6.1. Образ як метафора

Ясь Олексій

Українська минувшина у галицькій апології
С. Томашівського

На науковій авансцені С. Томашівський з’явився як один із найвідоміших і, заразом, найталановитіших учнів Львівської чи Галицької історичної школи М. Грушевського [3018]. Недаремно він став членом НТШ ще за студентських часів [3019]. Науковий дебют С. Томашівського здебільшого пов’язують зі студіюванням доби Хмельниччини, хоч і з досить специфічного, галицького ракурсу [3020]. Вочевидь, ця проблематика постала під інтелектуальним впливом М. Грушевського. Тому тодішні праці історика-початківця часом розглядають як продовження «народницької концепції» його вчителя [3021].

1896 р. С. Томашівський, якому ледве виповнився 21 рік, уперше виступає з доповіддю на Історично-філософічній секції НТШ [3022]. Відтак у ранніх розвідках молодого дослідника віднаходимо вдячні згадки про М. Грушевського [3023]. Одна з перших великих праць, фактично міні-монографія С. Томашівського «Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.» (1898), принаймні за назвою, витримана у руслі тогочасних зацікавлень М. Грушевського.

Однак, С. Томашівський у жодному разі не задовольнився становищем одного з найперспективніших учнів Галицької школи М. Грушевського. Вважають, що від 1907 – 1909 рр. взаємини між ними постійно погіршуються, а протягом 1911 – 1913 рр. – переходять у відкриту конфронтацію [3024]. Втім, ще 1907 р. С. Томашівський гостро полемізує з В. Мільковичем й завзято обороняє німецькомовний переклад першого тому «Історії України-Руси» – «Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes» ( Leipzig, 1906. – Bd. 1) [3025]. В. Дорошенко у листі до М. Грушевського від 25 грудня 1911 р. розглядає С. Томашівського як автора скандальної статті «Наша політика. Глосси до брошури проф. М. Грушевського» [3026].

Що спонукало галицького вченого до розриву з М. Грушевським достеменно невідомо. Сам С. Томашівський закидав йому «невимовне честолюбство» та «недооцінювання галицького українства» [3027]. Але на схилі життя галицький історик називав ці взаємини з М. Грушевським трагічними, хоч і вважав, що за свої хибні кроки «вже вдесятеро відпокутував» [3028]. Адже конфлікт 1913 р. назавжди заплямував репутацію галицького інтелектуала як громадського діяча, попри його поважне реноме як авторитетного історика й блискучого публіциста.

Скажімо, І. Крип’якевич подає у спогадах доволі контрастну замальовку С. Томашівського як історика і, водночас, громадського та політичного діяча.

«Це була людина, – згадує І. Крип’якевич, – в якій мішалися позитивні і негативні риси. Як історик він працював багато над собою, і його роботи давали вищий тип, як інші праці його сучасників; так, наприклад у виданнях актів (Жерела до історії України-Руси, т. 7) знати було його методичне вироблення, праця про похід Хмельницького на Галичину 1648 р. – це, може, найкраща робота цього типу. Мав він широке знання західноєвропейської літератури…

Негативною рисою його було намагання відіграти політичну роль – він почав зв’язуватися з австрійською політикою, пізніше кокетував клерикалів і поляків, ішов по лінії реакції – робив враження політичного кар’єриста» [3029].

Можливо, молодий С. Томашівський на той час мав і власні амбітні плани. Тим більше, що після складання повноважень М. Грушевським 1913 р. він став фактично в. о. голови НТШ. Л. Винар в одній із праць обстоює думку, що С. Томашівський керувався «незрозумілою патологічною ненавистю» до свого колишнього вчителя [3030]. Натомість О. Лотоцький уважає, що цей конфлікт певною мірою спричинила авторитарна вдача самого М. Грушевського [3031]. Вірогідно, певну роль у цьому конфлікті відіграли й інші мотиви, як-от політичні, ідеологічні, інтелектуальні, культурні та психологічні, пов’язані з галицьким етнота соціокультурним середовищем.

Тема галицьких обширів лейтмотивом пронизує майже всі довоєнні тексти С. Томашівського, зокрема висуває його зацікавлення міжнародними, міжнаціональними та міжстановими взаєминами з перспективи цього регіону, які часом підносяться до загальнонаціонального масштабу. Саме ідея виключної ваги етнографічної території чи історичного простору в українській минувшині, виплекана завдяки культурним, духовним, освітнім, політичним та громадським практикам на теренах Галичини, спричинилася до формації світосприйняття та поглядів цього вченого-гуманітарія.

Не випадково ще в рецензії 1900 р. на знамениту брошуру М. Міхновського «Самостійна Україна» С. Томашівський наголошує, що у

«змаганнях різних націй до свободи показалися два головні напрями, т. зв. історичний і суспільний.

Народи, що борються за незалежність на історичним принципі, доказують на основі дальшої або ближчої історичної минувшини своє неподільне право на якусь територію…

Інша дорога суспільна. Її правило таке: кожний нарід в границях своєї етнографічної індивідуальности має право бути самостійним і політично незалежним організмом…» [3032].

Отже, роль території – історичної чи етнографічної видавалася автору наведеної сентенції, якщо не визначальною, то принаймні вагомою вже на зорі його наукової та громадської діяльності. Заразом С. Томашівський був упевнений, що Австро-Угорщина на початку ХХ ст. торує новий політичний шлях, який пов’язаний із демократизацією конституційного устрою, що наближався до федерації народностей. Цю думку споглядаємо у його коментарях до перекладу кількох розділів із відомої студії французького вченого Ш. Сеньобоса «Політична історія сучасної Європи» [3033].

Зауважимо, що саме з означеної перспективи молодий інтелектуал розглядав перспективи громадських та політичних акцій на галицьких обширах. Відтак становище С. Томашівського як українського і, водночас, галицького науковця нав’язує йому незвичайні контексти висвітлення переломних подій, явищ та процесів національної історії, таких як Хмельниччина, українсько-шведський альянс часів І. Мазепи, доба Галицько-Волинської держави, Галичина та Центральна-Східна Європа тощо. Тим паче, що С. Томашівський вільно володів низкою європейських мов. Приміром, він записався до угорського полку, коли служив в австрійській армії (1898 – 1899), щоб вивчити угорську мову [3034].

Видається, що С. Томашівський сприймав і конструював розгортання минувшини з дещо осібного, себто, галицького масштабу. Його історична візія значною мірою відображала автономістські устремління галичан в імперії Габсбургів [3035]. Це творило своєрідну авторську рефлексивність, порівняно із загальним інтелектуальним річищем української історіографії початку ХХ ст. Проте світосприйняття та погляди С. Томашівського як українського дослідника з виразним галицьким рефреном на межі двох культурних епох та неабиякими інтересами щодо тодішньої сучасності не тільки задавали відповідну канву у концептуалізації історичного матеріалу, а й спонукали його до інструментальних експериментів.

«Обдарований незвичайно логічним умом, умів і минуле власного народу і світові події вкладати в прозорі формули і виводити з них консеквентні висновки для сучасної хвилі. Історію він уважав одним з засобів для зрозуміння і оцінки життя, – сам мав усе політичні аспірації і не раз вагався, що важніше – писати історію чи її творити», – так схарактеризував цього українського інтелектуала І. Крип’якевич [3036].

У бібліографічній замітці на одну з довоєнних монографій галицького дослідника І. Крип’якевич вирізняє прикметну рису його історичного письма – багатство аналогій до «теперішнього життя нашого, особливо в Галичині» [3037].

Зазначимо, що настанови молодого С. Томашівського щодо студіювання минувшини виявляють певну амбівалентність його дослідницьких устремлінь. Зокрема він обстоює думку про потребу вивчення «людського життя зо всіх боків», яку розглядає як засадну вимогу «найновішої фази історичної науки» [3038], а також неодноразово наголошує на психологічній підкладці різних явищ і події. Наприклад, закидаючи письменнику М. Старицькому спотворення образів історичних осіб у його драмі «Богдан Хмельницький», учений зазначає, що «кождий історичний твір мусить мати душу того часу, котрий автор виводить перед очима читача» [3039]. Водночас у його працях фігурують і звичні позитивістські критерії щодо означення минувшини, зокрема теза про її оцінювання з перспективи «загального історичного поступу» [3040]. Проте, обстоюючи ідею поступу, історик наголошує на її культурній та політичній підоснові [3041], себто постулює дещо відмінне мірило вартості.

У монографії «Угорщина і Польща на початку XVIII в.» С. Томашівський представляє поступ як ідею перетворення, яка змагається на історичній авансцені з ідеєю збереження чи консерватизму [3042]. Схоже, що автор, хоч і висловлює свою прихильність щодо конечності поступу, проте не абсолютизує цю ідею. Подібну суперечливість помічаємо і у різних семантичних шарах текстів С. Томашівського, котрі, як правило, досить добре структуровані у вигляді викінчених смислових фрагментів та вирізняються виразно окресленим каузальними зв’язками.

Передусім, упадає в око демонстративна доказовість, залізна послідовність, пояснювальна зорієнтованість, логічне оцінювання, висока абстрагованість та термінологічна насиченість навіть у тих його розвідках, які мають, здавалося б, досить вузьку чи локальну проблемну спрямованість, як-от вступ до видання певного комплексу джерел, висвітлення, аналіз, інтерпретація та коментування свідчень зарубіжних сучасників щодо знакових подій і процесів, рецензійна стаття чи бібліографічні нотатки, присвячені конкретній праці і т. п.

