[Вступ]

Ясь Олексій

Культурні явища та стильові течії з приставкою «нео-» зазвичай пов’язують із тим або іншим ефектом повторюваності. Втім, їхні синхронні та діахронні зв’язки з традиційними ідеями і концептами вирізняються надзвичайною складністю, строкатістю й суперечливістю. Тим паче, що вони нав’язують різноманітні, часом незвичні інтелектуальні сполучення з іншими культурними та дослідницькими практиками.

Здебільшого неоромантизм розглядають як модерністську реакцію на позитивізм та натуралізм наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Ця реакція відображала загальні культурні та інтелектуальні перетворення, котрі М. Грушевський назвав поворотом до ідеалізму і символіки [3004]. Вважають, що неоромантизм як стильовий напрям постав в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму, який часто характеризують метафоричною формулою «загибелі богів». Недаремно тодішню пізнавальну ситуацію, часом означують як зіяюче провалля між почуваннями й розумом [3005].

Однак, культурні й інтелектуальні контексти появи неоромантиків є значно багатшими та полівимірними, ніж представлена вище опозиція до певних напрямів чи стильових утворень. У широкому сенсі варто вести мову про різноманітні реакції письменників, митців, науковців та загалом інтелектуалів на масову інтернаціоналізацію і дегуманізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберальних цінностей, зокрема етичних настанов у дусі прагматичного індивідуалізму й атомізації суспільного буття тощо. Відтак Д. Чижевський обстоював думку, що саме «кінець ХІХ віку приніс літературні та мистецькі течії, які з повним правом звались «неоромантикою» [тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.]» [3006].

Власне, неоромантизм був вислідом тих естетичних настроїв, футуристичних очікувань, витонченої чуттєвості та інтелектуальних реакцій у дусі апології ефемерності буття, котрі пов’язують із культурною епохою, відомою в західноєвропейських країнах як Fin de Siècle [фр. кінець століття. – Авт.], а у російській варіації – Срібний вік (1890 – 1920).

З такої мінливої, майже калейдоскопічної зміни контекстів висвітлення неоромантизм постає як самобутня, багатолика інтелектуальна опозиція, духовний, інколи містичний бунт супроти тотальності космополітичного проекту Модерну на зламі ХІХ – ХХ ст. і, водночас, як його неодмінна складова. За висловом Б. Крупницького, саме у цей час споглядаємо блукання еліти в «емоціональних лябіринтах модернізму» [3007].

Отож неоромантичні складові простежуються у концепціях «надлюдини» і «волі до влади» Фрідріха Ніцше, расовій теорії Жозефа Артюра де Гобіно, міфологічній естетиці Рігарда Вагнера, релігійній філософії Миколи Бердяєва, анархо-синдикалістській доктрині Жоржа Сореля, психологічній візії «еволюції народів та мас» Густава Ле Бона, символічних конструкціях Андрія Бєлого, модерністських інтерпретаціях «бунту мас» Хосе Ортеги-і-Гасета та в доробку багатьох інших європейських мислителів і діячів. Зрештою, неоромантичні мотиви у тому чи іншому вигляді побутують у творчості багатьох інтелектуалів протягом усього ХХ ст. Але знаковою для розуміння цього культурного феномена є неоромантична хвиля кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., яка залишала неабиякий слід у царині світової соціогуманітаристики.

Загалом неоромантизм продукував повернення до ідеалістичних, ірраціональних стратегій пояснення історичного буття, а за великим рахунком – до інтуїтивного способу мислення. Проте такий поворот у жодному разі не був всеохоплюючим. Тож неоромантичні візії історії спиралися на своєрідну, частогусто еклектичну мішанину елементів позитивізму, традиційного чи старого романтизму, неокантіанства, дарвінізму, нового віталізму, расово-антропологічних та соціологічних теорій кінця ХІХ – початку ХХ ст. тощо.

