9.1. «Великий» історіографічний перелом 1954 р. у сприйнятті Ф. Шевченка, або від концепції «меншого лиха»
до «переяславської» схеми

Ясь Олексій

Ф. Шевченко належить до науковців воєнного покоління, котрі ввійшли на сцену українського радянського історіописання у повоєнні часи та найбільше виявили себе наприкінці 1950-х – на початку 1970-х років. Зауважимо, що представники цієї генерації як українські інтелектуали формувалися у межах доби сталінізму з відповідними ідеологічними та культурними настановами. Тому дві спадщини – сталінська та воєнна відіграли важливу роль у становленні цих учених, оскільки назавжди наклали своєрідний відбиток на їх світобачення і погляди.

Деякі звички з повсякденного буття тієї доби тогочасні інтелектуали пронесли крізь усе життя. Скажімо, Я. Дзира згадував, що Ф. Шевченко все життя носив

«рукописи, книжки під пахвою і зв’язував їх шнуром. Писав дрібненьким письмом на клаптику паперу, важко зрозумілим для читача. Це була, мабуть данина 1920 – 30-м рр. Очевидно, з потреби конспірації на сторінках рукописів і книжок робив нігтем для себе позначки рядків і абзаців, які його цікавили» [5095].

Ці спостереження видаються доволі правдоподібними, особливо, коли переглядаємо робочі нотатки Ф. Шевченка, які зроблені на безлічі дрібних уривків паперу – зворотах сторінок відривних календарів, розірваних на кілька частин машинописних роздруківок, старого ділового листування, вирваних і поділених навпіл аркушів учнівських зошитів, блокнотів і т. п. [5096] Утім, схожу манеру ведення робочих записів споглядаємо у багатьох науковців воєнної та повоєнної доби, що зумовлювалося суворими, нужденними обставинами тодішнього життя.

На перший погляд, біографічні сторінки вихідця з бідної селянської родини Ф. Шевченка добре вписуються у просопографічні уявлення про офіційні життєписи істориків воєнної генерації: праця у колгоспі, робота на взуттєвій фабриці, вечірній робітфак, студентські роки, згодом аспірантура у Московському державному історико-архівному інституті, директорство в обласному архіві у м. Чернівці напередодні радянсько-німецької війни, себто на землях приєднаних до СРСР лише 1940 р.

Однак, у біографії Ф. Шевченка, як і багатьох українських інтелектуалів радянської доби, траплялися компрометуючі сторінки, котрі прагнули приховати від всевидячого ока органів держбезпеки. Таким, приміром, був епізод із його батьком, що якийсь час служив сільським стражником, себто май найнижчий поліційний чин. Цей факт із біографії не тільки став відомий КДБ [5097], а й послугував приводом для компрометації Ф. Шевченка як академічного вченого і навіть потрапив до щоденникових записів П. Шелеста [5098].

З окресленої перспективи незвичайним видається вибір теми для кандидатської дисертації Ф. Шевченка, пов’язаний зі складними та дражливими проблемами українсько-російських взаємин – «Русские воеводы на Украине. Очерки взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия». Тим паче, що для випускника Московського державного історико-архівного інституту кінця 1930-х років, які припали на часи найстрашніших каральних заходів і репресій, міграція на поле, наприклад суто російської історії, виглядала б уповні природною та вмотивованою. До того ж, низка українських істориків саме у 1930-ті роки кардинально змінює дослідницьку проблематику та переносить особисті фахові зацікавлення до більш безпечних сфер з огляду на пануючі тенденції політичної й ідеологічної кон’юнктури.

Можливо, до такого вибору історика-початківця якоюсь мірою спричинилася постать його першого наукового керівника Олександра Сперанського – завідувача кафедри допоміжних історичних дисциплін Московського державного історико-архівного інституту. Останній був вихідцем із духовного стану та належав до вчених дореволюційної формації з досить широкими й оригінальними поглядами. Зокрема, він мав репутацію керівника, учні якого без проблем і своєчасно захищають складні та цікаві роботи [5099]. Певна річ, на довоєнні часи припадає й знайомство Ф. Шевченка з видатним російським істориком М. Тихомировим. На думку С. Шмідта – одного з найвідоміших учнів останнього, після раптової смерті О. Сперанського (9 січня 1943 р.) кандидатську дисертацію Ф. Шевченко готував і захищав уже під керівництвом М. Тихомирова [5100].

Так чи інакше, враження про своєрідність кандидатської дисертації Ф. Шевченка суттєво зростає у процесі її читання. У цьому тексті споглядаємо рясні посилання не тільки на писання дореволюційних авторів та студії 1920-х років (В. Антоновича, Д. Багалія, М. Василенка, М. Владимирського-Буданова, І. Джиджори, І. Кревецького, І. Крип’якевича, О. Лазаревського, О. Левицького, Д. Міллера, В. Модзалевського, Л. Окіншевича, В. Шугаєвського, В. Щербини та ін.), а й на праці українських науковців, які ще у першій половині 1930-х років однозначно іменувалися «фашистськими» (М. Грушевського, С. Томашівського, меншою мірою М. Слабченка) [5101].

Звісно, у роботі Ф. Шевченка представлені й «обрядові» покликання на офіційних «класиків», але левова частка його праці сперта на українські історичні наративи та джерела. Заразом джерельні настанови автора дисертації помітно дисонують із тодішніми студіями його колег на обширах Радянської України. Зазвичай тогочасні вчені уникали такого всебічного опертя на дослідження своїх попередників, оскільки це було доволі ризиковано, попри те, що вживалися застережні ідеологічні коментарі й «правильні» політичні оцінки.

Така суперечність, імовірно, була пов’язана з ліберальнішими умовами для дослідницьких практик, що складалися у центрі, порівняно з периферією, на якій упродовж 1930-х років постійно тривали кампанії з викриття й розвінчання різноманітних «націоналістичних ухилів». Мабуть, варто взяти до уваги й молодий вік Ф. Шевченка, що продукував первісний ентузіазм та запал історика-початківця, котрий почасти ігнорував, почасти применшував уповні реальні загрози! Варто врахувати, що 1940 р., коли був підготовлений чорновий варіант його дисертації, автору виповнилося лише 26 років!

Отож проблеми інтерпретації й оцінки Переяславського договору 1654 р. посіли поважне місце у писаннях молодого історика ще задовго до появи сумнозвісних партійних тез. Провідна проблематика його роботи обіймала взаємини російської й української адміністрацій із їхніми постійними перемовинами, конфліктами, інтригами на складному військовому, політичному, соціальноекономічному та дипломатичному тлі 1650-х – 1660-х років.

Дисертація Ф. Шевченка у концептуальному сенсі сполучала класовий і, як не дивно, «народницький» дискурси, хоч останній досить часто подавався у вигляді побутування «трудового народу» чи «експлуатованих мас» на теренах історії. З цієї перспективи Хмельниччина репрезентувалася як «прогресивна» війна супроти соціального та національного гніту, котра кваліфікувалася автором як «національно-визвольна». Більше того, історик обстоював думку, що це була «війна за вільне існування українського народу за його місце в історії» [5102].

Втім, Ф. Шевченко включає до «народницького» дискурсу не тільки ідею визволення з-під польського панування, а й уважає її логічним вислідом створення Української козацької держави. Відтак у його роботі до цього дискурсу, хоч і у дещо завуальованому вигляді, вводиться ідея державності.

«Боротьба українського народу за своє звільнення і створення української держави, припадає на час, коли сусідні народи були вже об’єднані в могутні держави, це були: Польща, Туреччина і Московська держава і всі ці держави в результаті підкорення ряду народів перетворилися на держави багатонаціональні з великою тенденцією захоплення все нових і нових територій», – наголошує історик [5103].

Це розумування почасти перегукується з державницькими інтенціями українських учених-гуманітаріїв 1920-х років, але циркулює у тексті Ф. Шевченка у більш обережній та виваженій формі.

Загалом Переяславський акт 1654 р. історик розглядає як приєднання України до Росії, що начебто вписується у тодішній радянський канон репрезентації української минувшини. Наприклад, аналогічні означення споглядаємо у відомих працях А. Барабоя [5104], І. Бойка [5105], М. Петровського [5106] та ін. Однак, дисертант майже не згадує в установчих тезах своєї роботи про другу частину цієї канонічної формули 1937 р. – приєднання як «меншого зла», позаяк вона помітно суперечила опрацьованому фактографічному масиву.

