9.4. Історія як «точна наука», чи марксизм у національно-культурницькому прочитанні
О. Компан

Ясь Олексій

Олена Компан належить до істориків зі схильністю до широкої концептуальної рефлексії у царині минувшини зазвичай нетипової для українського радянського історіописання повоєнної доби, позаяк подібні дослідницькі устремління неодмінно продукували потенційні і реальні конфлікти з офіційним каноном. Власне, у спогадах сучасників вона постає як український інтелектуал із самобутніми аксіологічними настановами та незвичайними поворотами мислення [5497]. Приміром, О. Апанович називає її «філософом в історії» [5498].

Академічна кар’єра О. Компан розпочалася у вересні 1947 р., коли вона вступила до аспірантури Інституту історії України АН УРСР. На той час це була вже тридцятиоднорічна жінка зі складною та покрученою долею, котра як особистість сформувалася за сталінської і воєнної доби. Інтелектуальна біографія О. Компан, порівняно з іншими вченими, висвітлена у небагатьох розвідках та споминах її сучасників.

Олена Компан народилася у м. Єнакієве – одному з індустріальних центрів Донбасу. Вона походила з родини польського техніка-залізничника репресованого 1937 р. Незабаром втратила й матір-росіянку. Зазнала чимало поневірянь, зокрема навчалася на англійському відділені Лінгвістичного інституту (1933 – 1934), а також у Польському педагогічному інституті (1934 – 1935) у Києві, коли панувала психологічна атмосфера тотальної підозрілості й очікування нової хвилі арештів. Адже ці навчальні заклади були реорганізовані, а чимало студентів і викладачів репресовано. У вересні 1936 р. вступила на ІІІ курс історичного факультету Київського державного університету, котрий закінчила 1940 р. [5499]

Побралася з інженером Юрієм Івановичем Компаном. Згодом родина переїхала до Чернівців – місце призначення чоловіка. У Чернівцях О. Компан працювала науковим співробітником у місцевому краєзнавчому музеї. Цей епізод з її біографії нав’язує певну паралель до життєпису Ф. Шевченка, котрий у той самий час обіймав посаду директора обласного архіву у тому ж місті.

На початку радянсько-німецької війни Ю. Компан загинув. О. Компан евакуювалася з малолітньою дитиною, 12-річним братом та старим свекром до Узбекистану. На протязі кількох років була ланковою бригади бавовноробів в одному з кишлаків Ферганської долини. У лютому 1944 р. повернулася до Києва.

Отож на час вступу до аспірантури це була особа з чималим життєвим досвідом і усвідомленим вибором. За свідченням сина О. Компан – Ярослава Юрійовича, важливу роль у цьому професійному виборі відіграли поради і підтримка її другого чоловіка – відомого українського письменника Івана Юхимовича Сенченка (1901 – 1975) [5500]. О. Апанович – колега й подруга О. Компан навіть уважала, що саме І. Сенченко зробив свою дружину українською патріоткою [5501].

Постать І. Сенченка посідає чільне місце у становленні О. Компан як ученого. Тим паче, що І. Сенченко як письменник-інтелектуал належав до доби революційно-романтичних двадцятих, зазнав впливів М. Хвильового, зокрема був учасником низки тогочасних літературних спілок та асоціацій, таких як ВАПЛІТЕ, «Гарт», «Плуг», «Пролітфронт» і навіть потрапив до щоденникових записів С. Єфремова [5502].

В автобіографічній замітці І. Сенченко відзначав, що з початкової школи товаришував із майбутнім письменником О. Копиленком та захоплювався творами В. Винниченка [5503]. Відтак на початку 1930-х років І. Сенченка піддали нищівній критиці за ідеалізацію «контрреволюційного куркульства». Зазначимо, що 1933 р. з-під його пера вийшла повість «Чорна брама» про боротьбу ремісників із тодішніми феодалами у середньовічній Франції.

У 1943 р. І. Сенченко став відповідальним секретарем журналу «Україна». У середині 1940-х років він уважався одним із багатообіцяючих українських авторів – можливим претендентом на Сталінську премію. Проте тяжкі хвороби помітно підкосили І. Сенченка та його творчі задуми, зокрема примусили його здебільшого зосередитися на літературному редагуванні й українських перекладах творів відомих російських письменників. У 1960-х – на початку 1970-х років у середовищі інтелектуалів та письменників І. Сенченка розглядали як одного із засновників української радянської прози [5504], проте у владних коридорах він мав репутацію опального автора.

Схоже, що ідеї 1920-х років І. Сенченко проніс крізь усе життя. На одній із нарад істориків і громадсько-культурних діячів у березні 1945 р. у відділі пропаганди та агітації ЦК КП(б)У він не тільки висловився за фактичну реабілітацію М. Драгоманова [5505], а й обстоював думку про потребу перегляду всієї української історії від часів Б. Хмельницького до Г. Сковороди з перспективи пошуку видатних персоналій [5506].

Життєві дороги І. Сенченка й О. Компан перетнулися за часів її повоєнних музеєзнавчих практик, коли вона переймалася заробітчанськими проблемами – передруковувала рукописи письменника [5507]. Вважають, що, попри солідну різницю у віці (15 років!) між І. Сенченком та О. Компан, це була напрочуд гармонійна пара [5508]. До того ж, шлюбні союзи зі значною віковою різницею були досить звичним явищем у повоєнному Києві. Якщо взяти до уваги ще й зацікавлення І. Сенченка на ниві української минувшини та його контакти з істориками, то переорієнтація його дружини з уторованої стежки працівника-музеєзнавця на кар’єру академічного вченого не була випадковою.

Наукові студії О. Компан розпочалися з розробки традиційної для української радянської історіографії проблематики – вивчення формування робітничого класу залізорудної та металургійної промисловості Півдня України 1880-х – 1890-х років. Цій темі вона присвятила свою кандидатську дисертацію, котру захистила 1950 р.

Зазначений вибір, принаймні його просторово-хронологічні межі, вмотивовувався кількома чинниками. Донбас був малою батьківщиною О. Компан, де минули її дитячі роки. Певне значення мав і попередній досвід роботи у царині історії ХІХ ст. Зокрема, впродовж 1944 – 1947 рр. вона завідувала відділом історії ХІХ ст. у Державному республіканському історичному музеї УРСР у м. Києві [5509]. Мабуть, помітну роль відіграли й академічні пріоритети її наукового керівника Ф. Лося, який спеціалізувався на вивченні української історії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Цілком природно, що перші наукові статті О.Компан присвячені проблематиці з обсягу дисертаційного дослідження [5510]. Втім, уже ці публікації виявляють її як проникливу та вдумливу дослідницю. Скажімо, вона звертає увагу на потребу суттєвого розширення джерельної бази наукових студій з історії робітничого класу на півдні України. Зокрема, О. Компан використовує у своїх розвідках матеріали державної статистики, земські збірники, санітарні хроніки, статистичні обстеження промисловості і населення різних місцевостей, звіти фабричних інспекторів, періодичну пресу та ін. [5511] Відзначимо, що матеріали земської статистики вважалися у тогочасній радянській історіографії ненадійним і тенденційним комплексом джерел. Тому такі джерела використовувалися та вводилися до наукового обігу лише поодинокими науковцями.

У перших студіях О. Компан приділяла неабияку увагу різноманітним категоріям робітників-рудокопів на Криворіжжі, що виникли протягом 1880-х – 1890-х років внаслідок диференціації селянства [5512]. Подібні зацікавлення різними соціальними верствами та їхньою роллю в економічному чи господарському житті помічаємо і в її пізніших працях, присвячених уже ранньомодерним часам.

Здавалося б, що проблематика історичних досліджень з історії пролетаріату півдня України останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. пророкувала багатообіцяльні перспективи та безхмарне майбуття для академічного зростання. Тим більше, що вона відповідала тогочасній політичній кон’юнктурі та належала до пріоритетних напрямків наукових досліджень радянської історіографії.

Та на початку 1950-х років відбувається швидке перетворення фахівця з історії ХІХ ст. у дослідника-медієвіста, який студіює добу пізнього середньовіччя та ранньо-модерних часів. Імовірно, визначальним у цьому процесі було залучення О. Компан до підготовки третього тому збірника «Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы» (М., 1953. – Т. 3: 1651 – 1654), оскільки вона вільно володіла польською мовою, що виявилося вирішальним для її участі у зазначеному проекті.

Зрештою, варто взяти до уваги й те, що історія пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби, яка розглядалася як складова частина епохи феодалізму у радянському історіописанні, здебільшого перебувала на маргінесах тогочасних студій. Натомість перевага віддавалася історії ХІХ і, особливо, ХХ ст. Відтак парадигматичні канони, що панували на обширах радянського наративу після публікації сумнозвісних тез ЦК КПРС 1954 р., все ж таки не були такими всеохоплюючими щодо пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, порівняно з історією кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Вірогідно, наведені міркування мали помітне значення для дослідниці з широким, неординарним способом мислення, що працювала в умовах радянської дійсності постсталінської доби. Так чи інакше, протягом 1954 р. з’являється низка публікацій О. Компан з української історії XVII ст., зокрема про впливи Хмельниччини на «антифеодальні рухи» у Білорусії та Польщі [5513], а також її перша монографія «Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648 – 1654 рр.».

Ця праця, мабуть, найкраще виявляє пріоритети молодої дослідниці, зокрема її інтенції щодо вивчення історії українських міст та міщанства XVII ст. Більше того, зазначена монографія дозволяє простежити й певні стильові вподобання, властиві О. Компан, приміром, щодо представлення ранньмодерної минувшини тощо.

Передусім, упадають в очі компаративні контексти викладу. Зазвичай авторка розпочинає з установчих марксистських положень про специфіку історичного процесу на теренах Західної Європи у середні віки, які співвідносить з особливостями існування Речі Посполитої [5514]. Для О. Компан властивий перехід від загальних, абстрактних роздумів, які окреслюють предметну область викладу, до конкретного матеріалу, що і надає попереднім думкам дещо іншого сенсу.

Варто вказати і на самобутню архітектоніку цієї монографії, позаяк більше половини її тексту присвячено не стільки задекларованій темі, скільки становищу тогочасних українських міст. Тільки наприкінці студії О. Компан висвітлює роль міщанства за часів Хмельниччини. Причому дослідниця прагне показати позитивні риси міщанства, себто легітимізувати зацікавлення цією верствою у світлі марксистсько-ленінського вчення [5515].

Цікавим видається і той спосіб, який вона обирає для такої легітимації. Це – переоцінка ролі міщанства у становленні зародків «буржуазних» відносин та «антифеодальної боротьби» на обширах України, себто репрезентація вказаного стану під машкарою часткової чи обмеженої «прогресивності». Така легітимація була доволі поширеною. Згадаємо, наприклад, тезу Ф. Шевченка про спілку «прогресивних» станів у визвольній війні 1648 – 1654 рр. [5516]

Саме з цієї перспективи О. Компан висловлює думку про початок формування внутрішнього ринку в Україні у другій половині XVII ст., [5517] який нерозривно пов’язаний із піднесенням міст. Однак, цей розвій міського життя на українських землях авторка характеризує як досить специфічний. Зокрема, вона тримається думки, що українські міста у складі Речі Посполитої були зв’язані феодальними путами і тому «не могли успішно виконувати своє основне призначення як промислово-торгівельні центри» [5518]. Схожі думки про недостатність соціально-економічного рівня польських міст, однобічність господарського розвитку Речі Посполитої представлені і у науково-популярних працях О. Компан [5519]. Власне, дослідниця вважає, що фільваркова система придушувала розвиток міст і містечок, які навіть втрачали риси ремісничо-торгівельних центрів [5520].

Такий підхід щодо репрезентації українських міст XVI – XVII ст. був незаперечною новацією на теренах української радянської історіографії першої половини 1950-х років, хоч інші положення згаданої монографії в цілому витримані у дусі радянського канону. Фактично О. Компан прагнула започаткувати нові сюжети у межах республіканського наративу на зламі сталінських та постсталінських часів, що свідчить про неабияку творчу розкутість, якщо зважати на загальну поміркованість, ба навіть ідеологічну консервативність радянського історіописання 1950-х – 1960-х років [5521].

Виглядає, що О. Компан доволі скептично сприймала «переяславські» настанови та офіційний дискурс, спрямований на канонізацію «великого російського народу» і його виняткової ролі на обширах східного слов’янства. В одному з рецензійних оглядів, написаному дослідницею у співавторстві з Є. Скляренком, не тільки негативно оцінюється теза львівських учених про боротьбу за «возз’єднання» з Росією вже у XIV ст., а й наголошується, що на той час не було навіть централізованої Російської держави [5522].

Загалом тексти О. Компан виявляють неординарність її мислення та широту евристичного пошуку. Скажімо, потвердження своїх думок про зародки «капіталістичних відносин» на українських землях XVII ст. та зростання міського населення дослідниця дошукувалася у найрізноманітніших джерелах, зокрема у літературних пам’ятках. Такою, наприклад, є її розвідка «Творчість Климентія Зинов’єва як одне з джерел вивчення історії Лівобережної України другої половини XVII і початку XVIII ст.»

Зазначимо, що ієромонаха Климентія Зіновієва авторка репрезентує як представника нижчих верств міщанства кінця XVII – початку XVIII ст. [5523] На її думку, вірші Климентія містять важливу інформацію про розклад селянства та майнове розшарування у ранньомодерній Україні [5524]. Зокрема, дослідниця відзначає, що Климентію була добре відома така категорія тодішнього населення як «бурлака», якого вона вважає типом найманого робітника [5525].

Крім того, О. Компан порівнює його вірші, присвячені різним видам ремесел, із відомою «Енциклопедією наук, мистецтв та ремесел», написаною за редакцією французького просвітника Дені Дідро [5526]. Пізніше вона навіть висловить припущення, що ієромонах Климентій випередив французьких учених [5527]. Такі порівняння українських інтелектуалів із західноєвропейськими мислителями досить поширені у текстах О. Компан. Відтак авторка зіставляє мандрівного філософа Г. Сковороду з французьким мислителем Ж.-Ж. Руссо, зокрема обстоює думку про спільну просвітницьку підоснову їх світоглядів [5528].

