестив тогочасні соціокультурні зрушення як «подвійний кратер (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.) великого діючого вулкана» [287]. Ці тотальні трансформації й заклали найголовніші соціокультурні координати того простору Модерну чи «довгого ХІХ століття», в межах якого народи Європи прожили до Першої світової війни [288].

На думку німецького вченого Ф. Мейнеке, в той час, здавалося, що начебто сам Розум перебрав на себе управління державною владою [289]. Ба більше, французький революційний уряд кінця XVIII ст. прагнув «раціоналізувати» навіть християнську віру впровадивши, за висловом М. Драгоманова, «релігію Розуму» [290].

Втім, новітні реалії доби революцій та наполеонівських війн швидко підважили початкове піднесення й ейфорію. Натомість ширилися повсюдна зневіра та всеохоплюючий скептицизм освічених верств суспільства до раціоналістичних, пізньопросвітницьких систем світобачення. Саме на них покладали провину за тогочасні військово-політичні катаклізми, руйнацію та величезні людські втрати в Європі. Відтак на початку ХІХ ст. історична та суспільно-політична думка перебувала у стані інтелектуальних і культурних трансформацій.

Така гостра, болюча конфронтація раціоналістично-просвітницьких уявлень із динамічною та нещадною післяреволюційною реальністю стає зрозумілою, коли взяти до уваги провідні концепти мислителів доби Просвітництва. Передусім, слід згадати про винятковий статус універсального Ratio та природного Права у просвітницькому світосприйнятті. Тим паче, що останнім відводилася роль найголовніших системних чинників у процесі переходу людства від однієї стадії розвитку чи деградації до іншої. Тож домінували уявлення, скеровані на осягнення «вічної» закономірності всіх речей і об’єктів в інтелектуальному дусі природно-правового мислення.

З цієї перспективи висувалися вимоги і до упорядкування світу історії, яку конструювали на засадах цілеспрямованого Розуму та людської Волі. Загалом ставлення до минувшини було амбівалентним. Незаперечне надбання раціоналістично-просвітницького мислення виявилося у секуляризації багатьох сфер життя, звільненні від релігійних і метафізичних елементів, зрештою в ідеї загальної, універсальної історії людства, яку розглядали у філософському плані [291]. Та і впровадженню терміна «філософія історії» завдячуємо Вольтеру як одному з найвідоміших мислителів культурної доби Просвітництва.

Водночас у минулому відшукувалися необхідні взірці – «корисні істини» для обгрунтування доцільності політичних і соціальних змін, аргументи, щоби ствердити ідею поступального розвитку людства за його іманентними складовими тощо. Причому на роль універсального мірила вартості претендував всесильний просвітницький Розум, який перетворився на монументальну, позачасову цінність стосовно всієї людської минувшини.

Американський історик Гейден Вайт слушно зауважив, що для адептів просвітницького історіописання минуле

«було [курсив Г. Вайта. – Авт.] нерозумним, сучасне – конфліктом розуму й нерозумності, і тільки майбуття було часом, який представлявся як тріумф розуму над нерозумністю, викінченої єдності, порятунку» [292].

Архаїчні інститути, звичаї, обряди та інші традиційні елементи, які суперечили раціоналістичним поглядам щодо довершеної побудови світу, піддавалися нищівній критиці. Більше того, навіть окремі епізоди минувшини розглядалися, переважно, у контексті повчального дуалістичного (негативного чи позитивного!) значення в загальній канві людської історії, підпорядкованої моралізаторським та виховним цілям.

За влучним виразом німецького філософа-неокантіанця В. Віндельбанда, за доби Просвітництва увага освіченої публіки акцентувалася на проблемах життя окремої особистості чи на ідеальних завданнях усього людства. Тому неповторні явища та суперечливі постаті минулого здебільшого залишалися поза межами раціоналістичного світогляду з властивим для нього неісторичним способом мислення [293].