Отож у студіях С. Томашівського часто-густо вживаються терміни, які походять із латинської та західноєвропейських мов, мають багатошаровий зміст і продукують добре окреслені й точні смисли. Здебільшого ці дефініції представляють той чи інший суспільний стан, відображення перебігу якогось явища чи його прикмет, тобто, скеровані на відтворення динамізму світу минувшини, ілюстрацію метаморфоз певної структури, особливостей пізнавального процесу тощо. Тому у його текстах рясно циркулюють поняття на кшталт: «аберація» (ухил), «апріорний» (попередній), «евентуальний» (можливий), «консеквентність» (послідовність, систематичність), «констеляція» (збіг обставин), «релятивний» (відносний), «спорадичність» (випадковість), «еманація» (виділення, витікання), «конвенціональний» (відповідний, умовний), «обсервація» (спостереження) і т. п.

Утім, попри очевидну схильність автора до логіко-аналітичних і раціональних взірців мислення, у його студіях побутує й чимало метафоричних виразів, образних порівнянь і психологічних характеристик, патетичних оцінок, в яких угадуємо ірраціональні та інтуїтивні мотиви. Відтак він уважає, що широкі королівщини в Галицькій Русі містили «багатий вибуховий матеріал» [3043], означує ситуацію на галицьких теренах у 1648 р. як «марево грізного протесту» [3044], пов’язує побутування тодішніх галицьких соймиків із «гордим та безжурним струменем життя» [3045], оцінює Хмельниччину то як «велику кризу Руси-України» [3046], то як «нову катастрофу» [3047], називає шведського короля Карла ХІІ «зловіщим янголом України» [3048], укладений ним Альтранштедтський мир 1706 р. з Річчю Посполитою, що спричинився до зречення з престолу польського короля Августа ІІ Сильного – «рішучою хвилею в цілій драмі» [3049], а Полтавську битву 1709 р. – «великою історичною трагедією України» [3050].

І. Борщак якось зауважив, що С. Томашівський – «письменник з народження вмів поєднувати точність з пристрастю, логіку й розум з динамічним викладом» [3051]. Марія Томашівська – друга дружина історика, згадувала про його тонке відчуття стилю [3052].

Зрештою, у бібліографічних нотатках та рецензійних розвідках неодноразово споглядаємо коментарі С. Томашівського щодо архітектоніки та стильової довершеності / невикінченості тих чи інших текстів. В одній із таких заміток він закидає М. Кордубі «через міру академічну» форму його монографії [3053]. Натомість в іншій рецензії галицький історик пише про «незрівняну принаду французького викладу» у студії професора Жюля Гея [3054].

Первісна формація С. Томашівського як інтелектуала відбувалася під потужним впливом М. Грушевського, проте його скептичне, іноді навіть негативне ставлення до народних рухів простежується вже у ранніх текстах. Приміром, ці мотиви споглядаємо у полемічній розвідці 1906 р., в якій він звинувачує у плагіаті письменника В. Будзиновського – автора популярної брошури, складеної на підставі розвідок С. Томашівського [3055].

«Таку популяризацію з заохотою до наслідування несвідомих, некультурних та фатальних у результаті рухів як Галицька Хмельниччина, уважаю шкідною для політично-соціального дозрівання нашого народу», – підкреслює історик [3056]. Пізніше в одній із ремінісценцій автор зауважить, що «від самого початку, від коли як молоденький студент почав студіювати ті часи, мав завсігди критичне око на деякі сумні боки Хмельниччини й очевидні хиби її героя» [3057].

Врешті-решт, С. Томашівський постійно апелює до образів різних явищ, процесів, осіб, територій та навіть до образів наукових студій, персонального доробку тих чи інших учених зокрема та історичної науки загалом. Відзначимо, що цим терміном активно послугувався і М. Грушевський. Зокрема, у вступі до першого тому «Історії України-Руси» останній наголосив, що його «праця має подати образ історичного розвою житя українського народу» [3058]. Ця метафора побутувала й раніше у писаннях низки істориків-романтиків.

Та у випадку з С. Томашівським йдеться не про стару романтичну палітру, що презентує, переважно, просторово-часовий колорит минувшини та відповідні морально-етичні і мистецько-естетичні ідеали. Натомість ведеться про своєрідні конструкції різних зрізів історичного буття чи пізнавального процесу, котрі в авторському представленні не є ані вповні раціональними й аналітичними, ані цілковито ірраціональними та ідеалістичними, себто сполучають різноманітні мисленнєві елементи. Тим більше, що С. Томашівський як учений вирізняється підвищеною рефлексивністю щодо вжитого інструментарію, порівняно зі своїм наставником – М. Грушевським, зокрема стосовно циркуляції поняття «образ».

Скажімо, конструюючи образ «політично-суспільних рухів Галицької Руси» С. Томашівський наголошує на його системності [3059], тобто на певній логіці розгортання та репрезентації, ба навіть на структуризації.

«Хотячи подати якийсь суцільний образ наслідків козацько-польської війни для Галичини, оглянемо пізніше життя сього краю з трьох боків: 1) з боку юридичного, 2) економічного, 3) політичного – і тоді скажемо свою думку про значення й вагу сих подій в історії галицько-руського народа», – зазначає історик [3060].

С. Томашівський уважає, що представлення будь-якого образу зі світу історії спирається на наявні джерела, зокрема творення «правдивого образу» Угорської Русі [3061]. На його думку, «історія – се не глина до ліплення всяких фігур, вона має певні права, що їх не можна нарушати і домагається, щоб кожний, хто лиш із нею має діло, хоч трохи познайомився з нею» [3062]. Причому цю настанову вчений поширює навіть на художню творчість.

Але С. Томашівський усвідомлює й релятивність та умовність витворення образу на підставі певних джерел. Зокрема, він відзначає, що перепис 1851 р. подає лише «можливий образ національних територій Австро-Угорщини» [3063] чи згадує про передумови, які роблять «можливим загальні висновки, що подадуть нам доволі докладний образ стану людності Львівської землі» [3064].

Галицький інтелектуал тримається думки, що відтворений образ минулого не завжди правдиво відтворює дійсність [3065]. Із такої перспективи образ постає як вислід низки дослідницьких методів та процедур, передусім, критично-аналітичного спрямування. Що ж дозволяють здобути пізнавальні можливості образу як дослідницького інструменту, принаймні, за авторським прочитанням джерел?

Найперше призначення цього поняття, яке випливає з текстів С. Томашівського, полягає у функціях розрізнення й диференціації або, навпаки, генералізації і систематизації уявлень щодо низки явищ, процесів, подій зі світу історії за принципом загальне / особливе / виняткове. Відтак автор наголошує, що «розглядаючи образ народніх рухів по правім боці Дністра, бачимо певні відрубні від себе групи, що становлять окремі круги, осібні території, відділені від себе географічнім положіннєм» [3066]. Але вчений не обмежується цим узагальненням, а підносить його до масштабу причин розгортання «народних рухів» на різних територіях, зокрема обстоює думку про домінацію релігійно-національних мотивів, порівняно з соціальними устремліннями у Дрогобичі [3067].

Проте образ є не тільки засобом, зорієнтованим, як правило, на генералізацію / диференціацію уявлень, оскільки містить низку аксіологічних елементів, безпосередньо пов’язаних із особою автора-дослідника. У певному сенсі той чи інший образ є сконструйованим мірилом вартості щодо оцінювання не тільки подій, а й цілих історичних епох, зокрема в контексті певної території, в даному випадку – Галичини у добу Хмельниччини.

«Отсе бачили ми доволі докладний образ руїни серед населення краю і він буде найкращою мірою того економічного, політичного і національно культурного упадку, який дуже сумно проявився у Галичині після великої української революції. Для Наддністрянської України вона принесла розбурхання умів і незмірно скорий розвиток життєвих сил та культурних змагань – хоч на якийсь час; для Підкарпатської України був се початок фатального упадку і зловіщої мертвоти на більш, ніж дві сотні літ», – відзначає автор [3068].

Виглядає, що С. Томашівський послуговується витвореним образом як самобутнім масштабом, для протиставлення «життєвих сил» в одному місці, їх «фатальному упадку» в іншому закутку сцени історичного дійства. Більше того, вчений уводить та синтезує в образі різні вектори історичного буття: економічний, політичний, культурний, психологічний, соціальний, духовний і т. п. Зрештою, у такій репрезентації «образ» як дослідницький інструмент набуває прикмет майже ідеальної конструкції, себто уявного «майданчика», на якому моделюється минувшина.

Схожі контексти вживання образу як метафори споглядаємо і в інших працях С. Томашівського, зокрема щодо пізнавального процесу. У великій і досить цікавій розвідці про В. Антоновича С. Томашівський навіть подає своєрідну преамбулу про стан українського історіописання середини ХІХ ст., у контексті якої оцінює свого великого попередника. «Не місце тут подавати докладний образ стану української історичної науки перед виступом нашого ученого, та кілька головних точок може бути деяким мірилом пізнішого й нинішнього стану» [3069].

Таким чином, образ відіграє роль своєрідного масштабу, точніше маркера в дослідницькій уяві, зокрема виступає як певна цінність (міра, мірило), котре нав’язує оціночне ставлення з перспективи чогось загального, фронтального до одиничного, неповторного. Тож інструментальне призначення образу якраз і полягає в тому, щоб рельєфніше та виразніше відтворити й осягнути риси несхожості та навіть унікальності, надати їм аксіологічного сенсу! Власне, С. Томашівський уживає образ для конструювання відповідного історичного масштабу, в контексті якого вибудовуються, тлумачаться й оцінюються певні явища, ситуації, події, особистості, факти і т. п.