Збереглася внутрішня рецензія Ф. Шевченка, присвячена розвідці О. Компан про Климентія Зіновієва, котра досить добре відображає відмінності у підходах обох істориків. «Слід з самого початку відзначити, що О. С. Компан обрала цікаву, але до певної міри незвичайну для історика тему дослідження. Адже історики до цього часу майже не використовували, а тим більше не вивчали художніх творів, які є одним із важливих історичних джерел», – відзначає рецензент [5529].

Але він висловлює і низку зауважень та застережень, хоч і називає їх незначними. На думку Ф. Шевченка у статті О. Компан побутує «не зовсім точне твердження, що начебто з формуванням загальноросійського ринку було зв’язано «народження нових економічних і соціальних сил». Далі автор вірно пише про те, що складання цього ринку було наслідком дальшого розвитку товарного господарства, поглиблення розподілу праці» [5530]. Натомість рецензент зауважує, що визиск населення відбувався також і у межах «феодальної системи», себто обережно підводить авторку до думки про можливість іншого потрактування свідчень Климентія Зіновієва. Зокрема він зазначає, що «навряд чи наведений вірш Зиновьєва свідчить про існування елементів капіталістичного договору і про присвоєння наймачем частини заробітної плати» [5531].

Зрештою, Ф. Шевченко досить критично ставився до спроб модернізації української минувшини XVII – початку XVIIІ за рахунок пошуку «ранньокапіталістичних» взаємин, хоч і не відкидав їх уповні. Заразом він намагався доволі тактовно й обережно донести свій скепсис до О. Компан, зокрема зазначив наприкінці рецензії, що інші зауваження висловлені авторці в усній формі [5532].

Відмінність поміж підходами обох істориків виявилася і у травні 1960 р. під час обговорення монографії Ф. Шевченка на відділі історії феодалізму Інституту історії АН УРСР. О. Компан високо оцінила цю працю й рішуче підтримала її автора, хоч висловила низку цікавих зауваг. Зокрема, вона трималася думки, що Ф. Шевченко лише побіжно торкнувся тих нових тенденцій, які відображали «ранньобуржуазні» трансформації, котрі набули помітної сили з розгортанням Визвольної війни 1648 – 1654 рр. На її думку,

«зменшення феодального визиску давало більше місця для ініціативи вільного або відносно вільного виробника. Козак, що був вільним виробником об’єктивно розвивав свою діяльність в напрямку, який неминуче призводив до зародження елементів нового ладу, буржуазного» [5533].

Проте О. Компан уважала, що «ранньокапіталістичні» перетворення у добу Хмельниччини ширилися не тільки «знизу», а й «зверху», позаяк з’являються нові елементи у господарських, торгівельних та культурних практиках тодішньої аристократії.

«До нових елементів в житті суспільства слід, очевидно, віднести і той новий тип феодала, що почав народжуватись з верхівки козацтва. Це були люди, як каже сам автор, – «своєї епохи». Так справді, вони жили в іншу, ніж їх попередники польська шляхта, скажімо, XVI ст. Це була епоха, коли виникли нові зв’язки, утворювався єдиний ринок в країні.

В Росії, складовою частиною якої стала Україна, формувався загальноросійський ринок. Козацька старшина торгувала, промишляла, лихварювала, займалася орендарством і взагалі не нехтувала такими заняттями, які для колишньої родовитої знаті були ганебними. Отже, і еволюцію самих феодалів слід було б зарахувати до елементів нового в соціально-економічному розвитку України, того нового, що виникло внаслідок визвольної і антифеодальної боротьби» [5534].

Відзначимо, що О. Компан інакше потрактовувала й оцінювала Магдебурзьке право, порівняно з Ф. Шевченком, який вказував на значний розрив між задекларованими юридичними нормами і господарськими, торгівельними та іншими практиками у міському житті середини XVII cт. [5535] Натомість дослідниця вважала, що у його монографії 1959 р. оцінка Магдебурзького права й аналіз міського життя за часів Визвольної війни 1648 – 1654 рр. хибують на одноманітність [5536].

«Якби воно [магдебурзьке право. – Авт.] тільки заважало економічному розвиткові, то за нього не велась би боротьба з боку українських міст, а ця боротьба як відомо мала місце протягом кількох століть. Отже питання очевидно складніше, ніж здається на перший погляд і вимагає більш повної відповіді», – стверджує історик [5537].

Згодом О. Компан у монографії «Міста України в другій половині XVII cт.» (1963) розглядала Магдебурзьке право як спільну віху, ба навіть як «закономірний етап» у житті західноєвропейських, польських та українських міст, який відображав назрілі потреби «продуктивних сил», хоч і з різним ступенем інтенсивності [5538]. На її думку, головну функцію (захист від «феодального свавілля») Магдебурзьке право втратило лише на теренах підросійської України, оскільки на той час більшість міст належала державі [5539].

Чільне місце у працях О. Компан відводиться й проблемам історичної демографії XVII ст., позаяк густота населення вважалася за канонами радянського історіописання одним із визначальних чинників поступу. Тому дослідниця пильно опрацьовувала польські джерела з цієї проблематики, а також прагнула провести власні підрахунки щодо заселення України в XVII ст., зокрема тодішніх українських міст [5540]. Вона трималася думки, що у польській історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (А. Павінський, О. Яблоновський та ін.) істотно занижувалася кількість українського населення [5541].

Варто наголосити, що О. Компан досить інтенсивно послугувалась у своїх студіях польськими джерелами та науковими виданнями, особливо кінця ХІХ – початку ХХ ст. У грудні 1957 р. вона перебувала у Польщі з науковим відрядженням, працювала у тамтешніх архівах та бібліотеках, зокрема відвідала Варшаву, Краків, Люблін [5542].

Та найповніше погляди О. Компан представлені у монографії «Міста України в другій половині XVII cт.», яка склала основу її докторської дисертації. Редактором цієї праці був відомий історик М. Марченко. Зауважимо, що зазначена монографія розглядалася авторкою як своєрідний творчий експеримент [5543] з огляду на недостатній стан вивчення тієї доби української історії, зокрема тогочасних соціально-економічних відносин. Ця заувага нав’язує певну паралель із монографією Ф. Шевченка, котрий також акцентував увагу на дискусійних положеннях своєї студії [5544].

На думку дослідниці, у середині XVII cт. на українських землях існувала значна кількість міст і містечок, а їх мешканці складали надзвичайно високу частку усього населення. Їх загальна кількість, за обрахунками історика, становила 46 % [5545]. Проте значна частина тодішніх міст, уважає О. Компан, утворилася не у процесі відокремлення сільського господарства від торгівельно-промислової діяльності, а внаслідок низки інших причин: гостра потреба в оборонних пунктах, козацькі поселення, виникнення фіктивних та напівфіктивних міст і т. п. [5546] Відтак багато тодішніх українських міст мало, переважно сільськогосподарський характер.

Отже, у більшості випадків там не було справжнього міського життя у класичному західноєвропейському розумінні [5547]. Навіть великі міста не стали значними центрами формування промислового та торгівельного населення. За візією О. Компан, безправ’я міщанського стану та засилля привілейованих іноземців у містах призвели до того, що останні так і не змогли претендувати на провідну роль в об’єднанні України [5548] та в «антифеодальній боротьбі» [5549].

Водночас дослідниця стверджує, що, незважаючи на ці особливості соціально-економічного процесу, на українських землях відбувався розвиток нових «буржуазних» відносин, який тісно переплітався з побутуванням старих та низкою перехідних форм [5550]. Окрім того, О. Компан відзначає певний розвій господарства та ремесел, у т. ч. нараховує понад 300 професій у ремеслах і промислах на тогочасних українських землях [5551]. Причому історик розглядає промисли, котрі об’єднували великі групи ремісників-спеціалістів і чорноробів, як вищий етап у розвитку тодішнього господарства, порівняно з домашньою промисловістю та цеховим ремеслом [5552]. Цю тезу поділяють і сучасні науковці [5553].

О. Компан уважала, що у другій половині XVII ст. розпочалося формування внутрішнього ринку та «предпролетаріату» в Україні [5554]. На її думку, складання зв’язків між місцевими ринками на українських землях відображало початки формування національних відносин, оскільки виникнення нації спирається на єдність економічного порядку [5555]. Зазначимо, що для обгрунтування цієї тези вона покликується на міркування Ф. Шевченка про становлення національних зв’язків у середині XVII ст. [5556]

Монографія О. Компан вирізняється й кількома своєрідними пасажами. Приміром, історик відзначає, що «прагнення до створення української державності проявилося під час визвольної війни» [5557]. В іншому місці вона відмічає, що нині, коли «Україна становить суверенну соціалістичну державу, прогресивність тієї позиції, яку український народ займав у XVII ст., стає особливо очевидною» [5558].

Таким чином, авторка намагалася маркувати «українську державність» середини XVII ст. як «прогресивне явище», що начебто дозволяло ввести цю проблематику до «паралельного» наративу, принаймні за вимогами тодішнього радянського канону.

Подібні сентенції циркулювали й у текстах низки українських істориків кінця 1950-х – початку 1970-х років, які прагнули розширити сюжетну та проблемну канву республіканської історії. Зокрема, побутували спроби хоча б у завуальованому вигляді представити поняття «українська державність». Наприклад, І. Бойко обстоював думку, що «входження України до складу Російської держави, згідно рішенню Переяславської Ради 8 січня 1654 р., поклало новий етап у розвитку української національної державності. Всі органи влади, що створилися в ході Визвольної війни, залишилися і продовжували виконувати всі належні їм державні функції – внутрішні і зовнішні. Українська національна державність у роки Визвольної війни є незаперечним фактом» [5559].

Студія О. Компан мала неабиякий успіх в українського читача і досить швидко розійшлася поміж місцевої інтелігенції. Про це є свідчення самої дослідниці. Зокрема, у новорічній листівці до відомого українського літературознавця В. Півторадні вона зазначає: «На жаль, я не можу вислати Вам свою книжку, яку Ви просили, бо її видали у 800 примірників і через 3 дні її вже не можна було купити» [5560].

Варто наголосити, що ця монографія не тільки відображала узагальнення та генералізацію певних підходів О. Компан, які можна означити як своєрідну модернізацію минувшини, а й стала важливою віхою у формуванні її як історика. Вочевидь, авторська концептуалізація потребувала доповнень, уточнень та подальшого опрацювання. Тому дослідниця неодноразово порушує цю проблематику у багатьох розвідках, зокрема прагне апробувати та конкретизувати низку сюжетів з обсягу історії українських міст.

У 1964 р. вона бере енергійну участь у дискусії на сторінках журналу «История СССР» навколо монографії В. Маркіної «Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII века» (К., 1961). Схоже, що ця праця імпонувала О. Компан не тільки своїми висновками про помітну еволюцію фільварків як форми поміщицького господарства у бік «буржуазних відносин», а й магістральним напрямком дослідницьких пошуків, скерованих на модернізацію історії XVI – XVIII ст.

Не випадково головну заслугу автора зазначеної студії дослідниця вбачала у тому, що «вона зуміла розгледіти та виділити перехідні форми, які складають історію визрівання у надрах феодального суспільства капіталістичних відносин» [5561]. Натомість опоненти О. Компан та В. Маркіної вважали, що теза про «обуржуазнювання» тогочасного поміщика є вкрай сумнівною, позаяк цей процес уповні міг наступити тільки з ліквідацією кріпосницьких відносин. Відтак вони обстоювали думку, що підприємницькі практики не розхитували, а, навпаки, скріплювали тогочасні магнатські господарства [5562].

Загалом ця полеміка відображала різні підходи стосовно розробки проблематики т. зв. «міжформаційних стиків», котра актуалізувалася у радянському історіописанні протягом кінця 1950-х – 1960-х роках. Одні вчені трималися думки про існування різноманітних перехідних форм, а також висували тезу про поступове, суперечливе та багатоманітне визрівання початків нових економічних відносин у межах попередньої суспільно-економічної формації. Натомість інші дослідники вважали, що цей процес був більш лінійним, одноманітним та жорстко детермінованим. Більше того, частина істориків обстоювала думку, що відбувалася заміна одних «феодальних» форм іншими і т. п., але сутність «способу виробництва» від цього не змінювалася.

Звісно, така концептуалізація краще відповідала офіційним вимогам, хоч не всі науковці керувалися у цій полеміці виключно мотивами ідеологічної коректності. Дехто з істориків побоювався, що такі потрактування спотворюють, точніше надто «осучаснюють» наявні фактографічні відомості. Отож більшість істориків із різних причини виступала супроти істотної модернізації історії XVI – XVII і навіть XVIII ст.

Видається, що візія О. Компан, скерована на модернізацію української історії XVI – початку XVIIІ ст., формувалася надзвичайно складно, зокрема була продуктом тривалих роздумів та переживань. Про цю емоційну напругу довідуємося з листа її чоловіка І. Сенченка, котрий поділяв усі її сумніви та виношування нових ідей.

«Дуже радий твоєму успіхові. Найбільший ворог як письменника так і вченого – емпіризм. Людина нагромаджує безліч фактів і тоне в них, а надто, коли не бачить перспективи історичного процесу. Я пам’ятаю, скільки ти попрацювала, скільки перебрала фактів. А ці факти, як на зло, весь час грають на погляди вчорашнього дня і його теоретиків. Здавалося неможливим піднятися на таку точку, звідки ця купа фактів набере зовсім іншого значення. Дивлячись на тебе я й сам часом впадав у розпач: а чи ж можна якось проникати правдивим світлом всю нескінчену феодальщину, яка кричить про себе з усіх кінців, документів, шпар….

Виявлялося, що можна, але для цього треба було піднятися на крилах теорії. Велике діло ця правдива, справжня теорія. При світлі її всі факти, явища, а їх же безконечна сила, стають на свої місця, і починають говорити не про зовнішність свою, а про те, що сховане під нею! Який я радий за тебе, мила і хороша моя, що ти змогла підлетіти, розібратися, кинути ясний промінь світла на затемнені несвідомим ученим людом факти», – зазначав він у листі до своєї дружини від 7 червня 1965 р. [5563]

Очевидно, йшлося про виступ і полеміку О. Компан під час всесоюзної дискусії, присвяченої переходу Росії від феодалізму до капіталізму. Цей масштабний науковий форум був організований Науковою радою «Закономерности исторического развития общества и перехода от одной социально-экономической формации к другой» та проводився в Інституті історії АН СРСР у Москві протягом 2 – 4 червня 1965 р. [5564]

За офіційною версією, у цій академічній полеміці брало участь майже 300 науковців, хоч кількість дійсно активних учасників, звичайно, була набагато меншою. Тож дискусія виявила різноманітні підходи істориків стосовно проблематики «міжформаційних стиків», але все ж таки не спричинилася до помітних зрушень в офіційній репрезентації формаційної теорії на як теренах історії СРСР, так і з обсягу республіканських наративів.

