9.2. Хитке балансування – «приєднання» і «возз’єднання» у дослідницьких практиках Ф. Шевченка

Ясь Олексій

Обережне і поступове розширення тлумачень «переяславських» тез розпочалося у пізніших публікаціях Ф. Шевченка, з-поміж яких варто назвати його капітальну монографію «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.». Очевидно, що помітний вплив на цю студію мали й редакторські практики історика, котрий був відповідальним редактором відомої монографії І. Крип’якевича «Богдан Хмельницький» (К., 1954), а також його особисті контакти з опальним академіком. Це відзначають і сучасні дослідники, які порівнюють монографії І. Крип’якевича та Ф. Шевченка у фактографічному та стильовому сенсі [5206].

У свою чергу І. Крип’якевич став відповідальним редактором зазначеної монографії Ф. Шевченка. Відтак у листі від 3 листопада 1958 р. І. Крип’якевич досить виразно окреслив цілу низку проблем, в яких погляди обох істориків співпали чи були доволі близькими.

«В загальному робота робить прекрасне враження. Це великий прогрес у порівняні з етапом 1954 р., коли Ви вели зі мною дискусії про мою роботу. За цей час Ви багато передумали і дали новий синтез цих питань, які дуже важко було розв’язати…

Я Вам вдячний, що в багатьох місцях Ви відзначаєте мої думки (сказати б, мій пріоритет). Особливо мило мені, що Ви прийняли мій погляд на перший лист Хмельницького цареві – за що бив мене Ол[ександр] Карпович [Касименко]. Прошу Вас ще згадати, що я намічував цю тезу про селян, вільних виробників, яку Ви так прекрасно розвинули – бо і над цим питанням «роздирали ризи» мої критики. Читаючи Вашу монографію, я щойно дійшов до переконання, що мій Богдан Хмельницький залишить якийсь слід в історії», – відзначав І. Крип’якевич [5207].

І, дійсно, автор монографії безпосередньо покликується на «Богдана Хмельницького» І. Крип’якевича 45 разів! [5208] Зауважимо, що навіть «обрядові» посилання на праці В. І. Леніна суттєво поступаються покликанням на зазначену студію І. Крип’якевича у монографії Ф. Шевченка – тільки 27 разів [5209]. Тим більше, що вчений неодноразово згадував ще й інші розвідки І. Крип’якевича. Безперечно, для текстів українських істориків на теренах радянського історіописання 1950-х – 1960-х років ці дослідницькі інтенції виглядають справді-таки унікальними!

У певному сенсі студії І. Крип’якевича були взірцевими для Ф. Шевченка. У довідці 1958 р., підготовленій для ЦК КПУ, попри очевидну специфічність писань такого «жанру», останній висвітлює й оцінює роботи свого старшого колеги виключно у позитивному дусі, хоч і подає незначні застереження. Приміром, доволі промовистим є коментар Ф. Шевченка про відомий цикл праць І. Крип’якевича – «Студії над державою Богдана Хмельницького».

«Незважаючи на ряд недоліків, застарілість термінології, вживаної в роботі, «Студії» належать до числа тих праць І. П. Крип’якевича, які мають не тільки історіографічне значення, а є тією працею, що нею користувались і будуть використовувати далі історики. В радянській історіографії ця праця І. П. Крип’якевича ніколи не зараховувалась до числа націоналістичних», – підкреслює вчений [5210].

Первісно Ф. Шевченко планував більш масштабну працю, котра б мала охопити не тільки добу Хмельниччини, а й більшу частину другої половини XVII ст., принаймні до гетьманування І. Мазепи. Власне, про такі наміри автор згадував у вступній частині монографії, зокрема відзначав, що планував зосередитися на «періоді після возз’єднання України з Росією» [5211].

Почасти про це свідчить і велика кількість підготовчих матеріалів та робочих виписок Ф. Шевченка, які хронологічно охоплюють другу половину 1650-х – 1670-ті роки. Крім того, історик, відповідаючи на закиди про попередній план та структуру монографії, зауважив на розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р., що «писав про другу половину XVII ст., робота вийшла величенька, півсотні аркушів. Стало питання про друкування, я вирішив друкувати першу вступну частину» [5212]. Ці наміри виглядають досить правдоподібно, позаяк кандидатська дисертація Ф. Шевченка, що у багатьох аспектах перегукується з його монографією 1959 р., хронологічно обіймала період 1650-х – 1660-х років.

Врешті, чернеткові накиди плану згаданої монографії дозволяють дійти однозначного висновку про те, що Ф. Шевченко плекав проект великого і масштабного дослідження. Скажімо, один із варіантів попереднього плану студії складається з трьох частин та 14 розділів!

За початковим авторським задумом ця робота проектувалася приблизно у такому вигляді:

«Частина перша. Російсько-українські взаємовідносини під час визвольної війни.

Розділ І. Україна на передодні визвольної війни та характер рос[ійсько]-укр[аїнських] зв’язків в цей час.

Розділ ІІ. Визвольна війна українського народу – початок нового етапу в зв’язках України з Росією. Політично-дипломатичні відносини в 1648 – 1649 рр.

Розділ ІІІ. Рос[ійсько]-укр[аїнські] взаємовідносини з кінця 1649 р. до початку 1653 р.

Розділ IV. Економічні зв’язки України з Росією 1648 – 1653 рр.

Розділ V. Возз’єднання України з Росією в 1654 р. (1653 – 1654).

Частина друга. Політичні та економічні відносини України і Росії в перші роки після возз’єднання.

Розділ І. Спільна боротьба російського та українського народів проти шляхетської Польщі в 1654 – 1656.

Розділ ІІ. Україна в складі централізованої Російської держави (до смерті Б. Хмельницького 1657 р.).

Розділ ІІІ. Посилення класової та політичної боротьби на Україні, ставлення до неї царського уряду. «Переяславські статті» 1659 року.

Розділ ІV. Характер економічних зв’язків між Україною та Росією в перші роки після возз’єднання.

Частина ІІІ. Спільна боротьба російського та українського народів проти польсько-шляхетської агресії в 60-х роках. Політика царського уряду на Україні.

Розділ І. Становище на Україні після Переяславського договору. Війна з Польщею та початок розділу українських земель.

Розділ ІІ. «Московські статті» 1665 року та нове становище Лівобережної України в складі Росії.

Розділ ІІІ. Відносини російського уряду до Правобережної України та Запорізької Січі. Андрусівське перемир’я 1667 р. та його значення в історії українських земель.

Розділ IV. Економічні зв’язки України з Росією після возз’єднання. Роль і місце України в складанні загальноросійського ринку.

Розділ V. Повстання на Україні проти воєвод. «Глухівські статті» 1669 року та зміни в політиці російського уряду на Лівобережній Україні.

Заключення. Список джерел та літератури використаних в роботі» [5213].

Зазначимо, що зберігся навіть чорновий варіант другого розділу третьої частини дисертації (монографії), присвячений «Московським статтям» 1665 р. [5214]

Ба більше, первісний план докторської дисертації Ф. Шевченка був ще більш масштабним й амбітним, аніж проект його монографії, позаяк передбачав четверту частину – «Російсько-українські відносини в 1670-80-і роки», котра складалася з трьох розділів [5215]. Отже, його праця хронологічно мала обійняти кілька історичних епох – від доби Б. Хмельницького до часів І. Мазепи.

Отож книга Ф. Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.» фактично проектувалася як вступна частина до більш великої (можливо, кількатомної!) студії і тільки внаслідок низки обставин та умов побачила світ як самостійна праця.

Загалом конструкція монографії Ф. Шевченка спиралася на дослідницькі практики, виплекані й опрацьовані у низці його повоєнних текстів. Передусім, постулюється і розширюється новий «народницький» дискурс, який доповнюється відповідними ідеологічними контекстами й класовими означеннями. Тож споглядаємо своєрідну апологію у репрезентації народу, хоч і з дещо іншим акцентуванням, порівняно з класичним народницьким дискурсом.

«Народ – справжній творець історії, і він по праву займає центральне місце в радянській історіографії. Роль народу з особливою силою проявляється в соціалістичному суспільстві, коли мільйони людей, розкутих від кайданів капіталізму, стали активними і свідомими творцями історії», – наголошує автор [5216].

Ця теза у модифікованому, часом розгорнутому вигляді побутує у більшості текстів Ф. Шевченка протягом 1950-х – 1970-х років [5217], зокрема нав’язує «героїчні» конотації у представленні народу на авансцені історії. «Народ є справжнім творцем і героєм історії», – підкреслює історик в одній із популярних брошур [5218]. Причому Ф. Шевченко, хоч і пише про подальше «зближення і єднання соціалістичних націй», але зауважує, спираючись на «класика», що «національні і державні відмінності між народами і країнами будуть існувати ще дуже і дуже довго» [5219].

Таким чином, на сторінках монографії обстоюється думка, що «народи Радянського Союзу єднає не лише славне і героїчне сучасне, але й їх минуле» [5220]. Від нового «народницького» дискурсу перекидається «місток» до офіційної схеми «возз’єднання», котра подається у контексті положення про історичні зв’язки та взаємодію народів як предтечу їхньої «великої дружби». Така актуалізація предметної області монографії засвідчувала лояльне ставлення її автора до радянського канону, проте дозволяла маркувати і представляти низку подій та явищ з обсягу республіканської історії у вигляді «прогресивних» зрушень.