Приміром, С. Томашівський виводить образ міжнародної політики початку XVIII ст., щоби показати несприятливі передумови для українсько-шведського альянсу за часів І. Мазепи.

«Серед яскравого образа тодішньої європейської політики виступає й Україна – останній раз вона бере участь в європейській політичній боротьбі, участь – найвизначнішу від часів Хмельницького. Результатом її було вичеркнення України з ряду політичних чинників в Європі; а за тим – страшна реакція в національнім життю на ціле століття», – відзначає автор [3070].

В іншій студії він наголошує, що «гетьман [І. Мазепа. – Авт.] почав велику політичну гру і поставив усе на одну карту: серед дуже неприхильних обставин він нав’язав зносини і перейшов на бік Карла ХІІ» [3071].

Зауважимо, що С. Томашівський доволі добре уявляє й гносеологічну природу образу, зокрема простежує у ньому сполучення як суб’єктивних, так і об’єктивних прикмет. Зокрема, він зосереджується на відмінних образах України-Гетьманщини середини ХVII ст. та початку XVIII cт., які представлені в записках чужинців: Павла Халебського – сина антіохійського патріарха Макарія й Даніеля Крмана – протестанта-лютеранина, словацького посланника до шведського короля Карла ХІІ.

«Яка величезна ріжниця між ентузіазмом для української культури половини ХVII ст. з неприхильним зображенням культурного занепаду, майже варварства тієї ж самої країни, тілько півстоліття пізніше! Певно, неоднаковість сих обох образів до певного ступеня тілько суб’єктивна: інакше дивився на Україну й її людей азійський православний духовний, а інакше середньоєвропейський протестант; та ще більше певне й те, що сі образи дійсно неоднакові об’єктивно», – підкреслює С. Томашівський [3072].

У подібному сенсі авторські спостереження прокоментував і В. Доманицький, який зауважив, що на ці два образи свідчать про велику переміну «мало не варварство – замість культурности, за яких півстоліття!» [3073].

Ба більше, С. Томашівський тримається думки, що творення чи конструювання образу значною мірою залежить від відповідного ракурсу або контексту висвітлення минувшини. Недаремно, згадуючи про майбутнього трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці, історик відзначає, що «інакше виходить образ, коли беремо його як чоловіка; інакше знов, коли оцінюємо його політичну ролю» [3074]. Автор навіть наголошує на тій суттєвій різниці, котра пролягає між образами блискучого й амбітного угорського аристократа та невдачливого і майже безпомічного провідника антигабсбурзького руху.

Поняття «образ» виступає й тим інструментом, послуговуючись яким С. Томашівський порушує тему героїзму в історії, хоч і у досить своєрідному розумінні – побутування псевдогероїв на підмостках минувшини. Зокрема, він акцентує увагу на персональних прикметах знаних «національних героїв» Польщі та Угорщини початку ХVIII cт.

Наприклад, образ Ференца ІІ Ракоці як національного провідника С. Томашівський представляє загалом у негативному світлі, позаяк уважає, що він позбавлений відповідних якостей:

«Та у нашого героя всього того дуже маленько. Як політик він зовсім пасивний, рефлекс французької політики, який поза рами зачеркнені інтриганкою французькою дипломатією не виступив й одним щасливим кроком. Недостача самостійності, політична наївність і дивний оптимізм, брак швидкості й рішучості в орієнтуванні, а кріпкої волі й енергії в діланні, недостача умілості відділяти головне від бічного, важне від другорядного, та незнання людей, лихий їх добір і невмілість панувати над ними – отсе головні перепони в успішності його справи», – зауважує автор [3075].

Крім того, С. Томашівський зіставляє постаті Ференца ІІ Ракоці та познанського воєводи, майбутнього польського короля Станіслава Лещинського. Він уважає, що ці політичні діячі

«мають між собою багато схожого не тілько в історичній долі, а навіть в особистім характері: оба молоді, інтелігентні, доволі освічені і літерати, оба фільософічної вдачі, оба безмірно амбітні, оба без енергії та сильної волі, оба однаково цілують руку, що їх зробила вигнанцями з рідного краю – оба стали знарядом противісторичних течій, причинилися до руїни власних країв та для обох пізніша традиція була ласкава: оба стали національними героями, оба однаково несправедливо» [3076].

Ці авторські замальовки тою чи іншою мірою співзвучні думкам О. Субтельного про керівників антироялістських рухів на теренах Східної Європи [3077].

У схожому контексті С. Томашівський розглядає й образ приятеля Ференца ІІ Ракоці – магната, графа Міклоша Берчейні, зокрема скептично оцінює його впевненість у перемозі «угорської справи».

«Та ся прикмета менше означала сильну, непереможну індивідуальність, як більше незмірно впертого і фанатичного чоловіка, повного егоїзму і зарозумілости, хоч обдарованого великим, без сумніву, розумом. – стверджує вчений. – Що се не герой, перед яким чуємо мимовільну пошану, без огляду на його особисті хиби, про се свідчать згідно голоси сучасників» [3078].

Помітну роль С. Томашівський відводить і психологічній підоснові образів різних історичних осіб. Зокрема, він демонструє «політичний і психічний підклад зносин Петра В[еликого] з гетьманом Сенявським» [3079], згадує про «орієнтальні ефекти» [3080], котрі справили неабиякий вплив на ексцентричну дружину «слабодушного гетьмана» тощо. В іншій студії дослідник висвітлює психологічну зумовленість «гіпокризії [двоєдушності. – Авт.] Ракоці» [3081].

Та найголовніше те, що представлення зазначених образів виявляє цікаву рису С. Томашівського як історика, а саме – його схильність оцінювати діячів минувшини з перспективи виняткових якостей, потрібних для осягнення устремлінь, мрій, почувань, настроїв соціальної / національної спільноти, себто формації героїзму (воля, енергія, сила, здатність до панування, ореол непереможності чи виключності, незвична пошана сучасників і т. п.). Вони виказують ірраціональні, інтуїтивні складові мислення, а за великим рахунком – неоромантичні мотиви, котрі простежуємо у багатьох текстах ученого.

На цьому місці варто докладніше спинитися на тій ролі, яку відводить С. Томашівський культурним вартостям, насамперед витлумаченню енергії. Тим більше, що метафоричні означення на кшталт «сила внутрішньої енергії» [3082], «недостача сильної волі, енергії» [3083], «часті зверхні війни, що забирали багато енергії» [3084], «скількість призбираної в краю енергії» [3085], «гляділи виходу для своєї енергії» [3086] і т. п. буйним цвітом проступають на сторінках його історичних студій у різних контекстах. Ці вислови немовби наслідують термінологічні уподобання його вчителя М. Грушевського. Втім, на відміну від останнього, С. Томашівський представляє зазначені концепти у більш рефлексованому вигляді.

«Вічна й непропаща сила енергії, се не лише осередок життя матеріального світа природи, але кермує також природою людського духа. Результат її діяльності – се людська творчість в одному напрямі поступу. Сей закон бачимо в еволюції історичних культурних, а спеціально індо-європейських племен. Та сама фізична сила дає то світло, то тепло, та виконує працю, залежно від обставин, серед яких положена матерія. Подібно й непропаща енергія людського поступу культури викликує ріжні явища залежно від того, серед яких обставин поставлена людська громада», – зазначає С. Томашівський [3087].

Така авторська сентенція виказує не тільки вповні очевидні віталістичні впливи, а й демонструє неоромантичне сполучення і, заразом, опозицію матеріальної й ідеальної площини у двоєдиній візії світу історії. Тим-то, історик розглядає націю, або, як він висловлюється, «національну індивідуальність», саме у подвійному сенсі як загальну матеріальну та психічну «спорідненість ширшої громади людей» [3088].

Більше того, навіть протиборство між кочовими та землеробськими елементами С. Томашівський потрактовує як змагання відмінних «життєвих сил», себто почасти наслідує старі натуралістичні вимоги позитивізму, а певною мірою – нові, на той час, віталістичні віяння.

«Що було предметом боротьби між сими двома сторонами? – запитує та відповідає вчений. – Життя з його умовами. Культурна сторона домагалася для себе відповідної ширини задля чисельного зросту та спокою, задля здвигнення внутрішньої економічної сили й суспільно-політичної організації. Вона потребувала умов необхідних для культурного поступу» [3089].

Забігаючи наперед відзначимо, що саме це сполучення «життєвої сили» з універсалістською настановою щодо «культурного поступу» чи «цивілізаційного поступу» [3090], згодом трансформовану у вимогу культурної та політичної еволюції, видається однією з провідних ідей у творчості С. Томашівського. Саме тому автор «Етнографічної карти Угорської Руси», котру тривалий час уважали найкращою працею з цієї проблематики [3091], обстоює думку, що місцеві русини, насамперед, потребують «інтенсивної культурної підмоги» [3092].

У культурознавчому світлі С. Томашівський тлумачить і демографічні та міграційні процеси. Скажімо він уважає, що динаміка населення певного регіону є своєрідним «барометром» його культурного стану.