Культивування ідеї позачасової самоцінності Розуму вело до емансипації поведінки людини стосовно історичних традицій, релігії, станової моральності, що супроводжувалося поширенням меркантилізму та повсюдного прагматизму. Зрештою, культурна доба просвітництва витворила раціональну модель людського буття з наївним оптимізмом і вірою у царство Розуму.

Просвітницько-раціональний стиль мислення продукував прагматичне, моралізаторське та механістичне (з огляду та тогочасну наукову картину світу!), а часто-густо й оптимістичне ставлення до історії. Заразом ширилася генералізація уявлень про минувшину, своєрідна парадигма суцільного порядку та ієрархії, яка спиралася на нормативно-універсальний і природно-правовий ідеал науковості. Універсальність розглядалась як найважливіша і навіть єдина мета всіх історичних студій [294]. Означені духовні, інтелектуальні перетворення і соціокультурні зрушення в Європі породили зворотні ідеалістичні й ірраціональні реакції, які розгорталися під знаком романтичної опозиції стосовно раціоналізму.

Скептицизм щодо уявлень про однорідність людської природи як частини загального універсуму визрівав ще у середовищі мислителів пізньопросвітницького раціоналізму. Зокрема, його споглядаємо у преромантичних мотивах творчості Й.-Г. Гердера [295], Ж.-Ж. Руссо [296] та ін. Згадаємо, приміром, відомий образ Й.-Г. Гердера, котрий уявляв людство як арфу, на якій кожний народ є окремою струною [297]. ««Ідеї» Гердера, можна, сказати послужили благовістом для слов’янських народів», – наголошував М. Грушевський [298].

Критичною точкою таких культурницьких та інтелектуальних устремлінь стала післянаполеонівська доба європейської історії. Саме в цей час відбувається перенесення пріоритетів із самодостатнього культу Розуму на своєрідність і множинність культурно-національних укладів життя, з апології незмінності, одноманітності побутування історичної людини – на акцентування конфлікту «природного стану» з цивілізацією. Заразом поширюються ліберальні ідеали автономії особистості та середовища її побутування тощо.

Таким чином, у перші десятиліття ХІХ ст. ще донедавна вельми популярні теорії просвітницького раціоналізму остаточно програють змагання з новітніми романтичними інтенціями. Впорядковані на засадах універсальності Розуму, раціональності та логічної єдності реконструкції історичної минувшини воднораз перетворюються у хаос незчисленних і неповторних атомів-фактів.

Індивідуалізація, локальна предметизація та національна-регіональна фрагментарність світу історії в романтичних інтерпретаціях сягають апогею. У полі романтичних систем світобачення опиняється історична Людина з розмаїтими та унікальними проявами національного і соціального буття, самобутніми, індивідуальними реакціями, яка остаточно руйнує логічні й універсальні схеми, тотально заперечує просвітницький потяг до абстрактних розумувань і уявлень.

Цей романтичний бунт особистості супроти бездушного раціоналізму Розуму та впорядкованості людського буття, мабуть, найкраще простежуємо у відомій сентенції Михайла Максимовича:

«Душа своїми почуттями проникає в найнепрозоріші глибини буття, в таємниці життя неприступні для одного розуму; тому що в природі, як і в людській душі, завжди залишається дещо вище розшуків нашого розуму, вище законів, за якими він вирішує та перевіряє свої висліди [курсив М. Максимовича. – Авт]. Для повного знання та переконання потрібне живе обіймання предмета через почуття, котре слугує то вісником, то провідником розуму, на його шляху до країни обітованої» [299].

На часі постають дослідницькі зацікавлення унікальним і самобутнім фактографічним матеріалом, який розглядається у контексті різнорідних виявів народного / національного духу. За афористичним висловом Фрідріха фон Шеллінга, постійні метафізичні пошуки народного духу склали сутність тодішньої науки [300]. Мінливість, динамічність, суперечливість, конечність і нескінченість зробилися неодмінними характеристиками полівимірних історичних об’єктів, що функціонували в багатоплощинному середовищі, розглядалися з різних масштабів і ракурсів, зокрема з обсягу національної та регіонально-провінційної проблематики.

