6.4. Ірраціоналізм, соціологізм та «органічна сполука» у концептуалізації В. Липинського

Ясь Олексій

Органіцизм, як і традиціоналізм, елітаризм, ірраціоналізм, здебільшого відносять до неодмінних компонентів, ба навіть засадних ознак консервативного стилю мислення [3405]. Власне, у консервативних доктринах органічні мотиви, як правило, протистоять ідеям індивідуального атомізму чи механістичної соціалізації, які зазвичай пов’язують із ліберальними та демократичними ідеалами. Сенс органіцизму у консервативних візіях, переважно, виводять із системи рівноваги, в якій розглядаються окремі особистості, речі, явища, ідеологічні й політичні вартості тощо. Органічний ідеал консерватизму початку ХХ ст. вбачали у виразному становому устрої або, принаймні, у добре вибудованій соціальній ієрархії суспільства. Не випадково у текстах В. Липинського споглядаємо численні згадки про Британську імперію та її взірцевий становий лад.

Такі консервативні виміри світогляду, здавалося б, незаперечно торують шлях до ірраціональних мисленнєвих конструкцій, які рясно відчитуємо у студіях В. Липинського. Д. Дорошенко вирізняв «блискучу історичну інтуїцію» В. Липинського як одну з суттєвих ознак його творчості [3406]. Однак, ірраціоналізм та органіцизм цього українського мислителя мають не тільки консервативне підгрунтя, а й неоромантичне походження.

Інтуїтивний спосіб мислення В. Липинського незаперечно нав’язує аналогії з класичним романтизмом. Тим більше, що семантика його текстів часто-густо нагадує старі або класичні романтичні канони історіописання ХІХ ст. Недаремно «органічні» метафори В. Липинського, іноді виглядають справжнісінько так як у текстах М. Костомарова та М. Грушевського.

Скажімо, у такому сенсі можуть бути прочитані його вислови «народний організм, звихнений віковою неволею, роз’ярений багатолітнім терпінням приниження» [3407], або «приплив нових сил у виді молодого й сильного козацтва влив до ослабленого й розкладаючогося національного організму нове, відроджене життя» [3408], «отрути нашого національного організму» [3409], «гниль, котра загніздилась в нашому національному організмові за часів нашого недавнього лихоліття» [3410].

Подібні мотиви простежуємо і в інших авторських заувагах та коментарях. Зокрема, у сентенції В. Липинського про Гадяцьку унію (угоду) 1658 р., що характеризує Велике князівство Руське як «політично незалежний державний організм» [3411], побутує навіть його федералістське означення, майже як у дусі М. Костомарова. Проте, на відміну від адептів романтичного історіописання, передусім вищезгаданого М. Костомарова, В. Липинський упроваджує тотальну соціалізацію авансцени минувшини. Тож навіть «жертвенні герої» чи «велика людина» на сторінках його довоєнних праць постають не тільки у контексті ірраціональних хотінь (волі, волюнтаризму) та культу героїзму, а й як вислід соціальних, політичних теренів, які окреслили їх призначення в світі історії.

Ця засадна риса світосприйняття В. Липинського вводить у його стильовий профіль аналітичні складники, що сполучаються з інтуїтивним осягненням. Отаке поєднання найповніше виявляється у його дослідницьких практиках протягом 1920-х років, зокрема у відомій концепції «класократичної монархії». Відтак органологія українського мислителя у світлі сполучення розмаїтих мисленнєвих елементів набуває іншого сенсу і продукує нові інструментальні можливості!

Загалом у повоєнних текстах В. Липинського простежуємо давню схильність уподібнювати поняття «нація» та «держава» до «організму» («державний організм», «український національний організм», «національне тіло» і т. п.) [3412]. Ці аналогії не є ані чисто натуралістичними у позитивістському сенсі, ані повністю ідеальними у розумінні старих романтичних настанов.

Зауважимо, що у представленні В. Липинського вони пов’язуються як і з ірраціональними («воля однієї людини») чи метафізичними («дух нації») компонентами, так і з географічними, природними, зрештою соціокультурними та геополітичними обширами побутування «організму» (ідея Землі, культурного перехрестя між Сходом і Заходом), «фізичною силою» держави, зокрема її здатністю до захисту («відпорности») і. т. п.

«Розуміється перш за все грав тут ролю момент ірраціональний: дух нації, що все стихійно прямує до з’єднання в одно тіло цілого національного організму», – відзначає автор монографії «Україна на переломi…» [3413]. Цей коментар свідчить про сполучення інтуїтивного й аналітичного способів мислення в експлікації понять. В інструментальному плані таке поєднання демонструє спробу соціологічного конструювання історії, хоч і з уведенням суттєвих ірраціональних складових.

На думку В. Липинського, в основі «поняття нації лежить містичне ядро» [3414], котре сполучає цю ідеалістичну підвалину з природно-фізичним світом. Відтак нація постає як реалізоване, здійснене «хотіння» бути й жити, що спирається на «територіальній патріотизм», себто на ідею відданості певному простору!