Ба більше, еклектизм навіть уважають своєрідною ознакою неоромантичного стилю мислення, котрий сполучає, на перший погляд, несумісні мисленнєві компоненти. Здавалося б, що неоромантики повертаються до класичного культу героїв на кшталт відомої концепції англійського вченого Томаса Карлейля, в якій останні вважалися єдиними творцями історії [3008].

Та ця аналогія є оманливою, позаяк неоромантична героїзація минувшини суттєво різниться від її романтичного взірця. Адже традиційний конфлікт колективного та персональних героїв трансформується у неоромантичному історіописанні у своєрідне конфронтаційне поле з соціальною підосновою, на якому змагаються різні класи, верстви, прошарки, групи. Причому ця конфронтація, переважно представлена у вигляді персоніфікації історичних діячів, які формулюють та репрезентують стихійні хотіння, інстинкти, колективну волю, емоційні переживання певних соціальних або національних спільнот.

З цієї перспективи неоромантична сцена історичного дійства набуває не тільки містичного, ірраціонального, а почасти й соціологічного забарвлення. Тому акт дії в неоромантичному представленні минулого є інтерактивним сполученням політичних, соціальних, економічних, інституціональних, психологічних, культурних, релігійних, індивідуальних та інших компонентів.

Вислідом такої концептуалізації стає персональний герой, який виступає на історичних підмостках як репрезентант певної суспільної ідеї, рупор колективних устремлінь і почувань, що відображають скороминущість соціального, національного та нескінченість духовного буття. Виключні здібності, геніальність чи провіденціальний дар «великої людини» полягає в її месіанському призначенні – осягнути і подолати суперечності між колективними, груповими мріями та похмурою дійсністю. Відтак конфлікт неоромантичного і, заразом, харизматичного героя з суспільним середовищем покликаний мобілізувати маси, прищепити їм волюнтаристські й оптимістичні устремління та перебороти настрої декадансу на зламі ХІХ – ХХ ст.

Така героїзація історії представляла собою досить незвичну мішанину неоромантичного ірраціоналізму, органіцизму, віталізму та елементів «соціальної механіки» у дусі ідей В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса, Е. Дюркгайма, М. Вебера або інших соціологічних теорій кінця ХІХ – початку ХХ ст. Персоналізація історії спричинилася і до численних рефлексій щодо побутування і призначення головних героїв на арені минувшини [3009]. Визначна особистість майже ототожнювалася з суспільним ідеалом, зокрема перетворювалася на своєрідний спосіб авторського самовираження у контексті нестримного потягу до ідеального.

«Деперсоніфікації народників – антинародники протиставили тенденцію персоніфікації історичного процесу. Народники функцію суверенности з особи перенесли на народ; антинародники повертають її знов особі… Ідея проводу, ідея вождя, ідея поета як майстра, ідея форми і формальної якости стають основними ідеями часу. Супроти аморфности народництва – антинародництво реабілітує державу й державні форми. Примус форми», – відзначає В. Петров [3010].

Заразом інтуїтивні устремління неоромантиків, скеровані на розкриття всього потенціалу людського буття як у соціальній, так і в національний, культурній, релігійній, психологічній, морально-етичній та мистецько-естетичній площинах. Не випадково вони породжували численні саморефлексії щодо суспільної, культурної та інтелектуальної ролі мислителя у добу великих потрясінь і перетворень, нав’язували співставлення особи автора як творця неороматичної візії з духовним призначенням його персонального героя тощо.

Зауважимо, що модерний культ героїзму потребував і особливих, специфічних умов для своєї ретроспективної чи футуристичної реалізації, зокрема акцентування уваги на кризових, переломних історичних епохах. Неоромантичне історіописання вирізнялося гострими, динамічними, інколи провокативними сюжетами, себто схильністю до відтворення критичного, екстремального хронотопу, в межах якого вибудовувалася харизматична модель «великої людини».

