6.3. «Велика людина», культ героїв та символістська естетика у репрезентації
В. Липинського

Ясь Олексій

Проблема неоромантичних складових у творчості В. Липинського і досі перебуває на маргінесі наукових студій, хоч нинішні дослідницькі інтенції, здавалося б, спрямовані на повноцінне та різнобічне вивчення його спадщини. Однак, спроби аналізу і систематизації його світосприйняття та поглядів, зокрема прочитання авторських текстів у контексті неоромантизму, представлені тільки у поодиноких працях. Передусім, маємо на увазі кілька оригінальних історико-філософських есе Лева Біласа [3257], в яких здебільшого розглядаються неоромантичні мотиви у довоєнному доробку В. Липинського.

Почасти це пояснюється складністю локалізації стильових рис неоромантизму на теренах історичної науки, зокрема через його здатність убиратися в різноманітні політичні, культурні шати та зазнавати суттєвої інтелектуальної мімікрії, сполучатися з іншими напрямами і течіями. Та найголовніша перешкода, мабуть, полягає у масштабі постаті В. Липинського як мислителя, зокрема у синкретичному поєднанні різних інтелектуальних компонентів у його спадщині. Вочевидь, таке співіснування суттєво ускладнює рецепцію цього історика та політичного мислителя. Тим більше, що сучасні дослідники часто-густо сприймають В. Липинського як найпривабливішого репрезентанта державницького напряму в українському історіописанні першої третини ХХ ст. [3258]

Зауважимо, що формування та еволюція поглядів В. Липинського довоєнної доби і дотепер містить низку дискусійних питань, у т. ч. щодо наявності демократичного періоду в його творчості. Провідною проблемою в інтерпретації цієї еволюції є його «перетворення» з поляка в українця, себто певного балансу лояльностей, осягнення якого суттєво ускладнено браком джерел.

Загалом підходи дослідників щодо тодішніх поглядів В. Липинського у 1908 – 1914 рр. переважно поділяються на дві групи. Є. Пизюр [3259] та Л. Білас [3260] уважають, що в цей час В. Липинський уже був довершеним консерватором, а його начебто консервативна еволюція є витвором уяви окремих науковців. Натомість Я. Пеленський [3261] та В. Потульницький [3262], хоч і не відкидають польських впливів, але обстоюють тезу про демократичний період у його творчості, зокрема наголошують на поступовій еволюції до консерватизму. Я. Пеленський пропонує для означення довоєнних поглядів В. Липинського спеціальний термін – «консервативний демократ» [3263]. Посередню позицію посідає І. Лисяк-Рудницький, який, утримуючись від категоричних висновків, усе ж таки підкреслює, що В. Липинський був переконаним самостійником ще у той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства [3264].

За свідченням А. Жука – учасника березневої наради 1911 р. наддніпрянських політичних емігрантів у Львові, на якій йшлося про створення надпартійного об’єднання, В. Липинський уже тоді виступав як беззастережний самостійник, зокрема негативно поставився до австрофільської орієнтації, котрої трималася частина українських діячів [3265].

Так чи інакше, формування історичних поглядів та світосприйняття В. Липинського пов’язують з краківською добою (1903 – 1913, з перервами) його інтелектуальної біографії. Адже університетський Краків був одним із центрів польського консерватизму, а пізніше – неоромантизму. Не випадково сучасні дослідники розглядають початок ХХ ст. як епоху панування неоромантизму в польській історіографії [3266].

Саме у Кракові під час навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету В. Липинський слухав виклади відомого польського теоретика неоромантизму Станіслава Закшевського [3267]. Припускають, що у стильовому плані молодий учений наслідував творчу манеру польського істориканеоромантика єврейського походження Шимона Ашкеназі [3268].

Втім, контексти інтелектуального становлення В. Липинського, зокрема ідейних впливів на українського мислителя, є значно ширшими та розмаїтими. Відтак до формування його візії тою чи іншою мірою спричинилася низка популярних соціальних та політичних теорій ХІХ – початку ХХ ст., зокрема М. Вебера, Г.-В. Гегеля, Л. Гумпловича, К. Маркса, Р. Міхельса, Г. Моски, Ф. Опенгаймера, В. Парето, Г. Ратценгофера, а також ідеї німецької соціогуманітаристики (Л. фон Ранке, Ф. Ратцель) та польської консервативної історичної школи [3269].

Ряд дослідників наголошують на тому, що творчість В. Липинського спиралася на широкий підмурок тогочасної західноєвропейської науки, зокрема на французьке інтелектуальне підгрунтя [3270]. Дехто з учених навіть порівнює В. Липинського та його візію з французьким соціологом, політичним діячем Ж. Сорелем [3271], анархо-синдикалістська доктрина якого вибудована на неоромантичній основі. Скажімо Б. Крупницький уважав, що для розуміння візії В. Липинського думки Ж. Сореля мають велике значення [3272].

Таким чином, розмаїття інтелектуальних контекстів творчої спадщини українського мислителя породжує багатство інтерпретацій, припущень, аналогій та тлумачень.

На полі національної історіографії початку ХХ ст. В. Липинський з’явився як дослідник із досить специфічними інтенціями. У центрі уваги його громадських і наукових інтересів довоєнної доби перебували питання участі та ролі спольщеної, переважно правобережної, шляхти в українському національному русі. Приміром, Я. Пеленський уважає, що В. Липинський у практично-політичній діяльності «продовжував те, що започаткували хлопомани, а саме – повернення сполонізованої шляхти до народу…» [3273]. На думку Д. Дорошенка, в особі В. Липинського та його товаришів-однодумців «традиція повороту спольщеної шляхти до української народності знайшла собі не лишень продовження, але й певне завершення» [3274].

Власне, постать В. Липинського – українця польської культури зазвичай сприймалася та й сприймається здебільшого у контексті цього повороту. Саме таке враження закарбувалося у свідомості письменника Б. Лепкого, котрий уперше побачив В. Липинського ще 1907 р. «Прізвище польське, а тип такий український, – погадав я собі», – згадував пізніше Б. Лепкий [3275].

Зрештою, «народницьке» ХІХ ст. пропонувало радикальне та доволі просте вирішення проблеми спольщеної аристократії: вихід кращих представників зі своєї верстви і подолання «відчуження» від національних основ за рахунок майже ритуального «каяття» та повернення до лона простонародної маси (наприклад, знаменита сповідь В. Антоновича). Вважалося, що саме за останньою визнавалася вся «правда» історії, зокрема її засуджуючий морально-етичний вердикт стосовних вищих станів.

Але В. Липинського не задовольняли традиційні рецепти у дусі народницько-романтичної ідеології. Тим більше, що на часі поставали нові соціокультурні виклики та численні модерністські варіації суспільних відповідей.

Тож устремління молодого адепта Кліо були скеровані на розмаїті інтелектуальні, культурні та світоглядні орієнтири Модерну.

З цього погляду тодішні дослідницькі інтенції В. Липинського не є суто чи навіть, здебільшого академічними, а радше синкретичними, позаяк сполучають у собі суспільні, культурні, політичні та ідеологічні зацікавлення. Тому мотивації В. Липинського як історика формувалися з перспективи нових вимог українського руху, який потребував новітніх візій національної історії, зокрема перегляду традиційних соціальних і політичних ролей як у минувшині, так і їхнього окреслення щодо найближчого майбуття. Неоромантизм видавався привабливою і достатньо дієвою стильовою течією для розробки означеної проблематики, особливо з огляду на польський досвід.

Відзначимо, що поява В. Липинського на теренах українського історіописання, насамперед асоціювалася з переоцінкою ролі і значення шляхти у добу Хмельниччини. Зокрема, збірка праць за редакцією В. Липинського «Z dziejów Ukrainy» («З минулого України») розглядалася її рецензентами (Д. Дорошенко, М. Залізняк, І. Крип’якевич) як важлива новація в українській історичній думці початку ХХ ст. [3276]

«Ся книга здобула собі велику популярність, особливо в Галичині, і із-за барвного та інтересного способу оповідання і тому, що автор не тілько переповідає події минувшини, але також пояснює їх, шукає причин і робить висновки», – відзначає І. Крип’якевич [3277].

Польський дослідник Богдан Ганцаж, який систематизував розмаїтті відгуки сучасників на появу «Z dziejów Ukrainy», вважає, що це видання справило помітний вплив як на українську, так і польську громадськість [3278].