На цьому місці відзначимо, що «органічна» візія В. Липинського отримує міцну матеріально-фізичну площину – Землю з її етнота соціокультурним, геополітичним та природним ландшафтом! Причому концепт «територіального патріотизму» продукує не лише ідею осілості, а й тезу про «органічну спільноту», що має власну ієрархію і, практично, колективну свідомість. «Територіальна, краєва свідомість [розбив В. Липинського. – Авт.], а не свідомість племінно-культурна-віросповідна-національна лягла в основу всіх держав цілого світа», – підкреслює В. Липинський [3415].

Більше того, в текстах українського мислителя проступає досить цікаве потрактування «козацької організації» як «органічного колективу» [3416]. В іншій студії В. Липинський обстоює думку про наявність у суспільному житті різних «органічних сполучень» – родових, класових, територіальних [3417].

У його представленні нація виникає як «органічна сполука» (а не «органічна цілість» як у М. Грушевського!), духовних і матеріальних сил, активних та пасивних елементів, урешті-решт як добре впорядкована й окреслена ієрархія взаємин і соціальних ролей. Але ієрархія, яка постає у межах «органічного колективу» чи «органічної сполуки», у жодному разі не є вислідом ані чисто аналітичної, ані вповні ірраціональної стратегії авторського мислення.

«Хлібороб, співпрацюючи й співжиючи з природою, має виразне почуття ріжності й ієрархії всесвіту та присутності у всесвіті невідомих сил, які людина своїм розумом може відчувати, але керувати якими не в стані… Звідціль ірраціональна, метафізична релігійність і віра в Бога у хлібороба…», – відзначає вчений [3418].

З віри як позачасового мірила вартості походить містичність та релігійність філософії історії В. Липинського. Адже у його візії релігія та церква виступають як соціальні й моральні чинники, що дисциплінують, упорядковують людські хотіння й інстинкти [3419]. Та «духовна природа» ірраціоналізму, як осягнення ієрархії Всесвіту, є тільки одним із наріжних каменів світосприйняття «хлібороба-консерватора», з яким ототожнює себе український діяч.

Іншою засадною рисою цього світогляду є універсалізм або «універсалістичний спосіб думання європейських лицарів-хліборобів» [3420], який скерований на осмислення й творення соціальних, національних відносин, зрештою самої «суспільної природи» буття та громадських вартостей. У такому контексті візію В. Липинського навіть сприймають як повернення до доіндустріальних / домодерних цінностей [3421]. Однак, це спостереження, мабуть, не варто надмірно генералізувати, позаяк ставлення автора «Листів до братів-хліборобів» до індустріальної цивілізації видається неоднозначним.

З одного боку, споглядаємо його дошкульні інвективи щодо капіталу та плутократії. Проте, з іншого боку, В. Липинський уважає, що охлократія (найгірший спосіб організації національної аристократії та державного правління) зазвичай постає на периферії індустріальної цивілізації (східні деспотії, держава мамлюків, якобінська Франція, більшовицька Росія). Натомість взірець «класократичного» устрою, на його думку, являла собою Британська імперія, котра до початку ХХ ст. асоціювалася з образом індустріальної твердині – «світової робітні». Ці приклади ілюструють досить своєрідний стиль мислення В. Липинського, котрий включає різні інтелектуальні й культурні складові.

Зрештою, сам автор схарактеризував свої «Листи до братів-хліборобів» не як політичну програму, а як світогляд – «спосіб думання» [3422].

Видається, що у світосприйнятті В. Липинського ключовою є термінологічна зв’язка ірраціоналізм / універсалізм, яка демонструє циркуляцію і взаємодоповнення двох парадигматичних взірців: людина / природа та людина / суспільство. Понятійні сполучення з обсягу зазначених підходів спостерігаємо і в інших працях, зокрема у «Листах до братів-хліборобів»: волюнтаризм / фаталізм [3423], матеріальна сила / моральний авторитет [3424], статика / динаміка громадського життя [3425], ідеалістичний реалізм («прагматичний спосіб мишленя») [3426], закон землі / закон капіталу [3427], «сила продукції» та «сила ідеології» [3428] і т. п. Відзначимо, що соціолог В. Ісаїв звертає увагу на побутування у повоєнних студіях В. Липинського своєрідної дихотомії внутрішня / зовнішня сила [3429].

Наведені термінологічні конструкції є виразом хаотичності, почасти навіть суперечливості неоромантизму як стильової течії, яка сполучається з різноманітними інтелектуальними компонентами. Проте таке інструментальне поєднання відкриває нові евристичні можливості для осягнення багатоманітності форм та виявів суспільного життя.

