9.3. У пошуках доповнюючих мірил вартості. «Суд історії» за версією Ф. Шевченка

Ясь Олексій

З-поміж українських радянських істориків повоєнної доби Ф. Шевченка розглядають як одного з найерудованіших дослідників (Я. Дзира) [5411], ученого з небуденною широтою історичного світогляду (В. Яремчук) [5412], а також звертають увагу на системність чи універсальність його стилю мислення (І. Колесник) [5413]. Вочевидь, до цієї універсальності / системності спричинилося розмаїття дослідницьких, редакторських і науково-організаційних практик історика. Тим більше, що Ф. Шевченко неодноразово виявляв себе як толерантний і виважений інтелектуал за складних та дражливих ситуацій, що поставали на теренах «Українського історичного журналу», зокрема під час гострої полеміки з ідеологічним пасажами навколо статті львівського історика О. Ю. Карпенка [5414].

Заслуговує на увагу походження багатьох ідей та проектів Ф. Шевченка, котрі виникали не спонтанно, а виношувалися роками, часто-густо десятиліттями! Тому теза про безпосередню й однозначну пов’язаність низки дослідницьких практик історика з трансформаціями радянського режиму, відомих як «хрущовська відлига» чи лібералізація, потребує певного уточнення й корекції. Скажімо, ідею створення фахового часопису для українських істориків Ф. Шевченко висунув ще у квітні 1947 р. на нараді істориків при ЦК КП(б)У [5415], себто за 10 років до заснування «Українського історичного журналу».

Ймовірно, ще давніше коріння мало його зацікавлення постаттю М. Грушевського. За свідченням Я. Дзири, Ф. Шевченко під час навчання у Москві бачив М. Грушевського, котрий працював у бібліотеці [5416]. Цю згадку нині вважають напівміфічною, напівсимволічною, котра репрезентує потужний український пласт у свідомості та поглядах Ф. Шевченка [5417].

Відзначимо, що у його робочих матеріалах переховується досить докладна хроніка життя та діяльності М. Грушевського, котра обіймає період 1917 – 1924 рр. Ця хроніка була складена Ф. Шевченком наприкінці 1945 р.! До того ж, її машинописна версія, котра за тодішніх обставин могла б розглядатися як компрометуючий матеріал щодо її автора, свідчить, що йдеться не про звичайні робочі нотатки вченого з обсягу особистих зацікавлень, а про матеріали, які планувалося якось використати!

Варто наголосити, що хроніка життя і діяльності М. Грушевського укладена на підставі досить широкого кола джерел, переважна більшість з яких на той час була вилучена із наукового обігу на радянському культурному просторі. Зокрема, слід відмітити спогади Д. Дорошенка, І. Мазепи, праці М. Андрусяка, В. Міяковського, С. Наріжного та ін., українську пресу революційної доби 1917 – 1921 рр. та часів німецько-фашистської окупації 1941 – 1943 рр.

Власне, про ступінь небезпечності робочих матеріалів Ф. Шевченка свідчать його докладні виписки зі статті Ю. Музиченка «Останнє лицемірство» (Українське слово. – 1941, 26 листопада). У цій розвідці Ю. Музиченко стверджував, що до раптової смерті М. Грушевського безперечно причетні радянські каральні органи [5418]. Прикметною особливістю, точніше, колоритною подробицею хроніки є те, що частина її написана на зворотах розірваних нацистських пропагандистських листівок, які закликали українців їхати на добровільну працю до Великонімеччини.

Можливо, зазначену хроніку (звичайно у підчищеному і ретушованому вигляді!), котра в архівному описі подається як стаття Ф. Шевченка, первісно планувалося вмістити під якоюсь ідеологічною покривкою в одному зі збірників документів. Низка таких збірників готувалися до друку у воєнні та післявоєнні роки Управлінням державних архівів НКВС УРСР [5419]. Але не можна виключати й іншого призначення цих матеріалів. Наприклад, як доповідної записки чи аналітичного огляду для службового користування, підготовленого до 80-річчя М. Грушевського (1866 – 1946).

Видається, що саме у середині 1940-х років на хвилі настроїв повоєнного патріотизму і героїки у молодого історика зародилися думки про часткову реабілітацію М. Грушевського та його спадщини. Тим більше, що у середині 1940-х років на низці нарад українських істориків, письменників, культурногромадських діячів та партійних функціонерів неодноразово висловлювалися думки про можливість, якщо не часткової реабілітації, то принаймні певних «пом’якшувальних» змін в офіційних потрактуваннях М. Драгоманова, М. Костомарова і навіть П. Куліша.

Ф. Шевченко як інтелектуал, що сформувався за сталінської доби та учасник низки тих нарад, чудово усвідомлював ілюзорність і небезпечність подібних замірів за тогочасних передумов та обставин! Однак, саме у ці роки історик, мабуть, і почав виношувати задуми щодо повернення імені та спадщини М. Грушевського до радянського культурного простору.

Зауважимо, що протягом 1946 р. Ф. Шевченко двічі виступає з доповідями про М. Грушевського – на Вченій раді Інституту історії України АН УРСР [5420] та в Архівному управлінні НКВС УРСР [5421]. Обидва виступи були витримані у жорсткому офіційному дусі, себто з позицій суцільного розвінчання постаті та праць М. Грушевського як «буржуазних» і «націоналістичних». Зокрема, доповідач однозначно наголошував на «ворожості» концепції М. Грушевського стосовно «братнього російського народу» [5422].

Однак, кидається в очі, що у другій доповіді історик подав досить докладні відомості про життєвий, творчий шлях та погляди М. Грушевського (майже половина робочих матеріалів!), а також про масштаб його наукової спадщини. Більше того, у підготовчих тезах до другої доповіді Ф. Шевченка мимоволі проступають симпатії до цього українського історика. Зокрема, варто навести його пасаж про організацію наукової роботи у київській школі М. Грушевського, котру він порівняв із завданнями, які постали у повоєнний час перед Інститутом історії України АН УРСР.

«Школа Грушевського в свій час почала з того, що із Києва за досить короткий час зуміла організувати для роботи на себе науковців периферії. Таким чином ця школа ростила для себе кадри. Чи не є насущним завданням Інституту як самого крупного радянського наук[ового] центру об’єднати: дати напрямок в роботі науковців периферії, притягнути їх до роботи в Інституті», – зазначає історик [5423].

