2.6. Раціоналізм versus романтизм.
Два конфлікти у творчості М. Маркевича
Ясь Олексій
Загалом авторська манера письма поєднувала різні стильові настанови, які досить часто сполучалися, змагалися чи створювали химерні контури у репрезентації української минувшини. Тому спосіб мислення М. Маркевича на сторінках «Истории Малороссии» постає у вигляді строкатої палітри з різних інтелектуальних вимог та культурницьких елементів.
Наприклад, романтичні устремління історика споглядаємо у спробах продемонструвати загальний психологічний стан суспільства у ті чи інші історичні часи, попри домінування персоніфікованої канви викладу. Зокрема, М. Маркевич розглядає Запорозьку Січ не тільки як безпечний притулок для православних та осередок опору, а як своєрідну психологічну противагу щодо унійних змагань. «…Страх перед козаками вгамовував фанатизм Унії», – пише історик [760].
Більше того, для авторського стилю характерне поєднання експресії та художньо-естетичних замальовок із психологічними екскурсами, моральноетичними роздумами, в яких М. Маркевич постає як літератор-митець. Щоправда, в «Истории Малороссии» вкраплюються й окремі елементи пізньопросвітницької критики та приклади з обсягу моралізаторських повчань.
Скажімо, загальна оцінка церковної унії досить суперечлива, особливо її мотиваційна частина. Зокрема, історик тлумачить Брестську унію 1596 р. як вияв «напівдикого варварства середніх віків, з усім безумством, всією кровожерливістю Іспанської інквізиції, вона впала на Польщу і на Малоросію, роздробила на частини державу і нарешті безповоротно погубила і магнатів, і Короля» [761]. Отже, М. Маркевич фактично оцінює унію з перспективи просвітницької критики обскурантизму та середньовічної схоластики.
Натомість перебіг боротьби між католицьким і православним духовенством на Брестському соборі він відтворює як боротьбу супроти релігійних утисків, прав і свобод малоросіян у Речі Посполитій, себто у дусі «Истории русов» [762]. Ба більше, православна віра розглядається ним як самоцінна складова і навіть як духовна основа українського суспільства. Відтак вістря авторської критики повертається до іншого боку, а просвітницька ідея «середньовічного варварства» зникає взагалі.
Схожі критичні нотки і далі простежуються в авторському викладі щодо інших подій української історії. Зокрема, М. Маркевич досить своєрідно розглядає і оцінює вступ на гетьманство Юрія Хмельницького. Він наголошує, що тоді йому було тільки шістнадцять років. «У виборному правлінні люди такого віку ніколи не обираються на чолі народу; на то була відданість Малоросіян до свого старого вождя, до Великого Богдана Хмельницького», – підкреслює історик [763].
Відзначимо, що автор відтворює обставини, за яких Ю. Хмельницький відмовився від гетьманства 1657 р. наслідуючи не стільки «Историю русов», скільки студію Д. Бантиша-Каменського [764]. Водночас М. Маркевич не є послідовним у своїх критичних інтенціях щодо Ю. Хмельницького і згодом тлумачить побутування цієї постаті у контексті катастрофічності, трагічності історичного буття козаччини. Це спричиняє нашарування, конфлікт різнорідних інтелектуальних впливів на розгортання історичного дійства у його тексті.
Проте поряд із психологічними характеристиками в «Истории Малороссии» споглядаємо й оціночні елементи, подані зазвичай із морально-етичної, духовної перспективи. Зауважимо, що у студії М. Маркевича побутує і звичайне утилітарне моралізаторство, до якого постійно вдавався Д. Бантиш-Каменський.