«Чим густіша людність, тим більше громадиться скількість культурної енергії, інтенсивність її ділання росте поруч із чисельною силою маси, а противно як територія ділання її. Окрім того значення культурного живчика рух людності має ще один інтерес для нас, а се для вияснення найсумнішої сторони нашого історичного життя, нашої політичної [розбив С. Томашівського. – Авт.] немочі», – відзначає автор [3093].

Неоромантичні устремління споглядаємо і у семантиці текстів галицького історика. На сторінках його праць споглядаємо як традиційні, старі романтичні сув’язі на кшталт моральна / фізична сила [3094], так і уподібнення у дусі органіцизму, в т. ч. метафоричне порівняння розпаду країн із «державною» [3095] чи «політичною смертю» [3096] і т. п.

Та повернемося до поняття «образ», зокрема до його інструментального призначення. Прикметною рисою С. Томашівського як дослідника є те, що він уживає цю дефініцію не лише щодо історичних обширів, а й стосовно пізнавального процесу на теренах історіописання. Передусім, історик використовує образ як специфічне мірило вартості щодо оцінки наукових праць, зокрема стосовно повноти і масштабності репрезентації світу історії.

Приміром С. Томашівський уважає, що «Очерк истории украинского народа» М. Грушевського подає «якнайповніший образ історичного життя» [3097]. Натомість у великій рецензійній статті, присвяченій висвітленню становища угорських русинів в урядовій статистиці автор наголошує на низькому «образі наукової вартості» [3098] та численних спотвореннях, а насамкінець зауважує: «Що добутий образ дуже й дуже сумний – не моя в тому вина» [3099]. Зазначимо, що у повоєнну добу він послуговується зазначеною метафорою й для оцінки партійної літератури [3100].

Проте С. Томашівський застосовує цей термін і для представлення й аналізу історичних поглядів та навіть усього доробку В. Антоновича [3101], а пізніше й стосовно ідейної спадщини М. Драгоманова [3102]. Зокрема, С. Томашівський розрізняє початкові й пізніші уявлення В. Антоновича щодо козацтва та вказує на їхню зв’язаність.

«В сій характеристиці козацтва, в початковім образі залежним від поглядів у першій розвідці про початки козаччини, бачимо принципіальний погляд Антоновича, висказуваний у ріжних часах, погляд якому годі відмовити правдивости», – підкреслює історик [3103].

Однак, ця дефініція слугує не тільки для виявлення генетичного зв’язку між ідеями й уявленнями, а й для специфікації поглядів ученого, окреслення певних інтелектуальних настанов та їх впливу на репрезентацію минувшини. Зокрема, спостереження В. Антоновича щодо Київської землі за доби Великого князівства Литовського він уважає однобічними, позаяк ув’язує останні з його провідними історіософськими ідеями. Відтак С. Томашівський тримається думки, що «образ внутрішнього устрою Київщини в литовських часах вийшов ясно, пластично, але подекуди ідеалізовано його, факти освітлені одностороннє зі становища провідних ідей автора, є й фактичні помилки» [3104]. Натомість спробу В. Антоновича представити «одноцільний образ» матеріального життя придніпровських слов’ян, на підставі «курганних розкопів», інтерпретатор його творчості вважає невикінченим і невдалим. «Образ вийшов без сумніву інтересний, але дуже загальний і неповний – майже поверховний» [3105].

Зрештою, С. Томашівський уживає зазначену дефініцію у найрізноманітніших контекстах, зокрема щедро використовує її динамічну та пластичну метафоричність, яка дозволяє продукувати відмінні смисли: повнота представлення, однобічність, ідеалізація, інтелектуальне походження тих чи інших уявлень і т. п.

У 1910-х роках з’являється й кілька студій С. Томашівського, присвячених Хмельниччині, в яких робляться спроби переглянути усталені оцінки й тлумачення подій та явищ цієї доби. Наприклад, монографію «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.)» І. Крип’якевич уважав однією з найпомітніших праць з обсягу української історії середини XVII ст. [3106] На думку М. Грушевського, у цій монографії проступили апологетичні мотиви щодо Хмельниччини та її провідника [3107].

Власне, С. Томашівський під впливом тогочасних громадських та політичних практик порушує питання про можливості польсько-українського порозуміння за доби Хмельниччини. Саме у цьому сенсі він розглядає Зборівську угоду 1649 р. між гетьманом Б. Хмельницьким та польським королем Яном ІІ Казимиром. Історик навіть проводить аналогію між Зборівським актом та краєвим законом від 14 лютого 1914 р., який постав як вислід польсько-українських перемовин.

На думку С. Томашівського,

«слабість Зборівського трактату лежала в недостачі гарантії щодо її респектовання [розбив С. Томашівського. – Авт.], зглядно в тім, що ролю гаранта взяв на себе… кримський хан. Нехай би ся угода удержалася була хоч кільканадцять літ [понад 10 років. – Авт.], то легко могла-б була стати зворотним пунктом в історії східної Європи. А так… Польща зазнала смертельного удару, а Україна дійшла до нещасної злуки з Московщиною, правда на принципах Зборівської угоди, одначе в такій скандальній з політично правного боку формі, що лише безвихідність того становища, в якім опинився Б. Хмельницький під кінець 1653 р., може бути поясненням того нещасного кроку» [3108].

Такі передвоєнні розумування вченого незаперечно виказують помітну еволюцію його історичних поглядів.

Та переломною межею, ба навіть своєрідним каталізатором в інтелектуальній біографії С. Томашівського стає доба Першої світової війни. Вона кидає його у вир швидкоплинних подій. Відтак історик обіймає посаду заступника начальника Першого полку Українських січових стрільців, коменданта у Горонді та Страбичеві, врешті-решт члена Бойової управи у Відні [3109].

Вочевидь, С. Томашівський добре усвідомлював ті можливості й перспективи, які продукувала велика війна. Не випадково в одній зі статей воєнної доби історик зауважує: «…теперішня війна творить епоху в історії України, епоху, яку годі поки-що докладно означити; та відчуваємо її вже сильно» [3110]. Водночас помітно еволюціонують й ті акценти, які С. Томашівський розставляє у своїх текстах. Приміром, автор зазначає:

«Якщо в сій світовій війні прийде хоч до частинного розв’язання українського питання в користь України, то се буде виключно на західних її землях і се розв’язка буде рішаюча для всього дальшого розвитку українського народу, не виїмаючи Київа, Чернігова, Полтави й Одеси» [3111].

Коли взяти до уваги ще і участь С. Томашівського як експерта у дипломатичній місії української делегації на Паризькій міжнародній конференції 1919 р., [3112] то стає очевидним, що цей досвід мусив виплекати інтелектуальні метаморфози. Тим паче що травматичний шок від поразки національно-визвольних змагань мав для галицьких інтелектуалів особливий присмак у вигляді успіху польського проекту поновлення державності.

Вважають, що погляди та світосприйняття С. Томашівського зазнали й новітніх інтелектуальних впливів, зокрема у річищі ідей В. Джемcа, Г. Ферреро, О. Шпенглера та ін. [3113] Будь-що-будь, але ці військові, політичні та дипломатичні практики, а також нові інтелектуальні віяння спричинилися до швидкого переосмислення вченим історичної та культурної ролі Галичини. Відтоді галицька апологія, котра у зародковому вигляді час від часу проступала ще у його текстах довоєнної пори, перетворюється на наріжний, точніше установчий, концепт історичної візії С. Томашівського.

Таким чином, неоромантична ідея «галицького П’ємонту» набуває нового культурного, метафорично кажучи, «життєвого» імпульсу. Цей інтелектуальний поворот споглядаємо у працях С. Томашівського воєнної доби. Зокрема, варто згадати брошуру, присвячену історично-політичному огляду Галичини, в якій представлена своєрідна поетика цього простору, його етнокультурного, суспільного та політичного значення.

На думку С. Томашівського, Галицька земля

«була наперед одним із углових каменів староруської держави; дальше одною з сил, що довела сю першу передотечницю нинішньої Росії до розкладу; пнем коло котрого виросла могутня галицько-волидимирська держава – перший вислів політичного сепаратизму українських земель від московських, перша реальна основа в розвитку української національної ідеї; вона була довгий час передмурєм Угорщини від монгольського варварства; страчена на річ Польщі, стала угловим каменем у будові польсько-литовської унії – сеї другої передотечниці нинішньої Росії при розпаді Річи Посполитої отсей многоважний середньоєвропейський вузловий кут і вихідні до сходу ворота дісталися наддунайській монархії – неначе бог історії дарував їй чудесний перстень, полишаючи одначе їй самій догадатися, яке слово закляття уводить у рух таємні прикмети дарунку» [3114].

У цьому резюме історика споглядаємо якщо не всі, то, принаймні, більшість інтелектуальних тез і віх, які повною мірою розгорнуті у його пізніших працях.

Наведена цитата подає квінтесенцію поглядів С. Томашівського, котрі згодом були концептуалізовані й репрезентовані на сторінках низки його студій, передусім, славнозвісного нарису «Українська історія. Старинні і середні віки» (Львів, 1919). Недаремно цю роботу Н. Полонська-Василенко нарекла «першою державницькою працею» в українській історіографії [3115], а у іншій студії зауважила, що С. Томашівський під «кутом державницької ідеології дав синтезу Княжої доби» [3116]. Водночас Д. Багалій уважав, що ця праця цікава, передусім, з «історіософічного боку» [3117].

Зауважимо, що в «Українській історії…» С. Томашівський не тільки послуговується образом як метафорою, а й оперує ним як одним із найважливіших інструментів. Відтак він формулює мету зазначеного нарису, як представлення образу «політичного розвитку України», передусім, із перспективи творення української нації та національно-політичної ідеї.