Один із його офіційних опонентів – В. Пічета у відгуку на дисертацію відзначив, що «при всьому критичному відношенні тов. Шевченка до націоналістичної ідеології М. С. Грушевського, автор все ж таки остаточно від неї не звільнився, позаяк не знайшов у політиці Московського уряду нічого іншого, крім політики загарбань. Тим часом, у політиці Москви було багато державного значення, її реалізація відповідала інтересам народів. Це правильно розуміли окремі українські діячі не з табору козацької старшини. Тов. Шевченко забуває, що все ж таки приєднання України до Москви було меншим злом, порівняно із пануванням над нею шляхетської Речі Посполитої» [5107]. Автор навіть був змушений виправдовуватися та пояснювати, що питання про «менше зло» приєднання до Росії висвітлюється у двох інших розділах його роботи [5108].

Натомість чільне місце Ф. Шевченко відвів тим перевагам, які здобула Московська держава внаслідок приєднання України-Гетьманщини:

1) завдала дошкульного удару давньому супернику – Речі Посполитій;

2) успішно продовжила завойовницьку політику;

3) посунула південні та західні кордони, що почасти вбезпечило її окраїнні землі;

4) змогла активніше втручатися до європейських справ [5109].

Але для українського народу приєднання до Росії, на думку історика, означало зміну одного гноблення на інше, хоч, можливо, і не на таке тяжке, порівняно з польським ярмом [5110].

Власне, соціальний, точніше класовий дискурс пролягає наскрізним рефреном у дисертації Ф. Шевченка, що помітили і його опоненти. Вищезгаданий В. Пічета наголошував, що представлена робота «присвячена питанню як скорочувалася дія «Основних законів» 1654 р. і як росла залежність України від Москви на основі зростання соціально-кріпосницьких відносин на Україні» [5111].

Інший опонент – С. Богоявленський уважав, що Ф. Шевченко надмірно акцентує увагу на проблемі соціальної експлуатації і приділяє значно меншу увагу питанням безпеки Московської держави, котрі посідали найважливіше місце у діяльності російських діячів середини XVII ст. [5112] Схоже, що зазначені проблеми були винесені і на публічну дискусію під час захисту роботи, принаймні, про це свідчать чернеткові записи тез відповідей дисертанта на зауваги опонентів [5113].

Відзначимо, що Переяславський договір 1654 р. Ф. Шевченко потрактовує як приєднання України до Росії на умовах васалітету [5114]. Водночас він обстоює думку, що на «перемовинах щодо приєднання і спершу після приєднання, ще не було точно встановлено в яких формах має виявити себе васалітет України стосовно Московської Держави, хоч і можна відзначити первісне прагнення московського уряду проводити на Україні ту ж політику, що і на інших новоприєднаних землях, проте форми приєднання України і особливості умов, примусили московський уряд шукати нових шляхів» [5115].

Подібних підходів дотримувалося чимало знаних українських (М. Грушевський, М. Слабченко, А. Яковлів та ін.) і російських дослідників (М. Коркунов, В. Мякотін, М. Покровський та ін.). Зокрема, М. Грушевський уважав, що Переяславська угода 1654 р. спричинилася до встановлення двосторонніх відносин, які були найближчими до васалітету [5116]. Подібну позицію посідав й А. Яковлів, який тримався гадки, що ці взаємини варто розглядати як «номінальний васалітет» [5117].

Але Ф. Шевченко вважав, що васальна залежність спричинилася до розгортання двох найважливіших соціально-політичних процесів на теренах УкраїниГетьманщини: 1) збереження і посилення влади козацької старшини; 2) піднесення нестримних зазіхань Москви, котра прагнула будь-що-будь обмежити цю владу та посилити свої позиції на обширах Гетьманщини [5118]. Тому васальні відносини історик здебільшого подає з перспективи класового дискурсу.

Зрештою, автор прагне перенести, принаймні частково, російсько-український конфлікт зі сфери національної до класової площини, себто звести цю конфронтацію до змагань станів та верств навколо соціально-економічної експлуатації, що й спричинило низку закидів і коментарів офіційних опонентів – С. Богоявленського та В. Пічети. Саме з такої перспективи вибудовується класовий дискурс у дисертаційному тексті Ф. Шевченка. Більше того, останній постає як своєрідний тактичний маневр автора, зорієнтований на те, щоби прикритися, класовими контекстами у репрезентації, власне, національної історії, передусім, таких дражливих і складних проблем, як українсько-російська конфронтація у середині XVII ст.

Приміром, Ф. Шевченко не тільки підкреслює національно-визвольний, а й антифеодальний характер Хмельниччини [5119]. Заразом історик вирізняє класову підоснову України-Гетьманщини, котру розглядає як республіку, що спиралася не на демократичні, а на станові засади. «Ще під час повстання супроти польсько-шляхетського ярма, вся влада переходить до рук козацької старшини, а загальновійськова рада, за допомогою якої у той чи інший спосіб могла виражатися воля широких народних мас, була вже під час повстання доволі рідкісним явищем, а з часом вона і зовсім замінюється радою старшини. Здобувши владу, старшина не перестає говорити про «вільності» козацькі, приховуючи при цьому свої вузько-класові інтереси, за загальностановими козацькими зацікавленнями», – відзначає Ф. Шевченко [5120].

Ця констатація, з одного боку, акцентує увагу на класовій сутності державного апарату України-Гетьманщини, котрий репрезентував виключно інтереси привілейованої козацької старшини [5121]. З другого боку, автор повсякчас відмічає, що російська адміністрація в особі воєвод представляла кріпосницький устрій Московської держави, який мав феодальну сутність. Тож складне, розмаїте та суперечливе тло російсько-українського протистояння 1650-х – 1660-х років в адміністративній, політичній, почасти навіть зовнішньополітичній сферах обряжається істориком у класові «шати», себто репрезентується у вигляді змагання станів та верств за політичні й економічні інтереси. Такий підхід дозволяв Ф. Шевченку досить рельєфно представити гострі проблеми двосторонніх відносин в українській історії середини XVII ст.

Зазначимо, що низка тодішніх українських істориків намагалася обминати чи ретушувати небезпечні та конфронтаційні теми у своїх писаннях, зокрема подавала концепцію приєднання України до Росії як «меншого лиха» у вигляді апології «великої дружби народів» та «провідної ролі» російського народу і т. п. Скажімо М. Петровський стверджував, що «приєднання України до Росії, об’єднання українського народу з російським було продовженням цього прагнення українського народу, яке було не тимчасовим явищем, а продовженням довгого історичного процесу» [5122]. Натомість Ф. Шевченко відзначав, що ряд учених, зокрема М. Петровський, дуже спрощено підходять до питання про взаємини України й Московської держави і «не бачать в цих стосунках нерівномірності і стрибків», оскільки ці перемовини відзначалися напрочуд складним перебігом та тривали протягом шести років [5123].

На його думку,

«прагнення московського уряду ввести воєвод на Україну ще до закінчення переговорів, свідчить про те, що московським політиками було вже тоді ясно, в якій формі повинне відбутися приєднання. Та й це не було першим територіальним придбанням Московської держави, хоч приєднуючи Україну, московські політики зіткнулися тут із особливостями» [5124].

Недаремно автор зауважив, що українське населення «відчувало перевагу існуючого на Україні порядку перед дворянсько-кріпосницьким порядком Московської держави» [5125].

За візією Ф. Шевченка, саме ці особливості (республіканський устрій Гетьманщини, національна-визвольна і, заразом, антифеодальна війна) й примусили Московську державу проводити диференційовану політику щодо різних соціальних верств і прошарків українського суспільства. Відтак він уважає, що російські політики намагалися використати «класову та станово-партійну боротьбу на Україні» [5126]. Московський уряд прагнув здобути підтримку міщан та поспільства, котрі зазнавали утисків і здирств із боку козацької старшини [5127]. Проте Москва водночас прагнула привернути на свій бік і найзаможніші та найвпливовіші верстви козацької старшини як шляхом надання різних земельних пожалувань, так і перспективами здобуття російського дворянства. Ці заходи мали якщо не урівняти, то, принаймні, наблизити козацьку старшину у соціальному й економічному сенсі до російського правлячого класу [5128].

Класовий дискурс уживався Ф. Шевченком і для репрезентації провідників тогочасної України-Гетьманщини, що дозволяло автору, хоч би почасти продемонструвати ті складні і суперечливі ролі, котрі вони відігравали на сцені національної історії. За такою схемою подається постать гетьмана І. Виговського. Представлення цього історичного діяча у тексті є досить неоднозначним, зокрема непозбавлене і певних позитивних акцентів на ниві державного будівництва Гетьманщини.

«Варто сказати, що Виговський був представником старшини, шляхтич за походженням, людина, влада якої виросла разом із зростанням козацької сили. Виговський багато зробив в організації державного центрального апарату на Україні, за характером був славолюб, безмежно корисливий, злопам’ятний і нещадний зі своїми партійними, особистими ворогами, що підступно принижується перед сильними, але коли входив у силу, – був різкий та зарозумілий, але головне те, що це була людина, готова захищати, класові інтереси старшини будь-якими способами і за всяку ціну», – стверджує Ф. Шевченко [5129].