Такою, приміром, є заувага, в якій автор п’ятитомника характеризує моральні чесноти гетьмана Богдана Хмельницького [765]. Інколи М. Маркевич навіть запозичує моралізаторські приклади з інших праць. Зокрема, варто згадати сентенцію про Івана Виговського, для якого «золото було ідолом, і котрий нікому не був вірний до смерті, як тільки золоту, і ніколи, ні душею, ні за народженням, не був нашим співвітчизником» [766]. Остання є переробленим варіантом моралізаторської критики І. Виговського з «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського [767].
Ба більше, український історик Д. Кравцов навіть відзначав, що М. Маркевич посідає «місце між Бантиш-Каменським та «Історією Русов», вагаючись часом між обома письменниками» [768].
У рецепції М. Маркевича духовний чинник часто-густо іманентно пов’язаний із самим рухом історії, її станом у ту чи іншу добу. Таким є апокрифічний сюжет з «Истории русов» про гетьманство Федора Богдана. Автор називає цей час «золотим віком» Малоросії, який вирізняється «духом єдності та братської одностайності» між поляками і малоросами [769].
Водночас появу самозванців у Росії на початку XVII ст. М. Маркевич характеризує як боротьбу фальші з правотою, що справила сильний вплив на Малоросію [770]. Щодо участі козаків у поході царевича-самозванця Дмитрія на Москву історик наголошує, що «на то була воля Королівська, і справа видавалася їм справедливою» [771], тобто відшукує для них моральне виправдання. Тож у викладі української історії, принаймні до кінця Хмельниччини, М. Маркевич здебільшого послугується літературно-естетичним способом її відтворення, зокрема приділяє значну увагу морально-етичним складовим, які виказують романтичні впливи.
На цьому місці постає питання: наскільки усвідомленим є сприйняття минувшини в «Истории Малороссии» М. Маркевича?
Передусім, складається враження, що автор прагне перенести, трансформувати старі сюжети козацько-старшинського історіописання в інтелектуальний простір сучасної йому доби. Причому він застосовує для реалізації своїх задумів фактографічні запозичення з творів, які мають відмінну інтелектуальну орієнтацію («История русов», «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського та ін.).
Зазвичай появу дослідників-антикварів із домінуючою орієнтацією на збирання та збереження матеріальних решток історії, вивчення й передачу духовної спадщини минувшини пов’язують із добою Відродження, власне, з тодішніми зацікавленнями класичною давниною. Саме антиквари й породили спосіб мислення, який зорієнтований на усвідомлення самоцінності та унікальності будь-яких реліквій минулого [772].
Втім, «антикварну» історію тлумачать і у контексті раціоналістичних та атеїстичних впливів XVIII ст., зокрема як один із засобів у подоланні страху перед плинністю земного буття [773]. Щодо самих антикварів, то останніх зазвичай розглядають як збирачів, знавців і критиків давніх текстів та інших реліктів минувшини, своєрідних попередників репрезентантів академічної історіографії. Однак, постать М. Маркевича цікава не стільки його схожістю з попередниками – аматорами-антикварами, скільки незвичним поєднанням архаїчних та модерних елементів у його дослідницьких практиках.
Адже автор не лише відтворює старі сюжети та традиційні мотиви, що побутували в «Истории русов», а й прагне розширити останні, вкласти у них новий, романтичний зміст, вловити через залишки старовини неповторний дух тієї чи іншої епохи. Зокрема, шанобливе ставлення до духовних та матеріальних пам’яток минулого підноситься істориком до масштабу самоцінності всієї української історії, буття якої набуває самостійного, внутрішнього сенсу. Заразом М. Маркевич розглядає малоросійську минувшину як невід’ємну частину загальноросійської історії.
Відмітимо, що автор відтворює історію Малоросії не тільки шляхом апології слави, а й застосовує морально-етичне та трагіко-катастрофічне обрамлення минулого. Зокрема, він уводить легендарні сюжети до українського минулого.