«Щоб образ вийшов простіший і ясніший, – зазначає автор, – полишаємо сим разом на боці докладніший огляд господарського і культурного життя, маючи надію повернути згодом і до сих сторінок української історії» [3118].

Таке обмеження звичайно потребувало введення певних орієнтирів та настанов як щодо сюжетів і викладу матеріалу, так і загалом стосовно архітектоніки всієї праці.

Який же історико-політичний образ української історії конструює та репрезентує С. Томашівський?

Передусім, він виходить із означення поняття України як історичного, етнографічного та географічного простору.

«Україна як зображення історичне не зовсім покривається з Україною у розумінню етнографічним, а ще менше з географічним поняттям її. – стверджує історик. – Відношення між ними можемо собі уявити як три подібні, одначе нерівні площі, наложені на себе, які покривають себе обопільно тільки частинно: перша з них найменша, третя найбільша. Тілько в останнім, географічним розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж всієї історії» [3119].

Зазначимо, що в одній із публіцистичних заміток учений уточнює представлену «формулу». «Одним словом – поняття України мало має спільного з географією, а ще менш з геополітикою…», – наголошує С. Томашівський [3120].

На першій погляд, цей коментар суперечить тому «геополітичному масштабуванню», котре представляє автор в «Українській історії…». Адже він обстоює тезу про «образ-трикутник» історичного розвитку України – Степ, Польща та Московщина. Проте саме такий оціночний рефрен дозволяє піднести культурну та історичну роль Галичини, як географічно невеликої частини України на тлі інших етнографічних земель, до загальнонаціонального масштабу.

У цьому ж сенсі варто сприймати і заувагу С. Томашівського щодо невикінченості етнографічних обрисів українства, позаяк

«образ племінного характеру України уложився що-тілько в новіших часах, себто у XVIII і ХІХ вв. До того часу Україна визначалася великою перемінностю [розбив С. Томашівського. – Авт.] племінних, расових, язикових і культурних відносин, як жадна інша країні в Європі» [3121].

Такий підхід залишав відкритим питання про формуючі чинники українства як етнонаціональної та етнополітичної спільноти.

Загалом С. Томашівський постулює три провідні ідеї української минувшини: боротьба «культурно-лісової» і «степово-лугової» смуг, Заходу і Сходу, «політично-господарський контраст Півночі та Полудня» [3122]. Він категорично спростовує їх «трансцендентальну вартість, оскільки його розумування безперечно підштовхують саме до цього потрактування. Приміром, Н. Яковенко характеризує візію С. Томашівського як «метафізичний трикутник» [3123]. Л. Бережна розглядає означений «трикутник» у контексті «уявної географії» початку ХХ ст. та міфів про національний характер і antemurale christianitatis (про підмурок чи оборонний мур християнства від турецько-татарського світу, монголотатарських завоювань, натиску варварів, номадів і т. п.), що у видозміненому вигляді циркулюють і нині [3124].

Втім, С. Томашівський уважав, що тлумачить ці три ідеї як «синтезу ділання цілої низки матеріальних й ідеальних сил» [3125], тобто майже у позитивістському розумінні. Таке двоєдине сполучення ідеального й матеріального не тільки визначає авторську стратегію розгортання фактографічного матеріалу, себто майбутні лінії генералізації, а й висуває відповідні аксіологічні складові. Як і у довоєнних текстах С. Томашівського, образ виконує як звичну функцію масштабування історичної авансцени, так і її ціннісного маркування.

«У зрозумінню згаданих вище провідних ідей лежить і відкриття мірила вартості (Wertmasstab) в українській історії. – наголошує вчений. – Все те, що ішло по лінії сих ідей – було позитивне, творче, корисне; все супротивне – негативне, деструктивне і шкідне. Здобування землі, відокремлення від «руськости», витворення окремої національно-культурної індивідуальности і здобуття політичної самостійности – отсе орієнтаційні пункти для історика у розміщенні світла й тіні на його малюнку» [3126].

Це досить жорстке окреслення задає загальний канон викладу, позаяк намічає відповідні сюжетні лінії. С. Томашівський не просто конструює «образ української історії» з галицької перспективи, а й нав’язує його соціокультурне значення, тобто тотально формує та генералізує відповідне мірило вартості. На його думку,

«політична злука двох досі ворожих собі українських країв, Галичини і Володимирії, епоховий факт в історії України – перше олицетворення загальноукраїнської державної ідеї [розбив С. Томашівського. – Авт.] проти панрусизму, репрезентованого щораз явніше, в міру упадку Києва, суздальсько-московськими князями» [3127].

Отож побутування Галицько-Волинської держави (автор називає її Галицько-Володимирською державою, ймовірно в контексті офіційного австрійського означення цього коронного краю як Королівства Галичини і Володомерії [3128]) подається на межі соціокультурної конфронтації Заходу та Сходу, світу матеріального, фізичного й світу ідеального, духовного, позаяк вона стає єдиним репрезентантом української ідеї. Саме з цього ракурсу висвітлюється перебіг української історії: коронація Данила Галицького та його проект хрестоносного походу на Орду [3129], «фрагментарний образ» першої української держави в першій половині XIV ст. [3130], релігійний розлам [3131], здобування чорноморських берегів як «життєва необхідність» та «жерело козацької ідеї» [3132].

В іншій праці С. Томашівський наголошує на засадній ролі західних, передусім, польських впливів у формації українського світосприйняття.

«Інший образ історичних ремінісценцій, не менш інкогерентний [неоднорідний, негармонійний. – Авт.], видимо в українській національній психіці. Поперед усього вдарте, що в складових частинах української національної свідомості є багатство польських впливів, продуктів існування історичної Польщі – проява тим дивніша, що викорінився погляд про антитезу українства і польськости» [3133].

Який же вислід репрезентації української історії з галицьким рефреном? С. Томашівський формулює відповідь на це питання з властивою йому неухильною логікою та послідовністю у розвідці «Схід і Захід. Історично-політичний нарис». Він стверджує, що «історична Україна далеко більше була скупчена на заході сучасної» [3134], обстоює думку про «західний характер української мови», західний «початок» чи «племінну колиску» українців [3135], «галицьку правітичну» української національної ідеї та культури [3136].

Кінець-кінцем, С. Томашівський резюмує свої погляди у такій сентенції:

«Хоч українська національна територія переважно лежить у східній половині європейського континенту, то сама українська нація, як племінна окремішність, як культурна й політична індивідуальність, походить із Заходу і являється витвором західних культурних впливів. Без того походження і без тих впливів, все існування української національности було-б незрозуміле щодо своєї минувшини і проблематичне щодо своєї будущини…» [3137].

Варто наголосити, що автор мав масштабні й амбітні плани з обсягу вивчення та популяризації галицького минулого, зокрема проекти підготовки 12-ти томної «Великої історії Галичини», видання «Дипломатарію Галицько-Володимирської держави» і Галицько-Волинського літопису [3138], які так і не були реалізовані.

Проте така апологія історичної ролі Галичини не сприймалася багатьма українськими вченими. Наприклад, Д. Дорошенко був украй обурений міркуваннями С. Томашівського про виключне призначення Галичини. У листі до В. Липинського від 11 січня 1926 р. він риторично запитує: «Що це проф. Томашівський в ч. першому «Політики» за дурниці пише про наддніпрянське населення України. Зовсім не згадує сіверян (Ст. 9), чи це ігноранція, чи галицьке чванство, що, мовляв, Галичина – пуп землі української; а все інше тільки додаток?» [3139]. Б. Крупницький уважав невдалою тезу С. Томашівського про Галицько-Волинське князівство як першу українську державу [3140].

Зауважимо, що деякі з ідей С. Томашівського постають неначе інтелектуальна предтеча відомих розумувань В. Липинського. Тим більше, що зазвичай обох інтелектуалів відносять до консервативного напрямку української політичної думки [3141]. Скажімо, теза С. Томашівського про змагання Заходу й Сходу, міркування про українські землі як культурне чи цивілізаційне перехрестя, виключну роль хлібороба та вояка в національній історії [3142], перегукуються з ідеями В. Липинського. Зокрема, останнє положення С. Томашівського нагадує відомий соціальний типаж В. Липинського – «лицаря-хлібороба» чи «войовника-продуцента» [3143]. Низку таких спостережень, яка виявляє їх показну інтелектуальну схожість, можемо продовжити й далі [3144]. Та неоромантична візія С. Томашівського, вибудована навколо апології Галичини як соціота етнокультурної підоснови національної історії, має суттєві, ба навіть кардинальні відмінності, порівняно з концептуалізацією української минувшини, представленної у працях В. Липинського.

Насамперед відзначимо, що обидва українські діячі по-різному уявляли та репрезентували рух світу історії. Якщо В. Липинський був зорієнтований на циклічне представлення побутування нації у вигляді трьох циклів – демократія, охлократія та класократія, то С. Томашівський обстоював поступову, точніше еволюційну, репрезентацію минувшини.

Власне, скептицизм, який відчуваємо у повоєнних текстах С. Томашівського щодо ідеї Поступу [3145], так і не підважив віру вченого в культурні засади людства та їхню еволюцію. Тому порівнюючи «образ розстрою старинного світу», представлений у студії італійського історика Гулієльмо Ферреро [3146], з повоєнною кризою 1920-х років, С. Томашівський однозначно пов’язує ці катастрофічні явища з руйнацією культурних і духовних основ як античного, так і тодішнього європейського суспільства [3147]. Більше того, він якось афористично відзначив, що на «суді історії» гетьмана П. Скоропадського захищатимуть найкращі оборонці в особах «Української Школи і Науки» [3148].