У відповідному контексті автор представляє й гетьмана І. Брюховецького, котрого здебільшого розглядає як політичну маріонетку Москви. Зокрема, він уважає, що завдяки його незграбності та примітивності мислення відбувалося активне просування класових інтересів російського дворянства, передусім, наступ на автономію України-Гетьманщини.

«Московський уряд використовуючи боротьбу партійну і класову, зумів знайти кандидата на гетьмана, фігуру дуже відповідну для реалізації цілей московського уряду на Україні. – відзначає вчений. – Обравши на гетьманство Брюховецкого московський уряд зробив останній крок на шляху до застосування рішучіших заходів для зміцнення свого впливу на Україні, за допомогою збільшення кількості воєвод» [5130].

Отож класовий дискурс дозволяє автору не тільки розглянути постать І. Брюховецького з перспективи провідної проблематики дисертації, себто на тлі російсько-української конфронтації, а й показати її у досить негативному світлі.

У подібному дусі Ф. Шевченко репрезентує і доволі суперечливу особу гетьмана П. Дорошенка. Причому історик за суцільною «завісою» з класових означень віднаходить цілу низку позитивних рис цієї історичної особистості, що нагадує представлення гетьмана І. Виговського.

«На підставі опублікованого історичного матеріалу можна схарактеризувати Дорошенка як діяча старшини, з властивими йому позитивними якостями, діяльність же його стосовно трудящого українського населення була позитивною остільки, оскільки Дорошенко боровся супроти польських гнобителів, коли боровся за об’єднання України і виступав проти воєвод, що пригноблювали народ, але він діяв проти інтересів українського народу, коли прагнучи закріпити панування старшини, кликав на допомогу татар або турок, які приносили українському народу ще більше страждань, ніж ті, проти котрих боровся перед цим Дорошенко. Тому ми споглядаємо відмінне ставлення українських трудових мас до діяльності Дорошенка у різний час», – зазначає історик [5131].

Загалом репрезентація української минувшини на основі класового підходу ввійшла до дослідницьких практик практично всіх радянських істориків упродовж 1930-х років. Утім, побудова класового дискурсу у текстах дослідників була ще досить різною. Зокрема, у вищезгаданій праці М. Петровського класова апологія, як і концепція «меншого зла», вживалися для ретушування російсько-українських суперечностей [5132]. Натомість деякі дослідники використовували класове маркування для розширення можливостей у представленні української історії, себто розбудови «народницького» дискурсу у тодішніх студіях.

Таким чином, клас став своєрідною покривкою, котру використовували для репрезентації буття народу / нації, хоч вислідом таких спроб був, як правило, компромісний, паліативний текст, що продукував здебільшого розмиті, невиразні, суперечливі, почасти приховані смисли. Але на обширах українського радянського історіописання кінця 1930-х – початку 1940-х років навіть такі скромні й обмежені спроби видаються неабияким досягненням.

Класовий дискурс дозволив Ф. Шевченку не тільки відносно об’єктивно розглянути російські адміністративні і політичні потуги по смерті Б. Хмельницького, а й більш-менш реалістично подати замальовки постатей наступників Великого Гетьмана. Та й загальні конотації у його дисертації, в яких споглядаємо низку антиросійських мотивів, скерованих супроти Московської держави чи царської Росії, помітно вирізняють цю роботу з-поміж більшості тогочасних праць, присвячених українській минувшині 1650-х – 1660-х років.

Зокрема, Ф. Шевченко відзначає, що «Україна з активного державного цілого, яким вона була при Богдані Хмельницькому перетворюється на пасивний об’єкт, за який боролися сусіди і який не вирішував своєї долі самостійно. Крім того Правобережжя незабаром втратило будь-яку самостійність й ознаки української державності. Лівобережжя зберегло її, проте мусило все більше і більше підкорятися Московському уряду. Після подій 1660 року тільки в окремих випадках поставали можливості об’єднати обидві частини України та й то не на тривалий час» [5133].

У світлі класового дискурсу Ф. Шевченко розглядає й оцінює і т. зв. «перепис» 1666 р., який не тільки поглибив соціальну диференціацію, а й фактично призвів до розколу українського суспільства.

«Перепис 1666 року показав всім прошаркам українського народу до чого прагнув московський уряд на Україні, а пунктуальність, з якою робився перепис нічого хорошого не провіщала для населення, а, навпаки, викликала страх і паніку. Московський уряд закінчивши перепис добився того, що безуспішно тривалий час домагалися польські пани і козацька старшина, себто реєстру.

Тільки цього разу записували не козаків, а поспільство, результат був таким же. Вільний перехід із поспільства до лав козацтва обмежувався до крайніх меж, хоч законом і не заборонявся. Це не тільки знесилило старшину економічно (втрата податків і т. п.), але розривало на дві частини український народ, що дотепер знаходився під єдиним управлінням», – підкреслює історик [5134].

Зрештою, дисертація Ф. Шевченка вирізнялася доволі вільним потрактуванням тодішнього радянського канону, котрий вибудовувався навколо концепції приєднання України до Росії як «меншого лиха». Часом історик-початківець навіть оминав, хоч і у затушованому вигляді, окреслені концептуальні настанови, зокрема вищеназвану тезу про приєднання як «менше лихо», котра представлена епізодично десь на другому плані роботи.

Вочевидь, це пояснювалося, як особливістю кандидатської дисертації – першого кваліфікаційного дослідження, яке читалося відносно вузьким колом фахівців та й ще за часів воєнного лихоліття та обставин евакуаційного буття у Ташкенті, так і молодечим запалом її автора, а також ліберальнішими умовами для дослідницької праці у Москві наприкінці 1930-х років. До того ж, зазначена робота, котру С. Богоявленський оцінив як «кандидатську дисертацію вище середнього рівня» [5135], була подана на захист в урізаному вигляді. Про це свідчить як задекларована назва дисертації, хронологічні межі якої обіймали другу половину XVII cт., так і відгуки офіційних опонентів.

Схожої думки тримаються і сучасні дослідники [5136]. Тим паче, що у службових життєписах Ф. Шевченка, написаних 4 грудня 1940 р. [5137] та 18 квітня 1942 р., [5138] подається інформація про ширшу тему вже написаної кандидатської дисертації – «Взаимоотношения Украины и Московского государства во второй половине XVII ст.». Натомість в останній редакції (1943 р.) формулювання теми дещо звужувалося – «Русские воеводы на Украине. Очерки взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия».

Ймовірно, автор вилучив із дисертації окремі структурні елементи, що, мабуть, зумовлювалося досить великим обсягом загального тексту (робочий варіант дисертації 1940 р. складає бл. 350 стор. машинопису, надрукованих через 1 інтервал!). Можливо, певну роль відіграли і практичні міркування, позаяк подальша російська політика щодо Гетьманщини, вірогідно, поставала в авторському викладі ще у чорнішому світлі.

Так чи інакше, наприкінці 1930-х – на початку 1940-х років Ф. Шевченко здобув свій перший своєрідний і досить небезпечний досвід «гри» з радянським каноном, який безперечно придався історику у його дослідницьких практиках повоєнної доби.

Подальші адміністративні віхи (начальник науково-видавничого відділу Архівного управління УРСР, завідуючий кафедрою архівознавства в Київському університеті, заступник голови Комісії з історії Великої Вітчизняної війни АН УРСР, учений секретар Президії АН УРСР, завідувач відділу країн народної демократії Інституту історії України АН УРСР), зафіксовані у черговому службовому життєписі Ф. Шевченка, на перший погляд, свідчать про його невпинне й успішне кар’єрне просування у повоєнні роки [5139]. Власне, період 1940-х – 1950-х років у його інтелектуальній біографії майже однозначно розглядають як «архівний», себто пов’язаний із відповідними дослідницькими та науково-організаційними практиками [5140].

Втім, у повоєнний час поставали і досить складні колізії. Скажімо, 1951 р. цензори відхили статтю Ф. Шевченка «Про деякі питання історії України», написану для «Вісника АН УРСР». У цій розвідці автор обстоював думку, що початків української народності варто дошукуватися ще на теренах окремих південно-руських держав-князівств, передусім у Галицько-Волинському князівстві [5141]. Машинописна копія зазначеної статті, котра збереглася поміж робочих матеріалів Ф. Шевченка, дозволяє більш детально простежити зазначений епізод із його інтелектуальної біографії [5142].

Приводом для написання цієї статті стала візія російського історика В. Мавродіна, котрий уважав, що ще за часів Київської держави її населення склалося в «єдиний руський народ» чи «єдину руську народність», а процес дальшого злиття діалектів, матеріальної і духовної культури трьох східнослов’янських народностей був перерваний феодальним роздрібненням Русі та монголо-татарською навалою. Натомість Ф. Шевченко тримався думки, що ця візія є помилковою, позаяк за її «основу взято не внутрішні закони розвитку народу, а зовнішні фактори, що аж ніяк не є визначальними» [5143].