Такою, наприклад, є теза М. Маркевича про виникнення козацтва. Ось як описує цей процес автор: «…простий народ залишався під ярмом завойовників (татар. – Авт.), і тільки жменька блукачів, які не піддалися Ханській владі, віддалилася з попелищ своєї батьківщини на Дніпровські острови, захищені непролазним очеретом і ніким ненаселені, і в землю Древлянську, яку нині називають Поліссям. Там без дружин і дітей, харчуючись звіриною та рибальством, турбуючи своїми набігами ворогів віри та батьківщини, вони прийняли ім’я зниклого, але знаменитого війська Козаків і Черкас» [774].
Зрештою, походження назви козацтва М. Маркевич пов’язує з кіннотою київських князів, яка складалася з прийшлих кочівників – чорних клобуків. Більш докладно свої погляди з цього питання історик викладає у спеціальній розвідці, виданій 1858 р., але написаній ще 1848 р. [775] У цій статті він наголошує на необхідності розрізняти походження власне козаків та їхнього імені [776].
Отож достовірність окремих подробиць і деталей має для М. Маркевича часто-густо другорядне чи навіть третьорядне значення. Натомість він зосереджує свої зусилля на тому, щоб завдяки літературній переробці матеріалу створити загальний образ («картину») певної епохи. Більше того, каузальний зв’язок майже не простежується у зазначеній студії.
Проте автор із повагою ставиться й до фактографічного матеріалу, що не вкладається в літературно-естетичну канву викладу і переносить його до численних додатків. Відтак історична минувшина сприймається М. Маркевичем здебільшого з погляду письменника-митця і, водночас, антиквара-колекціонера.
Чільне місце у творі М. Маркевича посідає художньо-естетична цілісність, романтична апологія у відтворенні не тільки тієї чи іншої епохи, а всієї української історії. Заразом він підкреслює фахові ознаки своєї праці у дусі пізньопросвітницького раціоналізму.
«Історія, як присяжний медик, котрий розкриває трупи отруєних людей, повинна викривати такі таємниці, до яких має непереборну відразу», – зазначає М. Маркевич [777]. У іншому місці він обстоює думку, що «обов’язок Історика вимагає бачити своїми очами всі давні папери, для того, щоб не брати інакше, як із самого джерела» [778].
Такі зауваги виглядають як певний дисонанс у світлі літературно-естетичних пріоритетів М. Маркевича та його дослідницьких практик. Але ці розумування здебільшого відображають різноманітні інтелектуальні впливи на автора «Истории Малороссии» і становлять більше зовнішній антураж, який демонстративно декларує історик, аніж сутнісні риси його праці.
Крім того, ці настанови показують розмитість ідеалу науковості М. Маркевича, який коливається між початками романтизму і канонами пізньопросвітницького раціоналізму, етнографізмом та антикварним пієтетом, апологією малоросійської слави і лояльністю імператорському престолу. Не випадково в «Истории Малороссии» споглядаємо численні суперечності, котрі не узгоджуються з первісними авторськими конструкціями.
Приміром, постійне прагнення автора акцентувати увагу на рівноправному характері державного об’єднання Малоросії з Москвою, зокрема його теза про Б. Хмельницького як «незалежного володаря» [779], згодом поступається думці про корисність урізання прав і привілеїв Гетьманщини протягом наступних десятиріч. «Так Малоросія мало-помалу звикала до перемін, не помічаючи того, що вона власним потягом включається до життя спільного, спокійного, захищеного від цих внутрішніх шквалів і від ворогів зовнішніх волею одного володаря», – підкреслює історик [780].
Врешті, характеризуючи становище на українських землях на початку 1680-х років, М. Маркевич стверджує, що «..Малоросія була підготовлена до здійсненого злиття з братами своїми, Великоросами, і до життя спокійного під Державою Царів» [781].
Зауважимо, що перехід І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII автор характеризує як акт, що дав «привід і право Петру знищити умови Хмельницького та злити в єдину масу дві стихії Імперії, два народи єдиновірні й єдиноплемінні» [782]. Ця авторська сентенція вельми нагадує розумування Д. Бантиша-Каменського. Тож романтична апологія славетної та героїчної української історії раптово трансформується у міркування раціональної доцільності, яке вимагає ліквідації Гетьманщини для «злиття» Малоросії з Російською імперією.
Ба більше, Петра I М. Маркевич змальовує як «генія», «велетня», великого реформатора, який обороняє загальноросійські інтереси. «Петро все вів до однієї мети – до просвітництва Росії, а з просвітництвом пов’язано благоденство», – стверджує історик [783]. Автор настільки захопився постаттю російського імператора, що навіть збирався написати про нього спеціальну працю, хоч і не виконав цього задуму [784].
Згодом М. Маркевич висловлюється ще категоричніше:
«бажаючи блага Росії, яку він [Петро І. – Авт.] любив більше, ніж себе, наважився, будь-що-будь, стерти з лиця землі Гетьманщину; твердо обстоював необхідність того, щоб урівняти права України з правами Москви. Він знехтував звинуваченнями сучасників і наріканнями народу, який не знав до чого його ведуть, – відкинув їх для блага у майбутньому і для слави у віках…» [785].
Причому історик, здавалося б настільки переконаний в архаїчності старої Гетьманщини, що навіть засуджує її відновлення у 1727 р. «Цей захід суперечив інтересам Імперії, він зовсім нерозважливий», – зазначає автор [786].
Отже, М. Маркевич фактично відмовляється від обстоювання ідеї рівноправності державних об’єднань, якої досі тримався у викладі матеріалу.
Відзначимо, що автор «Истории Малороссии» був свідомий того конфлікту, який виник між героїко-патріотичним висвітленням і витлумаченням матеріалу до доби Хмельниччини включно та пізньопросвітницьким, раціоналістичним трактуванням наступних історичних епох.
Скажімо, М. Маркевич докладно зупиняється на обгрунтуванні необхідності входження України до складу Російської імперії. «Є багато важливих причин, за якими Малоросія повинна була ввійти до складу Імперії Всеросійської. Свобода почуттів, свобода вірувань найперша з них», – наголошує автор [787]. Відтак історик обстоює думку, що перед тодішніми малоросіянами постала дилема: або вести пастушаче і розбійницьке життя, або вступити під скіпетр імперії Романових [788].
Конфлікт різних підходів у його викладі простежується і на персональному рівні. Найповніше це змагання виявляється в опозиції двох історичних постатей на сторінках «Истории Малороссии», до яких М. Маркевич (подібно Д. Бантишу-Каменському) виявляє беззастережну симпатію: імператор Петро I і наказний гетьман Павло Полуботок. Зокрема, у передмові 1848 р. до публікації актів з історії Малоросії він характеризує П. Полуботка як «безстрашну та бездоганну» постать [789]. Тож цей конфлікт історичних особистостей є досить показовим для розуміння авторських поглядів.
«Великим був Петро в своїх замислах, великим був і в засобах досягнення мети своєї! – пише М. Маркевич. – Але ще один тяжкий подвиг мав здійснити благодушний цар: Йому необхідно було, для блага вітчизни та для спільного заспокоєння двох народів, замкнути правдиві вуста знаменитого Українця – перед Ним стояв Полуботок» [790].
Та й це протистояння автор вирішує на користь російського царя, хоч і спирається на вигадану промову П. Полуботка, запозичену з «Истории русов» [791].
Такий конфлікт романтичної апології з пізньопросвітницьким раціоналізмом у творі М. Маркевича зумовлювався різними причинами.
Зокрема, починаючи з доби Хмельниччини автор дедалі більше запозичує матеріал із «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. Останнього він все частіше і частіше іменує «правдолюбивий», «вчений і працелюбивий» Д. Бантиш-Каменський [792], що свідчить про зміну його ставлення до цього історика, якому він здебільшого опонував, хоч і у прихованому вигляді, у першому томі.
Певна річ, це призводило до поширення просвітницьких розумувань, які раніше побутували у вигляді окремих включень, що істотно не впливали на романтичну домінацію у висвітлені української історії. Варто підкреслити, що М. Маркевич, як і Д. Бантиш-Каменський, не уникнув цензурних утисків. Про це свідчать записи в його щоденнику [793].
Критик і, заразом, цензор О. Никитенко в записі від 9 травня 1840 р. у своєму діаріуші відзначав, що малоросійська історія М. Маркевича незабаром вийде в світ [794]. Утім, від того часу до її публікації минуло більше двох років. Заразом автор прагнув тою чи іншою мірою узгодити свій малоросійський патріотизм із загальноросійською лояльністю. З цієї перспективи пізньопросвітницький раціоналізм видавався звичним і найприйнятнішим способом досягнення зазначеної мети.
Не варто забувати і того, що М. Маркевич здобув освіту в часи, коли впливи раціоналізму та класицизму ще залишалися панівними у російському інтелектуальному й культурному середовищі. Звісно, ці авторські спроби призводили до логічних суперечностей у трактуванні фактографічної канви подій малоросійської історії різних епох, особливо за часів Петра І. Наразі сучасні науковці вказують на подвійну етнокультурну лояльність М. Маркевича. Зокрема, її визначають як взаємодоповнюючу (В. Кравченко) [795], а також звертають увагу на синтез автономістських та лоялістських інтерпретацій в «Истории Малороссии» (С. Величенко) [796].
Втім, із перспективи п’ятитомної студії, очевидно слід вести мову про співіснування відмінних інтелектуальних пластів, точніше мозаїчного сполучення різнорідних елементів. Тим паче, що і у другому томі, в якому питома вага просвітницької критики найбільша, автор і далі тримається літературно-естетичної манери викладу. Він навіть намагається віднайти морально-етичні підстави своєї конструкції малоросійської історії.
Зокрема, розглядаючи т. зв. «зраду» І. Мазепи, М. Маркевич зауважує:
«Якщо б ця зрада була зроблена на користь народу, на благо хоч би помилково зрозуміле. Повторюємо: зрада була з особистих вигод, з жадоби власної незалежності, з пристрасті до корони Великокнязівської, за котру думав він заплатити Полякам Україною» [797].
Цей коментар виявляє спробу історика сперти своє трактування подій на моральні, духовні засади. Ще більш промовистою є інша сентенція М. Маркевича щодо оцінки гетьманства І. Мазепи, особливо стосовно мірила вартості історичних постатей:
«Народ всюди народ; його висновки вірні та чіткі; він краще всіх характеристичних описів представляє людей, їх вдачу та розум; і часто швидким обрисом, двома словами, одним прислів’ям. Про Мазепу він сказав: від Богдана до Івана не було Гетьмана [курсив М. Маркевича. – Авт.]» [798].
Якщо б автор цього виразу не був нам достеменно відомий, то його можна було б із певністю приписати М. Костомарову, якому притаманна оцінка історичних постатей та явищ в означеному контексті. Подібні зауваги М. Маркевича віднаходимо і у його пізніших працях. Зокрема, в одній з останніх прижиттєвих публікацій він досить промовисто відгукується про роль колективного, масового героя в історії.
«Держави дряхліють, народ завжди молодий; держави вмирають, народ ніколи. Він співає і працює, працює і співає. На його вустах проза вбирається в поезію, істина у вигадку, небувалі обставини долучаються до справи під час розповіді про щось», – наголошує вчений [799].
Так чи інакше, М. Маркевич прагнув віднайти нові, художньо-естетичні засади висвітлення української минувшини, що наближало його до адептів романтизму зі славнозвісним культом народності.
Нарешті, слід згадати про останню – п’ятдесят шосту главу його студії, в якій історик висвітлив гайдамацький рух на Правобережжі, переважно на основі рукопису М. Максимовича «Сказание о Колиивщине» (1839) [800]. Зазначимо, що авторизований список «Сказания о Колиивщине» і до сьогодні зберігається у колекції М. Маркевича [801]. Свою оповідь автор п’ятитомника завершує останнім поділом Польщі (1793). Натомість більшість його попередників доводять її лише до ліквідації Гетьманщини (1764) чи знищення Запорозької Січі (1775).
«История Малороссии» М. Маркевича була сприйнята вкрай суперечливо. Низка рецензентів відзначала живу мову [802] та своєрідну легкість викладу, хоч і висловлювала думку, що від автора не варто очікувати «критичних дослідів» [803]. Проте в цілому працю оцінили досить прихильно. В аналогічному дусі відгукнувся про «Историю Малороссии» і М. Максимович, який, щоправда, відзначив суттєві фактографічні прогалини цієї студії [804].
Серед малоросійської аристократії «История Малороссии», за висловом М. Грушевського, мала «визначний успіх» [805]. «Живий художній виклад та патріотичне одушевлення козацькими подвигами припали до смаку українській публіці, й «История Малороссии» читалася залюбки», – відзначав Д. Дорошенко [806]. На думку М. Слабченка, ««История Малороссии» серед українських громадських вершків була далеко більш улюбленою, ніж твір Бантиша-Каменського» [807].
Натомість найдошкульнішої критики робота М. Маркевича зазнала у великих рецензійних статтях гегельянця В. Бєлінського [808] та приятеля Й. Лелевеля, консервативного космополіта Й.-Ю. Сенковського [809]. Обидва рецензенти вважали, що «История Малороссии» не відповідає елементарним науковим вимогам. Та, найголовніше, вони надзвичайно гостро засудили провінційний патріотизм автора, зокрема висловили думку, що Малоросія взагалі не мала власної політичної історії [810]. Відтак підважувалася сама ідея малоросійського / українського історіописання як складової частини великого російського наративу на ниві імперського культурного простору.
Зазначені негативні відгуки, особливо російського критика польського походження Й.-Ю. Сенковського, викликали хвилю невдоволення малоросійського дворянства, про яку вже йшлося вище. У такому ж дусі, як «наклеп Сенковського», сприймав його рецензію і сам М. Маркевич [811]. Останній навіть написав сім статей та вісім епіграм, в яких дошкульно висміював творчість Й.-Ю. Сенковського. Проте вони лишилися неопублікованими. Тому подальшого розголосу ця «справа» так і не отримала [812].
З полемічною статтею-відповіддю Й.-Ю. Сенковському виступив молодий Пантелеймон Куліш. Утім, він усе ж таки ухилився від конкретної оцінки праці М. Маркевича, хоч і обстоював його героїко-патріотичне висвітлення української історії [813].
В інтелектуальному плані «Историю Малороссии» можемо розглядати як своєрідну предтечу творчих експериментів представників романтичного народництва на ниві українського історіописання, котрі ввели на авансцену минувшини колективного героя – народ / націю. Стильові риси творчості М. Маркевича проступають у напіваматорському характері його студії та її літературноестетичних мотивах.
Передусім, варто звернути увагу на своєрідну апологію козацької героїки, контрастне протиставлення слави і трагедії, легендарності та катастрофічності, пошук морально-етичних і духовних канонів мінливості історичного буття, піднесення старих патріотичних мотивів до ідеї безперервності й самоцінності всієї історії Малоросії, персононіфіковане акцентування викладу, введення позанаукових елементів, зокрема апокрифічних сюжетів і героїв та ін.
Останні, звісно, дисонують із декларуванням вимог до дослідницької праці у дусі пізньопросвітницького раціоналізму, які суперечать практикам М. Маркевича, що розгорталися, головним чином, у літературно-естетичній та етнографічній площинах. Ця суперечність виявляється у вільному тлумаченні й обробці джерел, які проводилися істориком у руслі власних естетичних смаків і потреб практично без будь-якого критичного відбору. Варто звернути увагу й на роль пізньопросвітницької критики, яка в авторському представленні узгоджує героїчне і славетне висвітлення малоросійської історії з імперською лояльністю.
Таким чином, «История Малороссии» відображає два різні конфлікти у світосприйнятті та поглядах її автора. Провідним із них є змагання між застарілими канонами пізньопросвітницького раціоналізму і класицизму та новітніми романтичними впливами.
Інший конфлікт походить із царини своєрідної рецепції романтизму самим М. Маркевичем, який прагнув трансформувати сюжети доби середньовіччя та ранньомодерних часів у патріотичному дусі на кшталт «Истории русов», але спирався як на нові вимоги романтизму, так і на архаїчну культурно-історичну традицію України-Гетьманщини. Таке калейдоскопічне, розмаїте сприйняття української минувшини іманентно вело до різноманітних інтелектуальних нашарувань та численних суперечностей, які помічаємо у його тексті.
За великим рахунком, у поглядах та світосприйнятті М. Маркевича змагалися літератор-митець із колекціонером-антикваром і етнографом. Ця конфронтація створювала досить химерний і суперечливий стиль мислення історика, в якому хаотично вкраплені елементи пізньопросвітнцького раціоналізму і класицизму, етнографічного та естетичного романтизму й незвичайної пошани до автономістської традиції минулого, апології козацької слави, місцевого патріотизму і загальноімперської лояльності.
Врешті, розмитість ідеалу науковості М. Маркевича не дозволяла йому генералізувати розмаїті уявлення, погляди та настанови. Тож спроби цілісної репрезентації минувшини в «Истории Малороссии» часто-густо містять довільне нашарування відмінних інтелектуальних і культурних пластів.
Здавалося б, що устремління М. Маркевича та інших дослідників призведуть до появи низки або, принаймні, кількох великих «синтетичних» робіт з української історії впродовж першої половини ХІХ ст. Тим більше, що культурні запити та претензії вищих станів Малоросії визначили загальний вектор цього руху, а інтелектуальне підгрунтя просвітницького історіописання продукувало чимало взірців для конструювання великих наративів.
Але цього так і не сталося! «Синтези» української історії залишилися у вигляді проектів, незавершених чи неопублікованих рукописів тощо. Що ж стало тим нездоланим бар’єром для тогочасних устремлінь українських інтелектуалів? Чому так і не з’явилися інші визначні малоросійські наративи 1820-х – 1840-х років?
Існуючі відповіді та тлумачення (домінація російського культурного простору, цензурні обмеження, недостатній фаховий рівень малоросійських авторів, зростання компонентів імперської лояльності в самосвідомості місцевої аристократії, зміна її етнокультурної орієнтації) задовольняють лише почасти. Менш помітні, але більш суттєві причини, на нашу думку, варто шукати у трансформації засадних вимірів російського культурного поля, які пов’язані зі становленням нового публічного простору іншої культурної доби – романтизму.
Примітки
760. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 120.
761. Там же. – С. 76.
762. Кониский Г. История Русов или Малой России. – С. 32, 33; Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 78 – 84.
763. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 2. – С. 6.
764. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 23 – 25.
765. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 152.
766. Там же. – Т. 1. – С. 300.
767. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 316.
768. Кравцов Д. Гетьман Мазепа в українській історіографії ХІХ в. // ЗІФВ. – К., 1925. – Кн. 6. – С. 237.
769. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 61.
770. Там же. – С. 98.
771. Там же. – С. 99.
772. Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. – М., 2000. – С. 75.
773. Румянцева М. Ф. Теория истории: Учебное пособие. – М., 2002. – С. 166.
774. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 8.
775. Тодийчук О. В. Украина XVI – XVIII вв. в трудах Общества истории и древностей российских. – К., 1989. – С. 106.
776. Маркевич Н. О козаках // ЧОИДР. – М., 1858. – Кн. 4. – С. 18.
777. Его же. История Малороссии. – Т. 2. – С. 413.
778. Его же. Примечания // Его же. История Малороссии. – Т. 5. – С. 49.
779. Его же. История Малороссии. – Т. 1. – С. 377.
780. Там же. – Т. 2. – С. 204.
781. Там же. – Т. 2. – С. 272.
782. Там же. – Т. 2. – С. 444.
783. Там же. – Т. 2. – С. 448.
784. Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич, 1804 – 1860. – С. 103 – 104.
785. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 2. – С. 510.
786. Там же. – Т. 2. – С. 593.
787. Там же. – Т. 2. – С. 582.
788. Там же. – Т. 2. – С. 583, 584.
789. Акты, поясняющие Историю Малороссии… – С. 110.
790. Там же. – Т. 2. – С. 566.
791. Кониский Г. История Русов или Малой России. – С. 229 – 230.
792. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 2. – С. 546, 548.
793. Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич… – С. 107 – 108.
794. Никитенко А. В. Записки и дневник. – СПб., 1893. – Т. 1. – С. 406.
795. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії… – С. 317.
796. Velychenko S. National History as Cultural Process… – P. 167.
797. Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 2. – С. 496.
798. Там же. – Т. 2. – С. 565.
799. Маркевич Н. Горкуша, украинский разбойник // РСв. – 1859. – № 9. – С. 139.
800. Его же. Примечания // Его же. История Малороссии. – Т. 5. – С. 84; Максимович М. Письма о Києве и воспоминания о Тавриде. – СПб., 1871. – С. 90; Его же. Сказание о Колиивщине // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. – К., 1876. – Т. 1. – С. 623 (прим. 1).
801. Собрание И. Я. Лукашевича и Н. А. Маркевича. Описание / Сост. Я. Н. Щапов; под ред. И. М. Кудрявцева. – М., 1959. – С. 37.
802. Савельев Н. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1 – 4 // СО. – 1843. – № 4. – С. 1.
803. В. М. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1 – 4 // Москвитянин. – 1842. – №12. – С. 448, 449.
804. Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України. – С. 192.
805. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 214.
806. Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – C. 100.
807. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 107.
808. [Белинский В. Г.] История Малороссии. Николая Маркевича. – М., 1842. – Четыре тома // ОЗ. – 1843. – Т. 28. – Отд. 5: Критика. – С. 1 – 18.
809. [Сенковский О.-Ю.] Статья первая – вторая. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1 – 4 // БЧ. – 1843. – № 9. – Отд. 5: Критика. – С. 1 – 6; № 10. – Отд. 5: Критика. – С. 27 – 46.
810. Полтава Л. В. Бєлінський про історію України [про критику «Истории Малороссии» М. Маркевича (М., 1842 – 1843. – Т. 1 – 5)] // ВШ. – 1954. – № 8. – С. 109 – 110.
811. Косачевская Е. М. Письма Н. А. Маркевича к О. М. Бодянскому (Из истории русскоукраинских научных и культурных контактов) // Духовная культура славянских народов. Литература. Фольклор. История: Сб. ст. к IX Международному съезду славистов. – Л., 1983. – С. 229.
812. Курьянов С. О. Неопубликованные статьи Н. А. Маркевича против О. И. Сенковского («Шалости и фарсы лорда Меркуейча») // Вопросы русской литературы. – Львов, 1989. – Вып. 2. – С. 128 – 133.
813. [Кулиш П.] Ответ г. Сенковскому на его рецензию «Истории Малороссии» Маркевича (Киев. 1843, 16 марта) // Москвитянин. – 1843. – № 5. – Отд.: Критика. – С. 161 – 177.