У широкому розумінні цілісний потік історичного буття диференціювався на локальні утворення, через які прагнули осягнути внутрішній сенс історичного руху, вловити відчуття часу тієї чи іншої доби. Вживання в епоху, в образи її яскравих і славетних репрезентантів, їхню психологію, свідомість і навіть емоційний стан сформували інтуїтивний, динамічний стиль мислення романтиків, що за великим рахунком призвело до тріумфу ідеї історизму у ХІХ ст. [301]

Отож на зламі XVIII – XIX ст. становлення академічних історіографій низки європейських країн розгорталося у контексті взаємодії, змагання двох «великих стилів» – пізньопросвітницького раціоналізму та романтизму. Саме особливості їхнього співіснування, співбуття значною мірою визначали обличчя того чи іншого національного історіописання, котре вирішувало завдання, сформульовані соціота етнокультурними запитами певного суспільства.

У перші десятиліття ХІХ ст. учений, який студіював історію Малоросії, належав до суспільства перехідної доби як у соціокультурному, так і в інтелектуальному плані. Зазвичай цю епоху кваліфікують як академічну добу українського Відродження [302], котра ще відома як фаза А (за схемою чеського історика М. Гроха) [303], шляхетський період інтелектуальної історії ХIХ cт. (за періодизацією І. Лисяка-Рудницького) [304], харківська стадія національного руху (за візією О. Пріцака та Д. Решетара) [305]. Проте часто до такої чи подібної концептуалізації висловлюють низку застережень, уточнень та пропонують певні модифікації (П.-Р. Магочій та ін.) [306].

У цей час фактично відбувалася зміна культурної та суспільної формації підросійської України, яку здебільшого тлумачать у межах конфлікту традиційного і модерного [307]. Відтак тогочасний історик був, щонайменше, свідком, а якоюсь мірою й учасником тих кардинальних інституціональних, соціальних та інтелектуальних змін.

Українські землі поступово трансформувалися у західні імперські провінції Росії – малоросійські губернії. Значна частина нащадків козацької старшини та шляхти досить успішно інтегрувалася до станової ієрархії імперії Романових як малоросійське дворянство. Чимало українських панів зробило успішну кар’єру на державній службі, хоч і залишалися носіями місцевого, територіального патріотизму з ностальгійними та культурницькими мотивами. Натомість найбідніші верстви здебільшого перетворилися на закріпачене селянство.

Втім, побутували автономістські традиції України-Гетьманщини, які ширилися в осередках старої культури – панських маєтках. Вони живили уяву та мотивували тодішніх українських інтелектуалів – нащадків козацької старшини віднайти своє унікальне місце й призначення за нових соціокультурних передумов і політичних обставин, але нав’язавши зв’язок із козацько-гетьманською минувшиною. Тим більше, що на тодішніх інтелектуалів помітний вплив справляла й культурна доба українського бароко, котру в духовному сенсі вважають спорідненою з романтизмом [308].

Саме у цьому середовищі української / малоросійської аристократії здійснювалася велика робота зі збирання та нагромадження культурно-історичної спадщини, в якій ще в другій половині XVIII – на початку ХІХ ст. важливу роль відігравали історики-аматори з антикварними практиками. Спершу ці практики побутували як своєрідні культурницькі саморефлексії групової спільноти, котру об’єднувало старе козацько-старшинське минуле. Зокрема, таке поширення антикварних устремлінь спостерігаємо на багатьох українських землях, особливо на територіях колишньої Гетьманщини та Слобожанщини [309].