Зрештою, циклізм В. Липинського походить із його соціологічного представлення минувшини, яка постає у вигляді низки структур, ієрархій, спільнот. Натомість концептуалізація С. Томашівського спирається на культурницьке, іноді соціокультурне осягнення історії, хоч автор досить часто тяжіє і до класичного факторного підходу у позитивістському дусі, котрий доповнюється віталістичними устремліннями.

Ця різниця у підходах обох учених добре простежується в їхньому потрактуванні органіцизму та героїзму в історії. В. Липинський уважав, що «органічна сполука», приміром нація, є природним способом конструювання ієрархії / структури, що надає їй ідеального та містичного сенсу. Проте така ірраціональна репрезентація вимагала введення на сцену минулого динамічного, активного, творчого чинника – національну аристократію та її провідників – авторитетів із перспективи сучасності та історичних героїв із відповідного ракурсу минувшини у кризові, переломні епохи. Зокрема, він обстоював думку, що «таким героєм для всіх Українців єсть в першу чергу Богдан Хмельницький. Від нього почалося ціле сучасне українство» [3149].

На відміну від В. Липинського, С. Томашівський розглядав «національний організм» («національну індивідуальність») як спільноту з власними «життєвими потребами» і, заразом, як витвір низки чинників та передумов, у т. ч. історичних, політичних, культурних, духовних, антропологічних, природних, психологічних і т. п. Це потрактування поєднувало як позитивістські, так і віталістичні риси, проте творило більш-менш стійкий баланс між аналітичними, раціональними й інтуїтивними, ірраціональними складовими, порівняно з поглядами В. Липинського. У листі від 29 липня 1922 р. до свого колеги та товариша І. Кревецького С. Томашівський відзначав, що його «світогляд здобутий довголітнім досвідом, обсервацією, дослідом, ну та й інтуїцією подекуди» [3150]. Відтак візія С. Томашівського скерована на повільний, еволюційний плин історії, в чомусь навіть на її пасивне осягнення.

З цієї перспективи ставлення галицького історика до героїзму досить складне й суперечливе, порівняно з В. Липинським, який однозначно обстоював культ «жертвенних героїв» та морально-етичних канонів їх побутування. Звісно, С. Томашівський не заперечував і не відкидав неоромантичне представлення героїзму в історії, проте прагнув його «обмежити» чи впорядкувати, хоч і досить своєрідним чином. Зокрема, він відводив героїчну роль галицьковолинському князеві Романові Мстиславичу [3151], а князя Данила Галицького називав «найідеальнішою постаттю української історії» [3152]. З низкою застережень історик відносив до «пантеону героїв» й гетьмана Б. Хмельницького [3153].

Однак, С. Томашівський категорично відмовляв у праві на «героїчний культ» І. Мазепі до того часу, «поки не найдуться нові досі незнані жерела, які можуть основно змінити весь його образ» [3154]. Однак, ще у розвідках воєнної доби автор обстоював думку, що «Мазепинщина сталася одною з основ політичної думки на Україні; се перший органічний і рішучий вислів українсько-московської непримирности» [3155].

Водночас С. Томашівський наголошував на релятивності «самих понять авторитету і геройства» [3156], зокрема пов’язував їх з відповідними культурними й історичними контекстами, що часто-густо розмивають межу між героями та псевдогероями. «Цікава річ, що й боротьба з Польщею не все давала титул до величання. Таких героїв маємо в княжих часах (у Галичині-Володимирії), та в литовсько-польській добі не славлено ні Мухи, ні Глинського, ні Косинського, ні Наливайка (сих останніх псевдогероями поробив, що тілько ХІХ вік), натомість ідеалізувалися степові лицарі, хоч би вони були католицької віри або й польського роду», – зазначає історик [3157].

Хто ж може претендувати на статус національних героїв за таким прочитанням історії?

На думку С. Томашівського, це –

«виїмкові, рідкі постаті, що собою уособляють головні моменти зросту даного громадянства – його розвитку політичного, духового або господарського – що, одним словом, сим або тим способом збагачують і скріпляють те громадянство в його національному життю» [3158].

Таким чином, за авторським означенням героїзм в історії є почасти еволюційним (ідея зростання), почасти ірраціональним явищем, себто таким, що асоціюється з апріорно проголошеними критеріями («збагачення» політичне чи духовне!). Причому обидві ідеї С. Томашівський пов’язує з універсальною мірою вартості, а саме – з корисністю діянь чи справ історичного героя для людей [3159]. Мабуть, не варто коментувати навіть можливість окреслення «раціональних» засад такого чи подібного ранжування!

Та еволюційне представлення минувшини, котре обстоював С. Томашівський, як й інші схожі візії, потребувало універсальних орієнтирів, себто постулювання відповідних мірил вартостей з обсягу всієї української історії. Так чи інакше, його схема вимагала ідеалістичного опертя, насамперед, духовної і культурної підоснови, щоби надати соціокультурного чи «життєвого» імпульсу «матеріалістичному, фізичному світу», стати провідним дороговказом, ба навіть магічною ниткою Аріадни на тернистому, сповненому небезпек і розгалужень шляху «культурної й політичної еволюції»!

Цю почесну і засадну роль в історичній візії С. Томашівського відіграє ідея церковної Унії між католиками та православними. Він навіть закидає на карб гетьману П. Конашевичу-Сагайдачному відновлення православної ієрархії на українських обширах. «Сумнівність його патріотичної заслуги, задля чого його високо виславляно, пізнали пізніше його наслідники, на жаль у часі, коли зроблені помилки вже не можна було направити, бо велику часть Українців видано в 1654 р. впливам московської церкви» [3160].

У іншій розвідці воєнної доби С. Томашівський зазначає:

«Хто з тямущих Українців не добачить сьогодні, що в сім блискучім успіху Сагайдачного скривався зарід великого нещастя для України – внутрішньої [розбив С. Томашівського. – Авт.] релігійної боротьби, боротьби між самими Українцями, католиками й православними» [3161].

Пізніше вчений назве цього гетьмана головним винуватцем «релігійного роздору по 1620 р. – сього найбільшого національно-культурного нещастя нашої історії» [3162].

Так визріла і сформувалася думка С. Томашівського про виключне культурне та історичне призначення церковної Унії, яка «органічно й нероздільно злучена з напрямом і духом всеї української історії, навіть із самою національною ідеєю нашою народу» [3163]. Наприкінці життя тяжкохворий учений навіть планував написати спеціальну студію, присвячену історії української церкви з перспективи Унії та унійних змагань, але встиг підготувати лише розлогий вступ.

Така конструкція С. Томашівського підважувала вихідні концепти В. Липинського, зокрема його положення про соборність українських земель та християнський універсалізм (хоч останній за віросповіданням був римо-католиком!), зводила нанівець роль «національної аристократії». Зрештою, ця інтелектуальна контраверсія, попри спільний консервативний підмурок поглядів обох істориків, мусила рано чи пізно виплекати гострий конфлікт, який, врештірешт, стався на політичному грунті 1929 р.

Приводом до цього полемічного двобою став пропольський курс газети «Нова Зоря», фактичним провідником якої В. Липинський уважав С. Томашівського та перекладав на нього відповідальність за віддалення часопису від гетьманського руху. За свідченням І. Крип’якевича, орієнтація С. Томашівського на співробітництво з польськими політичними колами тою чи іншою мірою виявилося ще за часів видання журналу «Політика» (1925 – 1926) [3164], а можливо і раніше. Скажімо, С. Томашівський однозначно висловився за компроміс із польською владою у питанні про створення українського університету [3165].

Загалом конфлікт із С. Томашівським був зумовлений його галицькою автономістською політичною платформою, яку В. Липинський розглядав як угодовство з «республіканською і демократичною Варшавою». Натомість В. Липинський обстоював думку про необхідність політичної спілки українських і польських консерваторів на Галичині та Волині на грунті лояльної опозиції до центру [3166]. Отож народилися дві неоромантичні «формули» осягнення історичного буття і, воднораз, «політичні рецепти» щодо розвою й майбуття України: В. Липинського (через державу до нації) та С. Томашівського (через націю до держави).

Насамкінець зауважимо, що у дослідницькому інструментарії С. Томашівського поняття «образ» посідає поважне місце. Видається, що цей галицький інтелектуал із непохитною логікою, винятковою уявою та самобутнім відчуттям стилю, мабуть, уподобав цей інструмент за його гнучкість і композиційні можливості, мінливість метафоричного забарвлення, котрі давали змогу продукувати різноманітні смисли. Тим паче, що образ якнайкраще задовольняв як вимоги концептуалізації, так і потреби популяризації, зокрема поєднував різні мисленнєві складові, пізнавальні стратегії, культурні взірці і т. п. «Історична уява – се необхідна прикмета ученого історика, достойного сього імени, і частина вартости історичної науки лежить у плеканню історичної імагінації [фантазії, уяви. – Авт.]», – відзначав дослідник в одній зі своїх рецензій [3167].