Новітнє впровадження персональних та колективних героїв на історичну авансцену, хоч і на соціологічній підкладці, вимагало й відповідного окреслення канонів їхнього побутування. Тому творчість неоромантиків продукувала відродження етично-моральних цінностей (віра, воля, гідність, енергія, жертва, ідея, ідеал, мораль, обов’язок, посвята, правда, свідомість, сила, слава, честь і т. п.) та культу почуттів. Вони виступали як своєрідні мірила вартості цієї версії історіописання, яка разюче контрастувала з космополітичним світом початку ХХ ст. з його утилітарними стандартами.

За афористичним висловом німецького філософа й історика Ернста Трьольча, неоромантики прагнули «подолати історизм через історизм» [3011]. Та способи й засоби цього «поборювання», зокрема на теренах історіописання, вирізнялися своєю множинністю та різноманітністю. Це вело до поширення символістської естетики з її модерністськими образами, в т. ч. темами міфу, волі та волюнтаризму в історії, котра витісняла / заступала типологічні мисленнєві конструкції, що були вислідом натуралістичної програми пізнання. Типологічне представлення часто-густо набувало символічних рис, зокрема нав’язувало ідеальні чи абсолютні вартості, що продукували позачасовий сенс. У культурному і мистецькому плані неоромантизм часто поєднувався з авангардизмом, експресіонізмом, імпресіонізмом, футуризмом та символізмом.

Неоромантизм видавався вельми цікавою, привабливою та багатообіцяючою стильовою пропозицією різним європейським мислителям, оскільки створював широкі можливості для розмаїтих інтелектуальних та культурницьких мутацій. Приміром, хаотичні, розмиті засади неоромантизму спричинилися до модерної актуалізації різноманітних версій відомих політичних проектів: від консерватизму до анархізму.

Неоромантизм як стиль мислення становив неабиякий інтерес і для тогочасних інтелектуалів, які репрезентували «недержавні» чи «скривджені» нації Європи [3012]. Адже неоромантичне історіописання дозволяло не тільки істотно оновити проекти «винайдення» національно-державницьких традицій, а й пошуки свого місця у системі європейського Модерну, зокрема нав’язувало розширення діапазону соціальних функцій Кліо.

Таким чином, неоромантичні візії національних історій індивідуалізували та диференціювали уявлення про минувшину, акцентували увагу на її неповторності і своєрідності, абсолютизували риси унікальності, генерували нові соціокультурні імпульси, інтелектуальні зразки й світоглядні орієнтири для громадськості поневолених народів, формулювали оптимістичні настанови, врештірешт провокували креативне, динамічне переосмислення циркулюючих теорій та концепцій.

На зламі ХІХ – початку ХХ ст. канони класичного історизму, виплекані попередніми культурними епохами, передусім добою романтизму, зазнають істотної трансформації. Швидкоплинне розширення меж соціогуманітаристики доби Модернізму кидає численні виклики самому підмурку історичного знання, який ще донедавна вважався стійким і непорушним, із психологічної, антропологічної, етнологічної, соціологічної, геополітичної, культурознавчої та інших перспектив. Ці виклики не тільки продукують поширення та перетікання різних наукових практик, дослідницьких стратегій та культурних взірців із однієї сфери до іншої, а й творять простір їхньої взаємодії як своєрідний пролог до майбутньої інтертеоретичності некласичної науки.

Масштабні соціальні й економічні метаморфози докорінно змінюють обриси модерністської культури, в яких досить виразно проступають домінуючі риси: тотальна раціоналізація і прагматизм, універсалізм та космополітизм, дегуманізація, масована соціалізація й ідеологізація і т. п. Натомість народжується й нова традиція критики культури, яку зазвичай називають ніцшеанською, часом – неоромантичною.

Саме у такому інтелектуальному й духовному річищі постають знакові прикмети пізнавальної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ ст. на обширах соціогуманітаристики, зокрема історії: скептичне і почасти іронічне ставлення до раціональних та аналітичних конструкцій, зростаюча метафоричність наукової мови, спроби образного представлення соціального світу, нове переосмислення інтуїтивного, ідеального й індивідуального, підвищена рефлексивність щодо самої природи знання.