Культурне поле, на якому з’явилися перші паростки українського преромантизму, тісно пов’язане з автономістсько-патріотичними настроями 1770-х – 1790-х років, а за великим рахунком – з недавнім присмерком щойно похованої Гетьманщини. Низка обставин і передумов спричинилася до того, що своєрідним центром таких культурних й інтелектуальних змагань став Новгород-Сіверський. Власне, створення намісництва (1782) перетворило колишнє сотенне містечко Стародубського полку на важливий осередок українського громадського та культурного життя кінця XVIII ст. На новгород-сіверських обширах зібралося чимало інтелектуалів-автономістів, які служили на різних посадах у місцевих установах, мешкали або були пов’язані між собою родинними і службовими зв’язками та приятельськими взаєминами. Декого з них об’єднувало навчання у Києво-Могилянській академії, інших – спільні культурні та соціальні зацікавлення, зокрема претензії на визнання дворянських прав за козацько-старшинськими й шляхетськими родами в імперії Романових.

Вірогідно, саме новгород-сіверські автономісти ініціювали відому Берлінську місію В. Капніста 1791 р. у пошуках потенційних союзників для боротьби супроти російського царату. Не випадково останні десятиліття ХVIII ст. та початок ХІХ ст. позначені численними культурницькими, освітніми, церковними й адміністративними проектами, з якими пов’язують багатоманітні практики новгород-сіверського гуртка. Згадаємо, приміром, «Вергилиевых пастухов…» Опанаса Лобисевича, «Грамматику малороссийского наречия» Олексія Павловського, музичні твори Андрія Рачинського, словник «Изъяснение малороссийских речений в предшедших листах» Федора Туманського тощо.

Стара Сівера виявилася плідним підсонням для нових культурницьких експериментів. З такої перспективи преромантизм відігравав роль своєрідної предтечі модерного романтизму ХІХ ст., зокрема виступав одним із інтелектуальних ферментів у складних і суперечливих процесах, які розгорталися у царині українського історіописання. Більше того, початки преромантизму були самобутніми культурними симптомами, які відтіняли змагання традиційного й модерного, що розгорнулося на українських теренах наприкінці XVIII – початку ХІХ ст.

Згодом відбувається поступова трансформація антикварної практики, яка набуває ознак зовнішньої рефлексивності, скерованості на ззовні (видавничі проекти, топографічні описи, інтелектуальні контакти з європейськими діячами, різноманітні експерименти на ниві літератури, мовознавства, етнографії, музики, мистецтва, зорієнтовані на ширше читацьке коло та ін.). Та найяскравіше зовнішня рефлексивність виявилася у спробах представити власні візії української минувшини, зокрема у славнозвісній «Истории русов», імовірного автора якого досить часто пов’язують із новгород-сіверським культурним середовищем [310].

У стильовому плані українське історіописання на межі двох століть містило строкате, іноді еклектичне сполучення барокових, провіденціальних, просвітницьких та преромантичних складових. Недаремно початки преромантизму деякі дослідники віднаходять саме в «Истории русов» [311].

Проте преромантичні компоненти простежуються не тільки в героїкопатріотичних, почасти ностальгійно-сентиментальних настроях, а і в спробах контраверсійного представлення славетного минулого та нових часів. Ця темпоральна репрезентація досить часто побутує в імпліцитному вигляді, наприклад у прихованій опозиції «золотої» чи «героїчної» доби козаччини до тодішньої сучасності, мотивах мучеництва, страждань, випробувань «обраного» народу тощо.

Зрештою, циркуляція такого чи схожого протиставлення різних історичних епох, свідчить про суттєві зрушення в царині групової свідомості тодішніх інтелектуалів, передусім, про первісне осягнення конфлікту традиційного і модерного на українських обширах.

Мабуть, не варто надто переоцінювати рівня усвідомленості тогочасних уявлень місцевих антикварів, але саме вони створювали підгрунтя для постання майбутніх наративів ХІХ ст., виконаних за взірцями модерної концептуалізації з обгрунтуванням національно-культурних претензій. Проте на початку ХІХ ст. виникають і нові університетські центри, секуляризованої від схоластичних догматів науки та культури «німецького типу» у Харкові, а пізніше – у Києві й інших містах [312]. Тоді ж помітно прискорюється процес входження української аристократії до російського імперського інтелектуального та культурного простору.