Вочевидь, образ сполучав матеріалістичну та ідеалістичну площини й репрезентував двоєдиний світ минувшини з уявною «грою» розмаїтих чинників та передумов, які добре вимальовуються у візіях галицького інтелектуала. Цей інструмент дозволяв генералізувати, диференціювати, специфікувати контексти висвітлення, формувати відповідні масштаби представлення, нав’язувати мірила вартості, що задавали вектори історичного руху, вибудовувати пластичну й динамічну архітектоніку наукових студій.

Примітки

3018. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866 – 1934). – Б.м., 1985. – С. 56; Гирич І. Михайло Грушевський в 1904 – 1905 роках (За його щоденником) // УІ. – 2007/2008. – Т. 44/45, № 3/4, 1/2. – С. 222.

3019. Зайцева З. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія. – К., 2006. – С. 100.

3020. Бортняк Н. Степан Томашівський: початки наукової та громадської праці до 1911 // УВМ. – Київ – Львів, 1992. – Вип. 2. – С. 98.

3021. Потульницький В. Чи все щастя в соборності? // Старожитності. – 1994. – № 5/6. – C. 6.

3022. Крип’якевич І. Історично-філософічна секція НТШ під керівництвом Михайла Грушевського у 1894 – 1913 роках // ЗНТШ (Львів). – 1991. – Т. 222. – С. 395.

3023. Томашівський С. Матеріали до історії Хмельниччини // ЗНТШ (Львів). – 1896. – Т. 14. – С. 1; Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. // Там само. – 1898. – Т. 23/24. – С. 1.

3024. Бортняк Н. Степан Томашівський: до відносин із Михайлом Грушевським // Михайло Грушевський і українська історична наука. – С. 188 – 191; Винар Л., Пшеничний Є. Передмова // Грушевський М. Наша політика / [Томашівський С.] Наша політика і професор М. Грушевський. Гльосси до брошури проф. М. Грушевського / Матеріали до історії конфлікту в НТШ 1913 року / Упоряд. Л. Винара, Є. Пшеничного. – Нью-Йорк – Дрогобич, 2003. – С. 17, 23.

3025. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. – Київ – Дрогобич, 2008. – С. 93 – 94.

3026. Листування Михайла Грушевського [з М. Біляшівським, Ф. Вовком, В. Дорошенком та В. Липинським] / Ред. Л. Винар; упор. Р. Майборода, В. Наулко, Г. Бурлака, І. Гирич. – Київ – Нью-Йорк, 2001. – С. 252.

3027. Антонович М. Зізнання Степана Томашівського: коментарі і переклад // УІ. – 1972. – № 1/2. – С. 96 – 97.

3028. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського з додатками. – Львів, 1929. – С. 129.

3029. Крип’якевич І. Спогади (Автобіографія) // УКСНСД. – Львів, 2001. – Вип.8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – С. 108 – 109.

3030. Винар Л. Михайло Грушевський i Наукове товариство iм. Тараса Шевченка 1892 – 1930. – Мюнхен, 1970. – С. 68.

3031. Лотоцький О. Діяльність Михайла Грушевського // Діло (Львів). – 1934, 30 листоп. – № 322. – С. 3.

3032. С. Т. [Томашівський С.] Рец. на кн.: Міхновський М. Самостійна Україна: промова. – Львів, 1900. // ВУ: Зб. (Нью-Йорк). – 1971/1972. – № 65/66. – C. 75. Вперше рецензія С. Томашівського опублікована: Молода Україна (Львів). – 1900. – № 6. – C. 239 – 242.

3033. Томашівський С. Пояснення й доповнення // Сеньобо Ш. Австрія в ХІХ ст. / З фр. пер. С. Томашівський. – Львів, 1901. – С. 102.

3034. Халак Н. Степан Томашівський – дослідник історії Угорщини // Хроніка – 2000. – К., 2011. – Вип. 3 (89): Україна – Угорщина. – Ч. 2. – С. 61.

3035. Зубрицький І. Степан Томашівський – дослідник державницького напряму в українському історіописанні // Мандрівець (Тернопіль). – 2012. – № 3. – С. 32 – 36.

3036. Крип’якевич І. Степан Томашівський: (некролог) // ЗНТШ (Львів). – 1931. – Т. 151. – С. 227.

3037. [Крип’якевич І.] Рец. на кн.: Томашівський С. Перший похід Хмельницького в Галичину. – Львів, 1914. – 136 с. // ІУ (Львів). – 1914, 1 лют. – № 2. – С. 38.

3038. Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. – С. 2.

3039. Його ж. Рец. на кн.: Старицький М. Богдан Хмельницький. Історична драма в 5 діях і 6 одмінах, з апофеозом. К., 1897 // ЛНВ. – 1898. – Т. 4, № 10. – C. 13.

3040. Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. – С. 124.

3041. Томашевский С. Угорская Русь // Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под ред. Ф. К. Волкова, М. С. Грушевского, М. М. Ковалевского, Ф. Е. Корша, А. Е. Крымского, М. И. Туган-Барановского, А. А. Шахматова. – Пг., 1916. – Т. 2. – С. 421.

3042. Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. – Львів, 1909. – С. 63

3043. Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. – С. 99.

3044. Його ж. З життя галицько-руських соймиків 1648 – 1649 // ЖУР. – Львів, 1898. – Т. 4: Матеріали до історії Галичини. – Т. 1: Акти з р.1648 – 1649. – С. 8.

3045. Там само. – С. 1.

3046. Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. – С. 3.

3047. Його ж. Погляд на стан людности Львівської землі в половині XVII ст. // ЖУР. – Львів, 1901. – Т. 5: Матеріали до історії Галичини. – Т. 2: Акти з р.1649 – 1651. – С. VIІ.

3048. Його ж. Із записок Каролинців про 1708/9 р. // ЗНТШ (Львів). – 1909. – Т. 92. – С. 67.

3049. Його ж. Листи Петра Великого до А. М. Сінявського // ЗНТШ (Львів). – 1909. – Т. 92. – С. 198.

3050. Його ж. Словацький висланник на Україні (1708 – 1709). – Львів, 1906. – С. 1.

3051. [Борщак І. К.] С. Томашівський – історик: (До 20-річчя з дня його смерті) // Україна (Париж). – 1951. – № 6. – C. 435.

3052. Спомини Марії Томашівської // С. Томашівський: Історик, політик, публіцист. – Львів, [1931]. – С. 51.

3053. С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Кордуба М. Західне пограниче галицької держави між Карпатами та долішним Сяном. – Львів, 1925 // Політика (Львів). – 1926, 5 – 20-го лют. – № 3/4. – С. 58.

3054. С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Gay J. Les Papes du XI-e siécle et la Chrétienté. – Paris, 1926 // ЗЧСВВ (Жовква). – 1927. – Т. 2, вип. 3/4. – С. 450 – 451.

3055. Будзиновський В. Хмельниччина в Галичині на підставі матеріалу зібраного і обробленого д-ром Ст. Томашівським. – Львів, 1906. – 45 с.

3056. Томашівський С. Як се назвати? (Причинок до історії наших літературних звичаїв) // ЛНВ. – 1906. – Т. 36, №12. – С. 506 – 507

3057. Його ж. Про ідеї, героїв і політику. – С. 32.

3058. Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1991. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 1.

3059. Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. – С. 4.

3060. Там само. – С. 124.

3061. Томашівський С. Угорські русини в світлі мадярської урядової статистики. Рец. на кн.: Balogh P. A népfajok Magyarországon, 1902; A magyar korona országainak 1900-évi népszámlálása, 1902 // ЗНТШ (Львів). – 1903. – Т. 56. – С. 2.

3062. Його ж. Рец. на кн.: Старицький М. Оборона Буші. Історична драма в 5 діях і 6 одмінах за часів Хмельниччини (Киевская старина. – 1899. – № 3 – 4) // ЛНВ. – 1899. – Т. 8, № 10. – С. 145.

3063. Його ж. Причинки до пізнання етнографічної території Угорської Руси, тепер і давніше // ЗНТШ (Львів). – 1905. – Т. 67. – С. 17.

3064. Його ж. Погляд на стан людности Львівської землі… – С. ХІІІ.

3065. Його ж. Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.). – Львів, 1914. – С. 34.

3066. Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. – С. 36.

3067. Там само. – С. 65.

3068. Томашівський С. Погляд на стан людности Львівської землі… – С. LII.

3069. Його ж. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (З нагоди ювілею) // ЛНВ. – 1906. – Т. 33, № 1. – С. 42.

3070. Його ж. Угорщина і Польща на початку XVIII в. – С. 12.

3071. Його ж. Із записок Каролинців про 1708/9 р. – С. 73.

3072. Його ж. Словацький висланник…. – С. 44 – 45.

3073. Доманицький В. Рец. на ст.: Томашівський С. Словацький висланник на Україні (1708 – 1709) (Науковий збірник, присвяч. проф. Михайлу Грушевському учениками й прихильниками з нагоди його десятилітньої наукової праці в Галичині (1894 – 1904). – Львів, 1906. – С. 301 – 345) // НГ. – 1906. – № 7. – С. 153.

3074. Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. – С. 75.

3075. Там само. – С. 79.

3076. Там само. – С. 66.

3077. Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В. Кулика. – К., 1994. – С. 9.

3078. Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. – С. 81.

3079. Його ж. Листи Петра Великого… – С. 202.

3080. Там само. – С. 201.

3081. Томашівський С. Угорщина і Польща на початку XVIII в. – С. 78.

3082. Його ж. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. – С. 6.

3083. Його ж. Угорщина і Польща на початку XVIII в. – С. 59.

3084. Там само. – С. 26.