«Історіософічна література і спір про історичний науковий метод поступають тепер у нову фазу. – зазначав український історик М. Кордуба в історіографічному огляді 1898 р. – Соціологічна школа тратить своє значення, бо метод природних наук показується непрактичним і майже неможливо приложити його до історії. З другого боку, щораз більше симпатії находить погляд, що для научного оброблення історії конче потрібне знання психології і що много прояв можна пояснити лише при помочи сеї останньої. При тім замітно, що рух сей розвинувся у Франції і вона тут веде перед. В Німеччині йде дальше спір про колективне і індивідуалістичне розуміння історії, викликаний ученим Лямпрехтом» [3013].

Власне, йшлося про ревізію того засадного розуміння класичного історизму, яке вважалося його непорушною основою, ба навіть міцним «ядром» [3014], себто про співвідношення індивідуального та колективного, ідеї й факту, об’єкта і суб’єкта, матеріального й ідеального у представленні минувшини. На часі постають проблеми реконцептуалізації, кардинального переформатування історичного знання, які задаються й актуалізуються модерністськими викликами, що привнесли із собою соціологізм та неокантіанство.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. український історик, вихований у традиціях позитивістських дослідницьких стратегій і, заразом, ознайомлений з інтелектуальними новаціями західної думки перебував у двоїстому становищі, позаяк реагував на наукові і суспільні вимоги кількох культурних епох.

З одного боку, український інтелектуал кінця ХІХ ст. формувався ще у межах позитивістського фахового вишколу, зокрема, щодо прийомів та методик вивчення джерел. Однак, з іншого боку, тогочасний учений-гуманітарій уже не міг беззастережно послугуватися апробованими методологічними взірцями, згенерованими натуралістичною програмою пізнання, які були підважені та відкинуті цілою низкою мислителів. Натомість постало чимало концептуальних і методологічних пропозицій із різним ступенем привабливості, відмінним пізнавальним потенціалом та інструментальними новаціями, котрі істотно розширили наукову уяву.

Зазвичай пізнавальну ситуацію означують як кризу класичного історизму початку ХХ ст., [3015] хоч іноді її локалізують навіть першою половиною ХХ ст., себто продовжують до завершення Другої світової війни [3016]. Так чи інакше, ця ситуація продукувала гостру дилему: як не позбутися переваг раціоналізму й аналітизму і, заразом, збагатити та розширити дослідницькі стратегії за рахунок ірраціональних, психологічних та інтуїтивних компонентів. Зазначимо, що введення таких складових на історичну авансцену неминуче повертало дещицю, а часом і досить вагому частку метафізичного сенсу у модерністські репрезентації світу історії, передусім на ниві діянь масових і персональних героїв.

Неоромантизм «винайшов» нового героя часів Модерну, котрий переосмислює, точніше «перевідкриває» світ соціального і культурного буття, зокрема, постулює єдність буденного і високого, матеріального й ідеального, дійсного та ілюзорного тощо. Тим-то, поняття «життя» сприймалося як первісна дійсність – цілісний органічний простір у біологічній, космологічній чи історикоантропологічній варіаціях, який передує поділу світу на реальне та ідеальне (А. Бергсон, В. Дільтей, Г. Зіммель, Ф.-В. Ніцше та ін.). Такий «модерністський герой» зорієнтований не стільки на пошук абсолютних цінностей, скільки на своєрідну «матеріалізацію» політичної, соціальної чи національної мрії у відповідно «спроектованій будові» – державі, «довершеному» чи ідеальному суспільстві, релігійному культі, витонченій культурі чи високій цивілізації і т. п.

Зрештою, тодішні колізії спричиняли цікаві інтелектуальні пошуки у контексті кардинального переосмислення і навіть ревізії інтуїтивного способу мислення, представленого відомими адептами старого чи традиційного романтизму. Приміром, неоромантизм виплекав своєрідний культ «вітальної» чи «життєвої» сили, що еманує «енергію великої людини» на історичній сцені [3017]. Відтак осягнення практично необмеженої ірраціональної енергії й психологічної підоснови героя, котрий не тільки конструює історичне середовище, а й нав’язує мотиваційну канву великим спільнотам – політичним, соціальним та етнонаціональним, перетворюється на один із провідних сюжетів неоромантичного історіописання.