Зауважимо, що і сам В. Липинський неодноразово виявляв специфічне бачення як проблем українського руху, так і розробки національної історії у довоєнні часи. Він неодноразово акцентував увагу на соціальних і культурницьких функціях історії, зокрема досить високо оцінював просвітницьке значення популярної «Історії України» М. Аркаса, хоч і закидав автору відсутність певної історіософії у викладі матеріалу [3279].

У листі до М. Аркаса від 7 січня 1908 р. В. Липинський звертає увагу на привабливу «стильову форму» цієї книги, яка нав’язує «природне почуття краси», захоплення минулим та пробуджує національну свідомість [3280]. Відтак історик оцінює її в морально-етичному й естетичному сенсі, тобто практично в старому романтичному дусі. Він рішуче не погоджується з тлумаченнями М. Грушевського, який обстоює думку, що в книзі М. Аркаса українська історія представлена так, немов би автор «навмисно хотів звести її до абсурду» [3281].

Більше того, інцидент з одночасною публікацією у «Літературно-науковому вістнику» двох різних рецензій (В. Липинського та М. Грушевського) на згадану працю суттєво зіпсував особисті взаємини цих учених [3282]. За свідченням В’ячеслава Казимировича, поданому у листі до Василя Доманицького від 28 серпня 1908 р., редактор часопису навіть вилучив два невеликі фрагменти з його рецензії [3283]. У невеликій газетній замітці 1908 р. В. Липинський вкотре публічно декларує свою оцінку книжки М. Аркаса. Він уважає «появу цієї Історії явищем в нашому національному життю безумовно відрадним, а для справи національного відродження корисним [курсив В. Липинського. – Авт.]», але і вказує на її «хаотичну ідеологію» та «несимпатичні» для нього риси [3284].

Нині цей сюжет в інтелектуальних біографіях В. Липинського та М. Грушевського тлумачать у контексті першого конфлікту між сцієнтизмом і неоромантизмом на ниві українського історіописання [3285].

Цікавою є позиція В. Липинського і щодо оцінки значення постаті В. Антоновича у національному русі, яку він висловлює у відгуку на газетну замітку Ореста Левицького. Зокрема, В. Липинський наголошує не стільки на самоцінності персональної ролі засновника київської школи істориків, яка є домінуючою темою в розвідці О. Левицького [3286], скільки на важливості суспільних ідеалів, сформульованих і проголошених В. Антоновичем. На його думку, «означення взаємних національних відносин України і Польщи, виразне проголошення словом і ділом повної національної незалежності України від Польщи [курсив В. Липинського. – Авт.] – це найбільша його заслуга перед українською інтелігенцією» [3287].

Варто наголосити, що газетна замітка В. Липинського «За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу» була лише частиною його великої і, на превеликий жаль, неопублікованої студії про київського історика, котру він планував умістити спершу в «Літературно-науковому вістнику», а згодом – у збірнику «Z dziejów Ukrainy» [3288].

В іншій розвідці В. Липинський називає В. Антоновича «духовим батьком українського національного відродження сучасного покоління спольщеної української інтелігенції, котра бере від свого учителя, розуміється, тільки його національну програму, бо політичні обставини сьогодня вже зовсім инші» [3289].

Ці сентенції демонструють його спробу розглянути постать В. Антоновича як фундатора та речника певної ідеї (ідеалу, програми), зокрема продемонструвати її вплив на український рух. Заразом вони свідчать про неоромантичну спрямованість тлумачень молодого дослідника, які виявляються майже в повному ототожненні видатної особи з ідеєю (посвята ідеалу), що відображає певні колективні (соціальні, національні) устремління.

Довоєнні тексти В. Липинського досить яскраво ілюструють й авторське розуміння ролі та значення ідей в історичному бутті.

«В життю недержавних націй, боротьба ідей відограє величезну ролю. З ідеї вони черпають силу до свого національного відродження тоді, коли народ, здавалося, вже вмер. Ідея се потім одинока їхня зброя, бо звичайно, не фізичною силою роспоряджують отсі горстки піонерів нового життя відродженого по довгім сні неволі народу», – стверджує вчений [3290].

Неоромантична ідея жертовності, точніше жертвенної посвяти у візії В. Липинського відіграє роль своєрідного мірила вартості щодо оцінки як конкретного діяча, так і цілого стану. У такому дусі український історик і публіцист оцінює потуги галицького студентства, котре «складає там (у Львові. – Авт.) в жертву своє життя і свою будучину» [3291].

Ще красномовніше ідея жертовності й представлення Особистості як речника відповідного ідеалу проступає у замітці, присвяченій пам’яті В. Доманицького. «Мірилом його праці і його заслуг – найвища людська жертва: життя – котре поклав покійний на вівтар Ідеї», – підкреслює автор [3292].

У довоєнних текстах В. Липинського віднаходимо й ідею «територіялізму», котру він тлумачить як устремління до «політичної еманціпації [звільнення. – Авт.] національної території», а у широкому сенсі розглядає як «територіяльний патріотизм навіть серед чужих, роскиданих на території своєї нації людей, щоб, в них мати піддержку своїх горожан» [3293].

Зазначимо, що М. Грушевський уважав течію «територіялістів», яку найбільше уособлював В. Липинський, симптоматичним явищем того часу [3294]. Н. Полонська-Василенко, спираючись на публікацію В. Гришка, висловила думку, що до формування цього концепту історичної та політичної візії В. Липинського значною мірою спричинився М. Василенко [3295].

Прикметною рисою, котра впадає в очі при прочитанні тогочасної публіцистики В. Липинського, є оптимістичність багатьох його суспільно-політичних настанов. Наприклад, у неопублікованій за життя вченого розвідці «Другий акт» (1911) автор категорично відкидає думки про занепад українського руху на тлі поширення процесу денаціоналізації в Наддніпрянській Україні. «Ми далекі від такого гнилого песимізму! Подавилася нами Польща, дасть – Бог не проковтне нас так легенько і Росія» [3296].

Та найповніше неоромантичні складові репрезеноваті у відомій польськомовній монографії «Станіслав Михайло Кричевський», опублікованій В. Липинським у вищеназваній збірці 1912 р. [3297] Недаремно М. Грушевський тримався думки, що «особливу увагу звернула вона на себе як відгомін старої традиції – як голос нащадків тої шляхти, що в конфлікті козаччини з польським режімом стала по її стороні» [3298]. На думку С. Томашівського, «ся монографія творить основний перелім у поглядах на характер великої української революції» [3299].

У проспекті чотирьохтомного видання «Історичних студій та монографій» 1920 р. В. Липинський планував умістити її український варіант у другому томі під назвою «Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького». Ці наміри реалізував Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського 1980 р.

У цій монографії В. Липинський повертається до героїзації історії (Я. Пеленський характеризує її як «культ сили і великої людини») [3300]. Відтак на сторінках монографії споглядаємо побутування як персональних (С.-М. Кричевський, Б. Хмельницький та ін.), так і колективних (українська шляхта) героїв у добу Хмельниччини. Причому історик не тільки диференціює суспільні ролі різних прошарків шляхти, а й наголошує на специфічності їхнього призначення, зокрема покозаченої шляхти. Автор афористично називає цих шляхтичів «жертвенними героями» [3301] або «жертвенними борцями» [3302].

Саме жертвенне призначення освячене кров’ю та актом героїчної дії спричиняється до народження великої Ідеї – вільного національного життя, Вільної України [3303]. Вона кристалізується у політичному проекті Великого князівства Руського, що виник як результат «велетенської еволюції» суспільного світогляду [3304]. Цю ідею-проект історик неодноразово згадує і в своїх наукових статтях, і в публіцистичних замітках [3305]. У розвідці 1909 р. В. Липинський підкреслює, що вона виникла в часи «величезного вибуху національної енергії», але українська шляхта була надто слаба, щоб удержати проект Великого князівства Руського [3306].

Зрештою, провідний персональний герой монографії – С.-М. Кричевський складає «своє життя і свою славу на вівтарі цієї ідеї» [3307]. Відзначимо, що головна риса героїзму у представленні історика полягає у безмежній відданості засадній ідеї, що є «ознакою всіх творців епохи» [3308]. Водночас сучасні дослідники тримаються думки про міфокультуре обгрунтування героїзму у візії В. Липинського [3309].