3085. Там само. – С. 45.

3086. Там само. – С. 85.

3087. Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історично-літературний нарис // ЛНВ. – 1901. – Т. 13, № 3. – С. 201.

3088. Там само. – С. 202.

3089. Там само. – С. 203.

3090. Томашівський С. Просвітні видавництва (Замітка й бажання) // Перший український просвітньо-економічний конгрес, уладжений Товариством «Просвіта» в сорокаліття засновання у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року. Протоколи і реферати / Зредагували д-р І. Брик і д-р М. Коцюба. – Львів, 1910. – С. 96.

3091. Перша етнографічна мапа Карпатської України [про публікацію «Етнографічна карта Угорської Русі» С. Томашівського] // Свобода (Джерсі Сіті). – 1944, 19 трав. – № 97. – С. 3.

3092. Томашівський С. Етнографічна карта Угорської Руси // Cтатьи по славяноведению / Под ред. В. И. Ламанского. – СПб., 1910. – Вып. 3. – С. 222.

3093. Його ж. Погляд на стан людности Львівської землі… – С. ІІІ.

3094. Його ж. Угорщина і Польща на початку XVIII в. – С. 15.

3095. Там само. – С. 3.

3096. Там само. – С. 57.

3097. Томашівський С. Нова книжка – нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – СПб., 1904 // ЛНВ. – 1905. – Т. 29, № 1. – С. 47.

3098. Його ж. Угорські Русини… – С. 27.

3099. Там само. – С. 45.

3100. Томашівський С. Наша чільна партія у власному зеркалі: Критичні замітки. – Львів, 1929. – С. 9.

3101. Його ж. Володимир Антонович… – № 1. – С. 39.

3102. Його ж. Трагедія Драгоманова. Кілька чудацьких думок з приводу 30-ліття його смерті (20. VI. 1925). // Політика (Львів). – 1925, 25 жовт. – № 2. – С. 29.

3103. Його ж. Володимир Антонович… – № 3. – С. 480.

3104. Там само. – № 2. – С. 265.

3105. Там само. – № 1. – С. 51.

3106. Крип’якевич І. Хмельниччина в новім освітленню [про монографію С. Томашівського «Перший похід Хмельницького в Галичину»] // Діло (Львів). – 1914, 5 лют. – № 26. – С. 1 – 2.

3107. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638 – 1648). – С. 223 – 224.

3108. Томашівський С. «Історичний момент» // Діло (Львів). – 1914, 18 лют. – № 36. – С. 2.

3109. Халак Н. В. Наукова спадщина і громадсько-політична діяльність Степана Томашівського: Автореф. дис…. к. і. н.: 07. 00. 06 / НАН України. ІУАДГ. – К., 1999. – С. 11.

3110. Томашівський С. Війна й Україна // ВСВУ (Відень). – 1915, 14 падолиста. – № 47/ 48. – С. 1.

3111. Його ж. «Королівство Галичини і Володомирії» // Діло (Львів). – 1916, 23 цвітня. – № 104. – С. 2.

3112. Звіт конгресмена Геміла з його місії до Парижа // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1919, 16 верес. – № 110. – С. 2; Шелухин С. Лист від Сергія Шелухина. Ще про українську делегацію в Парижі (16 октября 1919 р., Париж) // Там само. – 1919, 4 груд. – № 144. – С. 2.

3113. Заїкин В. В’ячеслав Липинський як історик // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання / Упорядн. Т. Осташко, Ю. Терещенко. – Київ – Житомир, 2007. – С. 245; Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII – XX ст. – К., 2002. – С. 314 – 317, 451 – 452.

3114. Томашівський С. Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни. – 2-е вид. – Б. м., 1915. – С. 23 – 24.

3115. Полонська-Василенко Н. Перша державницька праця з історії України (До 30-річчя виходу в світ «Історії України» д-ра Ст. Томашівського) // ДД (Філадельфія). – 1951. – № 4. – C. 14.

3116. Її ж. Українська історіографія / На правах рукопису; вступ. ст. В. Янева. – Мюнхен, 1971. – С. 75.

3117. Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціально-економічному грунті»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С. 246.

3118. Томашівський С. Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С. 1.

3119. Там само. – С. 1.

3120. Томашівський С. Під колесами історії: Нариси і статті. – Берлін, 1922. – С. 8.

3121. Його ж. Українська історія. – С. 6.

3122. Там само. – С. 11 – 12.

3123. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – К., 2002. – С. 334 – 335.

3124. Бережная Л. «Украинский треугольник» Степана Томашивського (1875 – 1930), или об особенностях «воображаемой географии» начала ХХ века // Ab Imperio. – 2007. – № 4. – С. 196 – 198.

3125. Томашівський С. Українська історія. – С. 10.

3126. Там само. – С. 12.

3127. Там само. – С. 87.

3128. Томашівський С. «Королівство Галичини і Володомирії». – С. 2.

3129. Його ж. Українська історія. – С. 103.

3130. Там само. – С. 107.

3131. Там само. – С. 132.

3132. Там само. – С. 146.

3133. Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі (Переклад стенограми відчиту уладженого «Інститутом дослідів національних справ» у Варшаві 12. IV. 1929). – Львів, 1929. – С. 11.

3134. Його ж. Схід і Захід: Історично-політичний нарис // Політика (Львів). – 1926, 5-го січ. – № 1. – C. 8.

3135. Там само. – С. 8 – 9.

3136. Там само. – С. 10.

3137. Там само. – С. 11.

3138. Кревецький І. Стефан Томашівський як історик // С. Томашівський: Історик, політик, публіцист. – С. 14.

3139. Липинський В. Архів. – Філадельфія, 1973. – Т. 6: Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Липинського / Ред. І. Коровицький. – С. 200.

3140. Крупницький Б. 2. Проблеми періодизації історії України. ІІІ. Наш вклад у проблему періодизації української історії // Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. – Мюнхен, 1955. – С. 22.

3141. Потульницький В. А. Історія української політології: (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). – К., 1992. – С. 109 – 126; Його ж. Нариси з української політології (1819 – 1991): Навч. посібник. – К., 1994. – С. 176 – 206.

3142. Томашівський С. Українська історія. – С. 3.

3143. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії / Ред. Я. Пеленський. – Київ – Філадельфія, 1995. – Т. 6, Кн. 1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – С. 408.

3144. Коваль Б. Нарис життя і творчості Степана Томашівського // Томашівський С. Під колесами історії. – Нью-Йорк, 1962. – С. 17.

3145. Томашівський С. Під колесами історії. – С. 71 – 72.

3146. Кревецький І. Руїна європейської цивілізації? [про книгу Г. Ферреро «Гибель античной цивилизации». – Киев – Лейпциг, 1923] // ЛППМ (Берлін). – 1924. – № 2. – С. 21 – 22.

3147. Томашівський С. Влада й культура // Хліборобська Україна (Відень). – 1922/1923. – Кн. 4, зб. 7/8. – С. 308 – 309.

3148. Томашівський С. Під колесами історії. – С. 11.

3149. Липинський В. «Нова Зоря» і ідеологія гетьманців. Лист до редакції «Діла» // Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я. Пеленський. – Київ – Філадельфія, 2003. – Т. 1: Архів. Листування (А – Ж) / Ред. Р. Залуцький, Х. Пеленська; вступ. ст. Х. Пеленської, Р. Залуцького, І. Гирича, Т. Осташко; відп. за випуск О. Проценко. – С. 446.

3150. Швагуляк М. Степан Томашівський про досвід визвольних державницьких змагань українців // ВЛУ. – 2009. – Вип. 44. – С. 423.

3151. Томашівський С. Галичина. – С. 11.

3152. Його ж. Українська історія. – С. 103.

3153. Його ж. Про ідеї, героїв і політику. – С. 57.

3154. Там само. – С. 61.

3155. Томашівський С. Війна й Україна. – 1915, 5 груд. – № 53/54. – С. 2.

3156. Його ж. Про ідеї, героїв і політику. – С. 44.

3157. Там само. – С. 51.

3158. Там само. – С. 48.

3159. Там само. – С. 48 – 49.

3160. Томашівський С. Церковний бік української справи. – Відень, 1916. – С. 15.

3161. Його ж. Війна й Україна. – 1915, 28 падолиста. – № 51/52. – С. 2.

3162. Його ж. Про ідеї, героїв і політику. – С. 29.

3163. Його ж. Вступ до історії церкви на Україні // ЗЧСВВ (Жовква). – 1932. – Т. 4, Вип. 1/2. – С. 2.

3164. Крип’якевич І. Спогади. – С. 120.

3165. Томашівський С. Наука, громадянство і політика: Причинок до університетської дискусії // Діло (Львів). – 1924, 9 жовт. – № 224. – С. 1; 10 жовт. – № 225. – С. 2; 11 жовт. – № 226. – С. 3; 12 жовт. – № 227. – С. 1.

3166. Лисяк-Рудницький I. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. – К., 1994. – Т. 2. – С. 225 – 227; Швагуляк М. Степан Томашівський і західноукраїнський консерватизм // УКСНСД – Львів, 1997. – Вип. 3/4. – С. 318 – 319; Осташко Т. В’ячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // МН. – 2002. – № 4. – С. 80 – 81.

3167. С. Т. [Томашівський С. Т.] Рец. на кн.: Lord Bishop of Durham. The Gift of historical thinking. – [London], 1925. // Політика (Львів). – 1925, 25 жовт. – № 2. – C. 39.