З означеної перспективи органіцизм В. Липинського значною мірою трансформує ідеалістичне чи метафізичне уподібнення суспільства або нації до «тіла» у структурно-функціональний метод організації історичного матеріалу, зокрема сполучає інтуїтивний та аналітичний способи мислення. Д. Чижевський уважав, що «на цій органічності нації будує Липинський усю свою теорію клясократії» [3430].

Такі конструкції В. Липинського дають підставу радше вести мову не стільки про домінуючу еволюцію у напрямі «волюнтаристських суджень» (Л. Білас), скільки про соціологічне переосмислення позитивізму у його повоєнних текстах. Власне, у соціологізмі та органіцизмі В. Липинського, мабуть, варто дошукуватися витоків його «класократичної» (по суті циклічної) візії історії. Деякі з його лівих критиків, зокрема політик-соціаліст Ісак Мазепа, навіть порівнюють «Листи до братів-хліборобів» з працями О. Шпенглера та ін. [3431] Недаремно англійський філософ-неогегельянець Р. Коллінгвуд розглядав тогочасні циклічні теорії та морфологію історії як новітнє вираження позитивізму [3432].

На цьому місці постає питання: як узгоджується соціологізм В. Липинського з ірраціональною, ідеалістичною стратегією пояснення історії, яка широко представлена у його повоєнних студіях? Тим більше, що тодішні соціологічні конструкції, здавалося б, не залишають великого простору для побутування ірраціональних експериментів, зокрема інтуїтивного осягнення минувшини та проникнення до її сутності…

Відповідей, очевидно, варто дошукуватися у специфічному інструментарії В. Липинського, точніше у його багатоманітних дослідницьких, культурних, соціальних, політичних практиках. У «Листах до братів-хліборобів» автор підносить і трансформує концепт «організму» в органічний тип взаємин соціуму чи метод побудови «класократичного» громадського життя. Тож він обстоює думку про побутування «органічного взаємовідношення» між активною й пасивною расою, що утворює «класократичний» устрій [3433].

За візією В. Липинського, такий тип взаємовідносин передбачає збройне завоювання активною расою пасивної. Автор характеризує його як завоювання «зверху», себто «по-лицарськи». У подальшому розгортається «органічне співробітництво» на основі «інстинкту» осілості та персонального проводу, внутрішньої єдності та організованості активної раси, що призводить до вироблення спільних органічних «інстинктів» (сусідства, території та родини). Відтак творяться нові громадські і політичні вартості, формується відповідна суспільна ієрархія тощо. Запорукою «органічної співпраці», на його думку, є обмеження релігійною мораллю «класократичної сили і авторитету», що реалізується завдяки поділу духовної та світської влади [3434].

Отже, схематизація минувшини подається В. Липинським як понятійна тріада, відповідно до трьох способів організації національної аристократії. Проте автор формулює свої установчі концепти у вигляді трьох циклів державного правління та трьох станів існування нації – класократія (органічний спосіб утворення), демократія (хаотичний спосіб) та охлократія (механічний спосіб).

Ця конструкція почасти нагадує циклічні теорії М. Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера та ін. Однак, вона суттєво відрізняється в інструментальному плані, позаяк зазначені мислителі оперують іншими поняттями – культурноісторичний тип (М. Данилевський), цивілізація (А. Тойнбі), культура (О. Шпенглер).

Натомість провідним операційним інструментом В. Липинського є поняття «нація», котре досить помітно корелюється з циркуляцією національної аристократії (еліти) у дусі теорій В. Парето, Г. Моски та ін.

«Вже свого часу відомий італійський соціолог Парето висловив думку, що історія є по суті циркуляцією еліт, думку і так нам відому, бо на ній побудована ціла соціологічна система В. Липинського», – відзначав Б. Крупницький [3435].

В. Липинський повсякчас обстоює тезу про «постійне відновлення або зміну аристократій» [3436], що нагадує підхід італійського вченого. Згадаємо, наприклад, знаменитий афоризм В. Парето («Історія є кладовищем аристократій»), який співзвучний розумуванням автора «Листів до братів-хліборобів». Окрім того, В. Липинський уводить три основні соціальні типи, які формалізує у світлі їхніх суспільних функцій, себто того становища, котрі вони посідають щодо продукції, ідеології та меча: войовник-продуцент, войовник-непродуцент та невойовник-продуцент (непродуцент) [3437]. Вони відповідають трьом методам здобування та організації влади: класократії, охлократії й демократії.

Зауважимо, що відомі метафори В. Парето стосовно означення еліти – «леви» (репрезентанти ідеалів та традицій) та «лиси» (плутократія чи плутодемократія – торгівці, лихварі, спекулянти, зрадливі парламентарі й чиновники), які походять від інтелектуальної традиції, започаткованої ще Н. Макіавеллі, напрочуд добре співвідносяться з дефініціями В. Липинського – продуцент / непродуцент. У візії українського мислителя споглядаємо й представлення давньої опозиції органіцизм / механіцизм, як різних типів соціальних взаємовідносин, властивих класократії та охлократії.