Позиція О. Компан під час цієї полеміки була досить своєрідною. З одного боку, вона вважала, що останні дослідження з української літератури та мистецтва однозначно засвідчили яскравий характер українського відродження кінця XVI – першої половини XVII ст. [5565] Фактично дослідниця тою чи іншою мірою поділяла погляди про ренесансно-барокову підоснову української культури, що у викривленій, суперечливій, часто-густо химерній формі побутували у текстах низки українських учених-гуманітаріїв (як правило, не істориків!) упродовж 1960-х – 1970-х років.

З іншого боку, О. Компан трималася думки, що, попри панування феодальних взаємин у російській та українській минувшині XVI – XVII ст., варто ввести мову про формування «буржуазних» зв’язків і навіть про сплав «феодалів» і «капіталістів» саме у цей час. Заразом авторка наголошувала на необхідності широких історико-соціологічних студій, які мають представити сутнісні риси історичних епох, зокрема «якісних граней доби у всесвітньо-історичному масштабі» в їх співвіднесенні з «внутрішньою історією» кожної країни [5566].

Така дослідницька пропозиція не тільки нав’язувала модернізацію української та російської історії, а й спричиняла розмиття існуючого формаційного канону. Та інші українські історики – учасники дискусії досить прохолодно і навіть украй негативно поставилися до підходів О. Компан. Наприклад, Д. Мишко назвав безпідставними спроби деяких українських істориків (І. Бойко, В. Голобуцький, О. Компан) шукати витоки капіталістичних взаємин в українському суспільстві XV – першій половині XVIII ст. [5567]

Відзначимо, що й пізніше в українській радянській історіографії 1970-х – 1980-х років ці думки О. Компан рішуче відкидалися та вважалися необгрунтованими [5568].

Втім, дослідниця здобула і низку союзників та прихильників, зокрема серед російських і білоруських колег, які тою чи іншою мірою поділяли її підходи щодо модернізації минувшини, зокрема обстоювали тезу про початкові форми «ранньокапіталістичних взаємин» на обширах російської, білоруської й української історії XVI – XVII ст.

З цієї перспективи доволі цікаві свідчення подані у листуванні О. Компан із смоленським істориком Д. Маковським – автором відомої монографії «Первая крестьянская война в России» (Смоленськ, 1967). У листі до О. Компан від 20 листопада 1967 р. він так описує ситуацію, котра склалася на той час навколо проблеми «міжформаційного» переходу у радянській історіографії. «Ви знаєте, що в останніх журналах Вопросы истории розпочалася дискусія про генезис капіталізму у Росії. Вчора я повернувся з Москви, де зустрічався з багатьма істориками (М. В. Нечкіною, С. Г. Струмиліним, К. Й. Індовою…). Вони всі дивуються, чому ми, прибічники зародження капіталізму в XVI cт., мовчимо. С. Г. Струмилін порадив швидше написати колективну статтю, він її охоче підпише. К. Й. Індова, представниця прибічників XVII ст., запропонувала нам спілку супроти старої школи. Вона сприймає таке формулювання – капіталістичний обіг зародився у XVI ст., а в уклад він переріс у другій половині XVIІ ст. Статтю, очевидно, доведеться написати мені, а потім Ви, В. О. Голобуцький, І. Г. Рознер, І. Д. Бойко та ін. кияни її прочитаєте, зробите, якщо буде потреба, певні виправлення й підпишете. Хотілося б бачити підписи Марченка, Гуслистого та ін.», – відзначав Д. Маковський [5569].

На превеликий жаль, нам не відомо чи здійснювалися практичні кроки щодо реалізації цього задуму, чи сама ідея підготовки колективної статті прибічників модернізації XVI – XVII cт. була відхилена у зародку. Вірогідно, пропозиція Д. Маковського навряд чи могла бути реалізована, принаймні у представленому вигляді з огляду як на розбіжності у поглядах, так і досить складні особисті взаємини між тодішніми істориками у Києві.

Проте з листів Д. Маковського довідуємося про дискусію О. Компан із російськими істориками на кафедрі історії СРСР Московського державного університету, котрих вона у полемічному запалі назвала «реакціонерами й антимарксистами». Крім того, саме у листуванні Д. Маковського з О. Компан постає ідея модернізації історії у вигляді перемоги «точної науки» [5570]. Мабуть, контакти О. Компан із російськими істориками, передусім із прихильниками модернізації, спричинилися і до її публікацій у загальносоюзній науковій періодиці.

Орієнтацію О. Компан на модернізацію XVI – XVII cт. тою чи іншою мірою поділяли й інші науковці. Зокрема, слід згадати мінського історика З. Кописького, котрий 1967 р. за досить складних обставин захистив докторську дисертацію «Города Белоруссии во второй половине XVI – первой половине XVII в.». Одним із офіційних опонентів на цьому захисті була О. Компан. Згодом у листі до київської дослідниці З. Кописький відзначить: «Цілком поділяю і Вашу думку, і Вашу захопленість пошуком нового вирішення міської проблеми» [5571].

Плідні стосунки О. Компан підтримувала з відомим російським істориком М. Устюговим (він мав бути одним із офіційних опонентів по докторській дисертації Ф. Шевченка, проте раптово помер у вересні 1963 р., себто за кілька місяців до цього захисту!) та його дружиною. До останньої О. Компан навіть зверталася по допомогу 1964 р., коли виникла складна ситуація з затвердженням ВАК СРСР її докторської дисертації [5572].

Зазначимо, що спроби висунути конструктивні підходи з цієї проблематики здійснювалися різними вченими з тієї чи іншої дослідницької перспективи, що призводило до конфліктів із радянським каноном. Недаремно колега О. Компан – знаний історик та архівіст Віктор Романовський у листі до неї у завуальованому вигляді натякає на існування контраверсійних підходів на теренах республіканського наративу.

«Що там робиться в інституті історії та в журналі, який редагує Шевченко. Все ж таки українські історики, деяка частина з них, тримаються старої методології, або як казав мій покійний друг «Ходять у вибиваних штанях» і не хочуть міряти фабричних модних брюк», – відзначає В. Романовський [5573].

Заразом він висловлює поважні сумніви щодо низки візій, в яких обстоювалася ідея поширення «ранньокапіталістичних» відносин на українських землях у першій половині XVIII cт. Натомість В. Романовський уважає, що після спустошливої російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. на Лівобережній Україні «кріпосництво йшло по висхідній лінії» [5574].

Зрештою, циркуляція означених підходів свідчила про пошук шляхів розширення і навіть трансформації самого канону, зокрема на ниві часткової модифікації «залізобетонної» теорії суспільно-економічних формацій, котра була занадто схематичною для охоплення розмаїтого фактографічного матеріалу. На часі поставало питання: яким чином, хоча б частково подолати чи обійти існуючі обмеження?

Українські історики по-різному давали відповіді на такі виклики. Частина з них (як І. Крип’якевич та Ф. Шевченко!) прагнула розширити «паралельний» наратив під покривкою офіційних дискурсів, приміром «дружби народів», і за рахунок сполучення нового «народницького» та класового дискурсів. Натомість інші історики прагнули ввести нові сюжети й проблеми у межах самих офіційних дискурсів. Зазвичай йшлося про ту чи іншу варіацію модернізації доби пізнього феодалізму, точніше трансформації її представлення у формаційній теорії з акцентуванням на багатоукладності історичного процесу, себто з перспективи пошуку й окреслення початків «буржуазних» взаємин і форм.

Скажімо, у статті, написаній О. Компан у співавторстві з В. Маркіною, висувалася ідея про своєрідний симбіоз елементів міського та сільського життя на українських землях, який пов’язаний із переходами населення у міста та навпаки [5575]. Автори цієї розвідки прагнули пояснити як відбувався процес розкладу натурального господарства та зародження нових «буржуазних» відносин в Україні за відсутності великих міст зі значними прошарками торгівельнопромислового населення, котрі вважалися канонічними ознаками у світлі марксистсько-ленінського вчення. Тим паче, що саме наявність таких міст, принаймні у Західній Європі, розглядалася за цією концептуалізацією як один із провідних чинників процесу «обуржуазнювання».

Отож історики обстоювали тезу, що українські міста мали багато спільного зі становищем сіл [5576]. На їхню думку, міста, хоча й залишалися у «феодальних путах», але не були позбавлені паростків нової «буржуазної формації». Ці міркування О. Компан розвиває й обгрунтовує в інших працях.

Зокрема, вона тримається думки про появу початкових форм мануфактурного виробництва на українських землях ще у XVII ст. [5577] Відтак дослідниця наголошує, що початкові форми «капіталістичного виробництва» в Україні здебільшого були завуальовані «феодально-кріпосницькими відносинами» [5578]. О. Компан неодноразово висловлювала думку, що саме симбіоз «феодальних» і «буржуазних» елементів був причиною відсталості низки країн, зокрема Польщі, України, Росії, порівняно з західноєвропейськими обширами [5579].

З вивченням історії українського міста та пошуками паростків «нових» взаємин пов’язані і публікації О. Компан з обсягу спеціальних історичних дисциплін, зокрема стаття про ономастику. За свідченням О. Апанович, ця розвідка була написана під впливом спілкування з Ф. Шевченком [5580]. Останній був одним із засновників низки спеціалізованих українських наукових видань 1960-х років, зокрема збірника «Історичні джерела та їх використання».

У зазначеній праці О. Компан висловлює низку спостережень і міркувань про прізвища, які походять від означень знарядь виробництва, ремісничих спеціальностей, хатнього начиння, музичних інструментів, місцевостей, тварин, птахів, комах, рослин і дерев, частин людського тіла та його вад, соціального становища тощо [5581]. Крім того, авторка зупиняється на прізвищах, які вказують на людей іноетнічного походження чи вихідців з іншої місцевості.

Та особливу увагу О. Компан звертає на прізвища, які відображали тогочасні ремісничі практики. На її думку, «продумано виписані і згруповані прізвища ремісничого походження стають своєрідною виробничою енциклопедією» [5582]. Останні розглядаються істориком як самобутні свідчення тодішнього соціально-економічного життя. «Що може бути об’єктивнішого за ці свідчення! Хтось, колись, десь, невідомо за яких умов кинув слівце, яке мало під собою підстави. Минають роки, десятиріччя, сторіччя, а прізвище, назва населення, як пісня, живуть своїм життям, розкривають людям свій зміст, ті думки, настрої, переживання, що несли в грудях трудящі маси українського люду», – підкреслює дослідниця [5583].

Загалом розвідка про ономастику розкриває горизонт евристичного пошуку, який притаманний О. Компан як історику, що послуговується найрізноманітнішими джерелами. Водночас цей текст виказує її специфічну увагу до фактографічних подробиць, які вона тлумачить на широкому концептуальному тлі.

У такому ж сенсі варто розглядати і роботу О. Компан про українські словники XVI – XVII ст. як історичне джерело [5584]. Ця стаття демонструє цікаву особливість її стилю мислення, зокрема схильність дослідниці вибудовувати свої тексти навколо появи певної студії чи кількох праць. Причому авторські роздуми та міркування, висловлені принагідно, начебто з нагоди виходу у світ конкретної студії, не тільки вирізняються оригінальністю, а й сягають далеко поза її предметні і проблемні межі.

У випадку із вищезгаданою публікацією О. Компан приводом для її написання стало видання Інститутом мовознавства АН УРСР кількох українських словників XVI – XVII та кінця XVIII – початку ХІХ ст. За фаховою належністю, ця розвідка, на перший погляд, незаперечно належить до джерелознавчих студій. Утім, вступні думки авторки, котрі мають увести читача до предмета вивчення, несподівано порушують не тільки джерелознавчий, а більш широкий ракурс дослідницької проблематики, що демонструє видові риси рецензійної статті.

«Мова відбиває, здавалося би, невловимі риси характеру народу, особливості його світогляду, лад мислення, уподобання, одним словом, все те, що становить складний комплекс національної психіки. Питання про національну психіку в радянській науці досліджено дуже слабко. А втім без дослідження особливостей її неможливо розв’язати проблеми формування нації в цілому», – відзначає історик [5585].

Відтак читач, який сподівався одержати настанови утилітарного чи евристичного характеру, зокрема щодо інформативних або видових особливостей даного джерела, раптово опинявся перед концептуальними контекстами за межами, власне, джерелознавчої проблематики.

Зауважимо, що О. Компан все ж таки повертається до традиційної джерелознавчої канви. Вона розглядає інформаційні можливості словників як історичного джерела, висвітлює словниковий матеріал і його значення для тлумачень фактів з обсягу тогочасної науки, культури, господарства, друкарства тощо. Проте авторка залишає у рецензійній статті і загальну сюжетну лінію, яка репрезентує її концептуальні рефлексії. Наприклад, дослідниця критикує концепцію двомовності в історії українського народу та тримається думки, що «рідна мова для народних мас була умовою існування нації, зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення» [5586].

В іншому місці О. Компан висвітлює значення словесного матеріалу для характеристики соціально-економічного становища України доби пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу.

«В плині часу різні події і явища, згадки про них відходять у минуле, губляться у масі інших. Але слово, яке є синтезом пережитого народом, залишається, принаймні на сторінках старих словників, несучи в собі конденсат пережитого. Не слід забувати, що віддзеркалення в слові минулого по своїй формі не індиферентне до соціального середовища, з якого слово походить», – відмічає дослідниця [5587].

Цікавими видаються й її міркування стосовно проблеми історичного джерела, зокрема щодо ставлення вченого до нього. Свою думку вона формулює у стислому, майже афористичному вислові: «Історик просто мусить бути одночасно і відкривачем нових джерел, і їх популяризатором» [5588]. У певному сенсі цей пасаж кидає світло на авторське розуміння призначення історичної науки, зокрема її культурно-просвітницької функції.