Однак, «жертвенно-героїчне» конструювання ідеального не заступає автору соціальної площини історичної сцени. Не випадково В. Липинський наголошує, що у його монографії йдеться «про дослідження участи в повстанні 1648 – 49 рр. шляхти, як окресленої суспільної верстви, що мала відрубні інтереси й відрубну станову ідеологію, – верстви, котра як шляхта до козацько-селянського повстання приєдналася» [3310].

В іншому місці В. Липинський звертає увагу на різні соціальні мотивації покозаченої шляхти, які привели її до табору Б. Хмельницького [3311]. Таке сполучення культу героїв із соціальним відтворенням поверхні історичного руху виявляє самобутність його стилю мислення. Адже він розглядає шляхту не тільки з перспективи творення великої політичної ідеї, а й як матеріал «першорядної якости» для побудови Української держави [3312].

Неоромантичні впливи простежуються і у семантиці В. Липинського. Зокрема, для означення народу / нації історик використовує як вислови у традиційному романтичному дусі – «внутрішня народна сила» [3313], «козацько-народна стихія» [3314], «народний організм» [3315], так і віталістичні новації – «капітал енергії» [3316], «експанзивна міць» [3317] та ін. Аналогічні вподобання помічаємо і у публіцистичних текстах В. Липинського, в яких він уживає низку означень, як-от «експанзивна сила», «духова кріза», «капітал національної енергії» [3318] і т. п.

У схожому сенсі В. Липинський конструює й образ Б. Хмельницького, якого характеризує як «крицеву постать» [3319], «людину-велетня» [3320], «сильну людину» [3321], «велику людину» [3322], героя з «залізною рукою та титанічною волею» [3323] і т. п. Врешті-решт, така низка метафор зводиться істориком до формули: ««Богом даний» геній і визволитель українського народу» [3324]. На думку В. Масненка, у його довоєнних текстах досить виразно проступають окремі елементи харизматичної моделі [3325], котра була природною і навіть екзистенційно близькою цьому мислителю [3326].

Втім, навіть провіденціальне призначення «генія» та «великої людини» не заступає В. Липинському соціального походження і становища Б. Хмельницького у тогочасному суспільстві. Тож автор називає його «покозаченим шляхетським сином» [3327] і навіть зауважує, що під Білою Церквою (вересень 1651 р.) гетьман був «іще «малим непоказним чоловіком», козаком по невільничому прив’язаним до свого короля й гнобительки Речіпосполитої» [3328].

Крім того, В. Липинський упроваджує й морально-етичні мірила вартості щодо минувшини. Скажімо, він наголошує на високому моральному рівні окремих постатей, зокрема повстанця-шляхтича І. Креховецького [3329]. Водночас автор згадує про «моральну відповідальність» Речі Посполитої «перед сучасниками та їхніми нащадками» за ганебну страту І. Виговського (1664) [3330], характеризує узагальнений образ польського колоніста на українських землях як «духом убогого» [3331] і т. п.

Та найбільше старі канони романтичного історіописання нагадують авторські думки про «фізичну» [3332] та «внутрішню» (моральну) [3333] силу, «історичні зовнішні і внутрішні пута» [3334], які фактично впроваджують дуалістичний поділ світу історії на фізично-матеріальну та ідеально-духовну площини. Зокрема, в одній із розвідок В. Липинський співвідносить поняття «сили» («нової, молодої сили») зі «споконвічними козацькими ідеалами» [3335]. Ці вислови нав’язують аналогії до семантики та оціночних мірил, представлених у працях істориківромантиків ХІХ ст. (М. Костомаров, П. Куліш та ін.), зокрема до відомої дихотомії сила / безсилля [3336].

Неоромантична мотивація В. Липинського виявляється і у символічному окресленні низки подій, ототожненні певних історичних місць і навіть персональних учинків окремих осіб, які підносяться до рівня знакових актів дії. Приміром, історичні постаті Яреми-Михайла Вишневецького та Станіслава-Михайла Кричевського набувають в авторському зображенні символічного підтексту. Це – представники двох епох української минувшини: «польський нащадок здегенерованої княжої Руси і покозачений шляхетський син, загартований у степових боях борець за волю України» [3337].

Деякі кроки С.-М. Кричевського у відтворенні В. Липинського виглядають як символічні діяння. Таким, наприклад, є акт охрещення покозаченого шляхтича у «грецьку віру». Зокрема, історик тлумачить цей вибір як своєрідний «символ, як бажання підкреслити свою єдність із повстанням «усієї Руси», Руси в першій мірі «грецької віри», за загальним розумінням сучасників» [3338].

Л. Білас слушно відмічає, що символізм постаті С.-М. Кричевського спирається на особисту авторську мотивацію. Тим паче, що ця історична особа «мусіла видатися Липинському прикладом для його власного життя й власної постанови, приєднатися до українського руху. Ця схожість становища обох спольонізованих шляхтичів, відділених один від одного безмаль трьома століттями, була для нього важливим моментом ідентифікації з його попередником; вона скріплює символічне значення героя монографії» [3339].

Зауважимо, що такі паралелі між особою В. Липинського та головним персональним героєм його студії вказують на самобутню спробу авторського самопізнання, своєрідної самопроекції особи щодо життєвого та духовного призначення. Це зіставлення виказує не тільки одну із засадних рис неоромантизму, але й свідчить про рефлексованість символічного ряду, представленого в монографії. Останній складається зі священних топосів («одвічних символів» за визначенням В. Липинського) давньої Русі – Свята Софія, Золоті Ворота [3340], «жертвенних героїв» – покозаченої шляхти та її провідників (С.-М. Кричевський, Б. Хмельницький), символічних, іноді ритуальних актів дії (охрещення в «грецьку віру», доблесні звершення на ратному полі, загибель київського полковника) і великої ідеї – незалежної України, яка пов’язує в одне ціле історичне минуле, сучасне та майбуття.

З окресленої перспективи видається, що текст В. Липинського цілковито просякнутий неоромантичним сюжетом та його неодмінними атрибутами. Проте це враження тільки почасти відображає авторські устремління, які не є однозначними, як і світосприйняття та погляди історика загалом.

В. Липинський демонструє підкреслену пошану до засад сцієнтизму у науковому дослідженні, зокрема у ставленні до фактографічної основи своєї студії. На його думку, «історик, бажаючи відтворити факти, повинен бути в своїх твердженнях дуже стриманим і обережним» [3341]. Тому вирази на кшталт «правдоподібно», «припустимо», «на основі доступного джерельного матеріалу», «при помочі наукової методи» досить часто зустрічаємо на сторінках цієї монографії.

Заразом В. Липинський окреслює своє розуміння суб’єктивних перетворень в історії, які тлумачить, переважно в еволюційному, тобто позитивістському сенсі. Зокрема, автор відзначає, що

«зміна керівних людей означала тоді величезний скок у конечній – із нашої сьогоднішньої точки бачення – історичній еволюції, і що вона мала, як така, велетенське суб’єктивне значення для сучасників…» [3342].

Окрім того, В. Липинський досить виразно вибудовує і каузальний зв’язок між подіями, особливо щодо мотивації та дій окремих соціальних верств. Але у тлумаченні низки подій, явищ і процесів, оцінці ролі відомих особистостей, виявленні провідних ідей історичного буття він виявляє нестримний, ірраціональний, ідеалістичний розмах думки, експресивну тональність у відтворенні провідних сюжетних ліній, які часто не узгоджуються зі сцієнтичними орієнтирами, еволюціоністськими підходами та демонстративною, позитивістською пошаною до факту.

Особливості творчої манери В. Липинського в монографії про С.-М. Кричевського досить точно схарактеризував Микола Залізняк.

«Він (В. Липинський. – Авт.) об’єктивний історик і скрізь послугується документальним матеріалом, значну частину якого сам зібрав по архівах, але заразом він художник, під рукою якого мертвий матеріал сухих документів оживає і складається в картини, які глибоко потрясають читача і лишають по собі незатерте вражінє», – зазначає рецензент [3343].