Таким чином, у текстах В. Липинського органіцизм репрезентований як методологічна стратегія, яка вирізняється багатоманітністю інструментального застосування.

Передусім, органічність – це природній спосіб творення ієрархії / структури соціуму. В авторському представленні цей спосіб випливає з двоїстої природи самого Всесвіту та дуалізму людського буття – природного і, заразом, соціального, реального й ідеального, тобто виказує інтелектуальні впливи віталізму чи філософії життя. Відтак похідні метафори «органічний колектив», «органічне сполучення», «органічна свідомість», «органічний спосіб» і т. п. часто-густо уживаються В. Липинським саме для підкреслення ієрархічності соціального / національного буття.

Та, попри свою природність, органічність не є тотально детермінованою. Натомість вона є все ж таки одним (найліпшим за візією В. Липинського!) із трьох конкуруючих способів (методів) організації громадського життя нації та національної аристократії, який упорядковує й спрямовує «стихійні хотіння» до державного буття. Тому органіцизм виступає як своєрідна формація, що виробляє, спрямовує колективну свідомість, тобто кристалізує ідеальне, ірраціональне й містичне у межах «органічної сполуки».

Врешті, органологія В. Липинського плавно перетікає у циклічне представлення світу минувшини, як коловороту націй у пошуках релігійно-морального сенсу історичного буття.

«Класократія, демократія, охлократія – ось ці три вічно повертаючи стадії, через які проходять в своєму життю нації і через які, по трупах тих націй, що померли здеморалізувавшись, йде людськість своїм тернистим шляхом на висоти, до Бога…», – зазначає автор [3438].

З такої перспективи дефініція «органічна сполука» є не тільки основою циклічної органології В. Липинського, а й своєрідним способом переосмислення «травматичного та шокового досвіду» національно-визвольних змагань. Власне, цей термін є наріжним каменем у його концепції «класократичної монархії», котра представлена як інтелектуальний та практично-політичний рецепт для української еліти й суспільства 1920-х років.

Водночас концептуальне й інструментальне призначення органіцизму, за версією В. Липинського, спрямоване на виокремлення предметного поля українського історіописання. У метафоричному сенсі йдеться про ту чи іншу форму інтелектуальної сепарації, точніше самоусвідомлення, у східнослов’янському, загальноєвропейському чи навіть світовому контексті.

Тим паче, що українська минувшина в представленні В. Липинського постає як певна цілісність. Саме таку роль відіграє «органічне сполучення» чи «органічний колектив» у критичні, переломні моменти історичного буття (Хмельниччина у середині ХVII ст., українська революція 1917 – 1921 рр.) у неоромантичній і, заразом, консервативній візії В. Липинського.

Вочевидь, поєднання гострих полемічних пасажів із філософсько-соціологічною тематикою, сполучення різних дослідницьких стратегій значно ускладнювало сприйняття головних ідей «Листів до братів-хліборобів». Адже у цій студії споглядаємо перехід від типових публіцистичних розумувань до домінації унікального, авторського досвіду, який від часів знаменитих «Дослідів» Мішеля Монтеня вважається класичною ознакою есеїстики.

Отож грубезний том «Листів», насичений величезною кількістю понять і концептуальних положень, виявився аж занадто складним для рецепції авторських ідей у середовищі українських гетьманців. Тільки невелика кількість прихильників В. Липинського засвоїла та вільно оперувала його ідеями.

Натомість більшість гетьманців-монархістів сприймали класократичну візію як свого роду terra incognita. Д. Дорошенко у тісному співробітництві з автором навіть підготував спеціальну працю, в якій запропонував популяризаторську версію класократичної концепції для широкого загалу [3439]. «Не знаю тільки, чи до ладу воно все буде, бо «популяризувати» Вас дуже тяжко…», – писав Д. Дорошенко у листі до В. Липинського від 28 квітня 1924 р. [3440]

Зазначимо, що «Листи до братів-хліборів» часто-густо сприймалися не як політичний трактат, а як «трохи не енциклопедія історичних і фактичних відомостей про основні поняття соціології розвитку народів і про форми політичного істнування й творення» [3441]. До того ж, цей текст був насичений різноманітними термінологічними сполученнями, котрі зазнали помітних інтелектуальних і культурних мутацій. Причому Л. Білас обстоював думку, що автор розглядав «Листи до братів-хліборобів» лише як попередню чернетку чи «торс» майбутньої великої студії [3442].

Зазвичай В. Липинський застосовував поширений у тогочасній суспільнополітичній та історичній думці понятійний апарат, але наповнював його відмінним змістом, уживав у найрізноманітніших контекстах і змінював первісне інструментальне призначення, що продукувало нові, оригінальні смисли.