У широкому сенсі концептуальна пропозиція В. Мавродіна зазіхала на територію «паралельного» наративу, оскільки визнання тези про існування «єдиної руської народності» у ХІІ – ХІІІ ст. автоматично відривало / вилучало добу Київської Русі з української минувшини та переносило її до царини історії СРСР. За такого підходу, кілька епох практично відрізалися від історії УРСР, а її початки відсувалися аж до часів козацтва.

Мабуть, саме цими міркуваннями й пояснювалася досить гостра реакція на вказану концепцію у статті Ф. Шевченка. Зазначимо, що текст цієї розвідки на 3/4 складався з покликань на Й. Сталіна та інших «класиків». Та найголовніше те, що під цією офіційною покривкою історик проводив думку, що процес формування української народності та державності, розпочався, якщо не раніше, то практично одночасно з російською народністю. Відтак наведемо розлогу цитату з неопублікованої статті 1951 р., котра доволі добре відображає тодішні погляди Ф. Шевченка.

На його думку,

«необхідно переглянути питання про ті державні організми, які існували на території України після розпаду Київської держави. Мова йде про такі напівдержави, як Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське та інші [князівства]. Ці князівства не являлися тимчасовими військово-адміністративними об’єднаннями, а були державними організмами, які мали свою економічну базу, зумовлену дальшим розвитком продуктивних сил.

Правда, не можна сказати, що територія цих князівств завжди збігалася з етнографічними границями, але саме в їх межах ішов дальший процес формування української народності. Традиції з часів Київської держави зберігались, але одночасно з’являється щось специфічне, характерне саме для цих державних організмів. Це однаково стосується і до князівств, які існували на Півночі і на Сході і в рамках яких теж ішов дальший процес формування російської та білоруської народностей.

В зв’язку з цим постає питання про державність українського народу в давнину. Такими державними організмами до певної міри можна вважати згадані південно-руські князівства, а також Галицько-Волинське, яке проіснувало до середини XIV cт., коли українська народність, без сумніву уже сформувалася» [5144].

Зрештою, радянська цензура заборонила статтю «Про деякі питання історії України». У доповідній записці Першому секретарю ЦК КП(б)У Л. Г. Мельникову зазначалося, що

«ця праця історика Ф. Шевченко привернула до себе увагу Головліту УРСР рядом політично неправильних тверджень. Автор, наприклад, уважає, що наші історики приписують Київській державі більше, ніж вона заслуговує. Початок державності українського народу Ф. Шевченко вбачає в удільних південно-руських князівствах, що виникли після розпаду Київської Русі, а особливо у Галицько-Волинському князівстві. Своїм останнім твердженням Ф. Шевченко знову робить із Галичини горезвісний «П’ємонт», про який свого часу так багато писали українські буржуазні історики» [5145].

Зауважимо, що ця розвідка не була поодиноким випадком у дослідницьких практиках Ф. Шевченка. Приміром, схожі конотації простежуємо у його виступі на засіданні Вченої ради Інституту історії України АН УРСР 10 березня 1949 р., коли вчений поділився з колегами своїми враженнями від читання макету нової «синтези» – «Короткого курсу історії України», який світу так і не побачив [5146]. На його думку,

«у питанні про державність потрібно висвітлити ще розділ про роздробленість і про галицько-волинське князівство. Коли ми візьмемо історію Молдавії, Чехословаччини, Сербії, то бачимо, що з XII – XIV cт. утворено національний організм, а чому нічого немає про Україну? Про державність українського народу треба підкреслити в історії України» [5147].

Подібні думки споглядаємо і у його доповіді 1951 р., в якій історик висловив думку, що три народності існували ще в XI – XIII cт. Більше того, він уважав, що доцільно вести мову про «український державний організм» із того часу [5148].

Ця позиція Ф. Шевченка свідчить, що ще на присмерку доби сталінізму, історик був не тільки готовий до обстоювання певних меж представлення і висвітлення української історії у межах республіканського наративу, а й здійснював для цього помітні кроки. Тим паче, що на початку 1950-х років тривала напружена робота з підготовки двотомного видання «Історії Української РСР», перший том якої обговорювався й перероблявся багато разів [5149]. У цій роботі активну участь брав і Ф. Шевченко.

Звісно, цим епізодом не обмежувалися досить складні обставини буття історика Ф. Шевченка. Восени 1953 р. його публічно, під час виборів на партійних зборах, звинуватили у прихованих зв’язках із закордоном, зокрема з США. Формальним приводом до цього був переїзд до Румунії (згодом до Ізраїлю) родичів дружини Ф. Шевченка. Відтак він був змушений написати кілька заяв до МВС УРСР та партійної організації, в яких категорично відкидав висунуті звинувачення [5150].

Та найважливіше значення для формування Ф. Шевченка як історика у післявоєнні часи мали його дослідницькі, насамперед, археографічні й архівознавчі практики. У чернеткових нотатках до навчального курсу з архівної справи історик зафіксував одну з найважливіших, установчих тез вступної лекції у такому вигляді:

«Зараз не раз можна чути про те, щоб історики йшли в архів піднімати нові архівні матеріали, писали фундаментальні, документ[ально] обгрунтовані роботи. Такий заклик має під собою всі підстави» [5151].

Крім того, Ф. Шевченко був членом редколегії, а фактично – керував науково-археографічним опрацюванням тритомної збірки документів та матеріалів «Воссоединение Украины с Россией» (М., 1953) [5152]. Зокрема, О. Оглоблин, хоч і з низкою застережень, схарактеризував ці три томи документів як капітальні видання [5153]. Не випадково О. Апанович називає Ф. Шевченка «археографом № 1 в Україні» [5154].

Водночас варто відзначити й участь Ф. Шевченка у наукових і культурноосвітніх заходах із нагоди десятилітнього ювілею «возз’єднання» західноукраїнських земель 1949 – 1950 рр., у межах яких була видана велика збірка документів і матеріалів, присвячених селянському руху на Буковині у 1840-х роках. Ця збірка, підготовлена за його редакцією, не тільки продемонструвала один із основних векторів у творчості вченого, який, урешті-решт, виплекав цілу низку публікацій про закарпатські, буковинські землі за часів революції 1848 р., [5155] зокрема монографію про одного з провідників селянських рухів на Буковині – Лук’яна Кобилицю [5156], а й окреслила можливі способи пристосування до ідеологічних вимог на ниві «паралельного» наративу другої половини 1940-х – початку 1950-х років.

Відзначимо, що вищеназвану збірку помітили та прокоментували українські історики-емігранти, котрі відреагували на нову тенденцію – включення західноукраїнських земель до повоєнного республіканського наративу.

«На цьому полі зробив собі Ф. Шевченко ім’я. – зауважив Б. Крупницький. – За дорученням дирекції совєтсько-українських архівів він дав дуже корисну (хоч і не завжди з відповідними вказівками джерел і літератури в примітках і не в українській мові) збірку документів до селянських заворушень на Буковині 1843 – 1853 рр. (К., 1949. – 219 с.). Йому ж належить стаття про жовтневу революцію в Росії й Буковину («Вопросы истории», 1947, ч.10, с. 81 – 105), яка характеристична для його ставлення до Буковини, що, як відомо, у революційні часи була зв’язана з Україною, а зовсім не Росією» [5157].

Схоже, що нові способи мімікрії певною мірою були пов’язані з науковими і культурними практиками воєнного часу, котрі продукували локальний чи народний / національний патріотизм як складову частину великого радянського патріотизму. Певна річ, такі практики спричинилися як до апології воєнного героїзму, так і до певного перенесення героїчних взірців на терени минувшини. Згадаємо, приміром, введення до радянської нагородної системи ордена Богдана Хмельницького, що сталося 1943 р.

Утім, повоєнні умови й обставини висували нового, більш безпечного претендента на роль героїчного провідника і колективного діяча на історичних підмостках – народ чи народні маси. Цей підхід не можна розглядати як кардинальну новацію, позаяк спроби героїзації народних мас чи «трудового люду» побутували у писаннях українських радянських істориків ще у другій половині 1930-х років. Однак, якраз воєнні та повоєнні часи продемонстрували значні перспективи для перелицювання / переробки / модифікації старого народницького дискурсу та його вибіркового включення до республіканського наративу. У широкому розумінні можемо говорити про постання у повоєнні роки нового «народницького» дискурсу, котрий вирізнявся масовою героїзацією «народних мас», хоч і з відповідною «класовою» покривкою.