Зрештою, генералізація матеріалу в монографії В. Липинського здебільшого спирається на морально-етичні й ідеалістичні канони. Ця конфронтація між різними підходами, переважно є латентною, хоч іноді виявляється у відкритому вигляді. Зокрема, автор відзначає, що «історичну правду будемо намагатися віднайти серед кількох варіянтів, що себе взаємно доповнюють, які дійшли до нас у розповідях про цей факт» [3344]. Така сентенція В. Липинського воднораз сполучає романтичне / неоромантичне мірило вартості («історична правда») з позитивістською вимогою об’єктивізму («факти») щодо верифікації джерельного матеріалу.

Таким чином, у довоєнних текстах В. Липинського поєднуються як неоромантичні мотиви, так і позитивістські складові з окремими елементами соціологізації історії.

З початком Першої світової війни у його творчості наступає пауза, яка тривала майже 6 років. Інтелектуальні та духовні впливи на погляди та світосприйняття В. Липинського у цей період майже невідомі. Очевидно, що руйнівні обставини воєнних і революційних потрясінь, масштабні, катастрофічні політичні та соціокультурні зрушення в Європі продукували напружену роботу думки, нав’язували кардинальне переосмислення багатьох проблем, колишніх інтерпретацій і старих концепцій.

Революційні події відкрили нові терени для діяльності В. Липинського, який виявив себе не тільки як оригінальний історик, але і як невтомний організатор, політик та дипломат. Зокрема, він був послом Української Держави гетьмана П. Скоропадського у Відні і залишався на цій посаді, попри інтриги тогочасних урядовців, до літа 1919 р., себто за часів УНР.

Останньою краплею, котра остаточно підважила його лояльність до Директорії УНР, стала страта талановитого військового діяча, полковника П. Болбочана. В. Липинський подає у відставку і відтоді мешкає в Австрії на становищі політичного емігранта. Власне, кінець 1919 р. став межовою віхою в його інтелектуальній біографії, після якої він повернувся до активної наукової творчості, а згодом здобув неабияку популярність як політичний теоретик та організатор гетьманського руху.

Першою знаковою студією В. Липинського в еміграційну добу була монографія «Україна на переломi 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ – Відень, 1920). Ця праця є переробленим варіантом його польськомовної роботи «Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy» («Два моменти з історії пореволюційної України»), вміщеної у збірці «Z dziejów Ukrainy» [3345].

Насамперед, варто звернути увагу на інтенції автора, які зазнали суттєвих трансформацій, порівняно з довоєнними часами. Адже історичні ретроспекції 1657 – 1659 рр. продукували аналогії з українською революцією 1917 – 1921 рр. Причому вони настільки помітні, що Л. Білас називає тогочасного В. Липинського «істориком кризової доби» [3346]. «Ми обидва дуже перемучені і прибиті нашою катастрофою, бо ми дійсно хотіли і хочемо України» [підкреслення В. Липинського. – Авт.], – писав В. Липинський у листі до О. Назарука від 1 вересня 1924 р. [3347]

Більше того, В. Липинський не приховував, а, навпаки, акцентував увагу на політичній умотивованості своїх концептуальних настанов.

«… Може тепер, після відродження Української Держави, наше громадянство почне цікавитись зв’язаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки», – наголошує історик у вступі до монографії [3348].

Такі зрушення в авторських устремліннях призвели і до кардинальних змін у локалізації предмета дослідження. Якщо у довоєнних студіях В. Липинського виклад, переважно вибудовувався навколо суспільної ролі й участі покозаченої шляхти у революції за часів Хмельниччини та пізніше, то в «Україні на переломі» предметна область достатньо жорстко розгортається навколо двох установчих концептів – «держави» та «нації» [3349]. Відтак культ «жертвенних героїв» заступає апологія «державної творчости» чи «державно-організацийної творчости» [3350], яка персоніфікується у вольових діях Б. Хмельницького та його «помічників».

Ця настанова В. Липинського є наскрізною як у його історичному письмі, так і публіцистичних текстах. «Влада, держава і нація – все це продукти волі і творчости (курсив В. Липинського. – Авт.)», – стверджує історик [3351].

Тема покозаченої шляхти та соратників гетьмана поступово розширюється автором до проблеми національної аристократії і її ролі у державному будівництві. Тож в «Україні на переломі» у зародковому вигляді репрезентовано низку історіософських ідей, які у подальшому інтенсивно розроблялися В. Липинським, зокрема в «Листах до братів-хліборобів» (1920 – 1926). С. Плохій уважає, що ця монографія стала «одним із засадничих текстів державницької школи» [3352].

Зауважимо, що ідея жертовності, посвяти ідеалу, хоч і стає периферійною лінією у зазначеній монографії, але не зникає [3353]. В. Липинський навіть обстоює думку, що «жертва й героїзм» з обсягу цілого класу вимагають «реального грунту», тобто відповідних соціальних, економічних, культурних, політичних передумов та обставин [3354]. Натомість істотно підноситься роль головного будівничого Козацької держави. Проте образ Б. Хмельницького в «Україні на переломі» помітно відрізняється від замальовок цієї особистості у довоєнних текстах.

Але В. Липинський не відмовляється і від традиційних визначень на кшталт: «Богом даний Гетьман Богдан», «Богом даний провідник» чи «геніальний вождь» [3355]. Наведені вислови навіть кристалізуються у своєрідній метафорі, яку він найчастіше вживає на сторінках цієї студії – «Великий Гетьман» («Великий Богдан»). Тому суттєво змінюється змістовне наповнення більшості дефініцій для означення постаті Б. Хмельницького. Зокрема, В. Липинський наголошує на «моральному авторитеті» як засадній характеристиці Великого Гетьмана.

Зазначимо, що йдеться вже не про «авторитет» ватажка революції чи повстання, а про моральну, духовну зверхність будівничого Держави та провідника Нації. Водночас провіденціальний дар «Великої людини» доповнюється іншими важливими характеристиками. В «Україні на переломі» Б. Хмельницький постає як Особистість, яка значною мірою осягнула соціальний та економічний детермінізм в історії. Автор навіть обстоює думку про «організацийний геній Гетьмана» [3356].

«Велич і геніальність Хмельницького була в тім, – зазначає В. Липинський, – що він зумів з тим стихійним економічним процесом, з живою хліборобською «городовою» Україною, а не із засудженим на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову Держави Української зв’язати» [3357].

В іншому місці він окреслює «страшний вузол соціальних, економічних, культурних, цивілізаційних і політичних супротилежностей» та наголошує, що в українській історії тільки один Б. Хмельницький «зумів цей гордієвий вузол розрубати» [3358].

Б. Крупницький відзначає, що у працях В. Липинського «Хмельницький виступає, як могутній велетень, що зумів у своїй особі втілити маєстат нації» [3359]. Ці зміни у відтворенні образу Великого Гетьмана свідчать про трансформацію культу героїзму та духовного призначення «великої людини» у світосприйнятті В. Липинського. Властиво, йдеться про змагання, а у низці випадків про співіснування таких рушіїв світу історії як волюнтаризм («воля») та детермінізм («конечність»). Окрім того, варто вказати на суттєві метаморфози у його поглядах стосовно репрезентації української минувшини. Останні найпомітніші у термінологічному апараті «України на переломі».

Приміром, В. Липинський інтенсивно використовує поняття «клас», «нація» та похідні термінологічні сполучення, які стають домінуючими у цій монографії. Іноді у його тексті споглядаємо вирази «класовий мир» [3360], «зденаціоналізований», «реасиміляція» [3361] і т. п.

У листі до О. Назарука від 19 березня 1924 р. В. Липинський наголошує, що уявляє націю в «образі ріжних клясів (підкреслення В. Липинського. – Авт.) (з їх ріжними клясовими хотіннями і світоглядами)» [3362]. Однак, наведені вище дефініції не витісняють остаточно терміни «народ», «верства», «стан», які повсюдно побутували у довоєнних працях історика та громадсько-політичного діяча.

Помітною залишається і романтична / неоромантична семантика: «моральна сила та енергія» [3363], «безсилля» [3364], «державна сила» [3365], «переворотова енергія» [3366], «енергія нації» [3367], «дух» Війська Запорожського» [3368], «моральна вартість» [3369] і навіть бінарні сув’язі на кшталт «фізична революційна енергія» та «духова інтелектуальна енергія» [3370]. Заразом суттєво звужується вживання дефініцій «розвиток» («розвій») та «еволюція», а також змінюється оціночне маркування низки понять. Відтепер термін «поступовий» набуває негативного значення. Натомість поняття «реакція» продукує позитивний сенс [3371].