Вважають, що саме специфічна термінологія В. Липинського не тільки ускладнювала рецепцію його поглядів, а й істотно утруднює сучасним дослідникам вивчення діапазону інтелектуальних впливів на українського мислителя [3443]. На цю особливість текстів фундатора «класократичної візії» неодноразово звертали увагу як дослідники (Д. Чижевський, Є. Пизюр) [3444], так і його сучасники. О. Назарук у листі до В. Липинського від 28 вересня 1923 р. зазначав: «… про неясний для мене Ваш термін «охлократія» напишу колись» і далі у примітці з розпачем додав: «Коли мені треба б його вияснювати, то й 50 відсоткам инших читачів теж» [3445].

Заразом В. Липинський надзвичайно уважно, а подекуди й вельми хворобливо ставився до використання іншої термінології. Скажімо, видрукувавши у «Хліборобській Україні» розвідку С. Томашівського «Влада й культура», він у довжелезній примітці подав пояснення щодо співвідношення термінології галицького вченого з понятійним апаратом, ужитим у його «Листах до братів-хліборобів». Зокрема, В. Липинський наголошує, що термін «охлократія» він застосовує у традиційному сенсі поняття «демократія» і т. п. [3446].

Видається, що термінологія відігравала надзвичайно важливу роль в авторській концептуалізації. Приміром, поняття «традиція» у текстах В. Липинського трактується не стільки у нормативному сенсі (передача ідей, цінностей, ритуалів, стереотипів, моделей поведінки, тобто нав’язування до певного змістовного ядра минувшини), скільки як системотворчий чинник, ірраціональний каталізатор «містичних прагнень» і «стихійних хотінь» нації. Л. Білас уважав, що саме традиція була однією з «рушійних вартостей історії» у його студіях [3447]. Завдяки цьому підходу історична та політична візія В. Липинського набуває надзвичайної динамічності, зокрема відображає творчий, активний характер його філософії історії. Тож Б. Крупницький схарактеризував В. Липинського як теоретика з темпераментом публіциста [3448].

У цьому ж сенсі варто розглядати й авторське потрактування терміна «аристократія». На відміну від традиційних означень В. Липинський уживає цю дефініцію в іншому контексті та вкладає новий зміст. Передусім він наголошує, що застосовує

«слово аристократія не в тім насмішкуватім значенню, яке надає йому сучасна інтелігентська демократія, не для означення нащадків тієї чи иншої посідаючої свою історію верстви (яку зрештою все можна і слід називати її власним іменем: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї і т. д.), а в значенню первісному того слова, так би мовити в його значенню граматичному, для означення тієї групи найкращих вданий історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації [розбив В. Липинського – Авт.]» [3449].

Зрештою, у термінологічному апараті В. Липинського це поняття нагадує сучасні дефініції еліти, зокрема набуває певного етичного і навіть психологічного забарвлення. Та й сам автор у «Листах до братів-хліборобів» відзначив спорідненість цього терміну з поняттям «еліти», яке циркулювало у тогочасній західноєвропейській думці [3450]. Певна річ, В. Липинський не був уповні задоволений тими смислами, які продукує термін «національна аристократія», позаяк шукав більш адекватний замінник, що точніше б відображав сутність «класократичної» концепції. Так, народилася нова дефініція – «провідна верства» («державотворча верства») [3451].

Іншим яскравим прикладом термінологічної мутації у текстах В. Липинського є поняття «класократія», запозичена зі статті М. Кочубея [3452]. Український історик-марксист М. Яворський навіть розглядав візію В. Липинського як апологію «ідеї українського станового устрою в історичному процесі» [3453] і, водночас, обстоював думку, що ««клясократична» теорія Ліпінського, яка, до речі сказати, досить влучно засвоїла собі методи історичної діялектики, збудована за формальними категоріями марксистської діялектики» [3454].

Втім, термін «класократія» застосовується В. Липинським не тільки для позначення одного зі способів організації національної аристократії, а й певного історичного циклу побутування нації. Тому первісний сенс цього поняття як засобу та маркера соціальної диференціації зазнає суцільної метаморфози. Натомість домінуючою стає функція типологічного розрізнення форм організації суспільства та державної влади, кінець-кінцем певного стану «національного організму».

Неоромантичні контексти споглядаємо і в розмаїтих пошуках інтелектуальних впливів на творчість українського мислителя. Поміж них чільне місце посідає постать Ж. Сореля. Його думки автор «Листів до братів-хліборобів» неодноразово коментував на сторінках цієї праці [3455]. Зокрема, В. Липинському імпонувала критика буржуазної демократії у студіях Ж. Сореля, хоч вона і здійснювалася з лівих позицій. Йому також були близькі ірраціональні підходи Ж. Сореля стосовно ролі волюнтаризму, міфотворчості та насилля як стимулюючих і організуючих чинників модерних соціально-політичних рухів.

Можливо, що якраз за посередництвом творів Ж. Сореля В. Липинський ознайомився з теорією циркуляції еліт В. Парето. Тим паче, що Ж. Сорель не тільки зазнав впливів В. Парето, а й підтримував із цим соціологом досить близькі взаємини [3456]. Німецький соціолог К. Мангайм не тільки розглядав візії В. Парето та Ж. Сореля (та долучав до них ще й А. Бергсона) у спільному інтелектуальному річищі, а й наголошував, що «центральним у їхньому вченні та практиці є апофеоз прямої, дії, віра у вчинок, що вирішує все, значимість ініціативи керівної еліти. Суть політики полягає в тому, щоб діяти, збагнувши веління моменту» [3457]. Якщо взяти до уваги активну, динамічну спрямованість концептуалізації В. Липинського, зокрема ту «державотворчу роль», які він відводив «національній аристократії», то споглядаємо досить виразну спорідненість з ідеями цих західноєвропейських інтелектуалів.

З інших мислителів, пов’язаних із неоромантичною хвилею кінця ХІХ – початку ХХ ст., варто назвати Г. Ле Бона. Схоже, що В. Липинського цікавили його ідеї про роль містичних імпульсів і почувань у психології революційних мас. Відзначимо, що уривок з однієї студії цього вченого був передрукований у «Хліборобській Україні» [3458].

Варто згадати й про певні аналогії між поглядами В. Липинського та Х. Ортеги-і-Гассета (про «психічну привабливість» аристократії) [3459], М. Бердяєва (про містичну, ірраціональну і релігійну основу національного буття) [3460] тощо. Вирізняють і соціальний органіцизм, який побутує у поглядах Х. Ортега-і-Гассета, що нав’язує ще одну компаративну паралель між їхніми візіями [3461].

Так чи інакше, неоромантичні контексти у творчості В. Липинського та низки тодішніх європейських інтелектуалів ще потребують новітнього переосмислення. Та навіть ця вибіркова констатація свідчить про представлення у його працях неоромантичної візії української історії, хоч і з суттєвим включенням інших інтелектуальних компонентів.

Ця конструкція національної минувшини є незавершеною, що пов’язано з обмеженістю хронологічних і просторових меж історичних студій ученого, переважно добою України-Гетьманщини. Проте установчі концепти В. Липинського продукували спроби цілісного представлення історії України, що спостерігаємо у працях його послідовників.

За свідченням сучасників, В. Липинський мав наміри підготувати синтетичний огляд історії України з «державницької точки зору» [3462]. У листі до Д. Олянчина від 27 квітня 1925 р. В. Липинський зауважує:

«давно вже маю намір написати державну історію [курсив Д. Олянчина. – Авт.] України; як Бог дасть мені життя та здоровля, то по закінченню своїх «Листів до братівхліборобів», зараз візьмуся до писання цієї державної нашої Історії. Але це річ не легка. Перш за все доводиться перероблять всю дотеперішню «соціальнокультурну» схему і шукати масу бракуючих і скрізь розкиданих матеріалів. Щиро тішуся, що Вас ці питання інтересують, що Ви, дасть Бог, будете це діло продовжувати, бо написання такої історії вже – в викінченій формі перевищує сили не тільки одної людини, але й одного покоління» [3463].

За ініціативою О. Назарука, уряд ЗУНР протягом серпня 1920 – липня 1921 рр. навіть виплатив В. Липинському 72000 австрійських крон (177 доларів та 43 центи) для написання короткої історії України, що пізніше стало болючою точкою у взаєминах між двома діячами [3464]. Та ці плани не були реалізовані, позаяк далися взнаки як напружена політична й організаційна діяльність, так і руйнація здоров’я В. Липинського. Відтак академічні зацікавлення українського інтелектуала остаточно поступилися нагальним потребам і вимогам політичної концептуалізації.

Однак, навіть в урізаному вигляді конструкція української історії В. Липинського містить чимало неоромантичних елементів та сюжетів. Це – введення культу «жертвенних героїв» та «великої людини» (харизматична модель) з соціальною, ірраціональною та психологічною мотивацією їхньої діяльності. У повоєнних працях така героїзація історії поступово трансформується в ідею персональної репрезентації («персоніфікація») стихійних хотінь різних спільнот (нації, класи, стани, політичні партії), які змагаються на соціально-політичній сцені у різні епохи. Причому у творах автора репрезентована низка саморефлексій щодо ідей героїзму та жертовності в історії (приховане співвіднесення з постаттю С.-М. Кричевського, роздуми про призначення письменникатеоретика у «Листах до братів-хліборобів» та ін.).

Іншою неоромантичною складовою візії В. Липинського є морально-етичні канони побутування персональних і колективних героїв, які виступають як мірила вартості минувшини. Вони щедро представлені у його романтичній / неоромантичній семантиці (жертовність, ідея, ідеал, мучеництво та ін.). Заразом ці етичні настанови є світоглядними орієнтирами (самобутнім кодексом честі), яких автор прагнув дотримуватися у повсякденному житті і значною мірою у політичній та дослідницькій діяльності. Вони, власне, і формують той морально-етичний ідеал науковості В. Липинського, котрий В. Кучабський влучно охрестив «ірраціональним або релігійним етосом» [3465].