Ці інтелектуальні та культурні віяння помічаємо і у повоєнних текстах Ф. Шевченка. Зокрема, у його передмові до вищезазначеної збірки споглядаємо апеляцію до героїки народної боротьби, котра посідає чільне місце поміж установчих ідей, які покладені до основи висвітлення історії Буковини як «героїчної минувшини»! Скажімо, історик відзначає, що «народні маси із покоління в покоління зберегли пам’ять про події героїчної боротьби за кращу долю, зберегли імена людей, які боролися проти гніту, за свободу» [5158].

Подібні розумування споглядаємо і в інших розвідках історика. Зокрема, у статті про Л. Кобилицю Ф. Шевченко відзначає, що «реакціонери всіх мастей робили все можливе, щоб віддати забуттю героїчне минуле трудящих Буковини» [5159]. Водночас у іншій розвідці він обстоює думку про «славетне минуле» слов’янських народів [5160]. Прикметна риса нової героїзації, порівняно зі старими народницькими взірцями ХІХ ст., простежується у виразній класовій артикуляції, котрою послуговувалися для переінакшування смислів та забезпечення ідеологічної «обрядовості».

Та навряд чи ці корективи варто сприймати як суттєві, скоріше вони були косметичними. Тим більше, що у первісному чи класичному народницькому дискурсі ХІХ ст. ідея домінування народної маси на сцені історії, зокрема вирізнення найбідніших і страждальницьких верств, була одним із провідних мотивів тодішнього історичного письма. Відтак ще одна сентенція з передмови Ф. Шевченка сприймається майже у старому народницькому дусі: «Народ високо оцінив своїх героїв, оспівуючи їх у піснях, переказах, і назавжди зберіг ненависть до експлуататорів» [5161]. Причому соціальні, класові контексти, котрі вводяться до нового «народницького» дискурсу, постають як уточнюючі елементи.

Отож загальний сенс, який продукується у передмові Ф. Шевченка, досить добре репрезентований у прикінцевих розумуваннях.

«Один із видатних ватажків повсталого селянства на Буковині – Лук’ян Кобилиця – порівнював силу народу зі скелею, а панів і чиновників – з водою в струмочкові, який протікає біля скелі. Вода протече, а скеля – народ залишиться. Так воно і сталося», – зазначає автор [5162].

Недаремно у монографії Ф. Шевченка про Л. Кобилицю вже на перших сторінках постульовано провідний концепт викладу: «треба і далі розкривати все нові і нові сторони в історії діяльності народу. Народ має бути в центрі уваги дослідника» [5163]. Відповідні конотації простежуємо і в інших текстах Ф. Шевченка. Наприклад, у робочому варіанті статті, написаної до ювілейної річниці 1954 р., відзначається, що «народ – це та сила, котра робила всі соціальні перевороти, всі корінні прогресивні зміни у суспільстві» [5164].

Зауважимо, що історик досить активно розмірковує і про можливі шляхи розбудови нового «народницького» дискурсу у багатьох своїх публікаціях 1950-х – 1960-х років. Ф. Шевченко наголошує на нагальній потребі всебічно висвітлювати творчу роль народу як у сфері матеріального виробництва, так і духовності, зокрема відзначає важливе значення студій, присвячених його світогляду. Більше того, він навіть обстоює думку про необхідність уточнення термінологічного апарату, зокрема понять «народ» і «маси» [5165].

Новий «народницький» дискурс досить непогано уживався / узгоджувався з офіційною апологією «великого російського народу», котра ширилася у вигляді численних писань про «братерську дружбу народів» і т. п. Тож ідея представлення народу чи «народних мас» стає вихідним концептом багатьох текстів з обсягу повоєнного «паралельного» наративу. Натомість класовим дискурсом тогочасні історики послуговувалися для відповідного маркування історичного процесу, в якому вирізнялися «прогресивні» та «реакційні» явища, «пригноблені» й «експлуататори» і т. п. Проте класовий підхід уживали і для репрезентації, точніше прикриття певних сюжетів з обсягу республіканської історії.

Приміром, Ф. Шевченко обстоював думку, що «національне питання на Буковині займало не перше місце і зводилося до того: чи бути Буковині разом і з Галичиною, чи утворити окрему провінцію Австрії» [5166]. Тому представлення, власне, національної історії переносилося на поле класової боротьби. «Національне питання на Буковині в революції 1848 року було частиною класової боротьби, а тому і різні соціальні групи по-різному його ставили», – констатує вчений [5167].

З цього ракурсу змагання і суперечки тодішнього буковинського селянства та панства подавалися як своєрідні «форми класової боротьби» [5168]. Таким чином, буковинські селянські заворушення представлялися у світлі «героїчної боротьби народу» з австрійським абсолютизмом та його «феодально-кріпосницькою системою» [5169] і, водночас, розглядалися як «велика школа класової боротьби» [5170].

Зазначимо, що Ф. Шевченко продовжував плекати і первісні наукові зацікавлення добою Хмельниччини, позаяк уважав, що ця епоха є ключовою для розуміння ранньмодерної української історії. Зокрема, у рецензії 1952 р. він рішуче не погоджується з тезою М. Марченка про кінець XVIII ст. як переломний момент в історії України, позаяк відбулося приєднання Правобережжя до імперії Романових. Натомість він уважає, що такою подією в українській минувшині загалом та історії Києва зокрема була Переяславська рада 1654 р. [5171]

Зрештою, повоєнні тексти Ф. Шевченка вирізняються значно більшою поміркованістю, порівняно з його кандидатською дисертацією, та своєрідним сполученням класового та модифікованого «народницького» дискурсів як способу пристосування до загального радянського канону. Саме означені дослідницькі практики згодом прислужилися вченому у спробах розширити, а у чомусь навіть своєрідно потрактувати новітні «переяславські» настанови.

У досить цікавому світлі постають дослідницькі практики Ф. Шевченка за часів «перехідного періоду», себто першої половини 1950-х років, коли відбувався «великий історіографічний перелом». Показовою у цьому сенсі є популярна й агітаційна брошура Ф. Шевченка «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів», котра тричі перевидавалася українською мовою 1951, 1953 та 1954 рр., а у 1954 р. була видрукувана російською мовою кількома видавництвами.

До основи цієї брошури покладена стаття Ф. Шевченка 1950 р. [5172] Причому О. Апанович уважала, що ця науково-популярна книжка була підготовлена за замовленням «згори», відповідно до «московської концепції» [5173]. Відтак ступінь автономності автора щодо представлення української історії, вочевидь, була виразно лімітована. У статті та трьох українських виданнях брошури простежується ціла низка цікавих змін, що доволі добре репрезентують ті трансформації, котрі сталися на зламі сталінської і постсталінської доби. На жаль, достеменно невідомо наскільки ці модифікації були вислідом позиції історика, а якою мірою диктувалися втручанням редакції політично-партійного видавництва.

Схоже, що текст Ф. Шевченка був написаний у дусі офіційного дискурсу «великого російського народу» та «братерської дружби». У статті 1950 р. він зазначає, що в «силу історичних умов великому російському народові судилося зайняти найвидатніше місце в історії людства» [5174]. До першого видання брошури це означення потрапило у дещо переробленому вигляді, проте із тим же смислом – «великий російський народ зайняв найвидатніше місце в історії людства» [5175]. Ця формула у незмінному вигляді перекочувала до другого [5176] й третього [5177] видань брошури, опублікованих уже після смерті Й. Сталіна відповідно 1953 та 1954 рр. Звісно, у другому та третьому виданнях були вилучені «обрядові» покликання на «вождя народів», які замінили канонічні посилання на «класиків».

Відзначимо, що у вихідних даних третє видання (1954) подається як друге доповнене видання, попри те, що публікації 1951 та 1953 рр. помітно різняться між собою, себто не є стереотипними виданнями!

Втім, у розвідці 1950 р. та трьох українських виданнях зазначеної брошури споглядаємо і відмінності. Зокрема, у зазначеній розвідці автор ще повністю поділяє концепцію «приєднання».

«Приєднання України до Росії, де царизм душив трудящих, все ж було найменшим злом в порівнянні з тим, що чекало Україну в складі шляхетської Польщі, або під ярмом султанської Туреччини», – наголошує історик у тексті 1950 р. [5178]

Однак, у першому виданні брошури (1951) Ф. Шевченко потрактовує Переяславську угоду 1654 р., хоч ще і з позиції концепції «приєднання», проте вже не згадує про «менше лихо». Ця подія репрезентується у такому вигляді:

«Очоливши під час визвольної війни 1648 – 1654 рр. український народ в боротьбі проти польсько-шляхетського гніту, Богдан Хмельницький зробив рішучий крок до здійснення вікового прагнення українського народу – об’єднатися з російським народом. Україна була приєднана до Росії» [5179].