Л. Білас трактує такі зміни у семантиці В. Липинського як еволюцію його поглядів від позитивістсько-раціонального способу мислення до волюнтаристських суджень [3372]. Утім, зазначене тлумачення видається дещо спрощеним, оскільки залишає поза увагою інші термінологічні вподобання автора «України на переломі» та надзвичайну мінливість контекстів концептуалізації, а відтак поєднання різних дослідницьких стратегій. Недаремно в «Україні на перелом» В. Липинський висуває та формулює кардинальний запит до історичного матеріалу: які були причини «гетьманських змагань»?

На перший погляд, автор апелює до ірраціональних мотивів побутування масового, колективного героя – «хотіння нації», «дух нації» і т. п. Однак, В. Липинський не відкидає, принаймні тотально, ідею детермінізму, себто фактично визнає у тому чи іншому вигляді дію законів в історії! Відтак в «Україні на переломі» споглядаємо не тільки категоричність і безапеляційність тверджень, орієнтацію на інтуїтивні взірці мислення, а й тотальну генералізацію матеріалу, часто-густо у соціологічному розумінні. Зокрема, варто звернути увагу на символічну естетику В. Липинського, репрезентовану у зазначеній монографії. Адже метафори «степу» та «плугу» підносяться автором до ключових символів – кочової і землеробської цивілізацій, Сходу та Заходу [3373].

Ця символіка використовується для схематизації, спрощення розмаїття історичної дії на сцені української минувшини. Проте вона також продукує і генералізує нові смисли, передусім соціокультурну контраверсійність в інтерпретації матеріалу. Такий символічний поділ справляв неабиякий вплив на тодішніх українських істориків, багато з яких наслідувало В. Липинського [3374]. Низка учених узагалі розглядала «Україну на переломі» як найвище досягнення тодішньої історичної думки [3375], а її автора вважала провідником державницької школи істориків [3376].

Окреслені новації помітно контрастують із довоєнними працями В. Липинського, в яких декларується позитивістська пошана до фактографічної основи в дусі вимог тогочасної академічної етики. Вважають, що саме ранньомодерна царина історичних студій В. Липинського, котрі переважно локалізувалися XVII ст., справила поважний вплив на його концептуальні устремління [3377].

У текстах еміграційної доби істотно розширилося й інструментальне призначення символістської естетики В. Липинського, яка вживалася раніше для легітимації провідної ідеї – Вільної України. Натомість у його повоєнних працях символи-метафори продукують соціокультурний, цивілізаційний сенс. Означені зміни у стилі мислення історика, зокрема щодо ставлення до емпіричного матеріалу, не залишилися поза увагою сучасників. Один із близьких соратників В. Липинського граф А. Монтрезор схарактеризував візію В. Липинського як «романтизм сути, романтизм державности [розбив А. Монтрезора. – Авт.]» [3378], а інший – С. Шемет назвав його «теоретиком і романтикомідеалістом» [3379].

Оцінки фахових істориків були більш стриманими, проте все ж таки досить промовистими. «З методологічного погляду праця В. Липинського не є чисто наукова. – зазначає П. Клименко. – Автор використовує численний джереловий надрукований і ненадрукований матеріал. Але не систематизує цього матеріалу, не критикує і не провірює його, нарешті не творить на підставі його історичних фактів, а лише ілюструє цим матеріалом укладену на підставі Kubal’i, Czermak’a та ще інших істориків, що ідеологічно на нього впливають, схему історичного процесу 1648 – 1658 р. р.» [3380].

Дехто з сучасних науковців висловлює думку, що після «України на переломі» В. Липинський відійшов від неоромантичного тлумачення історії, зокрема від апології ролі «великої людини» [3381]. Та ця теза виглядає непереконливо, позаяк тема героїзації минувшини, жертовного призначення героїзму побутує і у пізніших текстах українського мислителя. Скажімо, на початку 1920-х років В. Липинський обстоює думку, що «без жертв не можна збудувати ніякої влади, ніякої держави, а тим більше держави української» [3382].

У схожому дусі український мислитель висловлюється і у листі до редакції щоденної газети «Діло» від 9 липня 1929 р. Зокрема, він зазначає: «Всі нації переходили через періоди упадку, всі мали своїх неудачників та мучеників. І перемагали ці, що своїх неудачників і мучеників шанували та їх ідеям вірними аж до перемоги залишалися» [3383]. Цей лист спричинився до відомої дискусії автора з професором С. Томашівським про «ідеї, героїв та політику» [3384].

Ще категоричніше висловлюється Д. Чижевський. Він обстоює думку, що «…значення історичних сил Липинський оцінює жертовністю, їх здібністю до жертви та навіть до самопожертви, в кожнім разі – до «обмеження», до самообмеження. Бо на цих якостях базується й авторитет, і сила…» [3385].

Отож ідея жертовності та героїзму і надалі побутує у творчості В. Липинського. Щоправда, у текстах воєнної та повоєнної доби вона подається у розширених політичних, соціологічних та філософських контекстах, тобто продукує дещо інші соціальні, культурні й інтелектуальні смисли, але не зникає взагалі. Наприклад, в «Україні на переломі» соціально-політична еволюція від «виборного гетьманату» до «дідичної (спадкової) монархії» відтворюється автором із перспективи кількох дослідницьких стратегій, зокрема ірраціоналізму та соціологізму та ін. Відтак «фізична сила нації» – козацтво мало з’єднатися з «силою духовною» – «руською шляхтою» під приводом знакового провідника нації – Великого Богдана на відповідному соціально-політичному грунті, але у руслі нестримного потягу національних устремлінь («хотінь»), освячених «жертовними» діяннями.

В. Липинський уклав і схему таких перетворень, ініційованих ірраціональними чинниками – волею та «геніальними замислами» Великого Гетьмана:

1) період «автономістичної боротьби» козацтва у Речі Посполитій 1648 – 1653 рр.;

2) період «емансипування» від Речі Посполитої та оформлення політичної самостійності 1653 – 1657 рр.;

3) період української національної держави 1657 – 1659 рр. Причому Гетьманщина у представленні вченого набуває майже сакральних рис, оскільки репрезентує єдину історичну епоху, коли змогла організуватися «державна аристократична верства» [3386].

Сполучення різнорідних, часто-густо конфронтаційних стратегій у студіях В. Липинського відкривало значний простір для використання інструментальних компонентів із багатьох соціологічних теорій та концепцій. Більше того, ширилися можливості для залучення соціальних практик ученого, які акумулювали старий історичний досвід вищих станів. Приміром, рефлексії В. Липинського щодо національної аристократії значною мірою зумовлені його соціальним і культурним становищем як репрезентанта спольщеної правобережної шляхти з багатими та розмаїтими традиціями. Тож вражаюча символістська естетика автора не є виразом лише «книжної вченості», зокрема засвоєння афористичних висловлювань польських істориків на кшталт відомої сентенції Кароля Шайнохи про «здобич польського плугу» (символу землеробської цивілізації) на східних кресах.

Символічне маркування автора «України на переломі» та «Листів до братівхліборобів» спирається на віковий досвід колонізації краю, зокрема на особисту господарську практику. У листі до М. Грушевського від 28 вересня 1913 р. він так характеризує свої землеробські потуги:

«Мені доводиться заводити хозяйство в степу… В день хозяйство, постройка хати і т. д., а в ночи – стережись, щоб хулігани якісь не застукали не приготованим. Страх багацько бандитів розвелось в Україні, а особливо в наших околицях. Мало не кожного дня грабіжки, підпали, убивства і то так, неначе-б для спорту» [3387].

Зауважимо, що з липня 1913 р. до липня 1914 р. В. Липинський перебував на своєму хуторі Русалівські Чагари поблизу Умані, де намагався втілити свої світоглядні ідеали щодо плідної співпраці землевласників із великим землеробським класом – селянством [3388]. Чи не з таких особистих вражень, сполучених із науковими рефлексіями, постали контраверсійні образи Степу та Плуга, Сходу і Заходу, зокрема переконання історика про виключно деструктивні інстинкти кочівників-руїнників?

Але й символічні фігури Яфета і Хама [3389], Дон Кіхота та Санчо Панси [3390] (аристократії і черні), часто-густо представлені у творах В. Липинського на основі особистих спостережень і почувань доби воєнних лихоліть та визвольних змагань. Пригадаємо, хоча б алегоричний образ Мітьки Щелкоперова, в якому вгадуються риси інтелігента-теоретика, фундатора «інтегрального націоналізму» Д. Донцова. Цей персоніфікований символ відображає «провансальство [провінційність, маргінальність. – Авт.]» політиків тогочасної України [3391].

Зазначимо, що сучасні дослідники вдаються до порівняння візій Д. Донцова й В. Липинського, попри разючі світоглядні та методологічні відмінності цих концептуальних пропозицій [3392].

Однак, символічний ряд виказує ще одну своєрідну рису автора «Листів до братів-хліборобів», яку споглядаємо у поєднанні його ірраціональної мотивації з прагматичною спрямованістю мислення. Одним із таких інструментів у творчості В. Липинського є тема міфу, зокрема «переяславської легенди» та її функціонального призначення. На його думку, Переяславську угоду 1654 р. доцільно розглядати у подвійному сенсі: 1) як спосіб легальної емансипації від Польської Корони; 2) як захід, що мав підважити легітимізм монархічно налаштованих верств українського суспільства стосовно Речі Посполитої. В «Україні на переломі» цей акт набуває характеру добре вмотивованої акції, якою передбачалося, окрім «легального виходу» з Речі Посполитої, поволі підвести свідомість козацької верхівки до сприйняття ідеї «самодержця руського» – козацького гетьмана.

Проте визначальним є утилітарне застосування Переяславської легенди як формуючого чинника суспільної свідомості. Москва сприймала цей міф як засіб легітимації для анексії українських земель. Натомість для української аристократії, вважає автор, Переяславський міф став порятунком від «положеня верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій» [3393], який запобіг остаточній денаціоналізації державницької свідомості. Тому «переяславська легенда» у представленні В. Липинського є демонстрацією того як міфічне, ідеальне не тільки трансформує наші уявлення про минувшину, а й перетворює саму дійсність. «Легенда – не брехня. Легенда – це сильне хотіння, що бере образ укоханої минувшини для творення будучини», – стверджує вчений [3394].

Міфологічні компоненти відіграють настільки значну роль у творчості В. Липинського, що правник Є. Пизюр називає його теорію класократії «українським політичним міфом» про ідеальний державний лад [3395]. Зрештою, історичний міф початку ХХ ст. є одним з найяскравіших виразів модерністського культурного синкретизму, зокрема чільним атрибутом та інструментом неоромантичного мислення. Зазвичай до основи міфу кладеться масове, колективне переживання, яке виступає як спосіб пояснення дійсності, зокрема продукує образи, що ототожнюються з самостійними явищами реальності.

Неоромантичні складові стилю мислення В. Липинського представленні і у «Листах до братів-хліборобів», в яких наголошується на необхідності персоніфікації національної ідеї [3396] як щодо минувшини, так і стосовно майбуття.

Ба більше, у цьому соціологічно-філософському трактаті він розмірковує про призначення, суспільну роль творця політичних та історичних теорій. «Хоч обставини, в яких я тепер живу, а перш за все надломлене здоровля, дають мені змогу тільки ділами пера працювати для здійсненя нашої державно-національної віри, але я не хочу бути тільки літератором, або фабрикантом політичних порад та творів для показчиків української літератури. Я хочу, щоб дійсно була Україна, щоб дійсно, реально, а не тільки на папері істнувала Українська Нація», – наголошує В. Липинський [3397].

У цьому пасажі знаходимо своєрідну неоромантичну саморефлексію автора щодо ролі персонального героя (в даному випадку письменника-теоретика) в історії. Вона нав’язує аналогії з довоєнними самопроекціями В. Липинського стосовно постаті покозаченого шляхтича С.-М. Кричевського. Водночас у поданій сентенції порушується одна з найважливіших проблем у творчості українського мислителя: як раціональними методами («друкованим словом») вирішити суто ірраціональні проблеми («волі» та «сили»)? [3398]

Німецький соціолог Карл Мангайм розглядав такі «методологічні рефлексії» неоромантиків як спробу поставити «питання про пізнаванність [курсив К. Мангайма. – Авт.] цих ірраціональних елементів» [3399].

На цьому місці варто згадати про ригористичність та максималізм В. Липинського, як у приватних справах, так і у політичній та науковій діяльності. Приміром, у публічній заяві 1910 р. до польських часописів, які натякали на його «підкупленій роботі» на користь Німеччини, він наголошує, що «редакторів тих газет, які міститимуть подібні натяки, я потягну до суду. Тих же, що не підлягають державному судові застерігаю, що зумію оборонити свою честь иншими способами» [3400]. Причому український діяч здійснив низку практичних кроків, які мали спричинитися до судового процесу [3401].

Максималістська вдача та шляхетські ідеали В. Липинського неодноразово виявлялася на тернистих шляхах його життя. У 1914 р. учений, незважаючи на свою небезпечну хворобу (ще в юному віці В. Липинський захворів на туберкульоз) та антиросійські настрої, йде служити до російського війська, позаяк уважав, що саме ці руйнівні події нададуть нового поштовху українській справі.

В. Липинський потрапляє до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку – кавалерійського авангарду Другої армії Північно-Західного фронту, якою командував генерал О. Самсонов. Ця армія була оточена і розгромлена німецькими військами на Мазурських озерах. Виходячи з оточення історик переправлявся через річку і дуже застудився. Відтоді у нього відновися і загострився туберкульоз легенів.

З такої перспективи В. Липинський постає як інтелектуал із аристократичним кодексом честі, підвищеною емоційною чуттєвістю, цілісною та багатогранною системою цінностей, тонкою, своєрідною рівновагою численних лояльностей. За висловом І. Крип’якевича, В. Липинський являв собою сильну і творчу індивідуальність [3402]. Отож саморефлексії автора-теоретика, в яких яскраво проступає екзистенціальне Его, рясно представлені у текстах В. Липинського.

Власне, авторські рецепти споглядаємо вже у красномовних, афористичних заголовках перших листів третьої частини «Листів до братів-хліборобів»: «Роля письменника-публіциста в процесі національної творчости» (Лист 1), «Слово – слуга стихійного хотіння. Сотворити хотіння словом – неможливо» (Лист 2), «Перше творче завдання слова: усвідомлювати і формулювати несвідоме стихійне хотіння» (Лист 3), «Еволюція сотворених словом образів-ідей в залежности од сили стихійного хотіння, з якого ці образи-ідеї повстали» (Лист 4) та ін.

«Слово» («теорія») у тлумаченні В. Липинського стає ірраціональним виразом «несвідомого хотіння» та «сили», хоч і керується розумом, тобто вповні раціональною нормою людського мислення. «Всяка соціальна теорія мусить бути зразу продуктом індивідуальної творчості. – зазначає автор. – Але мірилом її сили і вартости являється не її «оригінальність», «об’єктивність», «науковість», «логічність» – а здатність підіймати живих, реальних людей на творчі громадські діла» [3403]. На його думку, уникнути «мертвої теоретичності» або «пустопорожньої літературності», можливо тільки шляхом усвідомлення стихійних ірраціональних хотінь, які варто закарбувати у слові та сформулювати в теорії!

В. Липинський уважає, що певна «теорія» чи «слово» спричиняються до творення відповідної політичної, культурної, соціальної практики. «Коли прийде час діла, на теорію буде запізно. А різні теорії дадуть тоді різні практики і знищать, розсадять наше діло», – наголошує В. Липинський у листі О. Назарука від 16 січня 1925 р. [3404]

У такому контексті «слово» виступає як творчий, активний чинник, як індивідуальний акт дії письменника чи публіциста у загальному руслі стихійних прагнень нації, котрий невіддільний від його особистості. Заразом «теорія» є способом організації колективної «волі» (нації, соціальної спільноти, релігійної громади і т. п.).

Відзначимо, що наведені рефлексії та саморефлексії В. Липинського викликають певні асоціації з «мовною програмою» старого / традиційного романтизму. Тим паче, що саме романтики ХІХ ст. (М. Максимович, М. Костомаров та ін.) розглядали та тлумачили «слово» (мову) як неодмінну складову духу народу / нації, його культурного й етногенетичного коду, зокрема як відображення первісних народних прагнень і устремлінь.