Окрім того, В. Липинський широко впроваджує символістську естетику, яка в його повоєнних студіях продукує контраверсійні смисли і виступає як своєрідний спосіб тотальної генералізації, соціокультурного маркування фактографічного матеріалу (степ / плуг, Схід / Захід, кочівник / хлібороб, Хам / Яфет і т. п.). Автор широко послуговується і неоромантичним інструментарієм (ідеї міфу та міфотворчості, волі і волюнтаризму, сили й насилля) як для відтворення, схематизації світу історії, так і для політичної актуалізації низки проблем. Згадаємо, приміром, ідею «переяславської легенди».

Український мислитель застосовує романтичні / неоромантичні засоби (психологізація, ірраціоналізм, інтуїтивне проникнення) для термінологічної мутації низки понять – «традиція», «слово», «класократія», «аристократія» та ін. Водночас концептуальні побудови В. Липинського спираються на змагання, взаємодоповнення кількох парадигматичних підходів, із перспективи яких побутування історичної людини розглядається у двох перехресних системах – природі та суспільстві. Звідси, імовірно, походить авторське тлумачення органіцизму («органічної сполуки»), врешті-решт – циклічне представлення історичного руху.

У широкому сенсі таке синкретичне сполучення різних дослідницьких стратегій демонструє вільну циркуляцію різноманітних складових у стилі мислення В. Липинського: інтуїтивних (неоромантизм), аналітичних (позитивізм, соціологізація історії та ін.), прагматичних (політичні теорії) тощо. Таке своєрідне інтелектуальне поєднання пов’язане з особливістю типу В. Липинського як ученого. Не випадково ряд науковців наголошує на тому, що він не належав до «фахового цеху» істориків (С. Томашівський) [3466], а був приватним або «незалежним ученим» (Я. Пеленський) [3467] та «натхненим аматором» (І. Лисяк-Рудницький) [3468].

Та й сам В. Липинський не вважав себе академічним дослідником. У листі до Д. Дорошенка від 10 серпня 1926 р. він рішуче заперечує супроти пропозиції одноосібно представляти «ученість» в УНІ-Б. Більше того, автор афористично декларує своє суспільне та громадське становище: «Я: хлібороб і жовнір» [3469].

Вочевидь, роль приватного вченого позбавляла В. Липинського не тільки академічного досвіду, але й тягаря багатьох тодішніх стереотипів, традицій, настанов, що дозволяло йому вільно залучати різноманітні культурні, дослідницькі та соціальні практики. Л. Білас дещо категорично назвав В. Липинського «останнім нашим істориком на велику міру» [3470]. Проте ця заувага досить точно відображає масштаб постаті В. Липинського та його інтелектуальних впливів в українській історичній і політичній думці ХХ ст.

Насамкінець зауважимо, що інтелектуальний феномен В. Липинського примушує замислитися щодо глобальнішої теми – проблеми неоромантизму в українському історіописанні ХХ ст.

Примітки

3405. Тукаленко І. А. Проблема держави в історіософській концепції В. Липинського в контексті європейської консервативної думки: Автореф. дис…. к. філос. н.: 09. 00. 05 / Київський університет ім. Т. Шевченка. – К., 1998. – C. 11 – 13.

3406. Дорошенко Д. В. Липинський як історик // В. Липинський як ідеолог і політик. – С. 72.

3407. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 129.

3408. Там само. – С. 77.

3409. Правобережець В. [Липинський В.] Слідами Потоцького. – С. 1.

3410. Його ж. Мобілізація російської і польської «чорної сотні» // Рада (К.). – 1911, 8 (21) лют. – № 30. – С. 1.

3411. Його ж. Твори. Архів. Студії. – Т. 2. – С. 41.

3412. Його ж. Твори. Архів. Студії. – Т. 3. – С. 40, 67, 182.

3413. Там само. – С. 172.

3414. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. 83.

3415. Його ж. Хам і Яфет. – С. 9.

3416. Його ж. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1 – С. 21.

3417. Його ж. Релігія і церква в історії України. – Львів, 1933. – С. 35.

3418. Його ж. Універсалізм у хліборобській ідеології // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К., 1998. – С. 121

3419. Його ж. Релігія і церква в історії України. – С. 25.

3420. Його ж. Універсалізм… – С. 128.

3421. Галушко К. Європейський контекст соціально-політичних ідей В’ячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба: Наукове видання / Упорядн. Т. Осташко, Ю. Терещенко. – Київ – Житомир, 2007. – С. 368.

3422. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. XLIII.

3423. Там само. – С. 349 – 350.

3424. Там само. – С. 70 – 71, 81 – 82.