Видається, що це було компромісне формулювання, в якому йдеться і про об’єднання з російським народом, і про приєднання до Російської держави. Тим паче, що перше видання брошури підписали до друку 19. ХІІ. 1951, себто у час коли на ідеологічному обрії вже досить виразно замаячила нова ідеологічна кампанія «возз’єднання». До того ж, Ф. Шевченко, як і низка інших українських істориків (І. Бойко, В. Голобуцький, Ф. Лось та ін.), на початку 1950-х років тою чи іншою мірою обстоював концепт «приєднання» [5180].

Про позицію Ф. Шевченка можемо скласти доволі виразну уяву з його доповіді 20 квітня 1950 р., назва якої співпадає з майбутньою брошурою. У певному розумінні цю доповідь можемо розглядати як своєрідний підготовчий матеріал до зазначеної праці. Вчений однозначно тримається концепції «приєднання», проте представляє її інакше, ніж радянський канон. На його думку, «1654 р. Україна приєдналася до Росії, де царський уряд душив російський народ» [5181].

Натомість другу частину формули – про «менше лихо» Ф. Шевченко трактує у більшу вузькому сенсі, ніж офіційна постанова. «Деякі горе-історики хочуть поняття «менше зло» приміняти до всіх періодів історії взаємовідносин між Україною і Росією. Вони не хочуть бачити, що це поняття історичне, відноситься лише до окремого моменту історії України. Вони не хотять бачити того, що Росія не стояла на одному місці, що в країні мінялися взаємовідносини, роль класів, що не могло не вплинути і на становище України», – підкреслює вчений [5182].

Ця заувага досить добре відображає спосіб мислення Ф. Шевченка, який зазвичай уживав канонічні настанови і концепти, проте «трохи» переінакшував останні, посилаючись на «діалектичні вимоги» марксистсько-ленінської теорії, зміну історичних передумов, становище класів і народних мас і т. п. Відтак начебто «правильні» положення часто-густо набували подвійного, суперечливого сенсу, приміром, як у наведеній сентенції, де «менше зло» в історичній перспективі дедалі більше набувало рис великого лиха!

Виглядає, що історик досить скептично, ба навіть негативно сприймав і концепцію приєднання України до царської Росії як «меншого лиха», точніше другу частину цієї «формули». Про це свідчать його робочі записи та коментарі до відомої статті М. Нечкіної «К вопросу о формуле «наименьшее зло»: Письмо в редакцію» (1951).

Наприклад, в одній із нотаток він зауважує: «Нечкіна у «злі» не хоче бачити зла, а лише позитив» [5183]. В іншому місці вчений досить емоційно коментує докази російської дослідниці: «Чому ми маємо вважати, що втрата державності є благом для багатьох народів» [5184]. Проте найбільше заперечення Ф. Шевченка спричинила думка М. Нечкіної про те, що формула «меншого зла» свого часу добре прислужилася для розвитку радянської історичної науки [5185]. У коментарі до цієї тези український історик зауважує: «Звучить непереконливо. Неначе наука розвивається згідно формул. Це не правильно» [5186].

Та повернемося до однойменної брошури Ф. Шевченка та її кількох видань. Зокрема, у виданні 1953 р. (підписано до друку 6. Х. 1953) про «приєднання» вже немає жодної згадки. Натомість «возз’єднання» подається як проміжна телеологічна віха української історії доби середньовіччя та ранньомодерних часів.

«Переяславська Рада, що відбулася 8 січня 1654 року, стала переломним моментом в історії українського народу. Відповідно до волі всього українського народу Переяславська Рада навіки затвердила непорушний союз двох братніх народів – великого українського народу з великим російським народом. Возз’єднання України з Росією було підготовлене всім розвитком їх економічних і культурних зв’язків. З цього часу історична доля українського народу нерозривно зв’язується з долею великого російського народу», – відзначається у другому виданні брошури [5187].

Зауважимо, що у третьому виданні (підписано до друку 18. ІІІ. 1954) концепт «возз’єднання» подається як лейтмотив усього тексту [5188], хоч наводиться і процитований вище фрагмент із невеликими редакційними змінами [5189]. Однак, акценти репрезентації вже помітно зміщені і 300-річчя «возз’єднання» представлене як «велике національне свято не тільки українського і російського народів, але і всіх народів Радянського Союзу, об’єднаних почуттям єдиної родини і непорушною дружбою» [5190].

Власне, ювілейні публікації не тільки Ф. Шевченка, а й практично всіх тодішніх істориків та вчених-гуманітаріїв виглядають як суцільно вихолощені і знівельовані під єдиний ідеологічний стандарт. Б. Крупницький відзначав, що газетні та журнальні статті 1954 р. постають як суцільний штамп «переяславських» настанов [5191]. Зокрема, у газетній замітці Ф. Шевченка з промовистою назвою «Спираючись на підтримку старшого брата», назва якої мимоволі нав’язує асоціації з відомою антиутопією Дж. Орвелла, обстоюється думка, що «добровільне возз’єднання України з Росією, проголошене в 1654 році на Переяславській Раді, було результатом всього історичного розвитку двох братніх народів» [5192]. Автор був змушений всебічно триматися тези, котру рішуче відкидав у своїй кандидатській дисертації, зокрема доводити, що «одержувана від російського народу економічна допомога дуже сприяла веденню визвольної війни» [5193].

В аналогічному дусі витримана й інша ювілейна розвідка Ф. Шевченка, в якій Переяславський акт однозначно потрактовується як «переломний момент в історії українського народу», зокрема як його «порятунок» від іноземного поневолення «великим російським народом» [5194]. Отож у тексті домінує офіційний дискурс «дружби народів», який увінчується тезою про «народибрати», проте зазначається, що «перше місце належить великому російському народові – провідній нації і керівній силі в нашій країні» [5195].

Єдиним слабеньким відголосом, який лише натякає на попередні писання автора, є його думка про «своїх» та «чужих експлуататорів» [5196]. Та й ця теза висловлена вкрай обережно і невиразно, зокрема затушована низкою супутніх розумувань про «велику дружбу» та керівну роль «великого російського народу».

Більш вільно Ф. Шевченко висловився тільки на науковій сесії АН УРСР, проведеній 1954 р. у м. Переяслав-Хмельницький. Поряд із обрядовими формулами «возз’єднання» він оцінив Земський собор 1653 р. як своєрідну легітимацію приєднання нових земель. «Історія Російської держави не знає більше такого випадку, коли б царський уряд так рахувався з громадською думкою в справі приєднання тієї чи іншої території», – наголосив історик [5197].

Зазначимо, що Ф. Шевченко певною мірою був особисто причетний до творення «переяславських тез», хоч навряд чи міг суттєво впливати на «історіографічний перелом» 1954 р. у радянській соціогуманітаристиці. Почасти про це свідчать робочі і чернеткові матеріали до розробки Переяславських тез та низки ювілейних публікацій, які зберігаються у його особовому фонді (Ф. 349) в Інституті рукопису НБУВ.

Скажімо, у підготовчих матеріалах до археографічної передмови (за свідченням О. Апанович її писали російські автори [5198], а українські історики подавали здебільшого матеріали) до відомої тритомної збірки документів «Воссоединение Украины с Россией» (М., 1953) споглядаємо такий пасаж:

«Великий акт возз’єднання України з Росією не був випадковістю, як це намагалися довести у своїх антинаукових роботах українські і польські буржуазно-націоналістичні історики. Не було це і заслугою російського царизму, як це прагнули довести російські монархічні історики» [5199].

Ця заувага Ф. Шевченка, зроблена у властивому для ньому дусі («обрядове» положення + «невеличке» уточнення, котре помітно змінює сенс попередньої тези), фактично кидала тінь на «прогресивну» роль російського уряду. Звісно, вона так і не ввійшла до остаточної, підчищеної версії передмови [5200]. Відтак в останній немає навіть натяку на критику «царського уряду», котра мала б посісти помітне місце відповідно до вимог класового маркування минувшини. Натомість постулювалася і стверджувалася провідна «прогресивна» роль Російської держави та «великого російського народу» на теренах східного слов’янства.

Схожі мотиви побутують і в інших робочих матеріалах Ф. Шевченка, в яких згадується, наприклад, про «національно-колоніальний гніт», якого зазнавав український народ із боку царського уряду [5201]. Аналогічні спроби, хоча б побіжно висвітлити негативні сторони російської політики щодо України-Гетьманщини, простежуємо і у текстах кількох робочих варіантів «переяславських тез».

В одному з таких чорнових проектів побутує заувага, котра нагадує тезу Ф. Шевченка про «своїх» та «чужих» експлуататорів:

«До гніту українських феодалів додавався все більш зростаючий гніт царської монархії. Царський уряд впродовж XVIII в. ліквідовував елементи української державності (ліквідація автономного устрою України, ліквідація Січі і т. д.), спираючись у проведенні цієї політики на українських феодалів, що прагнули укріплювати своє панування над народними масами за допомогою царської монархії» [5202].