Та дослідницькі стратегії з обсягу неоромантизму виявляють та освітлюють побутування не тільки старих-нових історичних діячів – глорифікованих і сакралізованих героїв, а й їхніх контрагентів на арені минувшини – псевдота антигероїв, іноді у досить несподіваних і геть непривабливих ракурсах. У цьому розумінні неоромантизм спричинився до нового прочитання й потрактування героїзму та героїчного в історії. Гра дослідницької уяви, зміна контекстів представлення та мірил вартостей у неоромантичних візіях минувшини пересувають, а то й зовсім відкидають / розмивають межі між героїчним і тривіальним, звитяжним та буденним, славетним й утилітарним і т. п. Колишні герої раптово перетворюються на пересічних діячів, що репрезентують прагматичні інтереси станів чи політичних партій, а не магістральні національні чи соціальні устремління.

Якщо взяти до уваги ще й легітимаційну програму національного історіописання на зламі ХІХ – ХХ ст., зокрема його етнополітичну спрямованість на освячення історичного буття українства в часі та просторі, то привабливість неоромантичної репрезентації минувшини видається вповні очевидною й зрозумілою з перспективи дослідницьких практик низки українських істориків. Тим паче, що останні дозволяли сполучати різноманітні стильові елементи, методологічні стратегії, культурні зразки, світоглядні орієнтири, пізнавальні взірці, політичні вподобання й ідеологічні настанови тощо.

Проте позірна звабливість неоромантичних візій продукувала і низку викликів, насамперед ініціювала пошук дієвих і гнучких інструментів, які дозволяли включити інтуїтивні та ірраціональні складові, проте й не відкинути і вже звичні, фактично унормовані аналітичні процедури у дусі позитивістського сцієнтизму. Означені проблеми тою чи іншою мірою представлені у текстах низки українських істориків, зокрема, у студіях Степана Томашівського та В’ячеслава Липинського.

Примітки

3004. Грушевський М. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. – Київ – [Wien], 1920. – Ч. 2. – С. 207.

3005. Белый А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ. ст. и прим. Л. А. Сугай. – М., 1994. – С. 244.

3006. Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під загальною ред. В. Лісового. – К., 2005. – Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії української філософії. – С. 32.

3007. Крупницький Б. Три культурні доби Європи // Похід (Гайденав). – 1946. – № 1. – С. 13.

3008. Карлейль Т. Герои, почитание героев и героическое в истории. – М., 2008. – 864 с.

3009. Національний герой та його культ // ЛППМ (Берлін). – 1924. – № 10. – С. 146 – 149.

3010. Петров В. Антинародництво (З циклю: Засади історії) // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. – К., 2013. – Т. 2. – С. 963 – 964.

3011. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем.; отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. – М., 1994. – С. 503.

3012. Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття // М. Грушевський і українська історична наука: Мат-ли наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24 – 25 жовт. 1994 р.; Харків, 25 серп. 1996 р.; Львів, 29 верес. 1996 р.). – Львів, 1999. – С. 37 – 40.

3013. Кордуба М. Огляд захiдно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1898 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // ЗНТШ (Львів). – 1899. – Т. 28. – С. 1.

3014. Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В. А. Брун-Цехового. – М., 2004. – С. 6.

3015. Iggers G. The German Conception of History. – Middletown, 1968. – P. 124 – 127; Могильницкий Б. Г. История исторической мысли ХХ века: Курс лекций. – Томск, 2001. – Вып. 1: Кризис историзма. – С. 50 – 53; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ – початок ХХ століття / Відп. ред. А. Слюсаренко. – К., 2005. – С. 269 – 270.

3016. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів / Наук. ред. М. Г. Крикун. – Львів, 2007. – С. 32.

3017. Яковенко Н. Особа як діяч історичного процесу в історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука. – С. 89, 94.