Ці спостереження свідчать, що ще у середині 1940-х років у свідомості Ф. Шевченка формувався досить виразний український культурний шар свідомості, котрий помітно відрізнявся від пануючих ідеологічних і політичних стереотипів. У широкому сенсі очевидно варто вести мову про специфіку сприйняття тодішньої дійсності воєнним поколінням українських інтелектуалів, в якій дедалі більше місце посідали приватні враження та особисті рефлексії, що помітно розходилися, хоч і не вступали у відверту конфронтацію з офіційними культурними й ідеологічними моделями поведінки «радянської людини». Можемо припустити, що трансформація політичних передумов у середині 1950-х – 1960-х років спричинилася лише до зміцнення і розширення цього культурного пласта, який учений намагався, хоч би почасти реалізувати, себто перенести до царини дослідницьких та громадських практик.

Недаремно до ідеї часткової реабілітації М. Грушевського Ф. Шевченко повертається у середині 1960-х років, принаймні у листі від 23 червня 1966 р. до І. Крип’якевича він просить свого старшого колегу вислати йому виписки з листів М. Грушевського та інші матеріали за 1922 – 1923 рр. [5424]

Зазначимо, що у робочих нотатках зафіксована низка роздумів Ф. Шевченка щодо постаті М. Грушевського, зокрема стосовно способу представлення автора «Історії України-Руси» у радянському культурному просторі.

«Така величезна лавина праць не може бути обійденою, ігнорованою. Не можна знайти людину, яка би по справжньому і серйозно цікавилася минулим і була безучасною до праць М. Грушевського», – підсумовує Ф. Шевченко [5425].

Доволі цікавими видаються і його міркування щодо оцінки творчої спадщини М. Грушевського, котрі він прагнув прикрити «діалектичними» розумуваннями відповідно до вимог радянського канону [5426].

Зрештою, розвідка Ф. Шевченка «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?» [5427] набула неабиякого розголосу на теренах Радянської України, хоч і була спершу досить скептично сприйнята діаспорними вченими [5428]. Адже автор, попри низку канонічних оцінок та коментарів, розглядав М. Грушевського як історика зі світовим ім’ям [5429]. За слушним спостереженням Р. Пирога, «зарубіжні грушевськознавці не оцінили гідним чином появу цієї публікації» [5430], яка з нинішньої перспективи постає як визначне історіографічне явище [5431].

Та й після публікації зазначеної статті Ф. Шевченко плекав задуми нових студій, присвячених М. Грушевському. Приміром, у 1970 р. історик запланував публікацію брошури «Академік Михайло Грушевський» (загальним обсягом 4 др. арк.) [5432]. Ймовірно, ця брошура мала висвітлити радянський період життя й діяльності М. Грушевського, принаймні, про це свідчить велика кількість робочих виписок історика.

Загалом ці виписки обіймають діяльність М. Грушевського протягом 1929 – 1932 рр., а також містять докладні відомості про діяльність установ та комісій ВУАН [5433]. Скажімо, низка робочих записів Ф. Шевченка є виписками зі стенограми відомої дискусії по доповіді В. Юринця, присвяченій соціологічній візії М. Грушевського [5434]. Поміж чернеткових нотаток історика переховується машинопис російськомовної статті М. Рубача для енциклопедії [5435] та інші матеріали.

Відзначимо, що хрущовська лібералізація підштовхувала Ф. Шевченка і до певних рефлексій щодо тодішньої сучасності та недавньої минувшини. Наприклад, в одній із розвідок історик зауважив, що «культ особи породжував культ слів і фраз, безконечне повторення завчених істин, паралізував мислення, викликав догматичне тлумачення багатьох проблем, що вимагали творчого розв’язання» [5436].

Майже дослівні означення споглядаємо у робочих матеріалах Ф. Шевченка, присвячених «культу особистості» [5437]. Зокрема, в одній із його чернеток занотовано: «При культі історію гнули в різні боки. Результат?» [5438]. Більше того, вчений планував написати окрему статтю, присвячену критиці сталінізму, хоч і не реалізував цього наміру, але використав, принаймні, частину чернеткових матеріалів в інших публікаціях.

Багато робочих, нашвидкуруч зроблених нотаток Ф. Шевченка, котрі досить складно прочитуються, містять короткі, проте майже афористичні вислови, зокрема його записи про сучасність, які він очевидно готував до своєї брошури «Історія і сучасність» (К., 1965). Ціла низка його роздумів резюмується таким означенням: «Сучасність – це в першу чергу сучасність ідей, думок, проблем» [5439].

Прикметною рисою дослідницьких, редакційних, рецензійних та інших практик Ф. Шевченка, що виявилася ще до відомих публікацій 1960-х – початку 1970-х років, є широта наукового мислення, котра однозначно вирізняє його з-поміж багатьох українських учених-гуманітаріїв радянської доби. Приміром, у листуванні з істориком Л. Затавським у середині 1950-х років він не тільки застерігає його від суцільного «націоналістичного» представлення і потрактування української історичної науки дожовтневих часів у світлі відомих ідеологічних постулатів, а й наголошує на традиціях та досягненнях тогочасних істориків. Зокрема, Ф. Шевченко відзначає:

«Не можемо ігнорувати факту, що на Україні деякі історики, які були загальноросійського масштабу: Влад.-Будан. [Владимирський-Буданов М. Ф. – Авт.], Лучицький, Іконніков, Довнар-Запольський, Багалій, а може ще хтось. Вважаю, що Др. [Драгоманов М. П. – Авт.] теж є такою фігурою. Це необхідно показати, бо Україна не була глухою провінцією в історіографії» [5440].

Чимало матеріалів, які показують широту та небуденність поворотів мислення Ф. Шевченка, споглядаємо у його робочих і підготовчих записах. У цих чернетках представлена ціла низка задумів та ідей, які вчений так і не зміг висловити повною мірою у своїх опублікованих працях. Привертають увагу його міркування і роздуми про творчу особистість на теренах історіописання, репрезентацію історичної людини у наукових писаннях і т. п. Відтак він підкреслює, що «історик має бути уважним до людини, її дій і помислів» [5441]. В іншому місці Ф. Шевченко тримається думки, що «історик має стверджувати людське в людині. Історик повинен заглянути в душу свого сучасника…» [5442].

Ці зауваги почасти навіть перегукуються з антропологічними пошуками у західній соціогуманітаристиці повоєнної доби.

Ціла низка напрочуд цікавих чернеткових нотаток Ф. Шевченка присвячена досліднику-історіографу. На його думку, «історіограф, який має справу головним чином з людьми не може бути хронікером подій. Він повинен показати ці події через ті злети, які відбувалися у [поглядах] вченого» [5443]. Водночас він обстоює думку, що

«історіограф дуже має бути чутливим до часу, обставин, в які діяв той чи інший історик. Навіть досліджуючи праці одного і того ж історика слід враховувати обставини написання їх. Крім того, необхідно враховувати [впливи] соц[іально]-філ[ософських], історич[них], естетич[них], поглядів історика» [5444].