Таким чином, стаття О. Компан містить два змістовних пласти – джерелознавчий та концептуальний. Звичайно, йдеться про концептуалізацію з позицій соціального та економічного детермінізму, але з виразним наголосом на національно-культурницьких аспектах, що інколи навіть виглядають самоцінними. Варто вказати й на видову самобутність зазначеної розвідки, котра синкретично поєднує риси джерелознавчої праці, рецензійної статті та елементи есе.

Більше того, для О. Компан як дослідниці властиве розмаїття наукових, громадських і культурних практик, які мають неабияке значення для представлення й осягнення її поглядів та світосприйняття. Скажімо, слід згадати про її практики музеєзнавця, а також активну діяльність на ниві охорони пам’яток історії та культури. Недаремно О. Апанович уважала, що у багатьох текстах О. Компан численні ретроспекції на теми культури та мистецтва пов’язані з її досвідом роботи як музейного працівника [5589]. Та у ставленні до фактографічного матеріалу О. Компан виступала не стільки як музеєзнавець, який переймається самоцінністю джерела, скільки як учений, котрий послугується мозаїкою фактів із культурної та мистецької минувшини, щоби збагнути сутність історичної доби.

Завдяки І. Сенченку О. Компан увійшла до самобутнього середовища київських інтелектуалів – письменників, митців, громадсько-культурних діячів. Я. Дзира згадував, що її записник ряснів незчисленними номерами телефонів багатьох приятелів і знайомих – істориків, письменників, журналістів, художників, музикантів, композиторів [5590]. Не випадково у приватному епістолярії О. Компан віднаходимо листівки від О. Гончара [5591] та І. Дзюби [5592]. Заразом О. Компан підтримувала взаємини з цілою низкою відомих учених, зокрема листувалася з Григорієм Зленком [5593], Ярославом Ісаєвичем [5594], Іваном Крип’якевичем [5595], Арнольдом Перковським [5596], Віктором Романовським [5597], Миколою Ткаченком [5598] та ін. Вона відіграла певну роль і у становленні на той час молодої дніпропетровської дослідниці, а нині відомого історика Г. Швидько [5599].

Зрештою, пієтет музейного працівника до залишків старовини сполучався у світобаченні О. Компан із громадською позицією українського інтелектуала тієї складної та суперечливої доби. У 1964 р. вона разом із мистецтвознавцем Г. Логвином та істориком і шевченкознавцем М. Ткаченком виступила з ініціативою підготувати узагальнюючу працю «Історія української культури» [5600].

О. Компан належала до ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури (УТОПІК). У грудні 1966 р. вона брала участь у роботі установчого з’їзду цієї громадської організації. Згодом дослідниця очолила секцію історії досоціалістичних формацій вищеназваного товариства, зокрема доклала чимало зусиль для забезпечення її функціонування [5601]. Водночас вона була одним із організаторів громадських акцій за збереження історичних пам’яток Подолу та Києво-Могилянської академії [5602].

На теренах УТОПІК О. Компан опікувалася не тільки науково-організаційними питаннями, а й готувала методичні розробки [5603], широко займалася популяризаторською та просвітницькою діяльністю. Приміром, у другій половині 1960-х – на початку 1970-х років вона була членом редакційної колегії щомісячного республіканського радіожурналу «Скарби України», неодноразово виступала на радіо та телебаченні [5604]. Крім того, О. Компан була близька до багатьох учасників руху шестидесятників. Вона робила грошові внески до неофіційного фонду взаємодопомоги, котрі розподілялися між родинами репресованих та тимчасово безробітними [5605].

Ймовірно, О. Компан прихильно сприймала культурно-просвітницьку орієнтацію на поліпшення, реформування радянського режиму, якої трималася значна частина шестидесятників. Адже схожа світоглядна орієнтація властива й самій дослідниці, що помітно у низці її праць, принаймні у спробах не стільки розширити, скільки модифікувати межі радянського наративу спираючись на переосмислення і нове прочитання праць «класиків».

У середині 1960-х років з’являється й низка публікацій О. Компан з обсягу теоретичних та методологічних проблем історичної науки. Ці праці відображали загальні тенденції, які відбувалися в радянському історіописанні, зокрема медієвістиці. За висловом російського історика-медієвіста А. Гуревича, у тогочасній соціогуманітаристиці розгорталася інтелектуальна хвиля під гаслом нового прочитання К. Маркса [5606]. У річищі означених тенденцій слід розглядати й кілька студій О. Компан, зокрема статтю «Порівняльно-історичний метод і всесвітньо-історичний аспект дослідження пізнього феодалізму».

У цій розвідці авторка згадуючи про закономірність та єдність всесвітнього історичного процесу, відзначає розмаїття і багатство конкретних форм, в яких він розгорається й побутує на теренах різних країн. Заразом вона виступає супроти штучного відокремлення історії слов’янських народів від світової та європейської історії. «Така ізоляція, – пише О. Компан, – виховує у молодого покоління почуття нігілізму до вітчизняної історії як історії нібито другорядної» [5607]. Ця констатація дозволяє дослідниці порушити питання про невмотивоване вилучення терміна «середньовіччя» з праць українських учених, зокрема вона наголошує на штучності такого підходу. «Як немає відокремленої історії народу, так немає й ізольованого факту або явища», – відзначає історик [5608].

Фактично вістря завуальованої критики О. Компан скероване супроти механічного детермінізму, який зводив багатоманітність історичного процесу до простих, завчених схем, насамперед сумнозвісної «формаційної п’ятичленки». Зокрема, дослідниця висловлюється супроти однобічного порівнювання у межах формальної аналогії, що здебільшого обмежувалося вертикальним зіставленням генетично пов’язаних між собою подій, явищ та процесів. Натомість вона обстоює думку про необхідність урізноманітнити дослідницький інструментарій з обсягу компаративістики за рахунок порівнювання не тільки у «вертикальному» (часовому), а і у «горизонтальному» (просторовому) зрізі історичного руху. На її думку, саме комбінація таких порівняльних запитів дає можливість ученому розрізнити форму і зміст історичних явищ [5609].

Зауважимо, що схожі думки про призначення порівняльно-історичного методу та його застосування стосовно «вертикальної» й «горизонтальної» поверхні минувшини споглядаємо у працях відомого російського історика І. Ковальченка [5610].

Спроби порівняльного зіставлення різних явищ і процесів з історії українських міст та їхніх західноєвропейських аналогів простежуємо у багатьох працях О. Компан. Цей компаративний підхід із «горизонтальним», точніше просторово-територіальним акцентуванням, скерований на виявлення сутнісних ознак світу історії, був уповні природним для дослідниці і є важливою складовою її стилю мислення. Влітку 1966 р. О. Компан готувала російськомовну версію розвідки про порівняльно-історичний метод для журналу «История СССР», про що свідчить її листування з редакцією зазначеного видання, зокрема з російським істориком О. Преображенським [5611]. Утім, цей намір так і не був реалізований.

Цікаві думки, які споріднені з роздумами О. Компан у статті про компаративний метод, викладені і в її брошурі «Єдність світового історичного процесу» (К., 1966). Останню працю навіть розглядають як історіософську студію [5612]. Специфічна особливість цього тексту полягає у рішучому поверненні авторки до концепту «точної» науки.

Зазвичай ідею «точного знання» на ниві соціогуманітаристики пов’язують із натуралістично-природничою програмою пізнання другої половини ХІХ – початку ХХ ст., передусім із настановами натуралістичного сцієнтизму, себто з вимогами доказового, аргументованого і навіть у чомусь прогностично зорієнтованого історичного письма. Відтак на теренах радянського історіописання теза про «точну» науку розглядалася як перейдений етап розвитку «буржуазної» науки, зокрема як своєрідне свідчення її неспроможності здобути «справжнє» наукове знання.

Проте О. Компан, хоч і наголошує, що «передові історики ніколи не переставали мріяти про точність своїх досліджень» [5613], але прагне сперти ідею «точного знання» на інші засади. Тож дослідниця зосереджує увагу на «діалектико-матеріалістичному методі», ба навіть на всесвітньому терені його застосування! Власне, вона обстоює тезу, що від кінця XV ст. великі географічні відкриття, технічні новації та світова торгівля спричинилися до творення всесвітнього зв’язку, себто справжньої всесвітньої історії [5614].

Отож О. Компан не тільки тримається думки про універсальність і всесвітній характер історичного досвіду, а й фактично постулює світовий масштаб та критерії його висвітлення і представлення щодо будь-якої національної історії, в т. ч. української минувшини. Причому історик потрактовує всесвітній характер історичного процесу з перспективи як просторово-територіальної, так і часової єдності [5615]. У певному розумінні ця концептуальна пропозиція нагадує теорію «єдиного процесу» М. Слабченка, котрий підкреслював спільність всесвітньої та всіх національних історій.

Зрештою О. Компан уважає, що «певний час можуть співіснувати різні соціально-економічні уклади – від первісно-общинного до соціалістичного» [5616]. Ба більше, авторка твердить, що у «світі одночасно існують всі відомі нам соціально-економічні формації» [5617]. Такий підхід звісно не суперечив постулатам «класиків», але переводив розгляд та репрезентацію проблеми «міжформаційних стиків» у зовсім іншу площину.

На цьому місці вповні логічно постає питання: де ж шукати «точне» знання на ниві історичної науки?

На перший погляд, пропозиція дослідниці видається доволі тривіальною, принаймні для теренів радянського історіописання – «закони» історичного розвитку й принцип історизму. Та О. Компан вносить низку суттєвих доповнень, які помітно змінюють звичний сенс «формаційної п’ятичленки». Зокрема, вона пише про «момент повторюваності в історії, без усвідомлення якого вона ніколи б не стала точною наукою» [5618]. Йдеться про «повторюваність» на грунті розмаїття «створюваних суспільством форм», хоч і об’єднаних матеріальними передумовами («спосіб виробництва» і т. п.) [5619].

Але наступна теза О. Компан бентежить ще більше, позаяк вона стверджує, що «визначити точні хронологічні формації або епохи неможливо» [5620]. Здавалося б, це твердження не тільки підважує, а й руйнує навіть саму ідею історії як «точної науки», оскільки ключові положення формаційної теорії набувають неабиякої релятивності. Чи можна за такого підходу взагалі ввести мову про якесь «точне знання»? Тим більше, що авторка висловлює думку про неможливість «точного» окреслення меж не тільки суспільно-економічної формації, а й навіть історичної доби?!

Натомість О. Компан уважає, що «точність» історії як науки варто дошукуватися у царині єдності та різноманітності форм, які побутують у всесвітньому процесі. Тому дослідниця тримається думки, що саме представлення певної доби національної історії у всесвітньому масштабі є тим універсальним засобом, який дозволить надати історії статусу «точної науки», себто допоможе розрізнити форми, зміст і сутність перетворень у світлі «єдиного» процесу. Недаремно вона зауважує, що «вилучення історії будь-якого народу з єдиного потоку суспільного розвитку мститься історикові, не дозволяє йому звести кінці з кінцями» [5621].

Таким чином, ідея «точної науки» фактично скеровується супроти традиційних, апріорних підходів радянського канону, які нав’язували одноманітне, накинуте «згори» представлення минувшини. О. Компан обстоює думку, що як «серед всього населення земної кулі не знайдеться двох абсолютно однакових людей, так і нема, і ніколи не було, двох абсолютних однакових суспільств» [5622].

Це розмаїття історичних форм О. Компан пропонує відображати за допомогою впровадження понять меншого рівня загальності, порівняно з суспільноекономічними формаціями, зокрема вона послугується терміном «епоха». «Подібно до формацій епоха містить у собі елементи, властиві лише їй, і поруч – елементи попереднього періоду, а також зародки майбутнього», – підсумовує авторка [5623]. В унісон сприймаються й її думки про неможливість т. зв. «чистого» походження будь-якого класу [5624], переплетіння радикального, революційного та еволюційного, реформістського в «єдиному потоці історії» [5625].

О. Компан навіть солідаризується з поглядами М. Покровського, котрий назвав феодалів XVIІ – XVIII ст. «новим дворянством» [5626]. Зауважимо, що критика і спростовування концепції «торгівельного капіталізму» М. Покровського перетворилися почасти на своєрідну ознаку «гарного тону», почасти на ритуальний елемент викладу у текстах радянських істориків післявоєнної доби.

Загалом «єдність» історичного процесу, насамперед культурного розвитку, тлумачилася О. Компан не з перспективи нав’язування «однорідного цілого», а у сенсі «єдності інтегральної» [5627]. Тому ідея «точного знання» на ниві історії пов’язувалася не з плеканням одноманітної чи однорідної репрезентації минувшини, а з її культурною диференціацією, хоч і з виразним матеріалістичним рефреном.

Цей підхід дозволяв розширити прокрустове ложе формаційної теорії за рахунок низки термінів. Останні мали відігравати певну інструментальну роль та продукувати ширші можливості для більш адекватного упорядкування великого фактографічного матеріалу, що не вкладався у догматичні межі радянських концептуальних схем. Співзвучні думки про введення таких понять до дослідницьких практик віднаходимо і у тогочасних працях відомих російських істориків М. Барга, Л. Баткіна, А. Гуревича, Б. Поршнєва та ін.

Втім, від загальних розумувань О. Компан переходить до проблем української історії, зокрема пропонує своєрідне ранжування й диференціацію поняття «епоха» відповідно до масштабу його вжитку та функціонального призначення – всесвітній і місцевий терени минувшини. Зокрема, вона висловлює думку про «епохи місцевого значення». «Думається, що ми можемо говорити про козацьку епоху в житті українського народу XVI – XVIII ст.», – зазначає дослідниця [5628]. Заразом вона констатує існування історичних епох всесвітнього масштабу: доба Відродження, промислового перевороту, буржуазно-демократичних революцій тощо. Такі епохи, вважає дослідниця, відображають розгортання універсального досвіду людства, дозволяють з’ясувати зміст історичних перетворень.

Отже, компаративне співвіднесення «епохи місцевого значення» з «всесвітньою добою» є одним із найпоширеніших методів в інструментарії О. Компан. Приміром, спираючись на «горизонтальну компаративістику» вона обгрунтовує тезу про «обуржуазнювання феодального класу» на українських теренах у добу пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів [5629].

Самобутнім прикладом вживання підходів з обсягу «точної науки» є стаття О. Компан «Кипень у «Казані історії»» видрукувана вже посмертно на сторінках журналу «Вітчизна» (1986. – № 9). Схоже, що цей текст, який є одним із найцікавіших у її творчій спадщині, виношувався і був написаний набагато раніше, ймовірно десь на початку 1970-х років, оскільки він тісно споріднений із проблематикою тодішніх студій. Імовірно, зазначена розвідка доопрацьовувалася, про що свідчать посилання на пізніші видання. Проте дослідниця не змогла опублікувати цю статтю у той час внаслідок усунення її з академічного життя та загальну ситуацію в українській соціогуманітаристиці 1970-х років.

Передусім, привертає увагу авторське формулювання проблеми: «чим була Запорізька Січ з погляду світової історії – випадковим, периферійним явищем чи закономірною ланкою світового процесу?» [5630]. Відтак цікаве й своєрідне явище української історії підноситься дослідницею до світового масштабу. Причому її евристичний запит до минувшини зорієнтований не на пошук матеріального детермінізму чи, принаймні, виразної господарської каузальності, а скерований до царини соціального мислення. Більше того, О. Компан підкреслює, хоч і з посиланням на «класиків», що на теренах історії побутує не тільки економічний фактор, а й низка інших чинників. «Не враховуючи цього, ми ризикуємо втратити ключ до розуміння складності історії, обернути живу плоть її на збирання прикладів та ілюстрацій», – відзначає історик [5631].

У широкому сенсі О. Компан прагнула осягнути феномен Запорозької Січі не стільки у світі речей та предметів чи матеріального виробництва, скільки у світі ідей – уявлень та образів. Власне, авторка вважала, що місце Запорозької Січі у світовій історії можливо пояснити лише тоді, коли вдасться висвітлити і представити всі «частки єдиної безперервної лінії розвитку соціального мислення низів суспільства в антиканонічному напрямі, але відповідно до історичної необхідності в більш і менш релігійній формі» [5632].

Зазначимо, що соціалістичні й інтернаціональні настанови посідали чільне місце у поглядах та світосприйнятті О. Компан. Вона була щиро переконана в тому, що ідея соціалізму закорінена у суспільному світогляді від найдавніших часів. «Початкове, наївне уявлення про соціалізм не мало родоначальника. Воно завжди існувало як природний елемент народного світогляду», – зауважує дослідниця [5633].

На думку О. Компан, самобутнім продуктом цього світогляду та соціального досвіду народу є ідея народоправства, зокрема народоправної чи християнської республіки. Вочевидь, вона прагнула використати для легітимації своїх роздумів відоме означення з «Хронологічних виписок» К. Маркса (Архив Маркса и Энгельса. – М., 1946. – Т. 8) про Запорозьку Січ як «християнську козацьку республіку». Ця теза «кочувала» у текстах більшості радянських істориків, які писали про низове козацтво.

Та О. Компан суттєво розширює й інакше тлумачить означення К. Маркса, котре розглядає як одну із можливих варіацій народоправства. До речі, терміном «народоправство» активно послуговувався М. Костомаров, а у 1920-ті роки – М. Слабченко. Зокрема, М. Костомаров також розглядав Запорозьку Січ як «християнську козацьку республіку». Можливо, саме завдяки конспектуванню студій М. Костомарова («Бунт Стеньки Разина», «Гетманство Выговского» та ін.) ця дефініція ввійшла і до «Хронологічних виписок» К. Маркса. Відтак споглядаємо несподівані паралелі у вживанні цього концепту у студіях М. Костомарова й О. Компан, хоч авторка безпосередньо не покликується на тексти свого попередника, проте згадує його у монографії про ранньомодерне місто [5634].

Водночас О. Компан тримається думки, що ідея народоправства має більш давнє походження, зокрема циркулювала ще у середовищі учасників плебейсько-народних війн XIV – XV ст. в Італії, Іспанії, Німеччині, Франції [5635]. Зокрема, вона стверджує, що

«новий період історії десь в XV – XVI ст. вніс в соціальну практику мас якісно нові риси… Спілкування і обмін досвідом позначилися на масштабах і організованості народних рухів. На місці відносно незначних, локальних, тією або іншою мірою стихійних повстань тепер не раз спалахували справжні війни, які перекидаються на сусідні села і міста» [5636].

З такої перспективи Запорозька Січ у тексті О. Компан постає як неодмінна частка «світового досвіду боротьби тяжко визискуваних і принижуваних низів суспільства» [5637]. Тому дослідниця прагне співвіднести, точніше ввести січовиків до загальноєвропейської соціальної та культурної історії, зокрема вставити Січ до своєрідного ланцюга «соціальних мікроорганізмів» пізнього середньовіччя і ранньомодерної доби. На її думку,

«Запорізька Січ, попри всю свою велич, як бачимо, не становила в історії людства і навіть Східної Європи явища виняткового. Вона природно вписалася в численні соціальні мікроорганізми – секти, общини, комуни навколишнього слов’янського і певною мірою романо-германського світу, породжені боротьбою з соціальною несправедливістю» [5638].

Заслугу козацтва О. Компан убачає в тому, що воно «більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю. Воно покладалося не на «попущення боже», не на милість всевишнього, а на власні сили, взаємопідтримку, вірність товариському обов’язку» [5639]. Саме з козацтвом дослідниця пов’язує плекання образу народного героя, котрий був взірцем для «антифеодальних рухів» XVIII – ХІХ ст., приміром Київської козаччини 1855 р.

Отож ідеал «точної науки», за версією О. Компан, досягався за рахунок формулювання відповідних порівняльних запитів, які дозволяють вписати / включити певну подію чи явище у річище світового історичного процесу. Тим паче, що пошукування аналогів дозволяє не тільки продемонструвати національну своєрідність явища, а й осягнути його справжній сенс у світовому масштабі. В одній із розвідок авторка пише про досить успішне вживання компаративістики у студіях німецького вченого М. Вебера [5640], а також про застосування порівняльно-історичного методу у роботах А. Тойнбі та М. Блока [5641].

На думку О. Компан, «порівняльно-історичний метод при правильному підході значною мірою обумовлює правильний відбір і наукову оцінку фактів. Здатність же орієнтуватися серед безмежного моря історичного матеріалу допомагає забезпечити розуміння єдності історичного процесу» [5642]. За спостереженням М. Брайчевського, історія України сприймалася дослідницею як елемент Ойкумени, до якої вона прагнула застосувати загальноісторичні закономірності [5643].

У світлі цього підходу компаративістика розглядалася як інструментарій «точної» історії, ідеал якої всіляко плекався О. Компан. Недаремно вона вживає метафоричний вираз про єдиний чи всесвітній «казан чарівниці-історії» (запозичений із листування «класиків»), у котрому народжується те чи інше явище. Та і вживання певного інструментарію вона пов’язує з відповідним «філософським світоглядом» [5644].

Прикметна риса світосприйняття О. Компан простежується у тому, що її ідеал «точного» знання на теренах історіописання сполучався з досить незвичайними поворотами авторського мислення, як-от емоційно-художні та гуманістичні виміри марксистської спадщини. Останні, здавалося б, не дуже пасують до її устремлінь, скерованих на пошуки «точного» інструментарію. Скажімо, дослідниця відзначає «дивовижну емоційність викладу Марксом і Енгельсом найскладніших філософських питань» [5645].

В іншій студії О. Компан зауважує:

«…ми звикли до строго математично точних формулювань основоположників наукового соціалізму. Ми знаємо, як багато вони доклали зусиль, щоб зробити наше мислення послідовно науковим.

Але ми часто забуваємо про емоційно-художнє, глибоке духовне багатство марксистської спадщини, те, без чого марксизм не був би марксизмом» [5646]. Водночас вона зосереджується на «емоційному сприйманні історичної дійсності» у текстах «класиків» [5647]. Таке акцентування авторки сприймається як заклик до іншого прочитання й потрактування марксизму. Відтак дослідниця наводить цілу низку прикладів, коли «класики» відгукувалися про історичні та культурні пам’ятки у пристрасному, піднесено-емоційному вигляді.

Ба більше, О. Компан прагне пов’язати марксистську спадщину з традиціями європейського гуманізму, себто надати марксизму гуманістичного сенсу!

«К. Маркс і Ф. Енгельс були гідними спадкоємцями і критичними інтерпретаторами кращої пори європейського гуманізму з його пильною увагою до людини. Вони безмежно збагатили саме поняття гуманізму, поставивши його на тверду основу економічної теорії» [5648].

О. Компан акцентує увагу на недолугості і навіть шкідливості ігнорування класичної спадщини, себто натякає на скептично-негативне ставлення до дожовтневої спадщини, котре повсюдно побутувало у наукових, освітніх та культурних практиках за радянської доби. Натомість дослідниця тримається думки про єдність і навіть інтегральний характер усієї культурної спадщини людства, незалежно від часу та просторових обширів її творення. Вона наголошує на згубності вибіркового сприйняття на полі культури.

«В світлі марксистсько-ленінського вчення є потреба усвідомлення наукової цінності культурної спадщини всіх періодів історії, від найдавніших часів до наших днів. Замовчування якоїсь з частин історії було б обкраданням самих себе, і не лише себе, але й людства в цілому, оскільки ізольованих історій не існує, і вітчизняна історія становить частину всесвітньої», – підкреслює історик [5649].

В аналогічному сенсі сприймаються й розумування О. Компан на ниві історії мистецтва. Зокрема, рецензуючи книжку відомого мистецтвознавця і художника П. Білецького вона відзначає, що «історія українського портрету є часткою історії світового живопису, і насамперед слов’янського» [5650].

Ці зауваги не тільки виказують важливу роль музеєзнавчих і культурницьких практик у творчості О. Компан, а й демонструють її досить складну та багатоманітну рецепцію марксизму. З одного боку, провідний рефрен її текстів безперечно пов’язаний із пошуками «ранньокапіталістичних» взаємин на українських землях, що продукує виключну увагу до соціально-економічних форм і взаємин. Однак, з другого боку, приземлений і матеріалістичний світ господарських та соціальних відносин дивовижним чином сполучався у розвідках О. Компан із вишуканими мистецькими образами й культурними вартостями.

Не випадково сучасні історики відзначають побутування антропологічного чинника у її текстах, зокрема у працях з численними урбаністичними сюжетами [5651].

Порівняльно-історичний метод, хоч і у відмінних контекстах, О. Компан уживала і в інших студіях. Зокрема, в одній із праць вона висловила думку, що цей метод продукує широкі можливості для вирішення найскладніших проблем [5652]. Але авторка не обмежувала свої компаративні запити виключно просторово-територіальною сферою, а й вживали їх у сфері мистецтва і культури. Приміром, варто згадати її рецензійну статтю «Український ренесанс. Роздуми історика над проблемами мистецтвознавства», написану як відгук на появу перших двох томів «Історії українського мистецтва» (К., 1966 – 1967).

У зазначеній розвідці О. Компан вказує на наявність елементів ренесансу в українській культурі та мистецтві XVI – XVIII ст.

«Результати такого осягнення фактичного матеріалу з культурного життя України XVI – першої половини XVII ст. приголомшують своєю несподіваністю. Перед нами повнокровне, яскраве торжество українського відродження. Досі в працях істориків навіть не побутував термін «відродження». Віднині перед нами ставиться завдання висвітлити історію не лише відродження, а й передвідродження, так чітко окресленого на прикладах образотворчого мистецтва авторами другого тому», – відзначає дослідниця [5653].

Така констатація дозволила О. Компан висунути тезу про побутування в українській минувшині не тільки ренесансу, себто культурно-мистецьких елементів «капіталістичної надбудови» за тогочасною термінологією, а й соціально-економічного «базису». М. Брайчевський схарактеризував таке застосування компаративного методу як теоретичну інверсію [5654]. Проте О. Компан не обмежується цими спостереженнями. Більше того, дослідниця тримається думки про необхідність повернення до терміна «середньовіччя», який майже зник із «паралельного» наративу 1950-х – 1960-х років [5655].

Рецензійна стаття «Український ренесанс» викликала неабиякий розголос не тільки серед читачів «Літературної України», а й у республіканських партійних колах. Почасти про обставини, пов’язані з цією публікацією, довідуємося з листа О. Компан від 6 вересня 1971 р. до вищезгаданого В. Півторадні:

«Колись я написала в «Літ. Газету» статтю «Український ренесанс». Секретар ЦК Скаба наказав мене зняти з роботи за неї. І от в розпал події приїхала Апанович Ол[ена] Мих[айлівна] з Чернігова і каже, що познайомилась там з Півторадні і той дуже добре говорив про злосчастну статтю. На другий день я одержала листи з Львова і Харкова і теж з добрим словом. Але Ви поклали початок. Потім за мене вступився Бажан, якому також стаття сподобалася, і я залишилася на роботі. Мене тоді рік травили і я всі деталі переживань добре пам’ятаю» [5656].

Зауважимо, що О. Компан відводила порівняльно-історичному методу більш поважну роль, аніж звичайному дослідницькому інструментарію. Компаративістика з обсягу «горизонтального» (просторового) зрізу глобальної формаційної локалізації у її студіях поступово перетворюється на спосіб інтелектуальної легітимації низки ключових понять, зокрема їхнього повернення до республіканської історії. Звідси й походять її спроби співвіднести українську минувшину з європейською та світовою історією, хоч і у світлі викривленої марксистсько-ленінської концептуалізації.

Загалом тексти О. Компан виявляють доволі креативне ставлення до спадщини «класиків». Наприклад, одна з її праць, присвячена висвітленню поглядів В. Леніна щодо феодального суспільства, розпочинається з такої тези: «Жодна теорія не може автоматично забезпечити правильне розуміння всіма того чи іншого питання» [5657].

Зрештою, універсалістська, наднаціональна, всесвітня спрямованість формаційної теорії використовувалася дослідницею не стільки для схематизації українського історичного процесу, скільки для введення понять менш високого рівня загальності. Останні були більш адекватними для тлумачення фактографічного матеріалу з української минувшини пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів. Заразом такі дефініції мали стати своєрідними «опорними» точками (передвідродження, відродження, реформація, козацька доба) в оновлені республіканського наративу.

Таким чином, концептуальна пропозиція О. Компан була спрямована на своєрідну «модернізацію» канону, себто на визнання самобутності регіональних, локальних процесів, явищ і навіть окремих епох «місцевого значення» на всесвітньому чи європейському тлі, у т. ч. з обсягу республіканської минувшини.

Оригінальні для свого часу думки представлені і у розвідці О. Компан «Проблеми українського середньовіччя», яку історик М. Ждан розглядав як програмну [5658]. За свідченням О. Апанович, цю статтю дослідниця написала на прохання Ф. Шевченка [5659], котрий чудово усвідомлював її творчий потенціал та можливості.

У цій публікації О. Компан прагне не тільки обгрунтувати необхідність повернення поняття «середньовіччя» до широкого вжитку, а й окреслює конструктивні підходи щодо його змістовного наповнення [5660]. На її думку,

«визначення хронологічних меж в розвитку середньовічної історії на Україні, як і в будь-якій іншій країні, може дати тільки історико-порівняльний аналіз найважливіших фактів економічного, політичного і культурного життя України та інших європейських країн. Тільки на тлі праці єдиного історичного механізму і можна побачити реальну дію його деталей» [5661].

Наведена заувага однозначно конфронтувала з аксіоматичним постулатом радянського канону, за яким феодалізму відводився майже тисячолітній проміжок історичного часу.

«Потрібно знайти місце українського середньовіччя в загальному історичному процесі», – підкреслює О. Компан [5662]. Заразом історик звертає увагу на «уповільненість соціально-економічного розвитку і наявність численних середньовічних пережитків» на українських теренах, що зумовили «невиразність соціально-економічних граней» між середніми віками та новим часом [5663]. Відтак авторка порушує проблему т. зв. «міжформаційних стиків» із перспективи української минувшини.

Та О. Компан не зупиняється лише на соціально-економічних проблемах українського середньовіччя, а й наголошує на необхідності студіювання культурних вимірів, ба навіть культурного середовища українців та їхніх предків [5664]. Її сучасниця – нині відомий історик З. Хижняк зауважила, що дослідниця сприймала українську культуру у координатах європейського простору [5665].

Низку цікавих спостережень О. Компан запропонувала з обсягу історії різних станів, верств та прошарків українського суспільства. Зокрема, вона висловлює думку про пов’язаність соціально-економічного становища міщанства та його паліативної ролі у тогочасному міському житті з розвоєм українського козацтва. Більше того, дослідниця вважає, що

«з’ясуванню деяких складних питань з історії українських міст допоможе докладне вивчення процесу формування такої своєрідної соціальної категорії, як козацтво, оскільки останнє в якійсь мірі виконувало ту ж саму місію в розвитку економіки, що й міста» [5666].

Відзначимо, що на початку 1970-х років О. Компан дедалі частіше порушує різноманітну проблематику з історії козацтва, зокрема у зв’язку з вивченням ранньомодерних українських міст. Скажімо, в одній із праць вона вказує на неабияке значення існування такої «віддушини» в історії України як запорозькі степи, які стали місцем зосередження втікачів із різних земель Речі Посполитої [5667]. Такі зауваги щодо козацтва та його ролі в українській історії варто розглядати у світлі її наукових зацікавлень. Але реалізувати низку своїх задумів і планів дослідниці так і не вдалося.

О. Компан виявляла неабияку зацікавленість до спадщини та долі своїх колег-істориків, які були репресовані радянським режимом та призабуті сучасниками. За свідченням С. Білоконя, до її читацького репертуару входила діаспорна антологія «Розстріляне відродження», укладена Ю. Лавріненком [5668]. Вочевидь, давалася взнаки її складна і трагічна родинна історія, в якій навічно закарбувалася пам’ять про сталінські репресії. Заразом не варто забувати й про наукові інтенції, що спонукали до вивчення та переосмислення спадщини своїх попередників.

Про такі устремління О. Компан свідчить її листування з Миколою Суслопаровим – бібліографом та чудовим знавцем класичних мов. Із цих епістолярних матеріалів довідуємося про зацікавлення дослідницею постатями Наталії Мірзи-Авак’янц [5669] та Пилипа Клименка. Саме М. Суслопаров повідомив О. Компан точну дату народження П. Клименка – 6 листопада 1887 р. [5670] Зазначимо, що інтерес О. Компан до Н. Мірзи-Авак’янц умотивувався порівняльними сюжетами студій цієї дослідниці. Приміром, відому працю Н. Мірзи-Авак’янц «Історія України у зв’язку з історією Західної Європи» (Харків, 1929. – Ч. 1) авторка згадувала у своїх текстах [5671].

О. Компан у співавторстві з М. Суслопаровим опублікувала невеличку ювілейну розвідку, присвячену П. Клименку [5672]. М. Суслопаров у листі від 2 листопада 1967 р. до О. Компан так прокоментував появу їхньої спільної публікації:

««Український історичний журнал» № 7 за 1967 рік я придбав і, розгорнувши на стор. 139, як колись Папа Римський вигукнув: «Hic est digitus Dei» [лат. Тут перст Божий. – Авт.]. Ви мене витягнули з небуття. Велике Вам спасибі!» [5673].

Водночас дослідниця зустрічалася у Москві з О. Барановичем – автором низки студій із соціально-економічної історії XVI – XVIII ст. та російським істориком В. Яцунським – одним із найвідоміших тогочасних дослідників генезису капіталізму у Росії.

Слід згадати й про О. Компан як рецензентку, позаяк цей вид наукових публікацій значною мірою розкриває її талант дослідниці, зокрема широке концептуальне мислення, здатність побачити самобутні аспекти рецензованої праці, які торують шлях до несподіваних, оригінальних висновків, припущень та узагальнень. Ці риси стилю мислення О. Компан яскраво виявилися у рецензійній статті «Український ренесанс» та низці інших рецензій [5674].

У рецензії на монографію Р. Іванової про М. Драгоманова історик відзначає найважливіший аспект зазначеної праці – спробу виробити новітні критерії стосовно оцінки цієї складної й суперечливої постаті.

«В книжці висвітлено найістотніше й найсталіше в його діяльності, хоча зробити це було нелегко, – наголошує рецензентка, – враховуючи попередні надто вже категоричні оцінки. Спадщина М. П. Драгоманова надзвичайно оригінальна, багатопланова, хоча не позбавлена суперечностей» [5675].

Цікаві міркування висловлені і у рецензії О. Компан на відому студію О. Апанович про українські збройні сили XVIII ст. [5676] Причому О. Компан подала не комплементарний погляд на монографію своєї подруги, а запропонувала власне бачення проблеми. Зокрема, вона обстоює думку, що

«ліквідація певної незалежності, своєрідної структури і виборності керівництва в козацькому війську відбувалась у зв’язку і на тлі зради інтересів українського народу старшиною, поступової ліквідації української автономії російським царизмом. Різні реформи і реорганізації, що провадились царським урядом у цьому напрямі, викликали тривогу і незадоволення не лише козацького населення України, але й всього народу, оскільки всіх страшили наслідки повного підпорядкування України царській адміністрації» [5677].

Ця рецензія містить і цікавий пасаж стосовно української державності за часів середньовіччя та ранньомодерної доби. Причому останній подається як своєрідна критика тези О. Апанович про початок формування збройних сил України у XIV ст.

«З таким твердженням погодитися важко. – відзначає О. Компан. – Адже вже в Галицько-Волинському князівстві, яке виникло наприкінці ХІІ ст. і було першим етапом у формуванні української державності, існували свої збройні сили» [5678].

Ця думка певною мірою перегукується з відомими поглядами істориків першої третини ХХ ст. (С. Томашівський та ін.) про початки формування української державності. Крім того, рецензентка відзначає вдале висвітлення й оцінку колоніальної політики царизму на українських обширах, які представлені у монографії О. Апанович [5679].

Талант О. Компан як рецензента досить точно помітив та прокоментував її чоловік – Іван Сенченко, який уважно читав усі рукописи своєї дружини. Зокрема, він так відгукнувся про її рецензію на студію З. Млинарського та А. Сліша у листі від 30 червня 1957 р.:

«…коли я читав твої перші начерки, то мені здавалося, що рецензія по-науковому суха, а тепер із здивуванням помітив, що крізь неї, як зелень крізь щілини в дерев’яних тротуарах, пробивається пристрасна душа, благородне серце. І мені було дуже приємно відзначити, відчути і уяснити для себе; значить ти і в літературі така, як у житті – багатогранна і блискуча» [5680].

Зауважимо, що у низці рецензій О. Компан повсякчас акцентується увага на розширенні товарно-грошових відносин та появі нових господарських і торгівельних форм [5681]. Наприклад, у рецензії, присвяченій збірці статей російських істориків, вона відзначає слушність спостережень низки вчених про поширення найманої праці у XVII ст., зокрема констатує, що і на тодішніх українських землях це явище не було випадковим [5682].

Зазвичай О. Компан відзначала й коментувала індивідуальні риси окремих дослідників, які виявилися в їхніх текстах. Скажімо, у рецензії на монографію Я. Кіся вона пише про його дослідницьку інтуїцію у царині архівної та джерелознавчої евристики, що дозволила нагромадити чимало дуже цікавих фактів [5683]. Доволі точно рецензентка вловила і схарактеризувала спосіб викладу Г. Логвина, котрий метафорично означила як «боротьбу за художні ідеали» у культурному житті [5684]. Слушною виглядає й її думка про виняткову сумлінність та скрупульозність тексту П. Федоренка – історика зі школи М. Грушевського, котрого реабілітували 1959 р. Зокрема, О. Компан відзначила, що виклад продукує низку підтекстів і недомовленостей, хоч рецензентка (можливо, редактор!?) замаскувала ці роздуми різким випадом супроти «зрадника» О. Оглоблина та його висновків про мануфактуру в Україні [5685].

Водночас О. Компан достатньо відверто висловлювалася щодо певних тез чи висновків відомих наукових авторитетів. У рецензії на книжку В. Голобуцького про чорноморське козацтво дослідниця наголосила на абсурдності й алогічності авторських нарікань на відсутність пролетаріату у XVIII cт. [5686]

У низці рецензійних заміток О. Компан віднаходимо потвердження її припущень і роздумів, висловлених у попередніх публікаціях. Зокрема, у рецензії на вищезгадану книгу П. Білецького відзначається, що «сьогодні ми вже маємо підстави говорити не лише про український гуманізм епохи Відродження, а гуманізм епохи передвідродження, тобто XIV ст.» [5687]. Певна річ, ця впевненість дослідниці спиралася на її студії з історії української культури, котрими вона переймалася у другій половині 1960-х років. На той час вона опрацьовувала монографію «Культура України в другій половині XVI – першій половині XVIІ» (7 др.арк.), котра світу так і не побачила [5688].

Зрештою, погляди О. Компан щодо репрезентації української історії у межах радянського канону були вельми критичними. В одному з інформаційних повідомлень КДБ УРСР подається досить промовистий переказ її приватної розмови з колегами стосовно висвітлення й розробки української історії на теренах республіканського наративу.

«Історія України у нас викладається в багатьох питаннях неправдиво, боязко. Неправильно висвітлюється історична роль Київської Русі, як початкового пункту історії України. Боротьба за створення самостійної української держави в 17 сторіччі, підміняється «возз’єднанням» з Московською державою. Економіка і культура України ХVІІ століття, незважаючи на утиски панської Польщі, були вищими, ніж у Москві. У численних українських містах з’явилося бюргерство. Козацтво сприяло розвитку вільного некріпосницького землеробства. Запорозька Січ була не тільки військовою твердинею, але й величезним важелем економічного розвитку. Насильницька колоніальна політика російського царизму всіляко вибілюється, змащується вазеліном. По суті історія України кастрована. Український національно-визвольний рух 2-ої половини ХІХ та початку ХХ століття бояться вивчати – як би чого не вийшло», – відзначалося в інформаційному зведенні від 1 липня 1972 р. [5689]

Ця інформація доволі добре відображає інтелектуальні настрої й устремління О. Компан.

Варто вказати і на особливу роль українського шару в її світобаченні та історичних поглядах. Переконаний інтернаціоналіст О. Компан не тільки вважала себе українським істориком, а й демонструвала це у своїх численних працях. Зокрема, в особових листках з обліку кадрів дослідниця у графі національність ідентифікувала себе як українка [5690], хоча, за свідченням рідних та коле, була польсько-російського походження [5691]. Почасти цей захід можемо розглядати як захисну реакцію особи, родина якої пройшла крізь страшне горнило сталінських репресій. Утім, у даному випадку скоріше йдеться про усвідомлений культурний вибір О. Компан, яка інтенсивно працювала у царині історії України, підтримувала зв’язки з багатьма українськими інтелектуалами, переймалася проблемами охорони пам’яток історії та культури рідного краю.

Академічна кар’єра О. Компан була перервана 1972 р. У січні 1972 р. у Києві та Львові розпочалася нова хвиля репресій супроти українських інакодумців. Логічним продовженням заходів, скерованих на боротьбу з самвидавом та дисидентами, стала кампанія з чисток академічних інститутів від політично неблагонадійних осіб. 12 вересня 1972 р. О. Компан звільнили з Інституту історії АН УРСР за наказом № 152.

Це рішення спиралося на Постанову Бюро Президії АН УРСР за № 294 від 31 липня 1972 р. «Про дальше вдосконалення тематичної спрямованості науководослідної роботи, структури та кадрового складу установ Секції суспільних наук АН УРСР», зокрема нібито вмотивовувалося потребою чотирьохвідсоткового скорочення бюджетного фонду заробітної плати [5692]. На заваді цьому «плановому скороченню» не стало й попереднє рішення Вченої ради Інституту історії АН УРСР від 12 березня 1969 р. та Постанова Бюро відділення економіки, історії, філософії та права АН УРСР від 11 квітня того ж року, за якими О. Компан була затверджена на посаді старшого наукового співробітника терміном на п’ять років [5693].

Окрім О. Компан «скоротили» й інших відомих істориків – О. Апанович та Я. Дзиру. Така ж доля спіткала понад 60 науковців з інших інститутів [5694]. Відголос про звільнення О. Компан та її колег із академічних установ потрапив на сторінки самвидаву, а згодом до діаспорної преси [5695]. У березні 1973 р. про О. Компан згадали як про рецензента «Київської старовини» (К., 1972) у постанові Президії АН УРСР, в якій дослідницю разом із Ф. Шевченком звинуватили у «серйозних методологічних хибах» цього щорічника [5696]. Відтоді О. Компан була фактично усунута від наукової діяльності, зокрема не могла друкуватися у наукових виданнях. Її поодинокі публікації після 1972 р. лише зрідка з’являлися у періодичній пресі, зокрема на сторінках варшавського «Нашого слова», «Вітчизни» та «Літературної України».

Загалом історичні погляди та світобачення О. Компан спиралися на марксистське підгрунтя. Та це не був вульгаризований марксизм у його радянській ерзац-версії, а скоріше спроба його прочитання у національно-культурницькому дусі. Відтак дослідниця прагнула хоча б частково модифікувати радянський канон, зокрема його жорстку детермінованість, яка накидала апріорні схеми. Приміром, вона намагалася ввести до республіканського наративу історію українського міщанства пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів. Більше того, О. Компан прагнула включити саме українське середньовіччя до загальноєвропейського процесу.

Звідси походять її концептуальні й інструментальні пропозиції – відновити застосування термінів «передвідродження», «відродження» («ренесанс»), «реформація», «контрреформація», «середні віки», вживання компаративістики з просторово-територіальним рефреном, зокрема понятійної сув’язі всесвітня / місцева історична доба, оригінальні розробки проблеми «міжформаційних» стиків на фактографічному матеріалі з минувшини українських міст, теза про симбіоз середньовічного міста та села, думки про схожі функції міста й козацтва у господарському житті, сплетіння «феодальних» та «ранньокапіталістичних» форм в економічному процесі на теренах України і Росії тощо.

За ідеалом науковості, О. Компан була зорієнтована на сцієнтичний тип науково-історичних знань, що спирався на міцний соціологічний каркас, який зумовлював магістральні лінії соціально-економічної мотивації класів, станів, прошарків, верств, груп та інших спільнот. Не випадково один з її виступів на радіо називався «Історія – точна наука» [5697].

Зауважимо, що цю формулу неодноразово споглядаємо як у її наукових текстах [5698], так і приватному листуванні. У цьому розумінні погляди О. Компан істотно відрізняються від підходів Ф. Шевченка, котрий здебільшого представляв історичне знання у вигляді низки можливостей або ймовірностей, хоч публічно повсякчас декларував його детерміністський / закономірний характер. В одній із розвідок Ф. Шевченко навіть зауважив, що «історія наука неточна» [5699].

Втім, домінація соціально-економічних чинників у текстах О. Компан почасти врівноважувалася неабиякою увагою до мистецтва та культури, що суттєво урізноманітнювало її історичне письмо. Тим більше, що дослідниця поділяла візію про ренесансно-барокову підоснову ранньомодерної української культури, котра у різних, часто-густо суперечливих та покручених варіаціях циркулювала у текстах низки гуманітаріїв в УРСР, хоч, вірогідно, була запозичена з писань західних і діаспорних інтелектуалів, зокрема зі студій Д. Чижевського.

Такі погляди та світобачення певною мірою постали під впливом українських шестидесятників, до яких була близька О. Компан. Але не варто забувати й впливів І. Сенченка – інтелектуала, що сформувався за доби революційного романтизму 1920-х років. Окрім того, слід згадати і про праці марксистівревізіоністів, які ввійшли до неодмінного книжкового репертуару низки шестидесятників. За свідченням її колег, зокрема Я. Дзири, О. Компан із захопленням читала ревізіоністські праці М. Джіласа, П. Тольятті, а також польських, чеських, угорських комуністів-ревізіоністів [5700].

Це було досить поширене чтиво у 1960-х роках. Скажімо, 1968 р. за втрату «політичної пильності» (за недонесення на колегу, який читав відому книгу югославського комуніста М. Джіласа – «Новий клас») був виключений із КПРС та звільнений із роботи у Ленінградському державному університеті російський історик і шевченкознавець Ю. Марголіс, з яким підтримував тісні стосунки Ф. Шевченко.

Отож дослідницькі інтенції О. Компан, зорієнтовані на переосмислення марксизму, принаймні його вульгаризованої радянської варіації, у національно-культурному та гуманістичному сенсі, спиралися на досить різноманітні інтелектуальні й культурні складові. Видається, що саме багатошаровість світосприйняття і поглядів дослідниці спричинилася до її різновекторних спроб на ниві модернізації радянського канону.

Відзначимо, що модернізаційні потуги О. Компан були скеровані, з одного боку, на включення республіканського наративу до загальноєвропейських контекстів, хоч і у світлі марксистських постулатів. Власне, переосмислення спадщини «класиків» і виплекало ідею «точної» науки, що спиралася на тотальне вживання компаративного інструментарію. Проте, з другого боку, вона прагнула ввести культурницькі та мистецькі ракурси у традиційну формаційну і класову репрезентацію історії України. Відтак її дослідницькі устремління й культурознавчі експерименти продукували очевидні суперечності з нівелюючими настановами щодо конструювання радянського великого тексту, котрі вихолощували національно-культурне розмаїття.

Ймовірно, саме подолання цих кричущих світоглядних суперечностей (недаремно її близькі згадували як тяжко авторка виношувала і писала свої тексти!) підштовхувало О. Компан до нового прочитання марксизму з наголосом на його гуманістичних і навіть культурознавчих вимірах. Ці суперечності повсякчас виявлялися не тільки у її дослідницьких, а й громадських практиках. Наприклад, вона була переконаним і навіть безкомпромісним інтернаціоналістом, але водночас із прихильністю ставилася до учасників дисидентського руху, зокрема неодноразово допомагала репресованим особам. Зрештою, О. Компан як і Ф. Шевченко, щиро вважала себе українським і, заразом, радянським інтелектуалом, що спричиняло як складні творчі колізії, так і креативні повороти думки, котрі й дотепер неоцінені повною мірою.

Примітки

5497. Брайчевський М. Розум у пустелі бездуховності [О. Компан] // Старожитності. – 1993. – № 3/4. – С. 30.

5498. Апанович О. Спогади про видатну вчену і незвичайну особистість // Історик Олена Компан: Матеріали до біографії / Упоряд. Я. Компан. – К., 2007. – C. 422.

5499. Особова справа Компан Олени Станіславівни // НА ІІУ. – Ф. 1. – Оп. 1-л. – Спр. 866. – Арк. 36 – 36 зв., 91 – 91 зв.

5500. Компан Я. Взірець мого життя // Історик Олена Компан… – С. 444.

5501. «Зрадники мені не подобаються»… – С. 345.

5502. Єфремов С. О. Щоденники, 1923 – 1929. – К., 1997. – С. 735.

5503. Сенченко І. Автобіографія // Єгорова Л., Павловський В., Чепіга Я. Боротьба та будівництво. Рухома хрестоматія української сучасної літератури. – [Х.], 1928. – Т. 1, вип. 3: Радянський лад на селі. – С. 116.

5504. Півторадні В. І. Шлях до Червонограда [авторизований машинопис 1972 р. із правками літ. редактора «Літературної України»] // ІР НБУВ. – Ф. 274. – Спр. 255. – Арк. 1.

5505. Стенограмма совещания по вопросам истории Украины, состоявшегося при отделе пропаганды и агитации ЦК КП(б)У (10, 17 марта 1945 г.) [машинопис] // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 1652. – Арк. 31.

5506. Там само. – Арк. 28 – 29.

5507. Дзира Я. Чверть століття поруч // Історик Олена Компан… – С. 451.

5508. Апанович О. Спогади про видатну вчену… – С. 427.

5509. Особова справа Компан Олени Станіславівни. – Арк. 83.

5510. Компан Є. С. З історії району великих будов комунізму на півдні України (ХІХ ст.) // Вісник АН УРСР. – 1951. – № 6. – С. 59 – 68; Компан О. С. До питання про формування пролетаріату залізорудної промисловості Криворіжжя (1880 – 1900 рр.) // НЗІІ. – К., 1953. – Т. 5. – С. 137 – 155.

5511. Її ж. До питання про формування пролетаріату… – С. 137 – 138.

5512. Там само. – С. 144 – 145, 148 – 151.

5513. Компан О. Вплив визвольної війни українського народу на розвиток антифеодального руху в Польщі. – К., 1954. – 46 с.; Її ж. Значення визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. для визвольної боротьби в Білорусії і антифеодальних рухів у Польщі // Історичне значення возз’єднання України з Росією / Відп. ред. О. К. Касименко. – К., 1954. – С. 90 – 116.

5514. Її ж. Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648 – 1654 рр. / Ред. І. О. Гуржій. – К., 1954. – С. 7 – 10.

5515. Там само. – С. 8.

5516. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка… // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 539; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 23.

5517. Компан О. Участь міського населення… – С. 51.

5518. Там само. – С. 62.

5519. Компан О. Вплив визвольної війни українського народу… – С. 10 – 11, 14.

5520. Її ж. Участь міського населення у визвольній війні 1648 – 1654 рр. // Книга для читання з Історії Української РСР з найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. / За ред. І. О. Гуржія. – К., 1960. – С. 103.

5521. Алексеева Г. Д. Историческая наука в России. Идеология. Политика (60 – 80-е годы ХХ века). – М., 2003. – С. 42.

5522. Компан О. С., Скляренко Є. М. Книги з історії Львова. Рец. на вид.: Нариси історії Львова (1256 – 1956). – Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1956. – 440 с.; Історія Львова. Короткий нарис. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1956. – 294 с. // Вісник АН УРСР. – 1957. – № 8. – С. 71.

5523. Компан О. С. Творчість Климентія Зинов’єва як одне з джерел вивчення історії Лівобережної України другої половини XVII і початку XVIII ст. // НЗІІ. – К., 1957. – Т. 9. – С. 254.

5524. Там само. – С. 263, 266.

5525. Там само. – С. 265 – 266.

5526. Там само. – С. 268.

5527. Компан О. На поклик альбатросів // ЛУ. – 1986, 31 лип. – № 31. – С. 7.

5528. Її ж. На шляху у світове та вічне // Історик Олена Компан… – С. 401.

5529. Шевченко Ф. Зауваження на статтю Компан О. С. – «Творчість Климентія Зинов’єва як джерело вивчення Лівобережної України другої половини XVII – початку XVIII cт.» [машинопис із правками; м. Київ, 7 серп. 1956 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 510. – Арк. 1.

5530. Там само. – Арк. 2.

5531. Там само. – Арк. 2.

5532. Там само. – Арк. 3.

5533. Протокол № 9 засідання Відділу історії феодалізму… – Арк. 17.

5534. Там само. – Арк. 18 – 19.

5535. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 29 – 32.

5536. Протокол № 9 засідання Відділу історії феодалізму… – Арк. 19.

5537. Там само. – Арк. 19 – 20.

5538. Компан О. С. Міста України в другій половині ХVII ст. / Відп. ред. М. І. Марченко. – К., 1963. – С. 116 – 117.

5539. Там само. – С. 148.

5540. Компан О. С. До питання по заселеність України в XVII ст. // УІЖ. – 1960. – № 1. – С. 65 – 77.

5541. Її ж. Демографія в історичному атласі // УІЖ. – 1965. – № 11. – С. 111 – 112.

5542. Особова справа Компан Олени Станіславівни. – Арк. 51; Листи Сенченка І. Ю. до Компан О. С. [машинопис та автограф; 1957 – 1967 рр.] // ЦДАМЛМ. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 37. – Арк. 7зв.; Санцевич А. В., Комаренко Н. В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР. 1936 – 1986 гг. / Под ред. Ю. Ю. Кондуфора. – К., 1986. – С. 102.

5543. Компан О. С. Міста України… – С. 43.

5544. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 9.

5545. Компан О. С. Міста України… – С. 73, 377.

5546. Там само. – С. 74 – 75.

5547. Там само. – С. 377.

5548. Там само. – С. 378.

5549. Там само. – С. 105.

5550. Там само. – С. 382, 384 – 385.

5551. Там само. – С. 174.

5552. Там само. – С. 232.

5553. Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI в. / Отв. ред. В. А. Смолий. – К., 1989. – С. 101.

5554. Компан О. С. Міста України… – С. 382 – 383.

5555. Там само. – С. 330.

5556. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 408.

5557. Компан О. С. Міста України в другій половині ХVII ст. – С. 139.

5558. Там само. – С. 140.

5559. Бойко І. Д. До питання про державність українського народу в період феодалізму // УІЖ. – 1968. – № 8. – С. 32.

5560. Компан О. С., Сенченко І. Ю. – Півторадні В. І. [листівка; м. Київ, 26 груд. 1967 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 274. – Спр. 1555. – Арк. 1.

5561. Компан Е. С. Рец. на кн.: Маркина В. А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII века. – К.: Изд. Киевского ун-та, 1961. – 223 с. // ИСССР. – 1964. – № 1. – С. 174.

5562. Гроссман Ю. М., Инкин В. Ф., Похилевич Д. Л. Рец. на кн.: Маркина В. А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII века. – К.: Изд. Киевского ун-та, 1961. – 223 с. // Там же. – С. 178.

5563. Листи Сенченка І. Ю. до Компан О. С… – Арк. 11.

5564. Переход от феодализма к капитализму в России: Материалы всесоюзной дискуссии / Отв. ред. В. И. Шунков. – М., 1969. – С. 249 – 253.

5565. Там же. – С. 251.

5566. Там же. – С. 252.

5567. Там же. – С. 252.

5568. Историография истории Украинской ССР / Отв. ред. И. С. Хмель. – К., 1986. – С. 106.

5569. Листи Маковського Д. П. до Компан О. С. [автограф та машинопис; м. Смоленськ, 1955 – 1968 рр.] // ЦДАМЛМ. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 242. – Арк. 16 – 17.

5570. Там само. – Арк. 28.

5571. Листи Кониського З. Ю. до Компан О. С. – Арк. 23.

5572. Листи Устюгової А. М. до Компан О. С. [автограф; м. Москва, 1964 – 1973 рр.] // ЦДАМЛМ України. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 252. – Арк. 12 – 13.

5573. Листи Романовського В. до Компан О. С. [авторизований машинопис; 1964 р.] // Там само. – Спр. 246. – Арк. 2.

5574. Там само. – Арк. 2.

5575. Компан Е. С., Маркина В. А. О некоторых особенностях социально-экономического развития городов Правобережной и Левобережной Украины в XVII – XVIII вв. // Города феодальной России: Сб. статей памяти Н. В. Устюгова. – М., 1966. – С. 354 – 355.

5576. Там же. – С. 352.

5577. [Компан О. С.] Передпролетаріат на Україні в XVII – XVIII ст. // Історія робітничого класу Української РСР: У 2 т. – К., 1967. – Т. 1. – С. 23.

5578. Там само. – С. 24.

5579. Компан О. Дослідження з історії промисловості України у XVIII ст. Рец. на кн.: Пономарев А. М. Промышленность Украины в XVIII в. – Черновцы, 1968. – 86 с. // АУ. – 1969. – № 4. – С. 91.

5580. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 62.

5581. Компан О. С. Ономастика як допоміжна історична дисципліна // ІДВ. – К., 1966. – Вип. 2. – С. 60.

5582. Там само. – С. 61.

5583. Там само. – С. 63.

5584. Компан О. С. Українські словники XVI – XVII ст. як історичне джерело // ІДВ. – К., 1969. – Вип. 4. – С. 24 – 36.

5585. Там само. – С. 25.

5586. Там само. – С. 28.

5587. Там само. – С. 34.

5588. Там само. – С. 25.

5589. Апанович О. Спогади про видатну вчену… – С. 425.

5590. Дзира Я. Чверть століття поруч… – С. 452.

5591. Листівки Гончара О. Т. до Компан О. С. [автограф; 1976 – 1977 рр.] // ЦДАМЛМ. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 261. – 2 арк.

5592. Листівки Дзюби І. М. до Компан О. С. [автограф; 1974, 1976 рр.] // Там само. – Спр. 264. – 5 арк.

5593. Листи Зленка Г. Д. до Компан О. С. [автограф; м. Одеса, 1975 – 1977 рр.] // Там само. – Спр. 232. – 4 арк.

5594. Листи Ісаєвича Я. Д. до Компан О. С. [автограф; кін. 1960-х – поч. 1970-х років] // Там само. – Спр. 234. – 12 арк.

5595. Архів Івана Крип’якевича: Інвентарний опис / Упор. Я. Федорук; наук. ред. І. Бутич, Я. Дашкевич, О. Купчинський. – Київ – Львів, 2005. – С. 4, 130, 132.

5596. Листівки Перковського А. до Компан О. С. [автограф; м. Київ, 1969 р.] // ЦДАМЛМ. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 267. – 2 арк.

5597. Листи Романовського В. до Компан О. С. [авторизований машинопис; 1964 р.]. – 2 арк.

5598. Компан О. С. – Ткаченко М. М. [автограф; м. Київ, 21 верес. 1965 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 113. – Cпр. 30. – 1 арк.

5599. Листи Швидько Г. К. до Компан О. С. [автограф; м. Дніпропетровськ, 1972 – 1977 рр.] // ЦДАМЛМ України. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 253. – 25 арк.

5600. Компан О. С., Логвин Г. Н., Ткаченко М. М. Створити «Історію української культури» // УІЖ. – 1964. – № 2. – С. 158.

5601. Брайчевський М. Пам’яті Олени Компан // Історик Олена Компан… – С. 434.

5602. Дзира Я. Чверть століття поруч… – С. 457.

5603. Заремба С. З. Українське пам’яткознавство: Історія, теорія, сучасність. – К., 1995. – С. 314 – 315.

5604. Особова справа Компан Олени Станіславівни. – Арк. 10.

5605. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років. – К., 1995. – С. 69.

5606. Гуревич А. Я. История историка. – М., 2004. – С. 102.

5607. Компан О. С. Порівняльно-історичний метод і всесвітньо-історичний аспект дослідження пізнього феодалізму // УІЖ. – 1966. – № 1. – С. 41.

5608. Там само. – С. 43.

5609. Там само. – С. 43.

5610. Ковальченко И. Д. Методы исторического исследования. – 2-е изд., доп. – М., 2003. – С. 186 – 187.

5611. Листи О. С. Компан до редакцій журналів «История СССР», «Радянська жінка», Головної редакції УРЕ, відділу суспільних наук АН БРСР з проханням надати допомогу в розробці окремих наукових тем [1954 – 1967 рр.] // ЦДАМЛМ України. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 269. – Арк. 4.

5612. Матях В. Український цивілізаційний процес раннього нового часу в наукових проектах Інституту історії України НАН України / Відп. ред. В. А. Смолій. – К., 2011. – С. 84.

5613. Компан О. С. Єдність світового історичного процесу / Відп. ред. Ф. П. Шевченко. – К., 1966. – С. 7.

5614. Там само. – С. 11.

5615. Там само. – С. 13.

5616. Там само. – С. 3.

5617. Там само. – С. 24.

5618. Там само. – С. 16.

5619. Там само. – С. 24.

5620. Там само. – С. 25.

5621. Там само. – С. 28.

5622. Там само. – С. 24.

5623. Там само. – С. 25.

5624. Там само. – С. 40.

5625. Там само. – С. 41.

5626. Там само. – С. 40.

5627. Там само. – С. 47.

5628. Там само. – С. 24.

5629. Там само. – С. 39.

5630. Компан О. Кипень у «Казані історії» // Історик Олена Компан… – С. 357.

5631. Там само. – С. 358.

5632. Там само. – С. 361.

5633. Там само. – С. 359.

5634. Компан О. С. Міста України… – С. 14 – 15, 17.

5635. Її ж. Кипень у «Казані історії». – С. 362.

5636. Там само. – С. 363.

5637. Там само. – С. 369.

5638. Там само. – С. 370.

5639. Там само. – С. 368.

5640. Компан О. С. Порівняльно-історичний метод… – С. 39.

5641. Там само. – С. 40 – 41.

5642. Там само. – С. 43.

5643. Брайчевський М. Пам’яті Олени Компан… – С. 430.

5644. Компан О. С. Порівняльно-історичний метод… – С. 38.

5645. Її ж. Єдність світового історичного процесу. – С. 5.

5646. Її ж. Культурна спадщина в світлі марксистсько-ленінської теорії (Матеріали на допомогу лекторові). – К., 1970. – С. 3.

5647. Там само. – С. 14.

5648. Там само. – С. 5.

5649. Там само. – С. 10.

5650. Компан О., Сенюк С., Таранушенко С. Лице часу. Рец. на кн.: Білецький П. Український живописний портрет. – К.: Мистецтво, 1969 // Вітчизна. – 1970. – № 6. – С. 162.

5651. Буряк Л. І. Урбаністичні дослідження в контексті українського історіографічного модерну (60-ті роки ХХ ст.) // Гілея: Наук. вісник. Зб. наук. пр. – 2012. – Вип. 67. – С. 205.

5652. Компан Е. С. Общие черты исторического развития средневековых городов Грузии и Украины // Из истории украинско-грузинских связей / Отв. ред. А. Д. Скаба. – К., 1971. – С. 55.

5653. Компан О. Український Ренесанс. Роздуми історика над проблемами мистецтвознавства // ЛУ. – 1967, 17 жовт. – № 82. – С. 4.

5654. Брайчевський М. Пам’яті Олени Компан… – С. 432.

5655. Компан О. Український Ренесанс… – С. 4.

5656. Компан О. С. – Півторадні В. І. [м. Київ, 6 верес. 1971 р.; 2 квіт. 1981 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 274. – Спр. 1553 – 1554. – Арк. 1.

5657. Компан Е. С. В. И. Ленин о классах, сословиях и классовой борьбе в феодальном обществе // Тезисы док. и сооб. на всесоюз. науч. сессии «В. И. Ленин и историческая наука» (Киев, 15 – 18 июня 1965 г.). – К., 1965. – С. 77.

5658. Ждан М. Б. Рец. на вид.: Середні віки на Україні. – К.: Наук. думка, 1971. – Вип. 1 // УІ. – 1972. – № 3/4. – С. 139.

5659. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 93.

5660. Компан О. С. Проблеми українського середньовіччя // СВНУ / Відп. ред. Ф. П. Шевченко. – К., 1971. – Вип. 1. – С. 9.

5661. Там само. – С. 12.

5662. Там само. – С. 10 – 11.

5663. Там само. – С. 14.

5664. Там само. – С. 17.

5665. Хижняк З. А на грядках цвіли анемони й чорнобривці // Історик Олена Компан… – С. 438.

5666. Там само. – С. 13.

5667. Компан О. С. Вплив Коліївщини на антифеодальну боротьбу в Росії, Польщі і Білорусії // Коліївщина. 1768: Матеріали ювілейної наук. сесії, присвяч. 200-річчю повстання / Відп. ред. П. Т. Тронько. – К., 1970. – С. 102.

5668. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. – Біла Церква, 2005. – С. 106.

5669. Листи Суслопарова М. З. до Компан О. С. [та замітка М. З. Суслопарова «Нові матеріали до історії правобережної Київщини XVIII ст.» (16 трав. 1937 р.) автограф; м. Київ, 1967 – 1971 рр.] // ЦДАМЛМ. – Ф. 279. – Оп. 4. – Спр. 250. – Арк. 15.

5670. Там само. – Арк. 10.

5671. Компан О. С. Порівняльно-історичний метод… – С 39.

5672. Компан О. С., Суслопаров М. З. До 80-річчя з дня народження П. В. Клименка // УІЖ. – 1967. – № 7. – С. 135 – 139.

5673. Листи Суслопарова М. З. до Компан О. С. – Арк. 3.

5674. Компан О. Рец. на кн.: Млинарський З., Сліш А. Андрій Потебня – борець за спільну справу братніх народів. – К., 1957 // Вітчизна. – 1957. – № 6. – С. 209 – 212; Компан Е., Кувенева А. Рец. на кн.: Ломова М. Етнографічна діяльність І. Франка / Під ред. К. Г. Гуслистого. – К.: АН УРСР, 1957. – 119 с. // СЭ. – 1958. – № 3. – С. 190 – 194; Компан О. С. Книга про чорноморське козацтво. Рец. на кн.: Голобуцкий В. А. Черноморское казачество. – К., 1956 // УІЖ. – 1958. – № 2. – С. 140 – 142; Її ж. Довідник з історії Польщі. Рец. на кн.: Mały słownik historii Polski. – Warszawa, 1959 // Там само. – 1961. – № 4. – С. 149 – 150; Її ж. Рец. на кн.: Логвин Г. Украинское искусство X – XVIII вв. – М., 1963 // Там само. – 1963. – № 6. – С. 140 – 142; Її ж. Рец. на кн.: Грабовецький В. В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI – XIX ст. – Львів, 1966 // Там само. – 1966. – № 11. – С. 147 – 149; Її ж. Рец. на кн.: Киценко М. Хортиця в героїці і легендах. – Дн., 1967 // Там само. – 1968. – № 3. – С. 154 – 155; та ін.

5675. Її ж. Монографія про Драгоманова [Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільнополітичному русі Росії та України (ІІ половини ХІХ ст.). – К., 1971] // ЛУ. – 1971, 28 груд. – № 102. – С. 3.

5676. Її ж. Дослідження з історії збройних сил українського народу. Рец. на кн.: Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969 // АУ. – 1969. – № 5. – С. 90 – 92.

5677. Там само. – С. 91.

5678. Там само. – С. 92.

5679. Там само. – С. 91.

5680. Листи Сенченка І. Ю. до Компан О. С… – Арк. 1.

5681. Компан О. С. Документи з історії братнього народу. Рец. на вид.: Белоруссия в эпоху феодализма. – Минск, 1959. – Т. 1. // УІЖ. – 1960. – № 4. – С. 139; Її ж. Рец. на вид.: Вопросы социально-экономической истории и источниковедения периода феодализма в России. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – 363 с. // Там само. – 1963. – № 3. – С. 145; Компан О. С., Стецюк К. І. Рец. на кн.: Маркина В. А. Крестьянство Правобережной Украины. Конец XVII – 60-е годы XVIII в. – К.: Изд-во Киевского ун-та, 1971. – 170 с. // Там само. – 1972. – № 9. – С. 140.

5682. Компан О. С. Збірник статей про початок нового періоду в історії Росії. Рец. на вид.: Русское государство в XVII в. Сборник статей. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – 440 с. // Там само. – 1962. – № 2. – С. 126.

5683. Її ж. Рец. на кн.: Кісь Я. П. Промисловість Львова у період феодалізму (XIII – XIX ст.). – Львів: Вид-во Львівського університету, 1968. – 224 с. // Там само. – 1969. – № 5. – С. 139.

5684. Її ж. Рец. на кн.: Логвин Г. Украинское искусство X – XVIII вв. – М., 1963 // Там само. – 1963. – № 6. – С. 140.

5685. Її ж. Сторінки з історії промисловості на Україні. Рец. на кн.: Федоренко П. К. Рудни Левобережной Украины в XVII – XVIII ст. – М.: Изд-во АН СССР, 1960. – 262 с. // Там само. – 1961. – № 2. – С. 139 – 141.

5686. Її ж. Книга про чорноморське козацтво. – С. 142.

5687. Компан О., Сенюк С., Таранушенко С. Лице часу. – С. 163.

5688. Особова справа Компан Олени Станіславівни. – Арк. 8.

5689. Бажан О. Під пильним контролем КДБ. – С. 125.

5690. Особова справа Компан Олени Станіславівни. – Арк. 26, 50, 63, 89.

5691. Дзира Я. Чверть століття поруч. – С. 454; Компан Я. Взірець мого життя… – С. 446.

5692. Особова справа Компан Олени Станіславівни. – Арк. 1.

5693. Там само. – Арк. 4.

5694. Кіпіані В. Погромний січень 72-го. Шістдесятництво як явище було «задушене» тридцять років тому) [].

5695. Хроніка поточних подій. 15 жовтня 1972. № 27 // Свобода (Джерсі Сіті). – 1972, 19 груд. – № 233. – С. 3; У Києві переведено погром української інтелігенції // Там само. – 1975, 1 лют. – № 22. – С. 1.

5696. Постанова Президії АН УРСР «Про серйозні методологічні хиби і теоретичні помилки в матеріалах щорічника Інституту археології АН УРСР» (м. Київ, 2 березня 1973 р.) // Чорна книга України: Зб. документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе / Упоряд. Ф. Зубанича; передмова В. Яворівського. – К., 1998. – С. 512.

5697. Особова справа Компан Олени Станіславівни. – Арк. 9.

5698. Компан О. С. Єдність світового історичного процесу. – С. 9; Її ж. Порівняльно-історичний метод… – С. 43; Її ж. Український Ренесанс… – С. 4.

5699. Шевченко Ф. П. Про суд історії. – С. 54.

5700. Дзира Я. Чверть століття поруч. – С. 452.