Але символічне представлення минувшини у тодішніх студіях В. Липинського не є самоцінним, оскільки сполучається з ідеями органіцизму та соціологічного представлення минувшини. Відтак у «Листах до братів-хліборобів» органіцизм трансформується й оформлюється у «класократичну концепцію» про три способи організації національної аристократії, а за великим рахунком – три цикли державного правління та буття нації.

Примітки

3257. Л. Р. Б. [Білас Л. Р.] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»: До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Твори. Архів. Студії. – Т. 2. – С. XVII – XCVIII; Idem. The Intellectual Development of V. Lypyns’kyj: His World View and Political Activity before World War I // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 263 – 285.

3258. Масненко В. Історична думка та націотворення… – С. 281.

3259. Pyziur E. V. Lypyns'kyj's Idea of Nation // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 305 – 306.

3260. Білас Л. В’ячеслав Липинський і «територіялізм» (1908 – 1910) // Сучасність. – 1962. – № 2. – C. 100 – 102.

3261. Пеленський Я. В’ячеслав Липинський – засновник державницької школи в українській історіографії // УІЖ. – 1992. – № 2. – C.139 – 140.

3262. Потульницький В. А. Історія української політології… – С. 112.

3263. Пеленський Я. В’ячеслав Липинський – засновник державницької школи… – С. 139.

3264. Лисяк-Рудницький I. В’ячеслав Липинський // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. – Т. 2. – С. 132.

3265. Жук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України (Спомини у 20-ліття «Союзу») // МН. – 2002. – № 3. – С. 138.

3266. Зашкільняк Л. Неоромантизм у польській історіографії початку ХХ ст. (До питання про соціальну функцію історії) // ПСл. – Львів, 1993. – Вип. 45. – С. 36 – 42; Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914 – 1991. – New York, 1993. – P. 69; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С. 425; Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія. – С. 88 – 89, 161 – 162; Руда О. В. Дослідження історії України в польській історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття: Автореф. дис…. к. і. н.: 07. 00. 06 / ЛНУ. – Львів, 2005. – С. 6.

3267. Л. Р. Б. [Білас Л. Р.] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»… – С. XVII.

3268. Білас Л. В’ячеслав Липинський – історик // В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Мат-ли міжнародн. наук. конф. (Київ – Луцьк – Кременець, 2 – 6 черв. 1992 р.) – Київ – Філадельфія, 1994. – С. 36.

3269. Див., докладніше: Ісаїв В. Політична соціологія В’ячеслава Липинського // Сучасність. – 1984. – № 6. – С. 81 – 95; Idem. The Political Sociology of Vjačeslav Lypyns’kyj // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 287 – 301; Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського // УІЖ. – 1992. – № 9. – C. 37; Його ж. Історія української політології… – С. 111; Гордієнко М. Г. Сутність та основні засади концепції української державності В’ячеслава Липинського: Автореф. дис. … к. політ. н.: 23. 00. 01 / Київський ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1999. – С. 11; та ін.

3270. Лисяк-Рудницький І. В’ячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. – Т. 2. – С. 150.

3271. Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка західного світу // Сучасність. – 1969. – № 9. – C. 103 – 115; Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці / Білас Л. Криза нашого образу історії. – Львів, 2002. – С. 39.

3272. Крупницький Б. Силуети українських істориків ХХ ст. (народники і державники). 4. Михайло Драгоманів і В’ячеслав Липинський (Спроба порівняльної характеристики) // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей. – Мюнхен, 1959. – С. 109.

3273. Пеленський Я. В’ячеслав Липинський // Зб. «Укр. літературної газети» (1956). – Мюнхен, 1957. – С. 200.

3274. Дорошенко Д. Пам’яті В’ячеслава Липинського (Сторінка з моїх споминів) // КВ. – 1943, 3 лип. – № 141. – С. 4.

3275. Лепкий Б. Моя перша зустріч з Липинським // Там само. – 1941, 14 черв. – № 125. – С. 3.

3276. Д-ко Д. [Дорошенко Д.] Возвращение к родному народу. Рец. на изд.: Z dziejów Ukrainy… – Kijów, 1912. – XXIV, 675 s. // УЖ. – 1912. – № 10. – С. 106; Залізняк М. «Зарослими шляхами України». Рец. на вид.: Z dziejów Ukrainy… – Kijów, 1912. – XXIV, 675 s. // ЛНВ. – 1912. – № 12. – С. 556; Крип’якевич І. Рец. на вид.: Z dziejów Ukrainy… – Kijów, 1912. – XXIV, 675 s. // ЗНТШ (Львів). – 1913. – Т. 115. – С. 191.

3277. Крип’якевич І. Рец. на кн.: Липинський В. Історичні студії та монографії. – Т. 3: Україна на переломі 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. – Київ – Відень, 1920 // ЛНВ. – 1922. – № 1. – С. 84.

3278. Ганцаж Б. «Z dziejów Ukrainy» – генеза, конструкція, зміст, рецепція // МН. – 2002. – № 4. – С. 29 – 33.

3279. Липинський В. Історія України Мик. Аркаса. Рец. на кн.: Аркас М. Історія України. – СПб., 1908. – XVI, 384, [2] c. // ЛНВ. – 1908. – № 8. – С. 310.

3280. Ульяновський В. Українська справа Миколи Аркаса і В’ячеслав Липинський (Штрихи до проблеми ролі перших і других осіб у розвитку національної думки) // В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Мат-ли міжнародн. наук. конф. – Київ – Філадельфія, 1994. – С. 162 – 163.

3281. Грушевський М. До рецензії д. Липинського [на кн.: Аркас М. Історія України. – СПб., 1908] // ЛНВ. – 1908. – № 8. – С. 322.

3282. Гирич І. Вячеслав Липинський у світлі його листування з дореволюційних часів // Липинський В. Повне зібрання творів… – Т. 1. – С. 92 – 93.

3283. Липинський В. Повне зібрання творів… – Т. 1. – С. 510.

3284. Його ж. Ще в справі «Історії України» М. Аркаса // Рада (К.). – 1908, 31 серп. (13 верес.). – № 199. – С. 1.

3285. Тельвак Вікторія. Український неоромантизм в історіографічних поглядах Михайла Грушевського (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // ДКЗ. – Дрогобич, 2008. – Вип. 11/12. – С. 259.

3286. О. Л. [Левицький О. І.] Світлій пам’яти Володимира Антоновича (З нагоди третіх роковин його смерті) // Рада (К.). – 1911, 8 (21) берез. – № 54. – С. 2.

3287. Правобережець В. [Липинський В.] За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу (Причинок до характеристики. З приводу статті д. О. Л. «Світлій пам’яти Володимира Антоновича» в ч. 54 «Ради») // Там само. – 1911, 27 берез. (9 квіт.). – № 70. – С. 2.

3288. Гирич І. Вячеслав Липинський у світлі його листування з дореволюційних часів. – С. 98.

3289. Правобережець В. [Липинський В.] Кілька уваг з приводу книжки д. Васілєвского «Ukraina i sprawa ukraińska» // ЛНВ. – 1912. – № 9. – С. 338.

3290. Там само. – С. 334.

3291. Правобережець В. [Липинський В.] На чисту воду. Остання відповідь п. Здзєховському і К° // Рада (К.). – 1911, 27 вересня (10 жовтня). – № 217. – С. 3.

3292. Липинський В. Пам’яти Василя Доманицького // Там само. – 1910, 7 (20) верес. – № 203. – С. 1.

3293. Його ж. Кілька уваг з приводу книжки д. Васілєвского. – С. 343.

3294. Грушевский М. Украинцы [в России] // Формы национального движения в современных государствах. Австро-Венгрия. Россия. Германия / Под ред. А. И. Кастелянского. – СПб., 1910. – С. 329.

3295. Полонська-Василенко Н. З молодих років Вячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба: Наук. зб. під ред. Ю. Терещенка. – К., 2013. – Вип. 3. – С. 452 – 454.

3296. Безрідний В. [Липинський В.] Другий акт // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 374.

3297. Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bohdana Chmielnickiego // Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego, wydana staraniem d-ra J. Jurkiewicza, F. Wolskiej, L. Siedleckiego i W. Lipińskiego; pod red. W. Lipińskiego. – Kijów, 1912. – S. 145 – 513.