Таким чином, у робочому варіанті «тез» вживався класовий дискурс для представлення тодішніх колізій української історії, але в урізаному і мінімальному вигляді. Втім, і зазначена сентенція залишилася поза межами офіційного «переяславського» документа.

Більше того, в одному з останніх робочих варіантів «тез» (рукою Ф. Шевченка дописано – передостанній проект київський 21 грудня 1953 р.) пропонувалося таке формулювання:

«Своєю русифікаторською політикою царизм подавляв національно-визвольний рух народів, боровся з розвитком державності на національних околицях з їх культурним розвитком. Царський уряд убив зачатки української державності, гальмував розвиток української мови та культури» [5203].

Та й це формулювання було помітно пом’якшено та пригладжено в опублікованих «тезах»:

«На Україні царизм ліквідував місцеве самоврядування, люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови і культури» [5204].

Наведені спостереження в жодному разі не дозволяють скласти загальне уявлення про складний і тривалий процес підготовки цього офіційного документа, проте якоюсь мірою демонструють, на що були скеровані потуги українських істориків. За іронією долі, Ф. Шевченку випало стати одним із вимушених «співавторів» нових канонічних настанов 1954 р., які він же у наступні роки постійно і вперто намагався обійти, доповнити та переінакшити.

Зрештою, його сприйняття «переяславського дороговказу» особливо добре виявилося під час напруженої чотириденної дискусії у червні 1960 р. навколо його монографії «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.» (1959).

«Моє ставлення до «Тез» відоме багатьом товаришам і без того. – відзначає Ф. Шевченко. – Можу тільки нагадати, що з групою істориків я приймав участь в підготовці проекту тез. Тези схвалені ЦК КПРС є одним із важливих теоретичних документів. Але кому невідомо, що в «Тезах» визвольній війні присвячено кілька сторінок. Хіба в них передбачається все і вся, що стосується конкретних питань, або нових, що виникають в процесі дослідження? Хіба «тези» заміняють все вчення марксизму-ленінізму? Звичайно, що ні» [5205].

Таке розуміння «переяславських» настанов відкривало паліативні, часто-густо невиразні, суперечливі можливості для певних спроб щодо розширення радянського канону на ниві республіканського історіописання. Проте терен цих «експериментів» був украй обмежений, оскільки у радянському культурному просторі досить жорстко локалізувалися концептуальні підходи і нівелювалися позиції окремих учених.

Примітки

5095. Дзира Я. Десятиріччя творчого спілкування // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 163.

5096. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали про історичну науку та шляхи її розвитку [чорновий автограф; 1960-і роки] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 772. – 182 арк; Його ж. Робочі матеріали про історію з історією [чорновий автограф] // Там само. – Спр. 776. – 3 арк.; Його ж. Робочі матеріали про історію як науку, значення функції критики, партійність та ін. [чорновий автограф; м. Київ, 1960-ті – поч. 1970-х років] // Там само. – Спр. 777. – 79 арк.; Його ж. Робочі матеріали: Класова боротьба 1648 – 1654 рр. [чорновий автограф; 1960-ті – початок 1970-х років] // Там само. – Спр. 678. – 101 арк.

5097. Бажан О. Під пильним контролем КДБ // ІДУ. – Вип. 22. – С. 121.

5098. Спогади і щоденникові записи Петра Шелеста: Партійний націоналіст (1969 – 1972) // Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / За ред. Ю. Шаповала. – К., 2004. – С. 360.

5099. Демидова Н. Ф. Из воспоминаний об Историко-архивном институте (интервью) [].

5100. Шмидт С. «Доктор на корню» (материалы о Ф. П. Шевченко в «Описании рукописного наследия академика М. Н. Тихомирова») // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 545.

5101. Окиншевич Л. Шлях до фашизму (Історично-юридичні праці М. Є. Слабченка) // Україна. – 1932. – № 3: (лип.). – С. 37 – 60; Кравченко І. Фашистські концепції Грушевського і його школи в українській історіографії (академік Грушевський і його школа після повернення з білоеміграції) // ЗІАІ / Відп. ред. С. Кокошко. – К., 1934. – № 1. – С. 9 – 54.

5102. Шевченко Ф. П. «Русские воеводы на Украине. Очерки взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия». Чорновий примірник кандидатської дисертації [машинопис із правками автора; 1940 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 10. – Арк. 16.

5103. Там само. – Арк. 22 зв.

5104. Барабой А. К вопросу о присоединении Украины к России в 1654 г. // ИМ. – 1939. – № 2. – С. 87 – 111.

5105. Бойко І. Д. До питання про приєднання України до Росії // Уч. зап. ХДУ. – Харків, 1939. – Кн. 15: Тр. іст. ф-ту. – № 1. – С. 27 – 39.

5106. Нариси з історії України / Відп. ред. С. М. Бєлоусов. – К., 1940. – Вип. 4: Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії, 1648 – 1654. – C. 4 – 5, 7; та ін.

5107. Пічета В. І. Відгук про кандидатську дисертацію Шевченка Федора Павловича «Русские воеводы на Украине. Очерк взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия» [машинопис; м. Ташкент, 17 берез. 1943 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 854. – Арк. 5.

5108. Шевченко Ф. П. Відповіді опонентам щодо зауважень по кандидатській дисертації «Русские воеводы на Украине в XVII веке» [чорновий автограф; трав. 1943 р.] // Там само. – Спр. 857. – Арк. 10.

5109. Його ж. «Русские воеводы на Украине…». – Арк. 24 зв.

5110. Там само. – Арк. 25.

5111. Пічета В. І. Відгук про кандидатську дисертацію Шевченка… – Арк. 2 зв.

5112. Богоявленський С. К. Відгук на працю Шевченка Ф. П. «Русские воеводы на Украине. Очерк взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия» [машинопис із правками; м. Москва, 18 берез. 1943 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 855. – Арк. 5.

5113. Шевченко Ф. П. Відповіді опонентам… – Арк. 5.

5114. Його ж. «Русские воеводы на Украине…». – Арк. 26.

5115. Там само. – Арк. 122 зв.

5116. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1996. – Т. 9: Роки 1650 – 1654, кн.1: (Хмельниччини роки 1650 – 1653). – С. 868.

5117. Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Юбілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п’ядесятих роковин наукової діяльності. – К., 1927. – Ч. 1. – С. 597.

5118. Шевченко Ф. П. «Русские воеводы на Украине…». – Арк. 26 зв.

5119. Там само. – Арк. 29.

5120. Там само. – Арк. 33.

5121. Там само. – Арк. 51.

5122. Нариси з історії України. – Вип. 4. – С. 200.

5123. Шевченко Ф. П. «Русские воеводы на Украине…». – Арк. 55 зв. – 56.

5124. Там само. – Арк. 64.

5125. Там само. – Арк. 112.

5126. Там само. – Арк. 82.

5127. Там само. – Арк. 82.

5128. Там само. – Арк. 142.

5129. Там само. – Арк. 88 зв.

5130. Там само. – Арк. 123 зв.

5131. Там само. – Арк. 127.

5132. Нариси з історії України. – Вип. 4. – С. 212 – 213.

5133. Шевченко Ф. П. «Русские воеводы на Украине…». – Арк. 118 зв.

5134. Там само. – Арк. 160.

5135. Богоявленський С. К. Відгук на працю Шевченка Ф. П. «Русские воеводы на Украине… – Арк. 9.

5136. Батуріна С. Українсько-російські взаємини другої половини XVII століття в рукописі Федора Шевченка // УЦСЄ. – К., 2006. – Вип. 6. – С. 440.

5137. Автобіографія директора Чернівецького обласного державного архіву Ф. П. Шевченка (Чернівці, 4 грудня 1940 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 247.

5138. Автобіографія Ф. П. Шевченка (Ташкент, 18 квітня 1942 р.) // Там само. – С. 252.

5139. Автобіографія завідувача відділу країн народної демократії Інституту історії України АН УРСР Ф. П. Шевченка (Київ, 23 жовтня 1952 р.) // Там само. – Т. 1. – С. 371 – 372.

5140. Колесник І. І. Федір Шевченко…. – С. 179.

5141. Єкельчик С. Вказ. праця. – С. 165.

5142. Шевченко Ф. П. Про деякі питання історії України [машинопис статті]. У справі: Шевченко Ф. П. Робочі матеріали про формування української нації. Мова. Економіка. Папка № 2 [чорновий автограф, машинопис] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 771/2. – Арк. 223 – 227.

5143. Там само. – Арк. 226.