Наразі циркулюють і західні інтелектуальні впливи, зокрема романтизму. Вони проникають, як за російським посередництвом, так і безпосередньо завдяки знайомству з європейським життям, літературою, культурою, мистецтвом тощо. Таке ознайомлення відбувається на тлі зростаючого зацікавлення Україною з боку західноєвропейської просвітницької історіографії (Й.-Г. Гердер, Й.-Х. фон Енгель, К. Гаммердерфер, Ж.-Б. Шерер та ін.) [313] та суспільно-політичної думки. Відзначимо, приміром, знамените пророцтво Й.-Г. Гердера, що Україна стане новою Грецією [314].

Цей інтерес продукувався загальним контекстом тотальних геополітичних зрушень, що сталися у політичному устрої Східної та Центральної Європи другої половини XVIII ст., пов’язаних із піднесенням могутності Росії та зникненням ряду державних утворень (Кримського ханства, Польщі та ін.).

Хто ж був, власне, істориком України у перші десятиліття ХІХ ст.? Історик-чиновник чи урядовець-архівіст із досить прагматичним ставленням до минувшини, малоросійський поміщик-антиквар, який сполучав літературно-естетичні вправи й етнографічні розшуки з ностальгійно-патріотичними мотивами, університетський або гімназійний викладач з орієнтацією на культурні та інтелектуальні взірці західноєвропейської думки тощо.

Перехідний стан підросійської України творив мішанину типів учених зі строкатим розмаїттям дослідницьких практик (антикварної, початків архівної й етнографічної, літературної, мовознавчої), які своєрідним чином поєднували архаїчні і модерні стильові елементи. Це змагання і, водночас, перехрещування різноманітних інтелектуальних складових відбувалося на культурних теренах російської історіографії, в межах яких історики прагнули вписати самобутні сторінки малоросійської минувшини в імперський гранд-наратив.

Отож конкуренція традиційних і модерних вартостей, дослідницьких практик та мотивів, складні обставини інтелектуальної діяльності вимагали від тогочасного автора не стільки рішучого вибору певної стильової альтернативи, скільки їхнього сполучення, узгодження, співіснування у суперечливій системі внутрішніх цінностей та лояльностей. Відтак конфлікт традиційного і модерного дедалі більше переноситься у культурну площину, набуває нових ознак, зазнає істотної мімікрії. Скажімо, це змагання побутує у вигляді полеміки «південців» та «північан», витоки якої сягають, принаймні, середини XVIII ст., хоч походження її назви, як правило, приписують відомій розвідці Ю. Гуци-Венеліна [315].

Так виглядає найзагальніший абрис того культурного й ідейного підгрунтя, на якому постали перші проекти написання систематичних версій історії України.

Примітки

287. Хобсбаум Э. Век революции. Європа 1789 – 1848 / Пер. с англ. Л. Д. Якуниной. – Ростов н/Д, 1999. – С. 9.

288. Шпорлюк Р. Українське національне відродження // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. – С. 161.

289. Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В. А. Брун-Цеховой. – М., 2004. – С. 143.

290. Драгоманов М. Наука теологічна в західній Європі // З історії публічного виховання в сучасній Європі. – Львів, 1890. – С. 2.

291. Див., приміром: Шиллер И. Х. Ф. В чем состоит изучение мировой истории и какова цель этого изучения // Шиллер И. Х. Ф. Исторические работы: В 8 т. / Под ред Ф. П. Шиллера. – М. – Л., 1937. – Т. 7. – С. 595 – 612; Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане // Философия истории: Антология / Под ред. Ю. А. Кимелева. – М., 1995. – С. 57 – 68.

292. Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Європе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е. Г. Трубиной и В. В. Харитонова. – Екатеринбург, 2002. – С. 84.

293. Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни ХІХ столетия // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история. – М., 1995. – С. 299.

294. Средний-Камашев И. Взгляд на Историю, как на науку // ВЕ. – 1827. – № 4. – С. 257.

295. Вебер Б. Г. Историографические проблемы. – М., 1974. – С. 12.

296. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; авт. ст. М. А. Киссель. – М., 1980. – С. 84.

297. Гердер И.-Г. Идеи к философии истории человечества / Пер. и прим. А. В. Михайлова. – М., 1977. – С. 234.

298. Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1917. – Ч. 4: [Європа в 1789 – 1848 рр.]. – С. 36.

299. Максимович М. Письмо о философии. – М., 1833. – С. 2.

300. Шеллінг Ф. Із праці «Про суть німецької науки» // Мислителі німецького Романтизму / Упоряд. Л. Рудницький, О. Фешовець. – Ів.Франківськ, 2003. – С. 354 – 355.

301. Кроче Б. Теория и история историографии. – М., 1998. – С. 163; Зашкільняк Л. О. Методологія історії: від давнини до сучасності. – Львів, 1999. – С. 111.

302. Єкельчик С. Пробудження нації: До концепції історії українського національного руху другої половини XIX ст. – Мельбурн, 1994. – С. 37 – 38; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С. 221 – 224.

303. Хрох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Європе // Нации и национализм / Пер. с англ. и нем. – М., 2002. – С. 125.

304. Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. – К., 1994. – Т. 1. – С. 199

305. Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // SR. – 1963. – Vol. 22, no. 2. – P. 249 – 250.

306. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // УІЖ. – 1991. – № 3. – С. 97 – 107.

307. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст.). – Харків, 1996. – С. 55.

308. Чижевський Д. Поза межами краси (До естетики барокової літератури) // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. – К., 2005. – Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії української філософії. – С. 96.

309. Кравченко В. В. Вказ. праця. – С. 62 – 127; Колесник І. І. Українська історіографія XVIII – початок ХХ ст. – К., 2000. – С. 187 – 203.

310. Оглоблін О. До питання про автора «Истории русов» / Вступ. ст. В. А. Смолія, О. І. Путро, І. В. Верби; упор. І. В. Верби, О. І. Путро; ком. І. В. Верби, А. М. Федірко. – К., 1998. – С. 137 – 138.

311. Скринник М. Ідейне підгрунтя українського романтизму // ЗНТШ (Львів). – 1991. – Т. 222. – С. 213.

312. Пріцак О. Гарвардський Центр українських студій і Школа Грушевського // Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967 – 1973). – Кембридж – Нью-Йорк, 1973. – С. 93 – 94.

313. Див., приміром: Крупницький Б. Німеччина й Україна в XVIII стол. (Міллєр, Шлєцер, Енгель, Гаммердорфер, Вагнер, Шпітлєр) // Україна (Париж). – 1953. – № 10. – C. 843 – 849; Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland: Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischen Beziehungen. – München, 1994. – S. 68 – 79; Ивонин Ю. Е. Немецкая историография позднего Просвещения о запорожском казачестве // Зарубежная историография истории запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – С. 12 – 21; Бойко А. В. Обзор французской историографии запорожского казачества XVIII столетия // Там же. – С. 36 – 41; Давлетов О. Р. З творчої спадщини Дмитра Дорошенка «Й. Х. Енгель як історик України та козаччини» // ПУЗ. – Запоріжжя, 1996. – Вип. 2. – С. 150 – 155; та ін.

314. Гердер Й.-Г. Із праці «Мій подорожній журнал» // Мислителі німецького Романтизму. – С. 39.

315. Венелин Ю. О споре между южанами и северянами насчет их россизма // ЧОИДР. – М., 1847. – Кн. 4. – С. 1 – 16.