Ба більше, поміж брульонів Ф. Шевченка є низка записів, в яких відводиться особлива роль творчій індивідуальності дослідника. «Індивідуальність історика завжди відіграє важливу роль у розробці ним тих чи тих проблем. Необхідно досліджувати особу як історичну категорію й індивід[уальні] умови», – констатує автор [5445].

Суголосні розумування, проте у менш виразному, затушованому вигляді віднаходимо і у низці текстів Ф. Шевченка 1960-х років. Зокрема, в одній із статей історик зауважує, що «відмінність поглядів на одні й ті ж події та явища пояснюється також значною мірою індивідуальністю дослідника, а цього не можна ігнорувати. Йдеться про те, що у людей буває різний теоретичний розвиток, досвід, ступінь розуміння історичного процесу, різне уміння розкривати в явищах нові сторони, їх взаємозв’язок і взаємообумовленість. І тут проявляється не тільки розповідь про події «по-своєму», а й прагнення виявити новий підхід до явищ, фактів, підійти до їх оцінки з іншого боку» [5446]. Втім, у інших розвідках історик пише про єдність людського життя та його виявів, які вимагають інтеграції різних суспільних і гуманітарних дисциплін [5447].

Зауважимо, що дослідницькі та редакторські практики Ф. Шевченка не лишилися непоміченими й здобули неофіційне визнання у тогочасному професійному середовищі, принаймні згадки про них неодноразово віднаходимо у приватному листуванні істориків радянської доби. Наприклад, у листі мінського історика З. Кописького до О. Компан від 11 липня 1967 р. зазначається:

«Ми всі знаємо його [Ф. П. Шевченка. – Авт.] як блискучого глибокого дослідника і прекрасну людину. Дай бог кожному. Напевно це і ускладнює йому життя і працю. Знайомо… І нам дорого все, що робить у радянській історичній науці журнал Української РСР. А робить і зробив не мало вкрай важливого і корисного для дослідника, читача. І у всьому цьому величезна заслуга Федора Павловича, яку нікому не перекреслити. Людина я, звичайно маленька, вплинути і напоумити не можу, але знаю, що журнал багато чим зобов’язаний своєму редактору, а через нього радянська історична наука» [5448].

Зрештою, проголошуючи «правильні» й ідеологічно виважені формули Ф. Шевченко у притаманній йому манері вносив до них невеликі уточнюючі та доповнюючі корективи, зазвичай сперті на відповідне цитування «класиків». Тож згадуючи про «закони» історичного розвитку він повсякчас пише про «винятки» з таких «законів», які варто враховувати і вивчати [5449]. Таке уточнення звісно, не підважує ідею тотального формаційного та класового детермінізму, проте вводить деяку варіативність у представленні світу минувшини. В аналогічному дусі сприймаються й авторські зауваги про колективний характер наукової праці, котра не повинна поглинати індивідуальність [5450].

Варто наголосити, що своєрідним різновидом таких «винятків» із «загальних законів» суспільного розвитку Ф. Шевченко вважав парадокси у науці. Ймовірно, історик збирався присвятити цій проблематиці велику статтю, принаймні про це свідчать його робочі матеріали. До того ж, він виступав (можливо, неодноразово!) з публічними лекціями з цієї тематики [5451]. Причому Ф. Шевченко вкладав у поняття «парадокс» доволі широкий сенс, оскільки не обмежував його ужиток вузькою предметною областю. На перший погляд, цей термін учений тлумачив у традиційному розумінні, себто як стан, який суперечить здоровому глузду чи «несподіване явище», котре конфліктує зі звичними уявленнями [5452].

Однак, Ф. Шевченко розглядав парадокси у більш широкому сенсі. Приміром, він наголошує, що «парадокси не стільки перешкоди, скільки сигнали про явища ще мало, а точніше зовсім невивчені, нерозвинені (підкреслення Ф. Шевченка. – Авт.). Їх дослідження може привести до нових наукових відкриттів. Парадокси примушують історика пильніше придивлятися до явищ, подій, фактів» [5453].

Утім, Ф. Шевченко не обмежується лише фактографічною площиною для позначення теренів побутування парадоксів. На його думку, своєрідними виявами парадоксів є т. зв. «божественні ідеї», котрі демонструють відхилення від традиційних понять [5454]. Тому він переносить цей підхід зі звичного обширу мінливих і суперечливих історичних подій та явищ до світу ідей!

Вочевидь, ідея парадокса постала у річищі досить популярних дискусій 1960-х років між «фізиками» й «ліриками», зокрема мала фізико-математичне походження. Натомість ужита у сфері соціогуманітаристики, зокрема історії, ця ідея продукувала нові можливості, котрі складно узгоджувалися з формаційною репрезентацією і «законами» суспільного розвитку. У робочих нотатках Ф. Шевченка про парадокси в науці споглядаємо майже крамольну, принаймні за критеріями радянського канону, думку: «Жива історія не вкладається в ніяку схему» [5455].

В одній із своїх найвідоміших публікацій Ф. Шевченко зауважує, що ««парадокси» – явища з відхиленнями від усвідомлених об’єктивних закономірностей. Розкриттям їх сутті, а не підганянням під готову схему теж займається суд історії. Вивчення змісту й характеру «парадоксів» веде до відкриття нових закономірностей» [5456].

Водночас Ф. Шевченко доволі скептично сприймав той вал наукової «продукції», в якій бездумно тиражувалися «правильні» ідеологічні тези і суцільно ретушувалася та підфарбовувалася минувшина. У його робочих нотатках віднаходимо чимало зауваг щодо таких дослідницьких практик. «Бувають теми сучасні і дуже необхідні за назвою і т. д. А в дійсності в них все пригладжено… Все однотипне», – відзначає автор [5457].

Видається, що саме така практика балансування на межі між офіційними та неофіційними контекстами висвітлення, канонічними тлумаченнями і дещо відмінними потрактуваннями української історії поступово підводила вченого до думки про необхідність введення якихось доповнюючих мірил вартості, хоч і прихованих, себто вбраних у відповідні ідеологічні шати. Вірогідно, до цього Ф. Шевченка підштовхував не тільки досить потужний український шар світосприйняття, а й потреби представлення минувшини України, передусім, дожовтневої чи дореволюційної спадщини. Схоже, що саме ці мотиви та міркування, кінець-кінцем, й породили одну з найвідоміших і резонансних статей історика – «Про суд історії».