5144. Там само. – Арк. 226 – 227

5145. Докладная записка начальника Главного управления по делам литературы и издательств при Совете Министров УССР К. Полонника секретарю ЦК КП(б) У тов. Л. Г. Мельникову о политико-идеологических вмешательствах цензуры в книжно-журнальную продукцию УССР в I полугодии 1951 года (7 июля 1951 г.). Зі справи: «Особый сектор. ЦК КП(б) України. Таємна частина. Вопросы литературы и искусства (1951 г.)» // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр.784. – Арк. 25.

5146. Доповідна записка відділу пропаганди і агітації ЦК КП(б)У про рецензування макетів «Короткого курсу історії України» (травень 1949 р.) // У лещатах тоталітаризму… – Ч. 2. – С. 125 – 127; Єкельчик С. Вказ. праця. – С. 157 – 158.

5147. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву Інституту історії України НАН України про наукову і громадську діяльність Федора Павловича Шевченка: Із стенограми виступу Ф. П. Шевченка на засіданні Вченої ради Інституту історії України АН УРСР з приводу обговорення доповіді Ф. Є. Лося «Рішення XVI з’їзду КП(б)У» (Київ, 10 березня 1949 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 485.

5148. Її ж. Матеріали Наукового архіву… Із протоколу № 9 засідання Вченої ради Інституту історії України АН УРСР, присвяченого обговоренню доповіді Ф. П. Шевченка «Праця товариша Сталіна «Марксизм и вопросы языкознания» та завдання історичної науки» (Київ, 10 червня 1951 р.) // Там само. – Т. 1. – С. 504.

5149. Висновки комісії ЦК КП (б) У по розгляду макету І тому «Історії Української РСР» (17 квітня 1952 р.) // У лещатах тоталітаризму… – Ч. 2. – С. 155 – 161.

5150. Шевченко Ф. П. Заяви з приводу звинувачень у зв’язках із закордоном міністру МВС УРСР Строкачу Т. А, в партійні комітети АН УРСР та МВС УРСР [автограф; м. Київ, 1953 р. ] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 989 – 991. – 3 арк.

5151. Його ж. Плани лекцій про роботу в архіві [чорновий автограф; м. Київ,10 квіт. 1956 р. та 1956 р.] // Там само. – Спр. 569. – Арк. 1.

5152. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 23.

5153. Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 року // УІ. – 1965. – № 1/2. – С. 5.

5154. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 21.

5155. Шевченко Ф. П. П’ять років возз’єднання Закарпаття з Українською РСР // Вісник АН УРСР. – 1950. – Т. 3. – С. 78 – 95; Его же. Революционное движение в Буковине в 1848 г. // Революции 1848 – 1849 гг.: В 2 т. / Под ред. Ф. В. Потемкина, проф. А. И. Молока. – М., 1952. – Т. 1. – С. 417 – 427; Його ж. Селянський рух на Буковині під час революції 1848 р. // НЗІІ. – К., 1952. – Т. 4. – С. 106 – 132.

5156. Його ж. Лук’ян Кобилиця. З історії антифеодальної боротьби селянства Буковини в першій половині ХІХ ст. / Відп. ред. Ф. Ястребов. – К., 1958. – 205 с.

5157. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами… – С. 113 (прим. 208).

5158. Шевченко Ф. Передмова // Селянський рух на Буковині в 40-х рр. ХІХ ст.: Зб. док. / Упоряд. Ф. Шевченко. – К., 1949. – С. 5.

5159. Його ж. Лук’ян Кобилиця // Вісник АН УРСР. – 1951. – № 10. – С. 52.

5160. Його ж. Селянський рух на Буковині… – С. 107

5161. Його ж. Передмова. – С. 5.

5162. Там само. – С. 41.

5163. Шевченко Ф. П. Лук’ян Кобилиця. З історії антифеодальної боротьби… – С. 3.

5164. Його ж. Значение воссоединения Украины с Россией [стаття, авторизований машинопис із правками; м. Київ, 15 груд. 1953 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 130. – Арк. 9.

5165. Його ж. Роль народних мас, класів, партій і особи в історії. Рец. на кн.: Роль народных масс и личности в истории. – М.: Госполитиздат, 1957. – 376 с. // УІЖ. – 1957. – № 1. – С. 154.

5166. Його ж. Передмова. – С. 7.

5167. Там само. – С. 7.

5168. Там само. – С. 31.

5169. Шевченко Ф. П. Лук’ян Кобилиця … – С. 57.

5170. Його ж. Лук’ян Кобилиця. З історії антифеодальної боротьби… – С. 204.

5171. Його ж. Серйозні хиби книжки про Київ (Рец. на кн.: Марченко М. И. Киев – столица Украинской ССР). – М.: Гос. изд-во географ. литературы, 1950. – 70 с. // РУ (К.). – 1952, 10 лют. – № 35. – С. 3.

5172. Його ж. Історичне значення віковічної дружби українського і російського народів // НЗІІ. – К., 1950. – Т. 3. – С. 78 – 95.

5173. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 35 – 36.

5174. Шевченко Ф. П. Історичне значення віковічної дружби українського і російського народів. – С. 81.

5175. Його ж. Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів [1-е вид.]. – К., 1951. – С. 11.

5176. Те саме [2-е вид.]. – К., 1953. – С. 12.

5177. Те саме. – 2-е доп. вид. [3-е вид.]. – К., 1954. – С. 18.

5178. Шевченко Ф. П. Історичне значення віковічної дружби українського і російського народів. – С. 81.

5179. Його ж. Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів [1-е вид.]. – С. 17.

5180. Апанович О. Федір Павлович Шевченко. – С. 34; Єкельчик С. Вказ. праця. – С. 169 – 170.

5181. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми доповіді Ф. П. Шевченка «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів», виголошеної на науковій сесії з питань історії України, проведеній Інститутом історії України АН УРСР спільно з істориками західних областей УРСР та Москви (Львів, 20 квітня 1950 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 499.

5182. Там само. – С. 499.

5183. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали з приводу статті Нечкіної М. В. про «меньшее зло» [чорновий автограф] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 829. – Арк. 4.

5184. Там само. – Арк. 3.

5185. Нечкина М. К вопросу о формуле «наименьшее зло… – С. 44.

5186. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали з приводу статті Нечкіної М. В. про «меньшее зло». – Арк. 8.

5187. Його ж. Історичне значення віковічної дружби… [2-е вид.]. – С. 18.

5188. Те саме [3-е вид.]. – К., 1954. – С. 3, 25.

5189. Там само. – С. 31.

5190. Там само. – С. 3.

5191. Крупницький Б. Богдан Хмельницький… – С. 88.

5192. Шевченко Ф. Спираючись на підтримку старшого брата // РУ (К.). – 1954, 19 трав. – № 117. – С. 3.

5193. Там само. – С. 3.

5194. Шевченко Ф. Велика дружба двох братніх народів (До 300-річчя возз’єднання України з Росією) // КУ. – 1954. – № 1. – С. 16.

5195. Там само. – С. 23.

5196. Там само. – С. 14 – 15.

5197. Шевченко Ф. П. Переяславська рада [авторизований машинопис із правками; 1954 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 208. – Арк. 11.

5198. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 24.

5199. Археографическое предисловие [до збірника документів і матеріалів «Воссоединение Украины с Россией»; чорновий автограф і машинопис; м. Київ, 16 берез. 1953 р.]. У спр. 119 – 129: Шевченко Ф. П. Матеріали для тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією (м. Київ, берез. – груд. 1953 р.) [чорновий автограф; машинопис із правками; додаток «Літературна газета». № 3 за 14 січ. 1954 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 119. – Арк. 8.

5200. Воссоединение Украины с Россией в 1654 году // Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. – Т. 1: 1620 – 1647 гг. – С. V – XXXII.

5201. О 300-летии воссоединения Украины с Россией [машинопис; м. Київ, 21 листоп. 1953 р.]. У спр. 119/129: Шевченко Ф. П. Матеріали для тез… // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 121. – Арк. 2.

5202. [Попередній робочий варіант «Переяславських тез»; машинопис]. У спр. 119/129: Шевченко Ф. П. Матеріали для тез… // Там само. – Спр. 122. – Арк. 11.

5203. Трехсотлетие воссоединения Украины с Россией (1654 – 1954) [передостанній проект (київський) «Переяславських тез»; машинопис із правками; 21 груд. 1953 р.]. У спр. 119/129: Шевченко Ф. П. Матеріали для тез… // Там само. – Спр. 129. – Арк. 12.

5204. Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654 – 1954 гг.). – С. 12.

5205. Шевченко Ф. П. [Заключне слово на засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР по обговоренню роботи «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII cт.»; машинопис із правками та чорновий автограф; м. Київ, черв. 1960 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 876. – Арк. 17; Матеріали обговорення роботи Шевченка Ф. П. – «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»: стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 14 червня 1960 р. – [першої та другої частини; машинопис] // Там само. – Спр. 870. – Арк. 115.