3298. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2. – С. 223.

3299. Томашівський С. Перший похід… – С. 2.

3300. Пеленський Я. В’ячеслав Липинський. – С. 209.

3301. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 121.

3302. Там самo. – С. 429.

3303. Там само. – С. 121.

3304. Там само. – С. 41.

3305. Правобережець В. [Липинський В.] Слідами Потоцького // Рада (К.). – 1911, 29 лип. (11 серп.). – № 170. – С. 1.

3306. Липинський В. Генерал артилерії в. кн. Руського (З архіву Немиричів) // ЗНТШ (Львів). – 1909. – Т. 87. – С. 45.

3307. Його ж. Твори… – Т. 2. – С. 425, 427.

3308. Там само. – С. 241.

3309. Комаров Р. В. Культурний героїзм у контексті української філософської традиції (концепції Д. Донцова та В. Липинського) // Наук. зап. Нац. ун-т «КМА»: Філософія та релігієзнавство. – К., 2005. – Т. 37. – С. 85.

3310. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 157.

3311. Там само. – С. 313.

3312. Там само. – С. 235.

3313. Там само. – С. 11.

3314. Там само. – С. 31.

3315. Там само. – С. 129.

3316. Там само. – С. 239.

3317. Там само. – С. 7.

3318. Безрідний В. [Липинський В.] Другий акт. – P. 370 – 371.

3319. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 241.

3320. Там само. – С. 5.

3321. Там само. – С. 291.

3322. Там само. – С. 331.

3323. Там само. – С. 147.

3324. Там само. – С. 331.

3325. Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. – Київ – Черкаси, 2000. – С. 64.

3326. Там само. – С. 111.

3327. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 287.

3328. Там само. – С. 319.

3329. Там само. – С. 223.

3330. Там само. – С. 219.

3331. Там само. – С. 263.

3332. Там само. – С. 273.

3333. Там само. – С. 11.

3334. Правобережець В. [Липинський В.] «Братья Малороссы» // Рада (К.). – 1908, 28 жовт. (10 листоп.). – № 221. – С. 1.

3335. Липинський В. Данило Братковський – суспільний діяч і письменник кінця XVII століття // ЛНВ. – 1909. – № 2. – С. 326 – 327.

3336. Ясь О. Сила і безсилля. Соціальні функції козацтва в інтерпретаціях українськихісториків романтиків ХІХ ст. (методичний інструментарій та техніка викладу) // Соціум. – 2004. – Вип. 4. – С. 215 – 228.

3337. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 341 – 343.

3338. Там само. – С. 313.

3339. Л. Р. Б. [Білас Л. Р.] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»… – С. LXXXIV.

3340. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 331.

3341. Там само. – С. 141.

3342. Там само. – С. 259.

3343. Залізняк М. «Зарослими шляхами України»… – С. 557.

3344. Липинський В. Твори… – Т. 2. – С. 293.

3345. Lipiński W. Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy. I. U szczytu potęgi. II. Na przełomie // Z dziejów Ukrainy. – S. 514 – 617.

3346. Білас Л. В’ячеслав Липинський як історик кризової доби // Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л. Білас, Я. Пеленський. – Філадельфія, 1991. – Т. 3: Україна на переломі 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. – C. XXIII – XXIV.

3347. Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921 – 1930) / Упор. М. Дядюк; наук. ред. Я. Федорук. – Львів, 2004. – С. 55.

3348. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 4.

3349. Білас Л. В’ячеслав Липинський як історик кризової доби. – С. XLIV.

3350. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 75, 71.

3351. Його ж. Братерська сповідь (У перші роковини Ради Присяжних Українського Союзу Гетьманців Державників) // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 411.

3352. Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. – К., 2011. – С. 289.

3353. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 166.

3354. Там само. – С. 70.

3355. Там само. – С. 21, 55, 230; та ін.

3356. Там само. – С. 159.

3357. Там само. – С. 86.

3358. Там само. – С. 121.

3359. Крупницький Б. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: 1. Національна свідомість і українська історіографія XIХ – XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII – XX cт. // Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С. 14.

3360. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 78.

3361. Там само. – С. 161.

3362. Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука. – С. 32.

3363. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 3.

3364. Там само. – С. 15.

3365. Там само. – С. 190.

3366. Там само. – С. 16.

3367. Там само. – С. 17.

3368. Там само. – С. 116.

3369. Там само. – С. 20.

3370. Там само. – С. 80, 229.

3371. Білас Л. В’ячеслав Липинський як історик кризової доби. – С. XLVI – XLVII.

3372. Там само. – С. XLIX.

3373. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 75.

3374. Крип’якевич І. Нові критерії української історії // Політика (Львів). – 1925, 10-го жовт. – № 1. – C. 13.

3375. Кревецький І. Відродження національно-державної думки в українській історіографії // ЛППМ (Берлін). – 1924. – № 3. – C. 38 – 40; Його ж. Українська історіографія на переломі // ЗНТШ (Львів). – 1924. – Т. 134/135. – C. 161 – 184; Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії / Упорядк. та нарис Ю. Пінчука, Л. Гриневич. – 3-е вид., репринт. – К., 1996. – С. 209.

3376. Крип’якевич І. Нові напрямки в українській історіографії (З нагоди «Огляду української історіографії» Д. Дорошенка, Прага, 1923) // Діло (Львів). – 1924, 27 квіт. – № 93. – С. 5.

3377. Н. О. Вячеслав Липинський. Його соціологічні теорії і його загранично-політичні концепції // Зарево. Бюлетень об’єднання українських студентських товариств національного солідаризму. – Мюнхен, 1950. – Ч. 2: (травень). – С. 32.

3378. Монтрезор А., граф. В’ячеслав Липинський (5. IV. 1882 – 14. VI. 1931) // В. Липинський як ідеолог і політик. – Ужгород, 1931. – С. 9.

3379. Шемет С. В. К. Липинський при громадській роботі // Там само. – С. 35.

3380. Клименко П. Рец. на кн.: Липинський В. Історичні студії та монографії. Т. 3: Україна на переломі 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. – Київ – Відень, 1920. // ЗІФВ. – К., 1923. – Кн. 2/3: (1920 – 1922) – C. 246.

3381. Пеленський Я. Передмова: В’ячеслав Липинський і його «Україна на переломі» // Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. XIV.

3382. Липинський В. Братерська сповідь. – P. 411.

3383. Його ж. «Нова Зоря» і ідеологія гетьманців. – С. 444.

3384. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. – 133 с.

3385. Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // Чижевський Д. Філософські твори. – Т. 2. – С. 233.

3386. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 230.

3387. Його ж. Повне зібрання творів… – Т. 1. – С. 412.

3388. Гирич І. В’ячеслав Липинський у довоєнний час (у світлі листування з культурними діячами України) // В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина… – С. 143, 145.

3389. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу роковин 16/29 квітня 1918 р. – Львів, 1928. – 30, [2] c.

3390. Правобережець В. [Липинський В.] Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта) // HUS. – 1985. – Vol. 9, no. 3/4. – P. 397 – 406.

3391. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. XX – XXII.

3392. Рєзнік В. В. Державницькі теорії Д. Донцова і В. Липинського, порівняльний аналіз: Автореф. дис. … к. політ. н.: 23. 00. 01 / НАНУ. ІПЕД. – К., 2008. – 16 с.

3393. Липинський В. Твори… – Т. 3. – С. 25.

3394. Його ж. Хам і Яфет. – С. 6.

3395. Пизюр Є. Вказ. праця. – С. 104.

3396. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. 88.

3397. Там само. – С. 114.

3398. Там само. – С. 114 – 115.

3399. Манхейм К. Социология культуры: Избранное. – М. – СПб., 2000. – С. 353.

3400. Заява Вацлава Ліпінського // Рада (Київ). – 1910, 10 (23) черв. – № 130. – С. 2.

3401. Передерій І. Г. В’ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908 – 1914 рр.) // УІЖ. – 2011. – № 1. – С. 78.

3402. Крип’якевич І. Рец. на кн.: Липинський В. Історичні студії та монографії. – Т. 3: Україна на переломі 1657 – 1659. – С. 86.

3403. Липинський В. Повн. зібр. творів… – Т. 6, кн. 1. – С. 117.

3404. Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука. – С. 77.