Ідея суду історії належить до класичних концептів європейського проекту Модерну. Вона була виплекана у річищі природно-правового, раціоналістичного мислення. Зокрема, знаменитий афоризм німецького поета Ф. фон Шіллера – «Історія і є всесвітній суд» (1784) [5458] був вислідом культурної доби Просвітництва. У широкому сенсі ця сентенція постала як перелицьована ідея Вищого чи Божого суду, котру модифікували у дусі пізньопросвітницького раціоналізму. З легкої руки Г.-В. Гегеля теза про те, що всесвітня історія є світовим судом міцно ввійшла до німецької класичної філософії, згодом до європейської соціогуманітаристики. Відтоді цією ідеєю послугувалося чимало інтелектуалів, зокрема істориків, хоч вживали її у найрізноманітніших контекстах та вкладали відмінний сенс.

Скажімо, П. Куліш спершу апелював до суду історії у пошуках більш життєвого «начала» чи «сили» [5459], а пізніше прагнув віднайти історичну правду у «суді культури» [5460]. Морально-етичними і релігійними розумуваннями сповненні щоденникові нотатки М. Грушевського про «історичний суд» та обов’язок ученого, наприклад, його запис від 21 квітня 1891 р.: «Думав тільки, що іноді судити не гріх – судити з обов’язку, що історична праця єсть теж обов’язок для суду, що тра тільки судити праведно, не вдаючи з своїх думок конечну істину» [5461].

У пізніших працях М. Грушевського віднаходимо розлогі розміркування про традицію, культ предків та «суд історії», хоч і у лапках! Виглядає, що історик розглядав і тлумачив цю ідею у контексті морально-виховного призначення історії.

«З другого боку – вона [традиція. – Авт.] являється неустанною оцінкою, «судом історії», про котрий так богато говориться, і котрий дійсно твориться неустанно, хоч і зовсім инакше, ніж то собі уявляється – а власне неустанною переоцінкою історичних прецедентів, історичних діл, типів і індівідуальностей з становища сучасного моменту, його завдань і поглядів, його соціальних і моральних вимог, і таким же переоцінюваннєм, перемірюваннєм сучасних подій – включно до своєї власної індівідуальної діяльности, мірою і вагою історичних прикладів, взірців і прецедентів минулого.

«Історичний суд» таким чином має обопільний характер, так само як має його почутє обов’язку, що дається історичною традицією. Суд судить предків судом потомків і потомків судом предків, так як культ предків сам собою переходить в обов’язок перед потомками», – відмічає історик [5462].

Власне, для М. Грушевського «суд історії» нерозривно пов’язаний з історичною традицією та її побутуванням, себто з тими сенсами, котрі вона продукує щодо минувшини, сучасності та майбуття.

Зрештою, будь-яке звернення до ідеї «суду історії», зокрема спокуса надати розумуванням історика правничого підтексту, хоч і у метафоричному сенсі, переміщує дослідника на поле взаємин між сучасністю та знаннями й уявленнями про неї. Загалом ідея «історичного суду» нав’язує конфлікт між відмінними уявленнями чи образами минувшини, що, кінець-кінцем, продукує цілу низку питань. Як «виробляється» чи твориться історичне знання? Яким є нормативне знання, точніше уявлення про це знання у світлі відповідних соціокультурних вимог, у даному випадку – настанов радянського канону? Яким має бути фаховий кодекс історика як учасника цього «судового процесу» та члена професійної корпорації?

Зауважимо, що такі конотації безперечно нав’язують порівняння з низкою думок Ф. Шевченка, висловлених у статті «Про суд історії». Ймовірно, що саме роздуми М. Грушевського підштовхнули цього українського інтелектуала радянської доби до спроби концептуалізувати та представити ідею «суду історії» у межах республіканського наративу. Тим паче, що згадана розвідка була видрукувана в «Українському історичному журналі» (1967. – № 2) за кілька місяців після того як вчений опублікував іншу резонансну статтю – «Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?» (УІЖ. – 1966 – № 11). Певна річ, осмислюючи постать і спадщину М. Грушевського революційної та післяреволюційної доби Ф. Шевченко навряд чи міг обійти його тодішню публіцистику, в якій представлений цитований вище фрагмент про суд історії.

Ця ідея у «знятому» або «прихованому» вигляді постійно циркулювала у світосприйнятті Ф. Шевченка, позаяк її у тому чи іншому вигляді неодноразово споглядаємо у його текстах. Приміром, у листі до І. Крип’якевича від 2 лютого 1961 р., в якому історик оповідає про те драматичне дійство, котре розгорнулося навколо монографії «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.» та своїх нещадних критиків, він зауважує: «Та час кращий суддя і для них, і для мене» [5463].

Первісно стаття Ф. Шевченка, подана до «Українського історичного журналу», мала назву «Суд історії» [5464]. Достеменно невідомо, що саме спонукало історика змінити заголовок цієї розвідки. Ймовірно, він уважав, що порушив лише деякі аспекти масштабної проблематики, хоч, можливо, мали місце й банальні резони, котрі зазвичай призводять до корекції більшості матеріалів, поданих до редакторського портфелю практично будь-якого наукового часопису.

Стаття «Про суд історії» репрезентує Ф. Шевченка з нового боку як ученого, схильного до складних, динамічних і масштабних рефлексій, що нав’язують не тільки методологічні, а й аксіологічні настанови. Якщо взяти до уваги ще й умови та обставини специфічного, обмеженого і заангажованого численними ідеологічними догматами радянського культурного поля, зокрема його українського, точніше республіканського сегмента, то стає очевидним досить незвичайне місце цього тексту, котре він посідав посеред тодішнього масиву публікацій.

Показово, що Ф. Шевченко розпочинає свій текст із міркувань про те, який сенс продукує поняття «суд історії» [5465]. Причому авторські означення доволі розмаїті: «певне співвідношення подій і фактів у часі та просторі», «самий процес суспільного розвитку й висновки з нього» [5466] і навіть метафоричне порівняння з «колесом історії» [5467]. Зазначимо, що остання теза у чомусь перегукується з відомою сентенцією М. Грушевського про «колесо еволюції».

Звісно, Ф. Шевченко демонструє опертя своїх міркувань на відповідні покликання «класиків», зокрема щодо «закономірного» розвитку людської історії та невблаганного крокування «прогресу» на її теренах. Утім, його розумування продукують відмінні, а то і зовсім інші конотації. Зокрема, він зазначає:

«Суд історії, як показав досвід, судить неупереджено, глибоко вникаючи в суть справи. Слід підкреслити, що він би не мав ніякого значення, коли б його рішення й вироки не мали публічного характеру, а були закритими. В цьому суді нема справ, які б відкладалися за давністю. За останнє століття він піднімає й вирішує справи як давноминулих часів, так й тих, що безпосередньо примикають до сучасності. Історія – це безперервний об’єктивний процес. Отже, і суд її діє постійно. Прийнятий цим судом вирок буде мати силу й вважатиметься справедливим незалежно від часу» [5468].

З такої перспективи «суд історії» у потрактуванні Ф. Шевченка постає як позачасове мірило вартості! Більше того, той сенс, який продукують авторські зауваги, повною мірою узгоджується з думкою історика про роль судді («судових засідателів»), котру він відводить «народним масам» чи народу [5469]. Ця теза знову нав’язує порівняння з розумуваннями М. Грушевського, у великому наративі якого народ / нація є не тільки провідним героєм, а у певному розумінні постає як «вічна» категорія національної історії.

Та Ф. Шевченко керувався іншими мотивами й міркуваннями, хоч у його тексті народ також розглядається як «справжній творець і герой історії» [5470]. Видається, що його статтю про суд історії варто сприймати у світлі нового «народницького» дискурсу у «паралельному» чи республіканському наративі.

Відтак постає низка досить цікавих аналогій, які мимоволі спонукають до певних порівнянь із думками М. Грушевського щодо народної традиції та її ролі на «суді історії», що продукує позачасовий сенс.

«Протягом тисячоліть народ стихійно творив історію в тяжких випробуваннях, у пошуках істини. В цих умовах основою суду народу були звичаї й традиції. З відкриттям законів розвитку суспільства свідомі творці життя стали свідомими суддями історії, зросли їх роль і активність в оцінці подій минулого», – зауважує Ф. Шевченко [5471].

В іншому місці історик відзначає, що народ виступає не тільки як суддя, а й часто-густо як виконавець ухваленого вироку [5472].

Проте Ф. Шевченко послугується ідеєю «суду історії» не тільки для ствердження і розбудови нового «народницького» дискурсу, а й розмірковує про фахове призначення історика у світлі його громадсько-політичних, культурних та дослідницьких практик. Отож у його викладі порушується питання про багатоманітність ролей історика у цьому «судовому процесі»: слідчий, обвинувачувач, оборонець та експерт.

«В суді історії в усіх цих різних ролях виступає історик. При цьому він має завжди виходити з головного завдання – допомогти судові вірно розібратися в справі й винести відповідне рішення. Історик повинен зробити все, щоб вияснити суть справи, а не затемнити й заплутати її, навіть у тому разі, коли б він виходив при цьому з «добрих» намірів. Бездоганна сумлінність, точність, переконливість і сміливість є найважливішими принципами, якими має керуватися історик на суді історії», – відзначає вчений [5473].

Ці розмірковування Ф. Шевченка постають як своєрідна репрезентація квінтесенції його поглядів на професію та призначення історика у суспільстві. Ба більше, вони сприймаються як проголошення свого кредо для колег по історичному цеху. Передусім, автор наголошує на безсторонності, об’єктивності історика як «слідчого».

«Слідчий не виступає у суді. За нього говорять зібрані ним для розгляду судом історії матеріали. Питання, що виносяться на цей суд, не надумані істориком-слідчим. Їх, як правило, ставить саме життя, а історик лише з’ясовує суть цих питань», – підкреслює дослідник [5474].

На перший погляд, ця заувага сприймається як апологія об’єктивізму у дослідницьких та громадських практиках.

Однак, Ф. Шевченко не забуває і про інші ролі історика – обвинувачувача та захисника-оборонця. Функцію обвинувачувача він убачає у з’ясуванні та поясненні причин, які породили ті чи інші явища. Водночас учений згадує і про історика-оборонця, зокрема не забуває і про оборонців, які керуються власними симпатіями / антипатіями, а то й банально відпрацьовують свій гонорар [5475]. У такому світлі призначення історика вже не зводиться до представлення доказів, а й вимагає їх висвітлення, тлумачення та пояснення широкому загалу!

Недаремно участь історика як експерта у «судовому процесі» є звичайною та найпоширенішою роллю, котра допомагає з’ясувати істину. Ф. Шевченко висуває цілу низку фахових вимог до «історика-експерта»: зберігати безсторонність, не впадати у примітивізм (не обмежуватися звичайною фіксацією подій!), намагатися не осучаснювати чи модернізувати минувшину, «не перевищувати повноваження», себто рахуватися з думками та підходами інших колег по цеху, але заразом посідати становище самостійного й оригінального дослідника. Він навіть обстоює думку, що історику «потрібно мати наукову мужність, щоб заглянути правді у вічі» [5476].

Втім, роль «експерта» не вбезпечує історика від підсудності, себто від відповідальності перед «судом історії».

«Суд історії діє не тільки по відношенню до тих, що творять історію, але й поширюється на тих, що її пишуть. Перше й друге тісно між собою переплітається. Як і кожний діяч, історик несе відповідальність перед судом історії і може бути засуджений ним за неправильні дії. Історіографія зафіксувала величезну кількість фактів, коли історики несумлінно ставилися до своїх обов’язків і були за це суворо покарані судом історії не тільки за зловживання своїм службовим обов’язком та безвідповідальне ставлення до справи, а й за фальсифікацію справи», – зазначає Ф. Шевченко [5477].

У такому світлі численні ролі історика на науковій сцені пов’язані не тільки з певним фаховим призначенням, а і з його обов’язком перед «судом історії»! Ця думка автора справляє враження самобутнього морально-етичного імперативу, котрий поширюється на всіх представників професійної корпорації. Якщо взяти до уваги стандартні настанови, які висувалися до гуманітаріїв країни Рад (партійність, класовість, історизм), то ідея фахового обов’язку вченого та й ще перед якимось вищим, надчасовим мірилом вартості, аніж вимоги і потреби поточної політичної чи ідеологічної кон’юнктури, вочевидь, продукувала конфлікт між різними шарами свідомості радянського інтелектуала.

Ф. Шевченко повсякчас акцентує увагу на складності і багатоманітності ролей історика, зокрема застерігає від ретушування чи «стерилізації» минувшини. «Роль істориків у ньому (суді історії. – Авт.) не легка, бо життя, яке вони вивчають, складне. Але іноді історики своєрідно стерилізують його, обходячи все складне й суперечливе. І при цьому вважають, що відгукуються на заклик історії, піднімають і розв’язують її актуальні проблеми», – підкреслює автор [5478]. Ця теза сприймається як критика модернізації чи осучаснення минувшини, котра набула величезних масштабів із появою сумнозвісних «переяславських тез» 1954 р.

Зауважимо, що Ф. Шевченко представляє ідею «суду історії» у всеохоплюючому сенсі, позаяк акцентує увагу на тотальній підсудності всіх дійових осіб – героїв, учасників та свідків певних подій, зокрема – переможців і переможених. Приміром, він відзначає, що «історія суворо засуджує тих, що мали на увазі свої особисті, вузькогрупові інтереси. Вона карає також за «гріхи», зроблені свідомо чи несвідомо. Особливо це завжди стосувалося людей, наділених владою. Їх завжди різко засуджували за зловживання нею. Врешті, історія судить не тільки за те, що нічого хорошого, корисного не зроблено, але й за те, що і як зроблено» [5479]. Ця заувага сприймається як прихований закид щодо тодішніх можновладців, хоч звичайно не має виразної адресної спрямованості.

В іншому місці вчений зауважує, що «суд історії судить не тільки мертвих, а й живих. І перші, і другі не байдужі для нього» [5480]. Відтак автор постулює ідею суцільної рівності перед «судом історії», для якого немає ані привілейованих, ані дискримінованих [5481].

За візією Ф. Шевченка, «суд історії» постає справді-таки як тотальне мірило вартості, котре однозначно вище за згадані вимоги класовості та партійності, позаяк ухвалює вердикти не тільки щодо певних осіб, а й визначає місце і значення всіх подій та явищ на теренах історії. «Вивчаючи історію, можна зустрітися з численними прикладами, коли певні події оголошувалися епохальними, такими, що мають привести до перевороту в розвитку суспільства. Суд історії в цьому відношенні – єдино авторитетна інстанція. Він відкинув дуже багато таких «славних», «історичних» дат, а залишив тільки ті, що справді визначають новий етап, період, епоху в розвитку країни або всього людства», – стверджує історик [5482].

Ф. Шевченко обстоює думку, що своєрідним «кодексом суду історії» слугують «об’єктивні закони» розвитку. Ця заувага нібито узгоджує проголошену ідею з канонічними положеннями «класиків». Утім автор відзначає, що «кодекс суду історії має ту особливість, що він неоднаково застосовується до подій різних епох» [5483]. Таку релятивність «кодексу» автор відносить на карб формаційної теорії, позаяк кожна суспільно-економічна формація розвивається за «своїми законами». Проте історик уважає, що суд історії «виходить не тільки з формально юридичних, але й з моральних етичних норм» [5484]. У світлі такого потрактування «норми кодексу», себто «закони», стають ще більш релятивними, позаяк їхня дія корелюється не тільки специфікою доби та історичним досвідом, а й морально-етичними настановами!

Власне, Ф. Шевченко убачає призначення «суду історії» та істориків як фахових експертів у пошуку конкретної й об’єктивної істини. Не випадково він пише, що

«дії й вироки суду історії грунтуються на аргументах історичної науки. В зв’язку з цим може виникнути твердження, що оскільки історична наука неточна, остільки й вирок її суду – річ умовна. Це можна зрозуміти так, що ніякий історичний досвід не веде до необхідності дій, якої потребують, наприклад, результати дослідження в точних науках. Але відомо, що навіть у математиці наукові висновки також не ведуть до альтернативності, примусовості, а дають можливість, враховуючи об’єктивні закономірності, діяти у відповідних напрямах. Історичний досвід, або вирок суду історії, теж не є альтернативним. Він має характер ймовірності й можливості» [5485].

Таким чином, автор наголошує на імовірнісному характері історичного знання, котре виходить із певного спектра можливостей для тієї чи іншої доби! Згадаємо, приміром, його думки про «парадокси» як відхилення / виключення з «закономірного» ланцюга подій. Ці розумування Ф. Шевченка суперечили одному з положень тодішнього канону про вирішальну роль «об’єктивних законів» суспільного розвитку, котрі повсюдно вносили «залізну» необхідність спрямованого, невпинного «поступу» і «формаційного порядку» на історичні терени. Натомість він не тільки відзначає їх релятивність, а й ще висловлює думку про можливості їхнього застосування відповідно до певного історичного часу! Одна з кінцевих зауваг ученого загалом сприймається майже як відкритий закид на адресу фанатичних прибічників радянського канону: «Для дурнів в усіх випадках законів не пишуть» [5486].

Зрештою, автор резюмує наведені думки закликом до читача – зважати на рішення й вироки «суду історії». Варто зазначити, що первісна версія цієї статті мала інше, майже символічне закінчення: «Всі сущі – «Встаньте, суд історії йде». Слухайте, зважайте на його рішення, вироки, бо стосується він не тільки минулого, але й вчить сучасників» [5487]. Звісно, така кінцівка продукувала більш гострі конотації, позаяк підсилювала враження щодо авторського представлення «суду історії» як вищого мірила вартості. У цьому випадку редакторські корективи виглядають як уповні зрозумілі й умотивовані.

Публікація Ф. Шевченка про «суд історії» спричинила складні і різноманітні оцінки та реакції. Кілька з них занотував сам автор статті. «Одержував і одержую багато схвальних відгуків. Правда вже в перші дні після виходу журналу із статтею один наш співроб[ітник] заявив: «Прочитав статтю. Але в ній можна прочитати і те чого в ній й немає»» [5488]. Цей коментар одного з колег-істориків є доволі показовим, оскільки нюансує складнощі тогочасної рецепції, коли читач повсякчас прагнув віднайти у тексті інший, прихований сенс.

Схвально, хоч і з певними застереженнями, про цю статтю відгукнувся М. Рубач – один із непримиренних критиків монографії Ф. Шевченка у червні 1960 р. «М. А. Рубач (підкреслення Ф. Шевченка. – Авт.). Прочитав з інтересом. Цікаво, гостро, хоч і є окремі місця з приводу яких можна і потрібно поговорити. Я сам читаю лекції в ІПК про досвід історії і багато ваших думок співпадають з моїми. Є ряд питань, які вимагають дальшої розробки і уточнення» [5489].

О. Апанович із перспективи багатьох років оцінила цю статтю як історіософське есе, в якій автор «по суті, приховано засуджує те, що діялося тоді в українській історичній науці, а також подає критерії негативної або позитивної оцінки історичних діячів» [5490]. Про значний резонанс цієї розвідки Ф. Шевченка згадує Я. Дзира [5491], а Ю. Сливка зараховує її до знакових публікацій тієї доби [5492].

Втім, роздуми Ф. Шевченка про «суд історії» не лишилися поза увагою ані його опонентів, ані партійного керівництва. Відтак про цю публікацію «згадали» 1972 р. у розпал кампанії, спрямованої на усунення Ф. Шевченка з керівних посад, що мало кінцевою метою унеможливити його балотування на дійсного члена АН УРСР. «В працях т. Шевченка мають місце ряд спірних, недостатньо аргументованих положень та висновків. Деяким друкованим виступам, мається на увазі, зокрема, стаття в Українському історичному журналі «Про суд історії» (№ 2 за 1967 рік) не вистачає класової, партійної спрямованості, наступального характеру», – зазначалося у доповідній записці партійного функціонера І. Грушецького [5493].

Стаття «Про суд історії» неодноразово фігурувала як своєрідний компрометуючий «доказ» під час тяжкого і драматичного періоду біографії Ф. Шевченка. Ця розвідка кілька разів згадується у його щоденникових записах, зокрема коли вченому запропонували зняти свою кандидатуру на обрання в академіки АН УРСР [5494], намагалися на редколегії «Українського історичного журналу» засудити його публікації [5495], а також піддавали нещадній обструкції у середині 1970-х років [5496].

Однак, ця розвідка Ф. Шевченка, як і низка інших текстів, зокрема численні робочі записи (останні як за своїм обсягом – тисячі виписок і нотаток, так і широтою проблемного діапазону заслуговують, щонайменше, на спеціальну студію!), демонструють досить суперечливий, проте незнівельований, а, навпаки, вельми складний і розмаїтий ідеал науковості українського історика радянської доби.

Варто наголосити, що історичне знання сприймалося Ф. Шевченком у вигляді низки можливостей та ймовірностей, які не обов’язково реалізуються на авансцені минувшини. Видається, що історик намагався не доводити ці міркування до граничної межі, себто не транслював їх у відкритому вигляді до історичних студій, а прагнув прикрити відповідними «обрядовими» розумуваннями. Натомість він повсякчас складав відповідну данину «законам» історичного розвитку.

Ф. Шевченко постійно віднаходив «винятки», «відхилення», «парадокси» з таких «законів», які мали збагатити й урізноманітнити канонічну формаційну концептуалізацію. Він рішуче виступав супроти «стерилізації» й ретушування історії, зокрема прагнув донести всю складність, мозаїчність, суперечливість палітри минулого. Заразом учений був однозначним противником модернізації історії та виступав за її об’єктивне представлення від джерел і фактів, здобутих із «перших рук». Вірогідно, ці настанови значною мірою постали під впливом студій М. Грушевського, котрими дослідник інтенсивно послугувався від кінця 1930-х років.

Більше того, на «території історика» Ф. Шевченка знайшлося місце й людині минулого, котру він сприймав як «історичну категорію»! Водночас його пасажі про творчу індивідуальність та її поважну, а у чомусь навіть засадну роль у дослідницьких практиках виглядають майже виїмковими на тодішньому полі республіканського наративу.

Зауважимо, що складно окреслити витоки таких настанов і орієнтирів у текстах Ф. Шевченка. Вочевидь, до їх формування спричинилися соціокультурні зрушення за доби хрущовської відлиги. Та першорядну роль у цьому процесі відіграли не стільки соціокультурні трансформації, скільки багатоманітність дослідницьких, архівних, редакторських, науково-організаційних практик історика. Власне, розмаїття проблем, які доводилося розробляти й опрацьовувати вченому спонукало його до нетривіальних, самобутніх поворотів мислення.

Ймовірно, давався взнаки і досвід воєнної доби, котрий суттєво розширив простір особистих, приватних, неофіційних спостережень. Слід згадати і про розгалужені контакти і зв’язки Ф. Шевченка з російськими істориками-медієвістами й архівістами, у середовищі яких циркулювали нові віяння та підходи. Відзначимо, і його ідеалістичні, часом максималістські орієнтири, котрі прочитуються за рядками щоденникових записів воєнної доби. Адже без плекання ідеалізму не може з’явитися на світ жоден видатний учений!

Показовими для ідеалу науковості Ф. Шевченка є його думки про професійний обов’язок історика, котрі нав’язують морально-етичне, а почасти навіть ригористичне потрактування. У широкому сенсі авторські думки про «суд історії» продукують своєрідний фаховий кодекс честі історика. Причому останній, хоч формально узгоджується з вимогами радянського канону, проте породжує зовсім інші конотації.

Врешті, самобутній ідеал науковості Ф. Шевченка не варто виносити поза межі радянського історіописання. Тим більше, що він однозначно й щиро вважав себе радянським ученим, хоч і прагнув поліпшити та розсунути межі «паралельного» наративу. Загалом цей ідеал науковості відображав складне і дражливе становище українського інтелектуала, котрий прагнув конструювати повноцінну республіканську історію, проте водночас хотів уникнути відвертої конфронтації з радянським каноном, намагався представити об’єктивну, «нестерилізовану» минувшину, але заразом хотів зберегти ідеологічну коректність, дотримувався формаційної і класової репрезентації, але бажав будь-що-будь урізноманітнити й збагати її за рахунок масштабного фактографічного представлення соціального світу. Цей межовий характер ідеалу науковості Ф. Шевченка між офіційним та неофіційним, провідним, союзним, російським і маргінальним, «паралельним», республіканським наративами відобразив та увібрав як низку суперечностей, так і стильових особливостей його історичного письма другої половини 1940-х – початку 1970-х років.

Примітки

5411. Дзира Я. Десятиріччя творчого спілкування. – С. 159.

5412. Яремчук В. Минуле України… – С. 169.

5413. Колесник І. І. Федір Шевченко… – С. 183.

5414. Рубльов О. С. «Український історичний журнал»: історія офіційна й залаштункова (1957 – 1988) // УІЖ. – 2007. – № 6. – С. 19 – 20; Бажан О. Під пильним контролем КДБ. – С. 121.

5415. Стенограмма совещания историков при ЦК КП(б)У (29 – 30 апреля 1947 г.). Управление пропаганды и агитации // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 70. – Спр. 753. – Арк. 245.

5416. Дзира Я. Десятиріччя творчого спілкування. – С. 152.

5417. Колесник І. І. Федір Шевченко… – С. 184.

5418. Шевченко Ф. П. Хроніка діяльності М. С. Грушевського з 1917 р. до 1924 р. Стаття та підготовчі матеріали до неї [два варіанти – чорновий автограф та машинопис із правками; м. Київ, 11 груд.1945 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 112. – Арк. 72.

5419. Список збірників документів, запланованих до видання Управлінням державних архівів НКВС України (Київ, червень 1944 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 266.

5420. Шевченко Ф. П. Виступ на Вченій Раді Інституту історії України АН УРСР про буржуазно-націоналістичну школу Грушевського М. С. та ін. [чорновий автограф; м. Київ, 1946 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 225. – 6 арк.

5421. Його ж. Доповідь про Грушевського [М. С.] 11 жовтня 1946 р. в Архівному управлінні [чорновий автограф] // Там само. – Спр. 226. – 1 + 38 арк.

5422. Там само. – Арк. 27.

5423. Там само. – Арк. 35.

5424. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 544.

5425. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали до 100-річчя з дня народження М. С. Грушевського [автограф; м. Київ, 1966 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 795. – Арк. 14.

5426. Там само. – Арк. 14 зв.

5427. Шевченко Ф. П. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну? // УІЖ. – 1966. – № 11. – С. 13 – 30.

5428. Л. В. [Винар Л.-Р.] Рец. на ст.: Шевченко Ф. П. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну (Укр. іст. журн. – 1966. – № 11. – С. 13 – 30) // УІ. – 1967. – № 1/2. – С. 124.

5429. Шевченко Ф. П. Чому Михайло Грушевський… – С. 24.

5430. Пиріг Р. Я. Історичне грушевськознавство: стан та перспективи розвитку // УІЖ. – 1996. – № 5. – С. 81 (прим. 5).

5431. Його ж. Ідейно-політичні підстави компромісу Михайла Грушевського з більшовицькою владою // Там само. – 2006. – № 5. – С. 4.

5432. Довідка директора Інституту археології АН УРСР Ф. П. Шевченка про стан і перспективи пропаганди археологічної науки за кордоном (Київ, 1 березня 1970 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 409.

5433. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали про життєвий та творчий шлях М. С. Грушевського. Папка № 1 [чорновий автограф; м. Київ;] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 798/1. – 117 арк.; Його ж. Робочі матеріали про життєвий та творчий шлях М. С. Грушевського. Папка № 2 [чорновий автограф та машинопис із правками; м. Київ] // Там само. – Спр. 798/2. – Арк. 118 – 324.

5434. Його ж. Робочі матеріали про життєвий та творчий шлях М. С. Грушевського. Папка № 2. – Арк. 134 – 143.

5435. Там само. – Арк. 309 – 313.

5436. Шевченко Ф. П. Дискусія – неодмінна умова розвитку історичної науки // УІЖ. – 1965. – № 3. – С. 32.

5437. Його ж. Робочі матеріали [для незакінченої статті про культ особи і його негативні наслідки в суспільних науках] та газетні вирізки [чорновий автограф; м. Київ, 1962 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 585. – Арк. 2.

5438. Його ж. Робочі матеріали про роль, завдання, значення та шляхи розвитку історичної науки та ін. [чорновий автограф; машинопис із правками; 1960-ті роки] // Там само. – Спр. 786 – 787. – Арк. 118.

5439. Там само. – Арк. 417.

5440. Шевченко Ф. П. – Затавському Л. А. [чорновий автограф; 23 листоп. 1956 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 1130. – Арк. 1.

5441. Його ж. Робочі матеріали про історію як науку, значення функції критики, партійність та ін. – Арк. 1 зв.

5442. Його ж. Робочі матеріали про історичну науку та шляхи її розвитку. – Арк. 13.

5443. Його ж. Робочі матеріали про історію як науку… – Арк. 48.

5444. Там само. – Арк. 49.

5445. Там само. – Арк. 45.

5446. Шевченко Ф. П. Дискусія – неодмінна умова… – С. 31.

5447. Його ж. Про створення «Вступу до історичної науки». – С. 94.

5448. Листи Кописького З. Ю. до Компан О. С. [автограф; м. Мінськ, 1967 – 1972 рр.] // ЦДАМЛМ. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 238. – Арк. 15 – 16.

5449. Шевченко Ф. П. Дискусія – неодмінна умова… – С. 30.

5450. Там само. – С. 31.

5451. Шевченко Ф. П. Парадокс. Лекція та робочі матеріали. [чорновий автограф; вирізки з газет і журналів]. Додаток записка-запитання Шевченку Ф. П. (арк. 97)] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 580. – 97 арк.

5452. Там само. – Арк. 1.

5453. Там само. – Арк. 2.

5454. Там само. – Арк. 49.

5455. Там само. – Арк. 90.

5456. Шевченко Ф. П. Про суд історії. – С. 53.

5457. Його ж. Робочі матеріали про тематику, структуру праць, майстерність [чорновий автограф; м. Київ, друга половина 1960-х років] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 781. – Арк. 3.

5458. Шиллер Ф. Отречение // Шиллер Ф. Собрание сочинений в 7 томах. – М., 1955. – Т. 1: Стихотворения. Драмы в прозе. – С. 148.

5459. Кулиш П. А. История воссоединения Руси: В 3 т. – СПб., 1874. – Т. 1: От начала колонизации опустошенной татарским погромом Киево-Галицкой Руси до начала столетней козацко-шляхетской войны. – С. 3.

5460. Куліш П. А. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. Видана типом другим з додатком посліслов’я. – Львів, 1882. – С. 8.

5461. Грушевський М. С. Щоденник (1888 – 1894 рр.) / Підготовка до друку, переднє слово, упорядк., ком. і післямова Л. Зашкільняка. – К., 1997. – С. 108.

5462. Його ж. Історія й її соціально-виховуюче значеннє // Його ж. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 59 – 60.

5463. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 533.

5464. Шевченко Ф. П. Суд історії. Стаття та нотатки [машинопис та чорновий автограф; м. Київ, 21 груд. 1966 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 166. – 23 арк.

5465. Шевченко Ф. П. Про суд історії. – С. 45 – 46.

5466. Там само. – С. 46.

5467. Там само. – С. 45.

5468. Там само. – С. 46 – 47.

5469. Там само. – С. 47.

5470. Там само. – С. 47.

5471. Там само. – С. 47.

5472. Там само. – С. 48.

5473. Там само. – С. 48.

5474. Там само. – С. 48.

5475. Там само. – С. 48.

5476. Там само. – С. 49.

5477. Там само. – С. 50.

5478. Там само. – С. 53.

5479. Там само. – С. 50.

5480. Там само. – С. 53.

5481. Там само. – С. 51.

5482. Там само. – С. 51.

5483. Там само. – С. 51.

5484. Там само. – С. 51.

5485. Там само. – С. 54.

5486. Там само. – С. 54.

5487. Шевченко Ф. П. Суд історії. Стаття та нотатки… – Арк. 21.

5488. Там само. – Арк. 22.

5489. Там само. – Арк. 22.

5490. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 64.

5491. Дзира Я. Десятиріччя творчого спілкування. – С. 153.

5492. Сливка Ю. Ф. П. Шевченко у моїх споминах // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 233.

5493. Доповідна записка голови парткомісії при ЦК КП України І. С. Грушецького… – С. 445.

5494. Щоденникові нотатки: «І знову німа роль за сценою» // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 596.

5495. Там само. – С. 633.

5496. Там само. – С. 638 – 639.