3425. Там само. – С. 196.

3426. Там само. – С. 358.

3427. Там само. – С. 32.

3428. Там само. – С. 379.

3429. Ісаїв В. Вказ. праця. – С. 85.

3430. Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії. – С. 229.

3431. Мазепа І. Підстави нашого Відродження. – [Новий Ульм], 1946. – Ч. 2: Проблеми відродженої України. – С. 41 – 45, 48, 52, 56, 63, 66, 82; Клясократичні мрії // ЛДП. – 1955. – № 3. – С. 7.

3432. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. и ком. Ю. А. Асеева; Авт. ст. М. А. Киссель. – М., 1980. – С. 155 – 156, 174.

3433. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. 216.

3434. Там само. – С. 216 – 230.

3435. Крупницький Б. IV. Між авторитетом і свободою: б). Проблема проводу в українських соціологічних конструкціях // Крупницький Б. Основні проблеми… – С. 98.

3436. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. 188.

3437. Там само. – С. 209.

3438. Там само. – С. 408.

3439. Забаревський М. [Дорошенко Д. І.] В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. – Відень, 1925. – 51 с.

3440. Липинський В. Архів. – Т. 6. – С. 84.

3441. Левицький В. Листи Липинського // Діло (Львів). – 1926, 10 груд. – № 274. – С. 2.

3442. Білас Л. В річницю Вячеслава Липинського (До 75-річчя народження) // УЛГ. – 1957. – № 4: (квіт.). – С. 1.

3443. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». – К., 2002. – С. 105.

3444. Pyziur E. V.Lypyns’kyj’s Idea of Nation // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 302 – 304; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії. – С. 228.

3445. Липинський В. Твори. Архів. Студії. – Т. 7. – С. 27.

3446. Його ж. [Примітка] до статті С. Томашівського «Влада й культура» // Хліборобська Україна (Відень). – 1922/1923. – Кн. 4, зб. 7/8. – С. 311.

3447. Білас Л. Криза нашого образу історії. – С. 39.

3448. Крупницький Б. Перша частина: Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків XX cт. (народники і державники): IV. В’ячеслав Липинський // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – C. 103.

3449. Липинський В. Повн. зібр. творів, архів, студії. – Т. 6, кн.1. – С. 131.

3450. Там само. – С. XLVIІ.

3451. Там само. – С. 350 – 351.

3452. Кочубей М. Думки Гетьманця: І. Трудова Монархія як завершення радянської системи; ІІ. Про те як можна було-би вирішити земельне питання // Хліборобська Україна (Відень). – 1920/1921. – Кн. 2, зб. 2/4. – С. 122 – 139.

3453. Яворский М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов (28. ХІІ. 1928 – 4. I. 1929). – 2-е изд. – М., 1930. – Т. 1. – С. 428.

3454. Його ж. Сучасні течії серед української історіографії // Його ж. На історичному фронті. Збірка статтів. – Б. м., 1929. – Т. 1. – С. 202.

3455. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. 34, 59, 61, 86, 106, 154, 161, 311 (примітки).

3456. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Общая ред. и предисл. П. С. Гуревича. – М., 1993. – С. 481 – 482 (прим. 6).

3457. Мангайм К. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. – К., 2008. – С. 150 – 151.

3458. Ле Бон Г. Французька Революція та психологія революцій (Уривок) / Пер. В. Скоропис-Йолтуховської // Хліборобська Україна (Відень). – 1920/1921. – Кн.2, зб. 2/4. – С. 146 – 165.

3459. Ортега-і-Гасет Х. Безхребетна Іспанія // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори / Пер. З іспанськ. В. Бурггардта, В. Сахна, О. Товстенко. – К., 1994. – С. 180 – 181

3460. Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности. – М., 1918. – С. 93 – 100.

3461. Галушко К. Консерватор на тлі доби. – С. 162 – 163.

3462. Лисяк-Рудницький I. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. – Т. 2. – С. 177.

3463. Олянчин Д. З моїх архівних дослідів в Німеччині від 1925 до 1938 р.: (Причинок до української історіографії) // Наук. записки УВУ: Іст.-філософ. ф-т. – Мюнхен, 1965/1966. – № 8. – C. 140 – 141 (додаток).

3464. Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука. – С. 23, 104.

3465. Кучабський В. Значення ідей В’ячеслава Липинського // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 444.

3466. Томашівський С. Історія і політика. Кілька думок із приводу книжки В. Липинського «Україна на Переломі» // Хліборобська Україна (Відень). – 1921. – Кн. 3, зб. 5/6. – С. 169.

3467. Пеленський Я. Передмова: В’ячеслав Липинський… – С. ХІ.

3468. Лисяк-Рудницький I. В’ячеслав Липинський… – С. 154, 156.

3469. Липинський В. Повне зібрання творів… – Т. 1. – С. 625.

3470. Білас Л. Криза нашого образу історії. – С. 40.