Приміром, козацькі виступи та селянські заворушення першої третини XVII ст. подаються як вияви героїзму українського народу у боротьбі зі своїми експлуататорами [5221]. «Масові народні виступи» розглядаються як акумуляція великого історичного досвіду [5222]. Більше того, Ф. Шевченко відзначає, що «класики» вкладали різний зміст у поняття «народ», хоч і вимагали не прикривати цим терміном класовий характер того чи іншого суспільства [5223]. Мабуть, автор тривалий час розмірковував і готувався до окреслення «народницького» та класового дискурсів, оскільки у його робочих нотатках віднаходимо десятки і навіть сотні виписок із праць Ф. Енгельса, К. Маркса та В. Леніна, присвячених цій проблематиці [5224].

Видається, що своєрідним продуктом цих тривалих роздумів Ф. Шевченка була його стаття «Про роль народних мас в історії» (1957), в якій він намагався пристосувати новий «народницький» дискурс до вимог радянського канону. Тож автор пов’язував із термінами «народ» та «народні маси» класові і матеріалістичні конотації. Наприклад, історик зазначав, що

«народ – виробники матеріальних цінностей – є тією справжньою силою, яка практично робила і робить всі корінні, прогресивні зміни в суспільстві. Історичний процес розвивається, рухається вперед силою праці і боротьби народних мас. Саме тому народ є справжнім творцем і героєм історії» [5225].

Таке представлення народу у його монографії доповнюється відповідними тезами й коментарями щодо класів і станів, насамперед «прогресивних» [5226], які складають основу класового дискурсу. Не випадково Ф. Шевченко відзначає, що поділ на «стани-класи» характерний для «феодального суспільства», зокрема спирає свою тезу на відповідні посилання на «класиків» [5227]. У виступі на розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р. історик був змушений пояснювати, що він не ігнорує класовий поділ, а лише поглиблює його враховуючи «феодальну специфіку», зокрема юридичне й економічне становище «станів-класів» [5228]. Цей підхід автор обстоював і пізніше, зокрема тримався думки, що становість є однією з «форм класових відмінностей» [5229].

Водночас Ф. Шевченко прагне узгодити класовий та новий «народницький» дискурси, зокрема тримається думки, що «класи» й інші соціальні прошарки були «елементами народу». Причому вчений наголошує на плинності, мінливості самої «основи народу», котра змінюється впродовж різних історичних епох [5230]. Саме з цієї перспективи Ф. Шевченко досить категорично обстоює думку про те, що «існування української народності в XV – XVII ст. є незаперечним фактом. Процес національного самопізнання українського народу, його боротьба за свої права були явищем прогресивним» [5231].

Ця констатація є своєрідним прологом до представлення Хмельниччини як «визвольної війни українського народу», позаяк освячує її класовий і «прогресивний» характер, але дозволяє порушити міжнародні та міжнаціональні аспекти, хоч і в обрамленні «народницького» дискурсу.

Зауважимо, що Ф. Шевченко пов’язує з творчістю «народних мас» і появу, точніше «дуже складний процес створення української державності» [5232]. Такі розумування історика перегукуються з відповідними пасажами з монографії І. Крип’якевича [5233]. Ф. Шевченко тримається думки, що у феодальній Європі побутували два типи держав – національні та багатонаціональні, хоч і відзначає нерозробленість цієї проблематики у радянській історіографії [5234]. Зокрема, він акцентує увагу на тому, що за часів «розквітлого феодалізму», коли землеробство становило «головну галузь виробництва», виникнення «багатонаціональних держав» було досить звичним явищем.

На його думку, «економіка цих країн грунтувалась на феодальній залежності селянства, на посиленні його експлуатації, а також на приєднанні інших земель, включенні їх до одного державного організму і втягуванні різними шляхами до спільного економічного життя. Ми нагадали про це для того, щоб показати, що виникнення української національної державності за тих умов не могло становити якогось винятку. Це добре розуміли тодішні українські державні діячі, які вже з перших днів визвольної війни посилено шукали виходу з становища в укладенні міжнародних союзів і створенні коаліцій з метою забезпечити існування державності» [5235]. Відтак державницький контекст автор не тільки пов’язує із «народницьким» і класовим дискурсами, а й уживає його для представлення міжнародних і міжнаціональних відносин за часів Хмельниччини.

Така контекстуалізація дозволяє Ф. Шевченку висунути тезу про формування на теренах Гетьманщини національної держави. Втім учений відзначає, що

«створення національної держави – справа міжнародна. Цей процес не міг відбуватись ізольовано від інших держав, які по-різному до цієї події поставилися. Проте фактично вони всі повинні були рахуватися з існуванням української держави, навіть Річ Посполита, яка ніяк не могла погодитись з тим, що Україна виривається з її складу» [5236].

Зазначимо, що Ф. Шевченко здебільшого розглядає Гетьманщину як державність, а не державу, хоч, імовірно, у первісному варіанті монографії тримався більш радикальних поглядів. Окрім того, в остаточному варіанті тексту, часом побутує термін «Українська держава» [5237]. І. Крип’якевич в одному з листів до автора студії відзначав, що він представляє тогочасну Україну іноді як державу, інколи як державність і пропонував внести ясність щодо застосування цих означень [5238].

Ф. Шевченко пише і про життєздатність української державності, котра виявилася за часів визвольної війни 1648 – 1654 рр. Звісно, така життєвість репрезентувалася у світлі об’єктивної необхідності «боротьби народу за своє існування, виразом його прагнення до незалежності», хоч історик і відзначав неможливість повною мірою реалізувати державницький проект за тодішніх передумов [5239]. Відтак складання української державності він розглядає як результат боротьби народу за визволення з-під польсько-шляхетського гноблення [5240]. Державний устрій Гетьманщини історик потрактовує як аристократичну чи олігархічну республіку [5241], що почасти нагадує його попередні погляди, коли він розглядав козацьку державність як республіку, вибудовану на станових засадах [5242].

Однак, Ф. Шевченко відмічає, що українські правлячі кола здійснювали спроби створити «багатонаціональну державу» – династичний союз України з Молдавією, введення козацького ладу на білоруських землях і т. п. [5243] Водночас автор представляє розлогу історіографічну палітру щодо висвітлення проблем козацької державності, до якої потрапляють навіть студії представників державницького напряму 1920-х – 1930-х років. Зокрема, він висвітлює погляди В. Липинського, у т. ч. його візію, викладену у знаковій монографії «Україна на переломі 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті», хоч тлумачить і критикує цю роботу з позицій модифікованого «народницького» дискурсу [5244]. Я. Дзира згадував, що праці В. Липинського й М. Грушевського зберігалися в особистій бібліотеці історика [5245].

Отож провідний рефрен монографії Ф. Шевченка пов’язаний із новою «народницькою» апологією минувшини, хоч і з відповідним класовим антуражем. Недаремно він обстоює думку, що

«великі народні рухи є вихідним моментом для визначення рівня розвитку і внутрішньої природи різних класів, їх тенденцій. Ці народні виступи є своєрідним підвищенням, з якого можна краще розглянути, оцінити те, що відбувалось до і після подій. Визвольна війна українського народу і дає змогу зробити таку оцінку» [5246].

Тож історик акцентує увагу на тих об’єднуючих чинниках, які сполучали різні «стани-класи» у «народних рухах», але відзначає «класову» вмотивованість зацікавлень різних соціальних спільнот [5247].

Ба більше, у його праці йдеться про союз «прогресивних станів», оскільки Ф. Шевченко вважав, що теза про «два ворожі класові табори», котрі протистоять один одному, не дозволяє повною мірою показати складне сплетіння поглядів, інтересів та устремлінь різних станів [5248]. Автор уживає маркування «свій» та «чужий» щодо означення «експлуататорських станів-класів» [5249], хоч і не генералізує цього підходу, а послуговується ним епізодично.

Варто підкреслити, що на розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р. Ф. Шевченко прагнув захистити свою тезу про спілку «прогресивних станів».

«Дійсно я вважаю, що при феодалізмі існує не один прогресивний стан, клас. Я кажу в роботі, що прогресивним станом було селянство, козацтво, міщани. Духовенство я вже ділю на дві групи – вищу і нижчу. Але теж як стан, воно одне» [5250].

Пізніше Ф. Шевченко не тільки модифікував свою тезу про спілку «прогресивних станів (класів)», а й спробував ужити її для формалізації поняття «народ». Відтак постало досить цікаве означення:

«Народ – це певне співвідношення прогресивних класів, різних соціальних груп, які в конкретних історичних умовах об’єднані спільністю інтересів та мети в боротьбі проти всього, що віджило, за дальший поступальний розвиток суспільства» [5251].

Вочевидь, наведена сентенція свідчить, що історик мав намір і далі поглиблювати новий «народницький» дискурс у своїх писаннях під покривкою офіційних настанов. На думку І. Бойка, авторське означення поняття «народ» у монографії 1959 р. нагадує відомі положення М. Грушевського, котрий відносив до народних мас «дрібну шляхту» і «дрібну буржуазію» [5252].

Зрештою, «гра» з класовими й «народницькими» контекстами дозволяє Ф. Шевченку сформулювати одну з найважливіших установчих тез монографії – визвольна війна як «переломний момент в історії України» [5253]. Ця війна, як і будь-яка «національна-визвольна боротьба», маркується автором як «прогресивна» апріорі. Більше того, історик розглядає Хмельниччину як класичний приклад визвольної війни, як у сенсі її «прогресивності», так і активності широких «народних мас» [5254]. Заразом він наголошує, що національно-визвольні війни за епохи феодалізму, до якої варто віднести і Хмельниччину, скеровані на збереження суверенності народу.

На думку Ф. Шевченка, така констатація дозволяє однозначно розглядати ці війни як «прогресивні» [5255]. Цю позицію вчений відстоював і на чотирьохденному розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р., хоч і визнавав, що участь селянства у визвольній війні 1648 – 1654 рр. внесла до неї помітний колорит [5256].

Такий підхід відіграє важливу роль у монографії Ф. Шевченка, позаяк дозволяє більш детально й рельєфно репрезентувати козацтво за часів Хмельниччини у різних контекстах: адміністративних, політичних, військових, соціальних, господарських, дипломатичних та інших. Тим паче, що він представляє цей стан як «вільних виробників», ворожих «феодальному гніту», що справляли «прогресивний вплив» на тогочасне селянство [5257]. Не випадково у його робочих нотатках простежуємо акцентування на «передовій ролі» козацтва, котра недооцінювалася у радянській літературі [5258].

Ці розумування почасти нагадують відому візію «торгового капіталізму» М. Покровського, за якою козаки розглядалися як «ранні буржуа», що спричинилися до формування капіталістичних відносин. Та автор категорично відмежовується від концепції М. Покровського та рішуче критикує означені погляди [5259].

Натомість Ф. Шевченко прагне віднайти прийнятні способи репрезентації різних станів, верст, прошарків на ниві української історії, котрі б не зводилися до суцільної класової генералізації. Приміром він висловлює думку, що

«крім основного поділу на класи в суспільстві бувають проміжні соціальні групи, які в силу свого становища в певний час теж можуть бути складовою частиною народу. На Україні до таких груп належали козацька старшина, заможне міщанство, дрібна українська шляхта, нижче православне духовенство…» [5260].

Відтак умотивовується доцільність їхнього представлення на сторінках монографії з позицій «народницького» дискурсу, позаяк означені соціальні спільноти тою чи іншою мірою були частиною «народу» – носія «прогресивних вартостей» відповідно до постулатів марксистсько-ленінської доктрини.

Проте у тексті Ф. Шевченка споглядаємо не тільки окреслення становища козацтва – привілейованого, але строкатого стану, селянства як «чорного стану» [5261], а й тогочасні устремління міщанства [5262], невдоволення й хитання дрібної шляхти [5263], специфічну роль нижчого духовенства [5264] та ін.

Зауважимо, що історик відзначає й участь шляхти у повстанні Б. Хмельницького та визвольній війні 1648 – 1654 рр. Зокрема, він посилається на відому збірку «Z dziejów Ukrainy…» В. Липинського і навіть уважає, що останній вірно оцінив масштаб участі шляхти у козацькому війську [5265]. Причому на цю збірку Ф. Шевченко неодноразово покликується у своїй монографії. Заразом історик згадує про шляхтичів, які уславилися своєю звитягою під час визвольної війни – І. Богуна, С. Височана, С.-М. Кричевського та ін. [5266] Ці сюжети стали приводом для низки звинувачень, зокрема з боку К. Гуслистого та ін., в ідеалізації ролі «заможних елементів», яких автор нібито представляв у вигляді «прогресивних» [5267].

Відзначимо, що Ф. Шевченко ще 1952 р. пропонував увести полковника С.-М. Кричевського як одну з видатних фігур того часу до лібрето опери «Богдан Хмельницький» на зустрічі з її автором – драматургом О. Корнійчуком [5268].

Загалом класовий дискурс був доволі традиційним для дослідницьких практик Ф. Шевченка від часів його перших наукових студій. Власне, комбінація «народницького» та класового дискурсів, які припасовані до вимог офіційного канону, як-от «дружба братніх народів» та їхнє «возз’єднання» в «єдиній родині» і складає концептуальну канву монографії. Варто звернути увагу й на авторське вживання дискурсу «дружби народів» у сполученні з класовим маркуванням минувшини, що особливо яскраво простежується у газетній публікації 1966 р.

Зазвичай спершу подається офіційна настанова про взаємини між «братніми народами», наприклад у такому вигляді: «У взаємовідносинах між народами з давніх часів сильнішим було те, що їх єднало, а не роз’єднувало. Розвиток народів завжди відбувався в постійній взаємодії та взаємовпливах. Це обумовлювалось об’єктивним ходом історичного процесу, боротьбою передових сил за прогрес, проти реакції» [5269].

Здавалося б, наведена сентенція незаперечно продукує відповідні офіційні конотації. Втім, невелике авторське уточнення, витримане в ідеологічно коректному дусі, яке вводить класове маркування, помітно змінює не тільки вищезазначений сенс, а й витворює певний простір для неоднозначних представлень минувшини.

«Та слід зазначити, що в антагоністичному суспільстві, побудованому на основі приватної власності, де конкуренція є всесильним законом, такі фактори, як зв’язки і дружба між народами, не можуть бути постійно діючими і обриваються з волі експлуататорських класів. На шляху єднання стоїть багато нездоланих перепон», – підкреслює Ф. Шевченко [5270].

З такої перспективи історія подається начебто як поле «класової боротьби», котра плавно перетікає на терен міжнародних і міжнаціональних взаємин. Такі чи подібні метаморфози у репрезентації українсько-російських зв’язків, точніше взаємин за часів визвольної війни 1648 – 1654 рр., повсякчас споглядаємо у дослідницьких практиках Ф. Шевченка, зокрема у монографії «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.».

Поміж установчих тез цієї праці помічаємо помітний вплив архівних, історіографічних, джерелознавчих та редакторських практик Ф. Шевченка, котрий виявився у виразному розмежуванні ідей та фактів, а також в акцентуванні уваги на традиції українського історіописання, хоч і у латентному вигляді.

«Ми брали з літератури головним чином не факти, бо вони здебільшого відомі нам з першоджерел, а звертали увагу на висновки і твердження, до яких прийшли історики. Це стосується випадків, коли на основі дослідження фактів автор прийшов до тих самих висновків, що і його попередники. В багатьох місцях посилання на попередників значно скоротило дослідження. Часто наводимо багато положень, як щось само собою зрозуміле, пам’ятаючи, що над ними працювало не одне покоління істориків і що їх висновки ввійшли, коли так можна висловитись, «в побут» історичної науки», – наголошує історик [5271].

Зазначимо, що у первісному робочому варіанті вступу до монографії, зокрема у частині тексту, викресленій І. Крип’якевичем як редактором, це розмежування подається у більш категоричній формі. «З самого початку поставили собі за мету вивчати факти, виходити з них, а не підміняти конкретної історії абстрактними соціологічними схемами, які виводяться a priori», – відзначає автор [5272]. Ця сентенція з робочого варіанту вступу до монографії 1959 р. сприймається навіть як завуальована опозиція щодо радянського канону.

Доволі несподіваними виглядають і думки Ф. Шевченка про «дискусійний характер» цілої низки положень студії, що умотивовується як трактуванням фактів у контексті «масових явиш», так і самою джерельною базою монографії [5273]. Такі розумування на теренах українського радянського історіописання циркулювали лише у поодиноких працях, оскільки навіть висловлені принагідно містили потенційно несприятливі, ба навіть небезпечні висновки для автора будь-якої роботи.

Ймовірно, до цих зауваг спричинився складний і тернистий шлях як цієї студії, так і докторської дисертації Ф. Шевченка [5274], котра зазнала тривалих обговорень та гострої критики за відхід від звичного канону, що відсунуло її захист на кілька років (1963) [5275]. Почасти про це свідчить обговорення його докторської дисертації, підготовленої на основі представленої монографії, на відділі історії феодалізму 6 травня 1960 р. [5276] Відзначимо, що попередньо В. Голобуцький – завідувач цього відділу написав схвальний відгук на текст монографії, поданий до видавництва [5277].

Та під час обговорення дисертації автора звинуватили у відродженні концепції «приєднання» України до Росії як «меншого зла», неправильному висвітленні проблеми возз’єднання 1654 р. (І. Рознер) [5278], а також у хибному потрактуванні проблем Визвольної війни (В. Голобуцький) [5279]. Натомість Ф. Шевченка підтримала низка науковців (О. Апанович, І. Гуржій, В. Дядиченко, О. Компан, К. Стецюк та ін.). Приміром О. Компан зауважила, що

«на честь автора слід сказати, що він ніколи не обминає трудного питання і намагається сказати в кожному випадку своє власне слово. Навіть в тих випадках коли його думка і викликає у читача заперечення неможна відмовити йому в справжній науковій винахідливості і бажанні знайти істину» [5280].

Після цього обговорення Ф. Шевченка звинуватили у тому, що рукопис (машинопис) його праці, рекомендований до друку Інститутом історії АН УРСР, та монографія, видрукувана 1959 р., є по суті різними текстами. Відтак кампанія супроти його праці набирала обертів. Ситуація ускладнювалася й через те, що до «з’ясування» цих питань долучилися партійні функціонери з «великої хати» (так у неформальному спілкуванні називали будинок ЦК КПУ). Про це свідчить чернетка записки Ф. Шевченка, на якій він занотував, що його пояснення були передані у відділ науки ЦК КПУ т. В. П. Ковалевському, але згодом про них «забули» [5281].

Ф. Шевченко досить болісно прокоментував травневе обговорення 1960 р.

«І чого тільки вони не наговорили, у чому тільки не обвинувачували мене – аж до методологічних і політичних помилок. Не обмежували вони себе в засобах, щоб доказати мою наукову неспроможність, а то й глупість. Мені аж страшно, як згадаю. Та це, може, на другий день так здається, а згодом пройде… Не обов’язково я повинен померти доктором, коли життя таке прекрасне й для кандидатів наук і для мільйонів трударів без особливих наукових ступенів», – зазначив історик у листі до І. Крип’якевича від 7 травня 1960 р. [5282]

Незабаром відбулося гостре та масштабне обговорення монографії Ф. Шевченка на розширеній Вченій раді Інституту історії АН УРСР, котре тривало 8, 10, 13 – 14 червня 1960 р., себто «навздогін» – після публікації його праці. Автор занотував (можливо згодом, прослуховуючи аудіозаписи засідань) стислу хронологію їх перебігу, котра дозволяє уявити загальну послідовність полеміки:

«Засідання 8 червня 1960 р.

Вступне слово Ф. П. Шевченка 200 – 230

1. Голобуцький – 45 хв.

2. Лола 425 (23 хв.)

3. Бойко 448

4. Компанієць 520 – 600

Засідання 10 червня 1960 р.

5. Марахов – 300 (18 хв.)

6. Бевзо 318 (33 хв.)

7. Симоненко 351 – 430

8. Сташевський 445(28)

9. Клоков 513 (13)

10. Введенський 526

11. Кулініч 545 – 615

Засідання 13 червня 1960 р.

12. Компан 1203 (40 хв.)

13. Рознер 1243 (30 хв.)

14. Рубач 115 (142 – 205) (50 хв.)

15. Бутич 310 (6 хв.)

16. Слуцький 316 (26 хв.)

17. Дядиченко 342 (18 хв.)

18. Гуслистий 400 – 440

19. Апанович 454 (23 хв.)

20. Куриленко 518 (15 хв.)

21. Коваль 533 – 605

Засідання 14 травня 1960 р.

22. Мишко 915 (23 хв.)

23. Белоусов 938 (17 хв)

24. Калениченко 955 (27 хв)

25. Шекера 1022 – 1040

26. Гуржій 1055 (20 хв.)

27. Барабой 1115 (45 хв.)

28. Слинько 1200 (5 хв)

29. Євсєєв 1205-1245

30. Сидоренко 407 (13 хв.)

31. Шевчук 420 (17 хв.)

32. Шевченко 1637 (перерва 15 хв) – 655

Касименко» [5283].

Про масштабність та напруженість цієї дискусії з виразним ідеологічним присмаком красномовно свідчать цифри: розширене засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР загалом тривало майже 20 годин, виступило 33 науковці [5284], обсяг стенограм та інших матеріалів (очевидно, неповний, оскільки ширилися різні варіанти!) склав понад 400 машинописних аркушів [5285]. Недаремно науковці з Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР іронічно назвали означене дійство «позачерговою шевченківською конференцією» [5286], а колишній директор Інституту історії України АН УРСР С. Бєлоусов порівняв емоційну напругу розширеного засідання з трибунами стадіону під час спортивних змагань [5287].

Зрештою, висвітлення й аналіз позицій, аргументів і спостережень учасників дискусії, а також передумов, обставин, низки провідних та супутніх контекстів цієї тривалої полеміки, що в інших формах де-факто продовжувалася і після червня 1960 р., можуть скласти предмет окремого і доволі цікавого дослідження. У вступному слові до цієї полеміки Ф. Шевченко зауважив, що йому, вочевидь, дістанеться за «дискусійні положення» монографії [5288].

Та повернемося, власне, до тексту його праці. Під офіційною покривкою «зв’язків та взаємодії братніх народів», що помітно трансформувалася завдяки сполученню класового й «народницького» дискурсів, у монографії Ф. Шевченка подавалася низка ідей і тез, які помітно розходилися з «переяславськими» настановами. Насамперед, автор обстоював думку, що

«відносини між Росією і Україною не були ще відносинами рівнозначних сторін. Якщо Росія протягом століть вже виступала на міжнародній арені як самостійна держава, то Україна до визвольної війни такої ролі не відігравала» [5289].

Більше того, Ф. Шевченко відзначає, що царський уряд із упередженням ставився до Хмельниччини, позаяк вона мала антифеодальне спрямування [5290]. Відтак історик неодноразово згадує у монографії про підозріле, майже вороже ставлення Москви до Хмельниччини та її провідників, хоч і вмотивовує це відповідними класовими інтересами [5291]. Зокрема він уважає, що у травні-червні 1648 р. російські війська були вже готові виступити на українські землі фактично на боці поляків супроти кримських татар, які на той час були союзниками Б. Хмельницького [5292].

Натомість ставлення російських «народних мас» до Хмельниччини Ф. Шевченко характеризує як позитивне [5293]. Таким чином, сполучення, іноді протиставлення класового і «народницького» дискурсів дозволяє автору намітити, хоч і у спрощеному, деформованому вигляді загальне поле конфронтації на ниві «українсько-російських зв’язків».

Ці обережні і начебто принагідно висловлені спостереження Ф. Шевченка поступово, крок за кроком, обстоюють тезу про «приєднання» України до Росії, котра нібито не суперечила «переяславському» канону та його наріжному концепту «возз’єднання народів» і, заразом, у багатьох конкретних контекстах обходила нав’язану схему. На його думку,

«в силу історичних причин інакше складалися відносини між Україною і Росією як напередодні, так і особливо під час визвольної війни. Про характер їх відносин свідчать наслідки – приєднання України до Росії в 1654 р.» [5294].

У іншому місці Ф. Шевченко відмічає, що з розгортанням визвольної війни 1648 – 1654 рр. у середовищі, наближеному до гетьмана Б. Хмельницького, «все більше бере верх ідея приєднання України до Росії» [5295]. Водночас наміри російського уряду щодо України він кваліфікує у такому ж дусі, себто як «приєднання» [5296]. Причому термін «приєднання», котрий побутує у доволі різних контекстах, неодноразово споглядаємо у його студії.

Скажімо Ф. Шевченко зазначає, що «складною центральною проблемою, зв’язаною з багатьма іншими питаннями, була проблема приєднання України до Росії» [5297], згадує про перемовини між гетьманським і російським урядами про «приєднання» [5298], відзначає міжнародне значення проектованого «приєднання» [5299], пише про бесіди єрусалимського патріарха Паїсія з Б. Хмельницьким про «приєднання» [5300], означує територію трьох колишніх польських воєводств як «приєднану» до Росії [5301], висвітлює позицію українського православного духовенства у справі «приєднання» [5302], показує репрезентацію «приєднання» в «Истории русов» [5303] та ін. Зокрема, розмаїтті згадки про «приєднання» розкидані практично по всій монографії у багатоманітних контекстах [5304].

Варто наголосити, що термін «приєднання» Ф. Шевченко вживав і у листуванні з І. Крип’якевичем. Приміром, саме таке означення він використовує у листі від 27 серпня 1957 р. коментуючи робочу версію статті свого львівського колеги про соціально-політичні погляди Б. Хмельницького, котра була опублікована у першому номері «Українського історичного журналу» (1957).

«Мені здається, що потрібно було б трохи більше сказати про класову політику Богдана і по відношенню до селянства, коли він роздавав маєтки, про це згадано мимоходом. З тексту виходить, що приєднання України до Росії відбулося дякуючи старанням Богдана. А де об’єктивно діючі історичні факти?», – риторично запитує історик [5305].

У листі до І. Крип’якевича від 21 листопада 1958 р. Ф. Шевченко відзначає, що шостий розділ його майбутньої монографії «не основний в роботі, в ньому викладається саме приєднання України до Росії і оцінка цієї події» [5306]. Аналогічні міркування споглядаємо і в робочому варіанті вступу до монографії, в якому зазначається, що «робота завершується викладенням приєднання України до Росії і оцінкою значення цієї події в історії двох братніх народів. Викладається це в шостому розділі книги» [5307].

За великим рахунком, у монографії 1959 р. Ф. Шевченко практично повертається до терміна «приєднання», хоч і надає йому дещо іншого сенсу, порівняно зі своєю кандидатською дисертацією. Як же узгоджувалося таке представлення з офіційним каноном?

Схоже, що головний акцент робився на своєрідній «грі» смислів з обсягу застосування різних дискурсів, оскільки термін «приєднання» вживався Ф. Шевченком здебільшого у ретроспективному розумінні: позиція сторін, перемовини, міжнародне становище середини XVII cт., устремління «народних мас» і т. п. Натомість історичне значення й сутність українсько-російського договору 1654 р. подавалися переважно з перспективи сучасності, себто у світлі канонічних «переяславських» тез, хоч іноді події за часів Хмельниччини також маркувалися як «возз’єднання».

Наприклад, Ф. Шевченко пише про схвалення ідеї «возз’єднання» міським населенням [5308], позитивну роль української державності у «возз’єднанні» України з Росією [5309], порушення питання «возз’єднання» на Земському соборі 1651 р. [5310], який став помітною віхою на цьому шляху [5311], міжнародні контексти проблеми «возз’єднання» [5312], про посольство С. Мужиловського та К. Бурляя у справі «возз’єднання» [5313], ухвалення рішення про «возз’єднання» на загальновійськовій раді 1654 р. [5314] і т. п.

Можливо, ця суперечність була пов’язана з цензурними корективами та літературним редагуванням монографії, позаяк вихолощення і спрощення текстів на різних стадіях видавничого процесу, котрі часто називали «колективною перестраховкою», розглядають як досить поширену практику за радянської доби. Зокрема, численних цензурних і редакційних втручань до авторського тексту зазнала монографія І. Крип’якевича «Богдан Хмельницький» [5315]. Тим паче, що Ф. Шевченко був змушений скорочувати первісний текст з 34 до 28 др. арк., хоч спершу видавничий ліміт складав усього 20 др. арк.

Відтак автору довелося вести численні перемовини з видавництвом й обстоювати необхідність збільшення обсягу праці. Натомість видавництво йшло на це вкрай неохоче, виставляло додаткові умови, позаяк досить швидко дійшло до думки про ризикованість низки авторських тез і тлумачень. Учений навіть зауважив, що процес верстки перетворився на постійний конфлікт із видавництвом, під час якого він був змушений поступитися чи піти на компроміс у багатьох питаннях [5316].

Так чи інакше, видається, що негативні настанови у середовищі українських істориків щодо концепту «возз’єднання», хоч і у латентному вигляді, побутували ще у 1950-х роках, себто до появи славнозвісної праці М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання? Критичні зауваги з приводу однієї концепції». О. Апанович навіть висловлює думку, що цю студію М. Брайчевському замовив Ф. Шевченко як редактор «Українського історичного журналу» [5317]. Натомість сам М. Брайчевський відзначав, що студію було написано 1966 р. для «відкритого друку» за прямою пропозицією тодішньої дирекції Інституту історії АН УРСР (К. Дубини й І. Гуржія) [5318], хоч, імовірно, вона виявилася більш радикальною за авторською постановкою проблеми.

Отож монографія Ф. Шевченка справляла доволі суперечливе враження на читацьку аудиторію. З одного боку, його праця начебто була витримана у дусі офіційного канону. Недаремно сучасні дослідники відзначають побутування у цьому тексті відповідних штампів та ідеологічних тропів української радянської історіографії [5319]. Проте, з другого боку, автор повсякчас обходив чи трохи переінакшував ідеологічні настанови, особливо, коли йшлося про певні контексти представлення досить важливих подій та явищ. Це помітили і рецензенти, і колеги на розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р., зокрема засудили вживання відмінних означень, порівняно із радянським каноном.

Приміром, К. Гуслистий відзначив, що замість «правильного терміна «возз’єднання»», автор послугується терміном «приєднання», від якого відмовилися 1954 р. «Ви вводите без всякого пояснення термін «приєднання»», – підкреслював К. Гуслистий [5320]. У підсумковій ухвалі розширеного чотириденного засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР вживання цього поняття було визнано одним із «істотних недоліків» монографії Ф. Шевченка [5321].

Більше того, рецензенти Я. Кісь та О. Цибко назвали термін «приєднання» не тільки плутаним формулюванням, а й констатували, що Ф. Шевченко фактично спотворив провідні положення радянської історичної науки.

«Так, поряд з терміном «возз’єднання» автор [Ф. Шевченко. – Авт.] широко вживає термін «приєднання» України до Росії, хоч в радянській історичній науці прийнято перший термін, який єдино правильно передає зміст великого історичного акту. Автор дуже часто вживає термін «національно-визвольна війна» замість «народно-визвольна війна», як це прийнято в радянській історіографії», – відзначали рецензенти [5322].

Ймовірно, дефініція «національно-визвольна війна» щодо Хмельниччини використовувалася Ф. Шевченком на кшталт означень антиколоніальних рухів тодішніх країн «третього світу», котрі у радянському історіописанні 1950-х років зазвичай іменувалися «національно-визвольними».

Зазначимо, що Ф. Шевченко та І. Крип’якевич з очевидних на то причин були змушені обминути питання про правничу оцінку Переяславського договору 1654 р. [5323] У кандидатській дисертації Ф. Шевченко означував російськоукраїнські відносини як васалітет, але у досить невиразних формах [5324]. Однак, фактичне становище України-Гетьманщини після 1654 р. Ф. Шевченко, як й інші дослідники – В. Голобуцький [5325], І. Крип’якевич [5326], потрактовує як автономію («широкі автономні права») у складі Російської держави, котра поступово обмежувалася внаслідок централізаторської політики царського уряду [5327].

На перший погляд, такий підхід не суперечив офіційному канону, але помітно розширював і навіть дещо інакше тлумачив установчі положення. Скажімо, у тексті «переяславських» тез немає жодної згадки про автономний статус Гетьманщини, а тільки коротенька інформація про те, що царизм ліквідував «місцеве самоуправління» (не автономію!) та придушував національно-визвольний рух, зокрема будь-які устремління до «створення української державності» [5328].

Зауважимо, що й репрезентація українсько-російських взаємин на сторінках студії Ф. Шевченка постає у вигляді складної, заплутаної палітри, котра порізному розгорається на відмінних відтінках історичного часу. Передусім автор наголошує, що російський уряд спершу намагався посідати становище посередника і прагнув замирити поляків та українців [5329], оскільки будь-що-будь хотів утримати спокій на свої кордонах. Відтак позиція Москви та дії місцевих російських адміністраторів неодноразово викликали роздратування козацької верхівки. Наприклад, історик навіть згадує про погрозу Б. Хмельницького здійснити військовий похід на Путивль восени 1649 р., яку розглядає як уповні реальну можливість [5330].

Таким чином, Ф. Шевченко обережно підводить читача до думки, що зміна російської позиції щодо Гетьманщини відбувалася лише під впливом подальших подій, які розгорталися не дуже сприятливо як для поляків, так і козаків. На сторінках монографії опосередковано проступає теза, що російські дипломати й адміністратори лише поступово, споглядаючи кількарічний плин військово-політичних подій дійшли до усвідомлення тих переваг, які може здобути Москва прийнявши козаків під високу царську руку. В одній із опублікованих рецензій на його монографію зазначалося, що з «дослідження видно, що об’єднання України з Росією було нелегкою справою» [5331].

Часом Ф. Шевченко уникає коментування чи очевидного тлумачення наведених відомостей, які залишає на розсуд читача. Дехто з сучасних дослідників трактує ці особливості викладу у позитивістському сенсі [5332]. Натомість низка критиків закидала автору те, що він не тримається апології «великої дружби» двох народів, а дотримується «сліпого об’єктивізму».

Приміром Г. Марахов зазначав, що «Федір Павлович підмінює зв’язки між народами, суперечностями та сутичками між Україною та Росією» [5333]. В. Голобуцький підкреслював, що

«Ф. П. Шевченко йде сліпо за документами, відмовляється піддати їх критичному аналізу. Якщо, з одного боку, Федір Павлович не хоче помічати гостроти українсько-польських суперечностей, то, з іншої, він крізь усю роботу проводить думку про наявність нібито глибоких суперечностей між Україною й Росією» [5334].

У подібному дусі висловився й І. Бойко, котрий уважав, що «генеральна лінія Хмельницького лишилася затушованою, зіпсована об’єктивістським ставленням Ф. Шевченка до деяких документів» [5335].

Та й господарські і торгівельні взаємини України з Росією постають у монографії Ф. Шевченка досить неоднозначно. Зокрема, І. Крип’якевич у листі від 3 листопада 1958 р. до автора монографії відзначав слушність його спостережень і міркувань про локальний, невирішальний характер цих зв’язків до 1648 р. [5336] У робочих нотатках Ф. Шевченка до монографії йдеться про важливість економічних відносин між Польщею й Україною навіть за часів визвольної війни 1648 – 1654 рр., які, хоч і були обмежені, проте повністю не урвалися [5337].

На думку Ф. Шевченка, за Хмельниччини економічні зв’язки України з Росією побутували у різноманітних формах. Причому до цих форм автор схильний віднести навіть переселення й колонізацію українцями окраїн Російської держави [5338]. До того ж, він окреслює ті переваги і вигоди, котрі здобула Росія від прийняття українських переселенців [5339]. Водночас історик відзначає важливу роль подарунків у двосторонніх відносинах, які кваліфікує як «форму економічного впливу» [5340].

Відзначимо, що Ф. Шевченко спростовує на сторінках монографії й низку відомих візій та інтерпретацій з обсягу українсько-російських економічних відносин середини XVII ст. Зокрема, він уважає хибною тезу О. Касименка про включення України до єдиного всеросійського ринку ще до «возз’єднання» з Росією. Заразом він негативно відгукується про візію економіста В. Веселаги, який тримався думки про складання суспільного поділу праці між російськими й українськими землями, що нібито призвів до виникнення окремих економічних районів [5341]. Натомість автор відзначає, що у тогочасних економічних зв’язках ані Україна, ані Росія не виступали як «єдине економічне ціле», себто вказує на відсутність як фактографічних відомостей, так і концептуальних підстав для подібних висновків [5342].

Інколи Ф. Шевченко відкидає і тлумачення окремих подій та явищ на ниві економічних взаємин. Відтак він зауважує, що О. Касименко зробив безпідставний висновок про великі збитки Росії, котрих вона зазнала внаслідок безмитної торгівлі з українськими землями 1649 р. На думку Ф. Шевченка, безмитна торгівля суттєво збільшила товарообіг, тобто приплив грошей і коштовностей до Росії, котрі щедро надходили з охоплених війною українських земель. Тому воєнні обставини дозволили добряче заробити певним російським колам [5343].

Зрештою, монографія Ф. Шевченка справляла, як на ті часи, двояке враження. З одного боку, вона вирізнялася напрочуд добротною фактографічною основою, спертою на численні архівні джерела, опрацьовані з «перших рук». Та, незважаючи на фактографічний рефрен, робота не втрачала широкої історичної перспективи і репрезентувала «зв’язки» на тлі розлогої палітри дипломатичних, військово-політичних, адміністративних, соціально-економічних взаємин. З другого боку, ця студія подавалася у річищі «дружби народів», який повсюдно перетікав у «класовий» та «народницький» дискурси з численними канонічними покликаними на «класиків». Тож авторський текст радикально не суперечив «переяславським» тезам, але постійно доповнював, тлумачив, переінакшував, а часом і зовсім обходив (як у випадку з терміном «приєднання») офіційні настанови.

Цікаве спостереження стосовно монографії Ф. Шевченка зробив М. Рубач, попри його вкрай негативне ставлення до цієї праці. На його думку, «книга Федора Павловича Шевченка – це часткова реакція розплати за антиісторичну модернізацію, яка є в деяких історичних працях останніх років, але, на жаль, це раціональне зерно потонуло в таких концепціях, які не тільки не поліпшують, не виправляють недоліків, а погіршують, штовхають народ, українську радянську історіографію на ті національно-буржуазні помилкові позиції» [5344].

У певному розумінні заувага М. Рубача про «антиісторичну модернізацію» відображала настрої низки українських істориків щодо дослідницьких практик, нав’язаних «переяславськими» настановами: помітна ідеалізація царського уряду, зокрема приписування йому надкласових мотивів і устремлінь, затушовування класових суперечностей, ствердження домінуючої ролі Московської держави і т. п. Утім, таке помірковане невдоволення, ймовірно, циркулювало здебільшого у межах приватної комунікації і лише зрідка у вельми обережних висловах проступало у текстах та під час дискусій.

Отож взаємини України і Росії у різних сферах поставали на сторінках монографії Ф. Шевченка у вигляді заплутаного, складного та суперечливого дійства, до якого долучалися розмаїтті зацікавлення, устремління, упередження тодішніх учасників. На розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р. автор, намагаючись віднайти компромісні формулювання, все ж таки досить різко зауважив, що

«питання про возз’єднання України з Росією в силу різних причин не тільки затягувалося, а проходило через кілька етапів, висувались різні проекти з обох сторін. Обидві сторони шукали шляхів до подолання перешкод, що стояли на шляху до єдності, ліквідовували ряд непорозумінь, які породжувалися різними причинами. Не все йшло так гладко, як хотілось цього сучасникам, не так, як бачать це все деякі історики» [5345].

Таке представлення Хмельниччини та українсько-російських взаємин, незважаючи на численні ідеологічні конотації і задекларовані «обрядові» формули, ніяк не вкладалося у телеологічну схему «возз’єднання» народів. Не випадково сучасні дослідники означують тодішні підходи Ф. Шевченка як «єретичні погляди» щодо радянського канону [5346].

Входження праці Ф. Шевченка до радянського культурного простору було вкрай складним і болісним, що пояснювалося як самим становищем його праці, котра балансувала на хиткій межі «офіційного» та реформаційного прочитань історії Хмельниччини, так і інтригами деяких його колег, партійних функціонерів з «великої хати» та ін. Припускають, що певну роль у цьому протистоянні відіграв й особистий конфлікт між В. Голобуцьким та Ф. Шевченком [5347].

Зауважимо, що подібні випади мали місце і щодо праць інших істориків, наприклад, стосовно монографії О. Касименка «Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 р.» (К., 1955) [5348]. Та й сам О. Касименко порівнював долю своєї монографії зі студією Ф. Шевченка. Зокрема, він зауважив, що і «моя книга зазнала своєрідну історію, всьому колективу вона відома» [5349].

Після чотирьохденного обговорення монографії Ф. Шевченка Вчена рада Інституту історії АН УРСР все ж таки ухвалила компромісне рішення – визнала грунтовність й актуальність його роботи, проте вказала і на численні помилки автора, хоч і не підвела під них політичну чи ідеологічну підоснову [5350]. Причому гостра полеміка точилася і навколо редакційних формулювань зазначеного рішення Вченої ради Інституту історії АН УРСР [5351].

Однак, цією дискусією історія з монографією Ф. Шевченка не закінчилася, а перейшла на нову стадію – «війни рецензій», яку його опоненти розпочали з розсилки тенденційних відгуків із політичними та ідеологічними конотаціями до редакцій багатьох республіканських і союзних видань, а також до партійних та контролюючих органів.

Однією з таких праць була рецензійна стаття К. Гуслистого, в якій автор закидав Ф. Шевченку не тільки вживання терміна «приєднання», а й наголошував, що у його монографії є багато «великих теоретичних помилок» [5352]. Наприкінці тексту К. Гуслистого рукою Ф. Шевченка дописано короткий коментар:

««Рецензія» до нас була передана К. Г. Гуслистим в ред. «Укр. іст. журналу». Але на засід[анні] редколегії була одноголосно відхилена (за пропоз[ицією] П. А. Лаврова). Аналогічні рецензії були написані в усі московські журнали – «Коммунист», «Вопросы истории», «История СССР», а також в «Ком. України». В різних комбінаціях підписували: Голобуцький, Компанієць, Гуслистий…» [5353].

Результати «рецензійної» кампанії не забарилися. 18 серпня 1960 р. у постанові Президії ЦК КПУ окремим пунктом була прописана вимога прорецензувати монографію Ф. Шевченка у республіканському партійному офіціозі «Комуніст України» [5354]. У жовтні 1960 р. низка науковців в Інституті історії АН УРСР ініціювала перевірку первісного рукопису (машинопису) Ф. Шевченка з правками, зробленими під час обговорення, щоби довести, що до видавництва був переданий інший варіант тексту монографії з «кричущими помилками», котрі автор проігнорував, попри висловлені зауваження [5355].

З окресленої перспективи рецензія Я. Кіся та О. Цибка була продовженням кампанії супроти монографії Ф. Шевченка. Первісно рецензію до цього журналу мала подати О. Компан. Ф. Шевченко навіть повідомляв про це І. Крип’якевича у листі від 11 лютого 1960 р. [5356] Видається, що рецензія О. Компан, вірогідно написана у позитивному дусі, не задовольнила редколегію, котра отримала однозначні настанови згори. Тим більше, що у цей час «критика» монографії Ф. Шевченка набирала дедалі більших обертів. Тож рецензію замовили іншим науковцям, яким заздалегідь накинули певне завдання.

Провідний рефрен робився на «методологічних хибах» монографії Ф. Шевченка. Відтак історику, крім вживання «плутаних» термінів «приєднання» та «національно-визвольна війна», закидалося «неправильне» представлення «рушійних сил» Хмельниччини, перебільшення «прогресивної» ролі козацтва, «серйозні помилки» і перекручення у висвітленні ролі «ранньої української державності» та потрактуванні зовнішньополітичної орієнтації Б. Хмельницького [5357]. Водночас категорично спростовувалася ціла низка тлумачень Ф. Шевченка, котрі, здавалося б, очевидно випливали з наведених джерел: заяви Б. Хмельницького про наміри здійснити похід на Путивль восени 1649 р., протурецькі настрої серед старшини та звичайного козацтва, негативні результати перемовин єрусалимського патріарха Паїсія та С. Мужиловського у Москві на початку 1649 р. та ін. [5358] Гострі зауваги рецензенти висловили і щодо загальної структури монографії, зокрема стосовно відсутності історіографічного огляду та нагальної потреби додати спеціальний вступ про становище українських земель у 1630-х роках.

Вердикт рецензентів був категоричним: «автор недосить опрацював і продумав матеріал, що був у його розпорядженні, без глибокого критичного аналізу використав ряд документів, які мають суперечливий характер. Цих недоліків можно було б уникнути, якби праця Ф. Шевченка перед здачею до друку була грунтовніше і глибше обговорена у відділі феодалізму та на Вченій раді Інституту історії Академії наук УРСР» [5359].

Такий висновок фактично зупиняв просування докторської дисертації Ф. Шевченка та ставив ученого у досить скрутне становище, позаяк надав йому реноме інтелектуала, котрий конфронтував із офіційним каноном. Причому більшість зауваг, висловлених рецензентами, а найбільше підсумковий висновок, наслідували чи дублювали компромісну ухвалу розширеної Вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р. щодо монографії Ф. Шевченка [5360]. Втім, теза про «методологічні помилки» та зауваги про терміни «приєднання» й «національна-визвольна війна», хоч і у пом’якшеному вигляді, мабуть, перекочували до зазначеної рецензії з розісланих матеріалів його опонентів.

Імовірно, що автор на той час уже мав інформацію про майбутню рецензію й очікував ще гірших висновків, зокрема звинувачень не у «методологічних хибах», а у політичних помилках!

«Скажу відверто, що в тих обставинах, які склалися навколо книги, кращого і годі було ждати. Немає в рецензії «кровоспущення», чого дуже дехто хотів. Написано її в спокійному тоні, хоч не все мені приємне (не все обгрунтовано, часом однобоко). Відзначено позитивні сторони роботи, а це теж важливо, бо були діячі, які на всіх перехрестях кричали про порочність книги…», – зазначав історик у листі до І. Крип’якевича від 2 лютого 1961 р. [5361]

Ще чорнішою виявилася рецензія російського історика Л. Пушкарьова, написана начебто у контексті кількох джерелознавчих спостережень щодо монографії Ф. Шевченка. Ця рецензія не тільки докладно повторила попередні зауваги, а й інакше розставила оціночні акценти. Термін «приєднання» вже характеризувався не тільки як «плутаний» чи «помилковий», а як такий, що «здатний породити націоналістичні наслідки з політичної точки зору» [5362]. У такому ж дусі перекваліфіковувалися й інші закиди. Скажімо, рецензент зауважив, що «народно-визвольну війну 1648 – 1654 рр. автор (Ф. Шевченко. – Авт.), як правило, називає «національно-визвольною», що також може дати привід для фальшивонаціоналістичного трактування цієї найважливішої події в історії України» [5363].

Такі оцінки повністю переводили дискусію з наукової площини до ідеологічно-політичної сфери. До того ж, Л. Пушкарьов уважав, що цих фатальних огріхів припустився історик із великим досвідом, значною фаховою підготовкою і солідними теоретичними напрацюваннями щодо вивчення проблем «дружби народів», себто мимоволі проводилася думка про навмисність, або навіть злісність авторських «помилок»!

Загалом рецензія будувалася як демонстрація «хибності» і тенденційності джерелознавчого підходу Ф. Шевченка, головним чином, на прикладі спростування «путивльського епізоду» та відомостей про те, що весною – на початку літа 1648 р. російське військо було готове виступити на боці поляків супроти татар, а фактично й супроти повсталого українського народу [5364]. Власне, аналіз джерел, який мав би продемонструвати інше прочитання і потрактування, підмінявся абстрактними розумуваннями, котрі увінчувалися неспростовними, «залізними» аргументами – посиланнями на відповідні місця «переяславських» тез!

Ф. Шевченко у листі до І. Крип’якевича від 17 березня 1962 р. досить влучно схарактеризував рецензію Л. Пушкарьова як «суміш свинства і галантності». Зокрема, він припускав, що рецензент, а можливо й редакція використали рецензію його «добродіїв», яка тривалий час лежала у журналі [5365]. Вирішальне значення як для докторської дисертації, так і всієї інтелектуальної біографії Ф. Шевченка мала протекція визначного російського історика, академіка М. Тихомирова. Автор монографії сподівався на його підтримку у тій складній ситуації, яка склалася навколо його праці, про що відверто висловився в одному з листів до І. Крип’якевича [5366]. Вочевидь, взаємини обох учених були настільки близькими, що низка російських істориків однозначно зараховувала Ф. Шевченка до кола учнів академіка М. Тихомирова [5367].

У рецензії М. Тихомирова й О. Мальцева монографія Ф. Шевченка репрезентувалася як нова, капітальна студія з історії визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Більше того, рецензенти не тільки відзначили досконалий джерелознавчий аналіз, а й широту наукових зацікавлень автора, який пов’язував події на українських теренах із багатоманітними міжнародними контекстами [5368]. До поважних досягнень Ф. Шевченка зараховували й докладне представлення становища і позицій різних «соціальних груп і класів», а також цікаве відтворення економічних взаємин між Росією та Україною.

Зауважимо, що саме постановку низки міжнародних проблем «возз’єднання», М. Тихомиров, уже як офіційний опонент (іншими опонентами були І. Гуржій та М. Павленко) [5369] по докторській дисертації Ф. Шевченка, уважав одним із найбільших досягнень автора монографії [5370].

Звісно, рецензенти не могли обминути і «типового» на той час набору закидів, котрі циркулювали щодо цієї студії, як-от невірна протурецька орієнтація, «путивльський епізод», термін «приєднання», «рушійні сили» війни та її «національно-визвольне» означення і т. п. [5371] Але ці «помилки» подавалися не з фатально-драматичним підкресленням та ідеологічно-політичним акцентуванням, а розглядалися як досадні, проте некритичні прогалини нової і дуже цінної праці.

У 1962 р. була опублікована позитивна, а у чомусь навіть комплементарна для Ф. Шевченка та І. Крип’якевича, рецензія польського історика З. Вуйціка. Зокрема, рецензент зазначав, що монографія Ф. Шевченка дає суттєво більше, ніж обіцяє її назва [5372]. Проте З. Вуйцік висловив і низку критичних зауваг, наприклад, відзначив ігнорування студій відомих польських істориків, а також спірне тлумачення дипломатичних і політичних устремлінь Б. Хмельницького тощо [5373].

Доволі неоднозначно монографію Ф. Шевченка сприйняли і по той бік «залізної завіси», зокрема її відзначили автори кількох історіографічних оглядів. Вищезгаданий С. Горак так і не розгледів за показною завісою дискурсу «дружби народів» тих новацій і пропозицій, які містила ця праця. Відтак він відносить студію Ф. Шевченка до стереотипних радянських досліджень, які підпорядковані «російським національним інтересам» [5374].

Натомість О. Оглоблин приділив монографії Ф. Шевченка значно більшу увагу в історіографічному огляді 1963 р. Зокрема, він порівняв її концептуальні засади з підвалинами студії І. Крип’якевича «Богдан Хмельницький» (К., 1954) та відзначив його впливи на Ф. Шевченка. «Концепція Крип’якевича (з невеличкими змінами й «роз’ясненнями») й надалі залишилася в українській совєтській історіографії. Її повторює (в основному) Ф. П. Шевченко, автор монографії «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.», – підкреслює О. Оглоблин [5375]. Окрім того, він визнав, що праці обох дослідників фактично вийшли за межі офіційної «совєтської схеми» [5376].

Не обминув працю Ф. Шевченка і Ярослав Пеленський в англомовному огляді української радянської історіографії 1964 р. Останній не тільки зарахував її до найважливіших студій з української історії доби Хмельниччини, що з’явилися на обширах Радянської України, а й відзначив негативні закиди щодо монографії Ф. Шевченка. Скажімо, він згадав як рецензію, надруковану в журналі «Комуіст України» (1961. – № 1), так і ідеологічні інвективи, адресовані автору [5377].

Відзначимо, що монографію Ф. Шевченка про українсько-російські взаємини часів Хмельниччини досить широко використовували у своїх студіях діаспорні історики, зокрема Степан Величенко у докторській дисертації 1980 р. [5378]

Згодом він зазначав, що «реформістські» історики, передусім Ф. Шевченко, інтерпретували «тези» скоріше у широкому, ніж вузькому сенсі, але не могли побудувати «альтернативну схему національної історії, яка виключала б Україну з історії СРСР» [5379].

Вірогідно, Ф. Шевченку ще за радянських часів були відомі відгуки, принаймні деякі, на його роботу поза межами СРСР та «братніх» країн. Мабуть, як редактор «Українського історичного журналу» він мав доступ до діаспорних видань. Зокрема, його робочі нотатки та тези до лекцій 1950-х – 1970-х років свідчать про непогану, як для радянського історика, обізнаність з еміграційною чи діаспорною науковою літературою.

Приміром, у підготовчих записах до лекцій, читаних для співробітників КДБ УРСР та канадців, згадуються імена Л. Винара, Б. Кентржинського, Б. Крупницького, В. Кубійовича, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Я. Пеленського, О. Пріцака та ін. Зокрема, Ф. Шевченко відгукується про працю О. Оглоблина «Хмельниччина і українська державність» (Нью-Йорк, 1954), а також відзначає резонансну розвідку Дж. Решетаря й О. Пріцака «The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building» (Slavic Review. – 1963. – Vol. 22, no. 2») [5380]. У інших робочих матеріалах історика віднаходимо посилання на праці І. Лисяка-Рудницького й О. Пріцака. [5381]

Видається, що Ф. Шевченко намагався стежити за закордонними публікаціями, наскільки це було можливо за тодішніх умов. Зокрема, у виступі на засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР у березні 1956 р. він наголосив, що вийшло вже 2 книги славіста К.-О. Меннінга, яких немає у бібліотеці установи [5382].

Втручання академіка М. Тихомирова дозволило зрушити з мертвої точки справу з захистом докторської дисертації Ф. Шевченка. Вченому довелося в оперативному режимі готувати досить розлогий (понад 4 др. арк.; 250 примірників) автореферат для російськомовної аудиторії [5383]. За тих дражливих і хитких передумов, автореферат мав узгодити / згладити широкі, часом досить вільні потрактування Ф. Шевченка з вимогами офіційного канону, зокрема з зауваженнями рецензентів, себто запропонувати компромісне представлення вже опублікованої монографії.

Провідна роль у такій репрезентації відводилася дискурсу «дружби народів», який сполучався з «народницьким» дискурсом, але у більш виваженій та обережній формі [5384]. Зокрема, до дискурсу «дружби народів» вводилися російські, українські та польські «революційні демократи» ХІХ ст., які, звичайно, не мали жодного стосунку до провідної дослідницької проблематики, задекларованої у монографії [5385]. Та, попри певні поступки офіційному представленню, історик і далі тримається низки концептів нового «народницького» дискурсу. Відтак він обстоює думку, що «існування української народності у XIV – XVII ст. є незаперечним фактом» [5386].

Ф. Шевченко зберігає в авторефераті й низку установчих концептів монографії: визвольна війна як переломний період і вихідний момент в історії України [5387], теза про козацтво як «прогресивну силу», що бореться з феодальним та іноземним гнобленням [5388], поділ українського народу на «стани-класи», котрі, хоч і мали відмінні інтереси, але об’єдналися супроти іноземних поневолювачів [5389]. На відміну від монографії, автор не ризикнув означити це об’єднання як спілку «прогресивних станів». Водночас зберігалася і навіть розширювалася думка про акумуляцію історичного досвіду у народних виступах та повстаннях, до яких учений зараховував і визвольну війну 1648 – 1654 рр. [5390]

Звичайно, в авторефераті Ф. Шевченка вже немає жодної згадки про «приєднання», а також означень війни 1648 – 1654 рр. як «національно-визвольної». Певна річ, історик був змушений поступитися, позаяк це були принципові закиди щодо його праці, котрі несли політичні й ідеологічні конотації, зокрема звинувачення у «націоналістичній» репрезентації української минувшини.

Та Ф. Шевченко не пристав і на формулу «народна-визвольна» війна, до якої його вперто підштовхували рецензенти. Наразі у його авторефераті Хмельниччина здебільшого означується як «визвольна (рос. освободительная) війна» [5391]. У схожому дусі потрактовуються й проблеми та суперечності українськоросійських взаємин. Останні пояснюються нервозністю і складністю воєнних обставин, нестачею достовірних відомостей, що часом призводило до певних непорозумінь [5392]. Тож суперечності і конфлікти у двосторонніх перемовинах та взаєминах подавалися в авторефераті у ретушованому, пригладженому вигляді.

Натомість класовий дискурс представлений в авторефераті, як і у монографії, повною мірою. Зокрема, досить докладно висвітлено становище різних станів за доби Хмельниччини, у т. ч. козацької старшини, міщанства, духовенства, посполитих та ін. [5393] Втім, автор обережніше поставився до репрезентації Гетьманщини, котра розглядається як «українська феодальна державність» [5394]. Однак, устрій Гетьманщини Ф. Шевченко однозначно кваліфікує як «аристократичну», точніше «олігархічну» республіку і в авторефераті [5395], і у тексті 1959 р. [5396]

Водночас історик стверджує, що державне управління в Україні перебувало на стадії формування [5397].

Більш помірковано Ф. Шевченко представляє й українсько-російські економічні взаємини, хоч і зберігає основні положення монографії: розмаїття форм, зокрема переселення українців на окраїни Російської держави [5398], подарунки як форма «економічного впливу» [5399]. Власне, історик здебільшого уникає акцентування на тих зисках і перевагах, котрі отримувала Москва у цих взаєминах, про які неодноразово згадувалося у його монографії. Він пише про конфлікти «торгових людей» України й Росії, котрі зумовлені зловживаннями місцевої влади, проте наголошує, що «не ці окремі ненормальні явища характеризували тодішні торгівельні відносини між Росією й Україною» [5400].

Врешті-решт, автореферат репрезентував зміщення низки авторських наголосів й акцентів у напрямку канону, хоч і зберігав більшість концептуальних положень і настанов.

Зазначимо, що загальна атмосфера захисту Ф. Шевченка у Москві була досить доброзичливою та толерантною, про що свідчать його чернеткові записи обговорення й тез відповідей на зауваги опонентів і колег, які обговорювали його роботу. Ці спостереження потверджують і відгуки офіційних опонентів, зокрема І. Гуржія, котрий не тільки високо оцінив монографію Ф. Шевченка, а й наголосив на багатоманітності контекстів представлення визвольної війни 1648 – 1654 рр. у його монографії [5401].

Досить прикметним видається чернетковий проект заключного слова, в якому задеклароване своєрідне кредо Ф. Шевченка як історика:

«Коли я працював над своєю монографією, то чомусь був упевнений, що Правда ніколи не буває у чистопробному вигляді. Що її потрібно добувати [підкреслення Ф. Шевченка. – Авт.] з руди, не тільки добувати, але й шліфувати, огранювати здобуті великою працею факти. Не завжди останнє мені вдавалося, коли огранював здобуті факти, інколи кривобоко і т. п.» [5402].

Певна річ, успішного захисту Ф. Шевченка очікувало чимало його колег і друзів, поміж яких була низка науковців доволі скептично налаштованих до офіційного представлення української історії. Відтак сучасні дослідники відзначають напрочуд широку географію вітальних листів та телеграм на його адресу, у т. ч. із Кракова, Вроцлава, Бухареста, Монреаля [5403]. Зокрема, 25 листопада 1963 р. Ф. Шевченка привітав Я. Дашкевич [5404].

Імовірно, Ф. Шевченко планував і надалі послугуватися комбінацією різних дискурсів («дружби народів», класового, «народницького») у своїх дослідницьких практиках, але прагнув дещо змістити / перенести свої наукові зацікавлення на іншу сферу – славістику, точніше на історію міжслов’янських зв’язків. Зокрема, в одній із праць він зауважив, що «незважаючи на різні перепони, іноді трагічного характеру, у взаємовідносинах між народами сильнішим є те, що їх єднає, а не те, що роз’єднує. Справжній творець історії – народ, прогресивні сили суспільства шукали і знаходили шляхи, що вели до дружби і єднання» [5405].

Ці конотації дуже нагадують відповідні підходи з його монографії 1959 р. Ф. Шевченко планував досить масштабну студію з історії зв’язків України та південнослов’янських країн під звичним прикриттям дискурсу «дружби народів», але так і не реалізував цього задуму [5406].

Зрештою, незважаючи на успішний захист Ф. Шевченка, за його монографією і надалі тягнувся шлейф опальної праці. Відтак побажання академіка М. Тихомирова про нове видання доповненої й переробленої монографії так і залишилося нездійсненим [5407]. Натомість найбільшу і, мабуть, найкращу працю Ф. Шевченка часто-густо вилучали з історіографічних оглядів, інколи на цю роботу «забували» навіть послатися у студіях, присвячених добі Хмельниччини.

На початку 1970-х років про «плутанні формулювання» у монографії «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.», зокрема про вживання автором терміна «приєднання», згадали знову. Ці «недоліки» розглядалися як докази «методологічних помилок» і «націоналістичних збочень» Ф. Шевченка на посаді директора Інституту археології АН УРСР та головного редактора «Українського історичного журналу» [5408].

Після тяжкого 1972 р., коли вченого звільнили з усіх керівних посад та винесли низку стягнень про якісь «експерименти» з «переяславським» каноном вже не могло бути й мови. Ф. Шевченко у щоденникових записах наприкінці 1975 р. метафорично схарактеризував своє тодішнє становище – ходжу з ««клеймом», хоч і без наголосу» [5409]. У його публікаціях кінця 1970-х початку – 1980-х років вже не було і натяку на попередні спроби, а механічно проголошувалися офіційні настанови [5410]. Для історика такого інтелектуального масштабу це була страшна особиста драма й трагедія…

Тексти Ф. Шевченка 1950-х – початку 1970-х років яскраво демонструють напрочуд складну дилему тогочасного інтелектуала: як бути радянським і, водночас, українським істориком? Тим паче, що переважна більшість науковців воєнного покоління належала до інтелектуалів із радянською ідентичністю, котрі щиро прагнули вписатися, хоч і «по-своєму», у цю амбівалентну, мінливу, часом абсурдну систему політичних та культурних координат.

У широкому сенсі йдеться про конфронтуючі пласти культурної свідомості, котрі складно узгоджувалися поміж собою. Приміром, упровадження офіційного дискурсу «великого російського народу» («народу-вождя», «народу-переможця», «народу-тріумфатора») породжувало захисні реакції українських радянських істориків, які прагнули хоч якоюсь мірою втримати обмежену, ба навіть ілюзорну автономію республіканського наративу від настирних зазіхань «старшого брата».

Згадаємо, наприклад, ідеологічні колізії навколо термінів «приєднання» чи «національно-визвольна війна», до яких ставилися вкрай підозріло і навіть вороже, попри те, що ці означення вбиралися у відповідну «обрядову» покривку «дружби народів», «класової боротьби» і т. п. До того ж, «національно-визвольне» маркування повсюдно вживалося у радянській соціогуманітаристиці щодо країн «третього світу». Натомість суттєві поступки офіціозу витісняли український культурний шар, перетворювали його на маргінальний чи супутній компонент, який побутував десь на периферії свідомості «радянської людини».

Отож дослідницькі практики істориків реформаційної, нонконформістської орієнтації, зокрема Ф. Шевченка, тою чи іншою мірою були зорієнтовані на пошуки уточнюючих, доповнюючих, розширюючих або, навпаки, звужуючих підходів щодо радянського канону. Часто-густо їхні писання поставали у вигляді суперечливого сполучення кількох дискурсів, під прикриттям якого вони намагалися донести читачу дещо інше представлення історії України. Втім, плекання компромісних, посередніх формул не тільки спричиняло складні внутрішні конфлікти, а й ставило вченого у досить вразливе становище у кризових ситуаціях, зокрема коли змінювалася політична та ідеологічна кон’юнктура, проводилися адміністративні кампанії скеровані супроти певних осіб, розгорталася боротьба за сфери впливу на академічній ниві тощо.

Вислідом таких дослідницьких і культурних практик були тексти, котрі продукували амбівалентні, інколи невиразні, розмиті смисли, зокрема взаємовиключне трактування певних подій, явищ, процесів, осіб, постійні відмови від попередніх тлумачень та оцінок під тиском офіційних позицій, суцільні недомовки, замовчування і т. п. Відтак співбуття радянського інтелектуала з каноном постійно нав’язувало декілька культурних ролей – показних і тіньових. Інколи такі ролі призводили до досить своєрідних спроб, точніше інтелектуальних і культурних експериментів, які демонстрували творчий політ думки за сірих умов радянської повсякденності. Однією з таких спроб була візія Ф. Шевченка про «суд історії».

Примітки

5206. Батуріна С. С. Федір Павлович Шевченко: Життя і творчість: Дис. … к. і. н.: 07. 00. 06 / НАНУ. ІІУ. – К., 2007. – С. 185.

5207. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 517.

5208. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст. / Відп. ред. І. П. Крип’якевич. – К., 1959. – С. 15, 28, 29, 33, 44, 49, 67, 74, 97, 109, 115, 176, 178, 183, 187, 195, 198, 205, 208, 212, 219, 221, 246, 251, 257, 259, 282, 289, 311, 398, 401, 420, 425 – 426, 430, 433, 443, 443, 456 493.

5209. Там само. – С. 7 – 9, 13, 15, 22, 28, 34, 37, 38, 39, 46, 55, 59 – 60, 63, 66, 97, 172, 247, 250, 254, 282, 383, 384.

5210. Шевченко Ф. П. Довідка [в ЦК КПУ про опубліковані статті Крип’якевича І. П. – «Студії над державою Богдана Хмельницького», надруковані в 1925 – 1931 рр.; машинопис; м. Київ, осінь 1958 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 346. – Арк. 2.

5211. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 4.

5212. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» на розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії АН УРСР (Київ, 8 червня 1960 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 539; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. [машинопис] // НА ІІУ. – