[Вступ]

Ясь Олексій

Повоєнні часи привнесли на терени радянської соціогуманітаристики не тільки законсервовану пізнавальну ситуацію, а й нові ідеологічні вітри, крижаний подих яких поховав примарні надії на лібералізацію тоталітарного режиму, навіяні травневою перемогою 1945 р. Доба пізнього сталінізму, як її досить часто називають інтелектуали, наклала специфічний відбиток як на радянську історичну науку загалом, так і на її українську чи республіканську версію зокрема. Один із еміграційних авторів метафорично порівнював «сталінське історіописання» з «мертвотою Арктики», що паралізувала практично всі сфери наукового життя [5034]. Та радянська дійсність, як це не парадоксально, була складнішою і, водночас, простішою, ніж це видавалося спостерігачам із західного світу, хоч і з деяким досвідом «соціалістичного» буття.

По закінченню Другої світової війни поставали нові соціокультурні реалії та їх ідеологічне освячення, котрі складно означити універсальними чорними чи білими формулами, позаяк вони відображали тенденції, що тільки-но вимальовувалися на обширах радянської соціогуманітаристики. За спостереженням Б. Крупницького, відбувалася канонізація російського народу як «носія правдивого прогресу [тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.], за допомогою якого створено Совєтський Союз» [5035]. Ця тенденція в ідеологічних та культурних практиках намітилася ще у другій половині 1930-х років, але набула повної сили і певного символічного підтексту саме у післявоєнні роки. Відтак ідея про «першість великого російського народу» поміж інших «рівних» народів у «братній радянській родині» доволі швидко транслювалася у царину ідеологічних практик та партійних оргвисновків.

Приміром, варто згадати про партійні заходи у сфері історичної науки, зокрема відому постанову ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Одне з найголовніших звинувачень на адресу істориків полягало в тому, що «вони замість того, щоб розглядати історію України в тісному зв’язку з історією російського, білоруського та інших народів Радянського Союзу, йдуть шляхом українських націоналістів, розглядаючи історію України ізольовано від історії інших народів, підносячи і наслідуючи у цьому питанні курс Грушевського «Історія України-Руси»» [5036].

Таке симптоматичне звинувачення, фактично інкримінація «злочину» українським радянським історикам, яких прирівнювали до націоналістів, свідчило не стільки про черговий зигзаг партійного курсу, скільки про нав’язування інших «правил гри» на інтелектуальному й культурному полі, котрі мали легітимізувати існування «великої» та «єдиної» спільноти – радянського народу у часі і просторі. Вислідом цієї легітимаційної програми, нав’язаної партійним керівництвом, стала тотальна денаціоналізація і радянізація «національних історій», насамперед української, котру прагнули представити на маргінесах великоросійської минувшини як низку побіжних епізодів чи окремих, доповнюючих фрагментів. Натомість стара імперська спадщина, хоч і у видозміненому та переробленому вигляді, відіграє дедалі більшу роль у радянському культурному просторі.

Втім, тяжіння соціокультурних трансформацій воєнної та повоєнної доби, попри їхню кон’юнктурність і скороминущість, безперечно давалося взнаки на культурних й інтелектуальних теренах, зокрема у взаєминах центру і периферії. Передусім, варто наголосити на особливому значенні культурних та ідеологічних практик воєнної доби, котрі створили певний простір для «локальних» чи місцевих патріотизмів, зокрема українського радянського патріотизму як мобілізуючого чинника в умовах тяжкої радянсько-німецької війни. Зокрема, український письменник П. Панч на нараді істориків при ЦК КП(б)У у квітні 1945 р. відстоював ідею нової героїзації української історії для плекання патріотичних настроїв. На його думку,

«історія мусить бути основною настольною книжкою для виховання нашого патріотизму і мені здається, що вона не виконає такої ролі, коли будуть продовжувати делікатнічать і весь час намагатися не тільки не героїчно висвітлювати героїчний бік нашої історії, а навіть пропускати повз уваги ті героїчні факти, які дійсно заслуговують, щоб про них говорили» [5037].

Зазначимо, що Я. Пеленський вказував на певну лібералізацію культурних і дослідницьких практик ще в уфимський період побутування українських інтелектуалів з академічних інституцій, коли Україна була окупована німецькофашистськими військами [5038]. Самобутнім наслідком таких спроб «патріотичної» репрезентації стала ідея «нових соціалістичних» народів-націй. Вищезгаданий Б. Крупницький із цього приводу зауважив, що в «сучасну добу можна говорити не тільки про льокальні патріотизми, але взагалі про совєтський патріотизм» [5039].

Це відкривало певні можливості як для українських інтелектуалів, так і республіканських адміністраторів, які прагнули використати нові ситуації за воєнних, згодом – повоєнних часів для реалізації власних зацікавлень – кар’єрних, культурних та навіть інтелектуальних. С. Єкельчик у своїй цікавій монографії обстоює думку про «вимушений симбіоз» місцевих ідеологів та інтелектуалів, які, незважаючи на відмінні інтереси, віднаходили спільні точки дотику й навчилися писати і просувати «ідеологічно витримані» тексти [5040]. Проте є й опоненти такого потрактування «кооперації», точніше майже «рівноправного» розподілу ролей між урядовцями й інтелектуалами у творенні республіканського наративу [5041].

Видається, що загальна палітра була вкрай складною і суперечливою. Тим паче, що і місцеві адміністратори, і українські інтелектуали, з одного боку, виступали як провідники відповідних ідеологічних та політичних практик, нав’язаних згори, а з іншого боку – прагнули якоюсь мірою відстояти якщо не автономність, то бодай своєрідність республіканського сегмента радянського культурного простору.

З такої перспективи взаємовідносини між центром та периферією не зводилися виключно до взаємин за моделлю жорсткої владної вертикалі, а постають як низка своєрідних, мінливих ролей і потуг столичних керівників й інтелектуалів та республіканських функціонерів і громадсько-культурних діячів. Очевидно, що останні не грали «перших партій» у творенні нового радянського історичного канону повоєнних років, але й не завжди були пасивними провідниками ідеологічних практик, нав’язаних Москвою. До того ж, у перші повоєнні роки розгорнулися репресивні та карально-адміністративні заходи, відомі як ждановщина, а також кампанії, ініційовані Л. Кагановичем – тодішнім першим секретарем ЦК КП(б)У.

Зауважимо, що у часи пізнього сталінізму та «хрущовської відлиги» на науковій авансцені з’явилася досить строката й самобутня повоєнна генерація вчених. Власне, радянсько-німецька війна стала важливою межею і провідним чинником, який спричинився до формування нового покоління радянських істориків [5042]. Ця генерація мала не тільки досвід виживання за складних обставин і умов тоталітарного режиму, а й специфічне світосприйняття, виплекане спогляданням трагічних та драматичних подій, зокрема їх неформального, ба навіть приватного осмислення.

Більше того, повоєнні інтелектуали не тільки здобули практичні навички сприйняття і засвоєння культурних та ідеологічних практик сталінської доби, а й гнучкої адаптації до нових кампаній і настанов. Водночас історик чи ученийгуманітарій, який розпочинав академічну кар’єру у середині ХХ ст. на теренах Радянської України, стикався з кількома векторами, що значною мірою впливали на його практики або навіть визначали загальні контури наукової творчості.

Це – соціокультурна спадщина й рудименти сталінізму, паліативні можливості, котрі з’явилися за часів «відлиги», а також поступове, складне та суперечливе усвідомлення чи самоусвідомлення українськими інтелектуалами того зв’язку, що єднав їх із попередниками.

Так чи інакше, повоєнні роки стали часами досить динамічної трансформації канону великого радянського тексту, в якому зажевріли перші ідеологічні передвісники горезвісної концепції «возз’єднання». Її генезу пов’язують із дослідницькими практиками ще кінця 1930-х років, зокрема зі становленням концепції «давньоруської народності» як «спільної колиски» чи «спільного початкового періоду» трьох східнослов’янських народів [5043]. Але перші ідеологічні предтечі нової офіційної кампанії споглядаємо вже у повоєнні роки. Скажімо, протягом 1949 – 1950 рр. проводилися досить масштабні заходи з відзначення 10-річчя «возз’єднання» українських земель в «єдиній Українській Радянській державі» [5044], що у певному сенсі можемо розглядати як своєрідний пролог до «переяславських тез».

У публікації 1951 р. російського історика М. Нечкіної вже однозначно висловлювалися сумніви у доцільності вживання формули «найменше зло», впровадженої урядовим жюрі на кращий підручник з історії СРСР у серпні 1937 р. [5045], хоч і визнавалася її корисність у розвінчанні школи М. Покровського [5046]. Вочевидь, М. Нечкіна доволі добре прорахувала ситуацію навколо поширення дискурсу «великого російського народу», який набирав дедалі більших обертів. Тому її стаття була своєрідною реакцією на запущену у другій половині 1940-х років ідеологічну кампанію з вироблення «нових правил» гри на ниві радянського історіописання [5047].

Передусім, змінювалися концептуальні віхи радянського гранд-наративу, зокрема кардинально трансформувалися його українські сюжети. Формулу «найменше зло» поступово заступав концепт «возз’єднання» двох «братніх народів», який остаточно канонізували сумнозвісні тези ЦК КПРС (1954 р.). Загалом «переяславські тези» подавалися як універсальний і навіть ессенціальний концепт, який нав’язував цілісне та телеологічне представлення минувшини з апріорною генералізацією українських сюжетів у радянському культурному просторі.

Недаремно сам Переяславський акт 1654 р. розглядався як «закономірний результат всієї попередньої історії двох великих братських слов’янських народів» [5048]. Заразом постулювалася ідея про спільність походження російського, українського та білоруського народів із єдиного кореня – «давньоруської народності, котра створила давньоруську державу – Київську Русь» [5049].

Таким чином, намічалися як вихідна («давньоруська народність»), так і проміжні телеологічні віхи («возз’єднання», Жовтнева революція 1917 р.), котрі претендували на роль універсальних орієнтирів-дороговказів для наративів, що мали оспівувати невпинний «історичний поступ» до кінцевої мети – комуністичного майбуття! Відтепер українська минувшина від часів монголотатарської навали до 1654 р. висвітлювалися у світлі боротьби за «возз’єднання», яку репрезентували як історичну необхідність звільнення від гноблення шляхетської Польщі та позбавлення загрози поглинання султанською Туреччиною [5050].

Переяславська рада інтерпретувалася як логічний підсумок «всенародної боротьби за возз’єднання» [5051]. Щодо Гетьманщини, то у «переяславських тезах» начебто визнавався «процес створення української державності», але заразом підкреслювалася неможливість її життєвості поза «об’єднанням з великим російським народом» [5052]. За саркастичним висловом Б. Крупницького, репрезентація Переяславського акту 1654 р. як «союзу феодалів» у концепції «меншого лиха» поступилося місцем «союзу народів» у нових партійних тезах [5053].

Отож суттєво підносилася історична роль Російської держави, котра відтоді здебільшого репрезентується як прогресивне явище, а у певному розумінні – як передтеча нової імперії – Радянського Союзу. За великим рахунком, ця метаморфоза помітно відсувала на другий план класовий дискурс, який раніше був пануючим у радянській історіографії. Натомість до радянського гранд-наративу імплементується старий імперський дискурс, перероблений під новітні ідеологічні та культурні потреби, який посідає провідне становище в історичних писаннях.

Звісно, зміна ролей різних дискурсивних практик у радянському історіописанні намітилася ще у середині 1930-х років й стала більш-менш очевидною впродовж другої половини 1940-х років, але була канонізована саме «переяславськими тезами» За влучним спостереженням О. Оглоблина, в українській радянській історіографії запанувала «нова звичайна схема» [5054].

Таке переформатування легітимаційної програми великого радянського наративу не тільки спричинило більш сувору регламентацію українських тем, а й продукувало суттєві метаморфози на ниві дослідницьких практик. За висловом С. Горака, українській радянській історіографії нав’язувалася субординація, котра лімітувала й окреслювала проблемний діапазон та сюжетну канву студій [5055]. Не випадково потуги академічних інституцій дедалі більше концентрувалися навколо великих колективних праць, які сучасники саркастично нарекли «колективістськими» багатотомниками.

Наприклад, В. Дубровський схарактеризував такі проекти як «артільний спосіб» укладання української історії на грунті не стільки «психозу колективізму», скільки «колективної перестраховки» [5056]. Відтак остаточно вихолощувалися і нівелювалися стильові профілі й авторські манери окремих учених. У руслі «колективного» стилю було підготовлено й перші повоєнні курси з обсягу українського радянського наративу, зокрема два видання «Історії Української РСР» (1-е вид. – К., 1953 – 1956. – Т. 1 – 2; 2-е вид. – К., 1955 – 1957. – Т. 1 – 2), котрі стали вислідом численних переробок [5057].

Із згаданого видання «Історії Української РСР» розпочалася сумнозвісна традиція великих – т. зв. «колективних» праць із жорстким структуруванням, суцільною формалізацією за загальною схемою, нівеляцією під єдину «сіру гребінку» будь-яких авторських особливостей. Зауважимо, що «колективні» чи «великі» форми утвердилися як масове явище в радянській історіографії на зламі пізнього сталінізму та хрущовських реформ. Подібні видання домінували у соціогуманітаристиці практично всіх союзних республік. Дехто із сучасних учених охрестив таку дослідницьку практику, нав’язану гуманітаріям «країни Рад», «великим» або «колективним стилем тоталітаризму» наукових писань, що постав як наслідок культивування штучної цілісності – «радянського народу» [5058].

Поява перших повоєнних колективних курсів із історії УРСР спричинила гострі нарікання навіть заслужених українців, поміж якими ще побутували настрої «українського радянського патріотизму», виплекані недавніми воєнними почуваннями. Приміром, знаний партизанський командир і письменник, Герой Радянського Союзу Петро Вершигора у публікації уривків зі своєї книги «Військова творчість народних мас» украй негативно відгукнувся про перший том вищезгаданого двотомника. На його думку, у цьому виданні простежується повсюдне «приниження значення творчості народних мас», зокрема козацтва як «патріотичного, волелюбного начала в історії російського та українського народів» [5059].

Більше того, у примітці, присвяченій зазначеній колективній праці, П. Вершигора зауважив:

«Так, наприклад, в обтічній «Історії України (видавництво АН УРСР, Київ, 1953 рік)» зроблена, на наш погляд, негідна спроба намалювати історію без історії, тобто показати розвиток народу без найяскравішої сторінки його раннього життя, в якій було втілено творчість народних мас, і у першу чергу трудового селянства, котре виявило свій патріотизм у партизансько-козацькій війні. Ця книга – яскравий приклад, негідний наслідування, – чиновницько-перестрахувальної творчості, що не має головного зерна історичного дослідження патріотизму» [5060].

Проте у спеціальній заяві, з якою виступила редакція журналу після відповідних адміністративних настанов і висновків, примітка у праці П. Вершигори була схарактеризована як помилкова. Редакція навіть визнала, що це покликання безпідставно заплямувало велику колективну працю радянських істориків [5061].

Але «джин» уже вибрався із «пляшки». Спостереження П. Вершигори не тільки поширилося у республіканських партійних і наукових колах, а й перетворилося на хрестоматійний приклад, який циркулював у працях низки зарубіжних авторів. Зазначимо, що вислів П. Вершигори – «Історія без історії» навіть винесли у назву однієї з діаспорних рецензій на це видання [5062].

Та критика пролунала і з іншого боку – «згори» у вигляді редакційної статті журналу «Вопросы истории». У цій публікації «нескінченні переробки» макета другого тому були названими такими, що призвели до невиразного викладу, в якому обминалися будь-які спірні чи гострі питання [5063].

Ще більш гнітюче враження, особливо на тлі зростаючої антропоцентричності та багатоманітності дослідницьких практик західного історіописання, справляли радянські історичні наративи за кордоном. Зокрема, Л. Білас у рецензійній замітці 1957 р. наголосив, що українські радянські праці репрезентують

«історіографію безособову, нелюдську [курсив Л. Біласа. – Авт.], як нелюдськими є апарат і система, що її зумовили. Нелюдська ця історіографія ще й тому, що героями її історичної концепції є абстракції: засоби продукції, умови життя, боротьба «прогресу» й «реакції», здетерміновані історичні закони і т. п.» [5064].

Зрештою, у середині 1950-х років розпочинається процес лібералізації радянського режиму, котрий досягає українських теренів із помітним запізненням. Його навіть називають «запізнілою відлигою» [5065]. Отож думки деяких дослідників про те, що хрущовська десталінізація майже відразу відкрила простір для переписування чи, принаймні, корекції «національних історій» у радянській історіографії видаються надто схематичними [5066], позаяк не враховують тодішніх політичних обставин та соціокультурних передумов академічного життя у Радянській Україні.

Скажімо, від часів ліквідації «України» (1932 р.) до заснування «Українського історичного журналу» (1957 р.) історики в УРСР 25 років не мали республіканського, себто загальнонаціонального профільного часопису! Причому навіть створенню цього журналу, першим редактором якого став Ф. Шевченко, передували неабиякі науково-організаційні потуги, складні й тривалі адміністративні колізії, пов’язані з численними узгодженнями та партійним контролем [5067].

І. Крип’якевич у листі до Ф. Шевченка від 3 січня 1958 р. досить влучно схарактеризував тодішні настрої і сподівання, котрі пов’язували з появою фахового часопису:

«Щойно вчора почта принесла мені № 1 «Укр. Іст. Журналу». Весь наш колектив істориків читав і обсуджував і всі схвалили, що журнал прекрасно складений, з різноманітним змістом, з інтересними статтями. Дуже сердечно вітаємо Вас з цим подвигом і бажаємо скоро випустити у світ чергові книжки» [5068].

Водночас радянський канон зумовив не тільки табуювання багатьох тем, проблем, імен, а й наукових праць, пам’яток історичної думки та цілих комплексів джерел! Навіть часткова реабілітація деяких українських учених наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років у жодному разі не означала повернення до наукового обігу їхньої спадщини. Так сталося з працями М. Яворського, котрого реабілітували (посмертно) 1963 р. Однак його студії, попри звернення рідних, так і не повернулися до відкритого доступу [5069].

Крім того, поставали дражливі питання щодо засвоєння й представлення якоїсь частини «дожовтневої» спадщини, котра для багатьох молодих істориків залишалася terra incognita. Зокрема, І. Крип’якевич у листі від 19 січня 1958 р. до Ф. Шевченка аргументував доцільність публікації своєї розвідки до 100-літнього ювілею появи бібліографічного покажчика О. Лазаревського (1858) нагальною потребою ознайомити молоде покоління з розмаїттям української історіографічної спадщини.

«На мій погляд, – відзначав І. Крип’якевич, – треба активізувати нам бібліографічні дослідження, бо без них немає фундаменту для широкої історіографії. У статті я дав широкий огляд давньої літератури і журналістики, не тому щоб збільшити обсяг статті, а щоб молодим читачам показати багатство давньої історіографії, якого вони, мабуть, не знають» [5070].

Культурна атмосфера й інтелектуальні настрої на обширах Радянської України дещо змінилися за доби П. Шелеста (1963 – 1972 рр.) [5071]. Тоді ж поширюються й впливи шестидесятництва, котрі почасти побутують і в українському радянському історіописанні [5072]. Зокрема, намітилося кілька можливих сценаріїв еволюції «паралельного» наративу.

Наріжна проблема, навколо якої оберталися дослідницькі практики всіх істориків на обширах УРСР, полягала у реакції на канон радянського «великого тексту» та його нормативні настанови. Варто наголосити, що повоєнний радянський гранд-наратив значною мірою спирався й у багатьох площинах наслідував попередню – централістичну концептуалізацію російської історії з її легітимацією імперських устремлінь та територіальних завоювань, у т. ч. відомої тези про «збирання» Москвою руських земель. Відтак канонічні заборони й обмеження щодо представлення української минувшини були досить широкими, порівняно з іншими республіканськими, а де-факто адаптованими національними історіями, котрі не «зазіхали» на стару імперську спадщину.

Переважна більшість українських істориків прагнула пристосуватися чи прикритися великим радянським каноном у вигляді «обрядової» фразеології та «правильних» посилань на класиків. Різновидом такої мімікрії було занурення до конкретних фактографічних лакун, в яких переховувалися за показним «парканом» із низки стереотипних ідеологічних означень та відповідних мовних кліше.

Втім, від середини 1950-х років з’являється ціла низка українських реформістських (ревізіоністських, реабілітаційних, нонконформістських, неофіційних) [5073] істориків (О. Апанович, І. Бойко, І. Бутич, В. Голобуцький, І. Гуржій, Я. Дзира, О. Компан, І. Крип’якевич, О. Лугова, М. Марченко, Ф. Шевченко та ін.), які у своїх текстах прагнули помітно розсунути / обійти межі радянського гранд-наративу, принаймні його «паралельної» – республіканської версії. За спостереженнями С. Величенка, реформістські історики у постсталінську добу прагнули зменшити обсяг російськоцентричного представлення історії УРСР [5074]. Звісно, така «ревізія» не могла бути кардинальною і всеохоплюючою, а лише частковою, прихованою та вбраною у прийнятні для радянської історіографії шати. Відтак йдеться про спроби ширшого представлення українських сюжетів, але у вигляді «ідеологічно коректних» пропозицій та тлумачень.

Первісно це розширення відбувалося на грунті потрактування рівноправності Переяславського договору 1654 р., визнання існування української державності чи її елементів за доби Б. Хмельницького, обстоювання автономії Гетьманщини, поширення тези про колоніальне становище українських земель в імперії Романових у ХІХ – на початку ХХ ст. і т. п. Згодом мали місце спроби часткової реабілітації деяких українських істориків (Д. Багалія, М. Драгоманова, М. Костомарова, О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Яворницького і навіть М. Грушевського й П. Куліша) та їхнього наукового доробку.

Власне, нормативні настанови використовувалися як установчі концепти, проте дещо змінювалися контексти їх ужитку, щоби просунути українські сюжети, зокрема продемонструвати лояльність місцевих авторів до радянського центру. Зокрема, класовий дискурс уживався українськими істориками для представлення певних постатей чи сюжетів під машкарою їхньої гаданої «прогресивності». Заразом науковці послугувалися і видозміненим «народницьким», точніше новим «народницьким» дискурсом, який дозволяв тою чи іншою мірою представити, хоча б частину «дожовтневої» історіографічної спадщини у світлі змагань і потуг «народних мас».

Популярним був і офіційний дискурс «братерства народів» чи «великої російсько-української дружби», який давав право убрати у відповідні «шати» чи частково «обілити», принаймні показати у відповідному ідеологічному світлі конкретні постаті та події. Комбінація різних дискурсів творила досить заплутане, суперечливе мереживо «паралельного» наративу, в якому задекларовані приписи сполучалися з прихованими, завуальованими контекстами, часом із багатьма недомовками, котрі автори прагнули донести до читача, або залишали йому простір для власних розмірковувань.

Нарешті, споглядаємо творчі «експерименти» з часткової модифікації самого радянського канону. Приміром, варто згадати про намагання відновити вживання термінів «середні віки» та «ренесанс» в українському радянському наративі (О. Компан). Ці спроби спиралися на своєрідне потрактування формаційної теорії, зокрема нав’язували компаративне висвітлення історичного розвитку різних країн. Відтак тези «класиків» клалися до основи порівняльних запитів, що апріорно продукувало потрібні висновки.

Такі устремління поставали у дусі спроб «нового» прочитання і потрактування марксизму у радянській соціогуманітаристиці 1960-х років із наголосом на його культурницьких та гуманістичних вимірах. Але й ці «експерименти» з модернізації XVI – XVII ст. грунтувалися на тій чи іншій «грі» з нормативними вимогами (у даному випадку з канонічними положеннями праць класиків марксизму!) для демонстрації ідеологічної коректності та доцільності вживання певних концептів (відродження, середні віки) щодо представлення української минувшини, точніше історії УРСР.

Зауважимо, що реформаційні інтенції споглядаємо не на грунті колективних наукових писань, а здебільшого у т. зв. «малих» формах – індивідуальні монографії, студії та навіть окремі статті й рецензії. Натомість більшість колективних праць справляли враження безбарвних, вихолощених, сірих текстів, оскільки проходили крізь горнило численних обговорень із відповідною самоцензурою та зазнавали безперервних редакторських чисток, що мали вбезпечити, вберегти від будь-яких гаданих ідеологічних і політичних звинувачень. Заразом реформістські чи нонконформістські практики істориків другої половини 1960-х – початку 1970-х років сполучилися з трансформаціями інституціональної мережі українського радянського історіописання.

Скажімо, засновується низка спеціалізованих збірників, як-от «Історичні джерела та їх використання» (К., 1964 – 1972. – Вип. 1 – 7), «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (первісно це видання планувалося під назвою «Український історіографічний збірник» [5075]; К., 1968 – 1973. – Вип. 1 – 6), «Середні віки на Україні» (К., 1971 – 1973. – Вип. 1 – 2), «Український історико-географічний збірник» (К., 1971 – 1972. – Вип. 1 – 2). Тоді ж поновився й випуск «Київської старовини» (К., 1972), яка мала виходити у форматі щорічника. У 1968 р. розпочалася підготовка багатотомного видання з української історії [5076], готувалася серія «Джерела з історії України», у межах якої надрукували тільки «Літопис Самовидця» (К., 1971), опрацьований Я. Дзирою.

У другій половині 1960-х – на початку 1970-х років розроблялася й планувалася ціла низка інших науково-дослідних проектів, монографій, колективних праць, збірок джерел тощо. Зокрема, варто згадати двотомну «Історію Української РСР» (К., 1967), 26-томну «Історію міст і сіл Української РСР» (К., 1967 – 1974), 4-томну «Радянську енциклопедію історії України» (К., 1969 – 1972) та ін.

Ці інституціональні зміни помітили й відзначили і по той бік «залізної завіси». Зокрема, О. Пріцак не тільки присвятив розгорнуту статтю збірнику «Історичні джерела та їх використання» [5077], а й скеровував своїх учнів на всебічне студіювання українських радянських видань у спеціальному журналі «Recenzija».

«Цей великий збір науковців був вислідом програми вишколу нової генерації спеціялістів, здібних самостійно досліджувати історичні джерела, заініційованої Інститутом історії Академії наук УРСР. Отже новий збірник [«Історичні джерела та їх використання». – Авт.] міг появитися щойно після періоду основної підготови, коли дещо більше ліберальна атмосфера дала знову змогу відповідальним науковцям впровадити молодих істориків в основи аналізи джерел і допоміжних історичних наук», – відзначав О. Пріцак [5078].

Загалом тодішні українські інтелектуали прагнули утворити частково автономний культурний простір, у межах якого міг би існувати «паралельний» чи республіканський наратив.

Показовим у цьому сенсі видається конфлікт російських та українських науковців навколо постаті М. Драгоманова, котрий зініціювала відома публікація Б. Ананьїча й Р. Ганеліна [5079]. Автори розвідки стверджували, що саме «Священная дружина» (конспіративна організація придворної російської аристократії 1881 – 1882 рр.) фінансувала часопис «Вольное слово» та спричинила антитерористичну кампанію М. Драгоманова супроти революційних народників. Причому обидва російські дослідники спиралися головним чином на сумнівну копію листа останнього до С. Вітте, котру начебто 1920 р. чи 1921 р. зробив відомий історик М. Лемке за оригіналом, що нібито належав одному з слухачів його публічних викладів.

Полеміка про причетність «Священної дружини» до проекту «Вольного слова» точилася ще від кінця ХІХ – початку ХХ ст. Однак, зазначена публікація однозначно дискредитувала роль М. Драгоманова у тодішньому революційному русі на підставі низки досить сумнівних припущень і суперечливих свідчень. Більше того, М. Драгоманов із «легкої руки» російських істориків отримував ярлик «реакційного» діяча. Такій підхід конфронтував із науковими практиками 1960-х років на теренах Радянської України, в яких розгорнулася поступова, хоч і обмежена реабілітація М. Драгоманова.

Отож розвідка російських істориків викликала надзвичайно гостру реакцію українських інтелектуалів, переважно літературознавців та мовознавців, які написали й опублікували колективний лист із промовистою назвою: «Чия це фальшивка?» [5080]. Єдиним українським істориком, який підписав цей колективний лист, був Ф. Шевченко.

Р. Ганелін у своїх мемуарах називає ініціатором цього заходу Д. Заславського, котрому він необачно надіслав відбитку статті [5081]. Та Д. Заславський, хоч і здобув одіозну репутацію як учений та публіцист за сталінської доби, поставився до публікації російських істориків украй негативно, позаяк уважав цей «лист М. Драгоманова» фальшивкою, сфабрикованою С. Вітте чи за його дорученням.

«Мені шкода, що Ви публікуєте підробку відомого провокатора і не взяли на себе працю критично поставитися до його капості, а критичне ставлення до матеріалів є обов’язковим для наукових архівістів», – зазначає Д. Заславський у листі до російських істориків від 13 січня 1965 р. [5082] В іншому листі від 7 лютого 1965 р. Д. Заславський навіть запропонував російським історикам опублікувати відкритий лист із визнанням сумнівності своїх припущень про зв’язок М. Драгоманова та С. Вітте [5083]. Вочевидь, Д. Заславський, як й І. Романченко – інший ініціатор колективного листа українських інтелектуалів, керувався й особистими зацікавленнями, позаяк обидва автори опублікували спільну книгу «Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність» (К., 1964).

Зазначимо, що постать М. Драгоманова була ключовою для республіканського наративу, позаяк її часткова реабілітація у 1960-х роках, зокрема визнання навіть обмеженої «буржуазної прогресивності» цього діяча як «попередника марксизму», дозволяла вибудовувати, хоч почасти автономну конструкцію революційного руху, а відтак і всієї історії України другої половини ХІХ ст. З цієї перспективи навіть постають певні паралелі у представленні М. Драгоманова у працях М. Яворського, що вважалося одним із його найбільших «гріхів», та спробах часткової реабілітації першого у 1960-х – на початку 1970-х років. Імовірно, саме ці міркування спричинили низку заходів українських інтелектуалів 1965 р.

Спершу була підготовлена російськомовна версія колективного листа, котрий, очевидно, планувалося подати до друку у центральній пресі, себто поза межами УРСР [5084]. Окрім того, І. Романченко у листі від 17 лютого 1965 р. запропонував Ф. Шевченку опублікувати на сторінках «Українського історичного журналу» статтю «Драгоманознаство і «драгоманознаство»» обсягом у 1, 5 др. арк., скеровану супроти російських істориків [5085]. Проте ця пропозиція не була реалізована. Водночас І. Романченко звернувся з листами-протестами до М. Бажана та С. Валка. У листі до М. Бажана від 31 січня 1965 р. публікація російських учених була схарактеризована як «ідеологічна диверсія проти української радянської культури» [5086].

Подальші події розгорнулися вже без участі Д. Заславського, котрий помер 28 березня 1965 р. Натомість автори резонансної публікації вкрай гостро і безкомпромісно відповіли своїм українським опонентам, зокрема звинуватили їх у спробі колективними зусиллями повернути розробку цієї проблеми на 50 років назад [5087]. Розгорталася доволі скандальна полеміка, котра загрожувала винести на поверхню політичні й ідеологічні підтексти взаємин між російськими та республіканськими науковцями. Недаремно Р. Ганеліна, мабуть, найбільше вразила готовність його українських опонентів будь-що-будь захищати репутацію М. Драгоманова, котра, за його виразом, була на той час «предметом громадської занепокоєності» в Україні [5088]. Ці обставини та загрози примусили згорнути подальшу публікацію матеріалів з обсягу цієї дискусії, котра могла спричинити небажаний розголос і відповідні висновки стосовно низки українських учених.

Таким чином, публічним виявом цієї дискусії з українського боку став практично єдиний вищезгаданий колективний лист, опублікований на сторінках журналу «Вітчизна», хоч російські історики ще кілька разів поверталися до зазначеної полеміки [5089].

Реформістські практики українських істориків уриваються на початку 1970-х років. Критичним для української радянської соціогуманітаристики став 1972 р., коли «доба Шелеста» добігла свого кінця. Натомість насунулася чергова хвиля гонінь на інакодумців та розкручується маховик репресій супроти місцевої інтелігенції, зокрема проводяться чистки академічних інституцій під гаслом «боротьби з націоналістичними проявами», а також низки українських видавництв і журналів. Тож на зламі 1970-х – 1980-х років побутували лише ностальгійні згадки про ліквідовані фахові видання [5090], а звільнені з роботи науковці були фактично позбавлені навіть ілюзорної свободи творчості.

Пізнавальна ситуація 1950-х – початку 1970-х років істотно ускладнювалася й тим, що «паралельний» наратив не тільки циркулював на задвірках союзної соціогуманітаристики, а й практично був ізольований навіть від тих обмежених і викривлених світових інтелектуальних та культурних впливів, які досягали обширів російського історіописання. Згадаємо, наприклад, дослідницькі пропозиції з обсягу школи «Анналів» чи неоеволюціонізму (численні й різноманітні теорії модернізації й індустріалізації), котрі опосередковано спричинилися до досить гострої полеміки у радянській історіографії 1960-х років про «азіатський спосіб виробництва». Побутує навіть теза про «інтелектуальний ренесанс» у радянському історіописанні 1960-х років, точніше у його «союзному» чи російському сегменті [5091]. Натомість Л. Зашкільняк слушно відзначив, що «українським історикам дозволялося лише тлумачити і доносити до читача напрацьовані «союзними» істориками постулати, здебільшого в методичному плані» [5092].

У такому дусі було «унормовано» й опубліковано найбільші колективні тексти з обсягу республіканського наративу: восьмитомник «Історія Української РСР» та її російськомовний відповідник – десятитомник «История Украинской ССР» (К., 1981 – 1985), а також російськомовний тритомник «История Киева» (К., 1982 – 1986) та його українська версія – «Історія Києва» (К., 1986 – 1987). Більше того, чергова, хоч і менш потужна, хвиля наукових і науково-популярних публікацій наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років до ювілею – 325-річчя «возз’єднання» лише засвідчила консервацію старих «переяславських» настанов. За споминами О. Апанович, яка брала активну участь у ювілейних заходах 1954 р., кампанія 1979 р. не була навіть тінню того помпезного святкування 300-ліття «возз’єднання» [5093].

Зрештою, західні дослідники констатували, що зі зміною політичного клімату 1972 р. в українському радянському історіописанні безроздільно запанували офіційні погляди [5094]. Відтак реформістські / ревізіоністські практики українських істориків були спаралізовані і завмерли до кінця 1980-х років, коли стала розгортатися нова трансформація радянського культурного простору.

Примітки

5034. Богданюк В. Совєтська історіографія на розпутті. Рец. на кн.: Очерки по историографии советского общества. – М.: Изд-во «Мысль», 1965. – 600 с. // ВШ. – 1966. – № 4. – С. 494.

5035. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920 – 1950) / На правах рукопису; вступ. слово Н. Полонської-Василенко. – Мюнхен, 1957. – С. 49.

5036. Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали 1936 – 1991: У 2 кн. / Відп. ред. В. А. Смолій; упор. О. С. Рубльов, О. В. Юркова. – К., 2011. – Кн. 1: 1936 – 1947. – С. 560.

5037. Стенограмма совещания историков при ЦК КП(б)У. Отдел пропаганды и агитации (14 апреля 1945 г.) [машинопис] // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 70. – Спр. 387. – Арк. 17.

5038. Pelenski J. Soviet Ukrainian Historiography after World War II // Jahrbucher für Geschichte Osteuropas. – 1964. – Bd.12, h. 3. – P. 376 – 377.

5039. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 50.

5040. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Авторизов. переклад з англ. М. Климчука, Х. Чушак; за ред. М. Климчука. – К., 2008. – С. 31, 184.

5041. Яремчук В. Хто писав український радянський історичний наратив? Деякі міркування про сутність українського радянського історіописання // ІДУ / Голова ред. кол. В. А. Смолій; відп. ред. О. А. Удод. – К., 2012. – Вип. 22: Доповіді та матеріали Міжнародної наукової конференції «Інститут історії України на зламі епох, у світлі традицій та перетворень. 75 років інституціонального буття» (20 – 21 жовт. 2011 р., м. Київ). – С. 177 – 188.

5042. Сидорова Л. А. Советские историки послевоенного поколения: собирательный образ и индивидуализирующие черты // ИИ. 2004. – М., 2005. – С. 208 – 209.

5043. Юсова Н. Від розробки концепції «давньоруської народності» до легітимації терміна «возз’єднання» України з Росією: друга пол. 40-х – поч. 50-х рр. ХХ ст. // ІДУ. – К., 2004. – Вип. 14. – С. 413 – 440.

5044. Історія Національної академії наук України. 1946 – 1950 / Упор. Л. М. Яременко, С. В. Старовойт, О. М. Березовський, В. А. Кучмаренко; гол. ред. О. С. Онищенко. – К., 2008. – Ч. 2: Додатки. – 147, 153 – 154, 157, 183, 187; та ін.

5045. Постановление жюри правительственной комиссии по конкурсу на лучший ученик для 3 и 4 классов средней школы по истории СССР (22 августа 1937 г.) // ИЖ. – 1937. – № 3/4. – С. 140 – 141.

5046. Нечкина М. К вопросу о формуле «наименьшее зло»: Письмо в редакцию // ВИ. – 1951. – № 4. – С. 44.

5047. Дубровский А. М. Историк и власть. Историческая наука в СССР и концепция истории феодальной России в контексте политики и идеологии (1930 – 1950-е годы). – Брянск, 2005. – С. 591 – 592.

5048. Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654 – 1954 гг.). Одобрены ЦК КПСС. – М., 1954. – С. 5.

5049. Там же. – С. 5.

5050. Там же. – С. 7.

5051. Там же. – С. 10.

5052. Там же. – С. 8.

5053. Крупницький Б. Богдан Хмельницький і совєтська історіографія // УЗ. – Мюнхен, 1955. – Кн. 3. – С. 96.

5054. Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – Нью-Йорк, 1963. – С. 52.

5055. x Ukrainian Historiography 1953 – 1963 // SR. – 1965. – Vol. 24, no. 2. – P. 271 – 272.

5056. Дубровський В. Найновіша совєтська концепція історії України // УЗ. – Мюнхен, 1956. – Кн. 6. – С. 71 – 72.

5057. Єкельчик С. Вказ. праця. – С. 157 – 166.

5058. Устюгова Е. Н. Культура и стили // Метафизические исследования: Альманах Лаборатории метафизических исследований при философ. ф-те С.-Петербургского гос. ун-та. – 1997. – Вып. 5: Культура. – С. 41.

5059. Вершигора П. Братья по оружию (О народных формах вооруженной борьбы русского и украинского народов) // Октябрь. – 1954. – № 4. – С. 118.

5060. Там же. – С. 118 (прим.1).

5061. От редакции [про примітку у статті П. Вершигори] // Октябрь. – 1954. – № 5. – С. 191.

5062. Лавріненко Юр. Історія без історії (Історія України, т. 1. Київ, Академія наук УССР, 1953, 783 с.; Історія української літератури, т. 1, Київ, Академія наук УССР, 1954) // УЛГ (Мюнхен). – 1955. – № 1: (лип.). – С. 4.

5063. З передової статті журналу «Вопросы истории» – «За глибоке наукове вивчення історії українського народу» (1955 р.) // У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936 – 1956 рр.): Зб. документів і матеріалів / Упоряд. Р. Я. Пиріг (керівник), Т. Т. Гриценко, В. М. Мазур, О. С. Рубльов; відп. ред. В. А. Смолій: У 2 ч. – К., 1996. – Ч. 2: (1944 – 1956 рр.). – С. 190.

5064. Л. Б. [Білас Л.] Як пишеться історія 1957 року (Зауваги до книжки В. А. Голобуцького «Запорожское казачество». Київ, 1957. стор. 461) // УЛГ (Мюнхен). – 1958. – № 4 (квіт.). – С. 1.

5065. Колесник І. І. Федір Шевченко: інтелектуальна генеалогія українського радянського історика // УІЖ. – 2005. – № 1. – С. 187.

5066. Mackiw T. Ukrainian Historiography Past and Present // UQ. – 1984. – Vol. 40, no. 3. – P. 284.

5067. Ісаєвич Я. Федір Павлович: спогади й роздуми // «Істину встановлює суд історії»: Зб. на пошану Федора Павловича Шевченка: У 2 т. / Відп. ред. Г. Боряк; вступне слово Д. Табачника. – К., 2004. – Т. 1: Джерела. – С. 178 – 179; Гуржій О. І., Донік О. М. «Український історичний журнал»: півстоліття в науці // УІЖ. – 2007. – № 6. – С. 6 – 9.

5068. Крип’якевич І. П. – Шевченко Ф. П. Листи [автограф; м. Львів, 3 січ. 1958 р.; м. Львів, 19 січ. 1958 р.; м. Львів, 7 трав. 1958 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 1184. – Арк. 1.

5069. Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957 – 1977): Документи і матеріали / Упор. О. С. Рубльов; відп. ред. В. А. Смолій. – К., 2007. – С. 190 – 191.

5070. Крип’якевич І. П. – Шевченко Ф. П. Листи… // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 1185. – Арк. 1.

5071. Tillet L. Ukrainian Nationalism and the Fall of Shelest // SR. – 1975. – Vol. 34, no 4. – P. 752 – 768; Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби / Наук. ред. Л. Зашкільняк. – Острог, 2009. – С. 90 – 95.

5072. Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004. – С. 347 – 352.

5073. Винар Л. «Український історик» і сучасний стан української історичної науки. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1980. – С. 6; Мигул І. Українська радянська історіографія про українську революцію та 1920 роки // Сучасність. – 1984. – № 9. – С. 68 – 69; Величенко С. Суперечливі схеми національної історії: російські та українські інтерпретації власної минувшини // СЗ. – Х., 2002. – Вип. 5. – С. 34 – 35; Яремчук В. Минуле України… – С. 475.

5074. Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914 – 1991. – New York, 1993. – P. 164.

5075. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича з Федором Шевченком // УКСНСД / Відп. ред. Я. Ісаєвич; упоряд. Ф. Стеблій. – Львів, 2001. – [Вип. 8:] Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – С. 543.

5076. Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957 – 1977). – С. 253 – 257, 274 – 276.

5077. Пріцак О. Некролог із постскриптумом (Історичні джерела та їх використання. – К., 1964 – 72. – Т. 1 – 7) // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1977. – 14, 17 – 21 трав. – № 110. – С. 2; № 112. – С. 2; № 113. – С. 2; № 114. – С. 2; № 115. – С. 2; № 116. – С. 2, 4.

5078. Там само. – № 110. – С. 2.

5079. Ананьич Б. В., Ганелин Р. Ш. С. Ю. Витте, М. П. Драгоманов и «Вольное слово» // Исследование по отечественному источниковедению: Сб. ст. посвящ. 75-летию проФ. С. Н. Валка. – М. – Л., 1964. – С. 163 – 178.

5080. Чия це фальшивка? [Відгук на ст. Б. Ананьїча та Р. Ганеліна «С. Ю. Витте, М. П. Драгоманов и «Вольное слово»». Підп.: Бажан М. П., Басс І. І., Бернштейн М. Д., Засенко О. Є., Комишаченко М. П., Кирилюк Є. П., Пільгук І. І., Романченко І. С., Сиваченко М. Є., Шабліовський Є. С., Шевченко Ф. П.] // Вітчизна. – 1965. – № 8. – С. 164 – 174.

5081. Ганелин Р. Ш. Советские историки, о чем они говорили между собой. Страницы воспоминаний о 1940-х – 1970-х годах. – СПб., 2004. – С. 168.

5082. Романченко І. С. – Шевченко Ф. П. [м. Львів, 17 лют. 1965 р.], Заславський Д. Й. – Ананьїч Б. В., Ганелін Р. Ш. [машинописна копія; 13 січ.1965 р.] ; Ананьїч Б. В., Ганелін Р. Ш. – Заславський Д. Й. [машинописна копія; м. Ленінград, 2 лют. 1965 р.]; Заславський Д. Й. – Ананьїч Б. В., Ганелін Р. Ш. [машинописна копія; 7 лют. 1965 р.] . У спр. 525/528: Матеріали з приводу статті Ананьїча Б. В., Ганеліна Р. Ш. «С. Ю. Вітте, М. П. Драгоманов і «Вольное слово»» (критичний лист), відповідь авторів статті, листи Романченка І. С. – Шевченку Ф. П [машинопис із правками та автограф] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 527. – Арк. 3.

5083. Там само. – Арк. 6 – 6 зв.

5084. Публикация? Нет, фальшивка! (Колективний лист). У спр. 525/528: Матеріали з приводу статті… // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 525. – 11 арк.

5085. Романченко І. С. – Шевченко Ф. П. [м. Львів, 17 лют. 1965 р.] // Там само. – Спр. 527. – Арк. 1.

5086. Романченко І. С. – Шевченко Ф. П. [автограф; м. Львів, 1965 р.]; Романченко І. С. – Бажан М. П. [машинописна копія; м. Львів, 31 січ. 1965 р.]; Романченко І. С. – Валк С. Н. [машинописна копія; м. Львів, 1965 р.]; Список рецензій та відгуків про книжку «Михайло Драгоманов». К., 1964. У спр. 525/528: Матеріали з приводу статті… // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 528. – Арк. 2.

5087. Ананьич Б. В., Ганелин Р. Ш. Рассматривая доказательства… У спр. 525/528: Матеріали з приводу статті… // Там само. – Спр. 526. – Арк. 18.

5088. Ганелин Р. Ш. Советские историки… – С. 168.

5089. Ананьич Б. В., Ганелин Р. Ш. Было ли «Вольное слово» провокационным органом «Священной дружины»? // ВИ. – 1967. – № 5. – С. 208 – 209; Их же. О достоверности одного документа из архива М. К. Лемке (М. П. Драгоманов и «Вольное слово») // ВИД. – Л., 1970. – Вып. 3. – С. 290 – 321.

5090. Комаренко Н. В. О ежегоднике «Историографические исследования в Украинской ССР» (1968 – 1973) // ИИ. 1980. – М., 1984. – С. 16 – 32.

5091. Стариков Н. В. Эпоха «оттепели» и этапы эволюции сталинизма: вопросы историографии // Советская историография / Под ред. Ю. Н. Афанасьева. – М., 1996. – С. 317.

5092. Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ ст.: здобутки і проблеми: Кол. моногр. за ред. Л. Зашкільняка. – Львів, 2004. – С. 47.

5093. Апанович О. Федір Павлович Шевченко: історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, організатор науки, Людина // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 110.

5094. Velychenko S. The Official Soviet View of Ukrainian Historiography (Kovalenko L. A. Istoriohrafiia istorii Ukrainskoi RSR vid naidavnishykh chasiv do Velykoi Zhovtnevoi sotsialistychnoi revoliutsii. Kiev: Vyshcha Shkola, 1983. – 118 p.) // JUS. – 1985. – Vol. 10, no. 2. – P. 90 – 91.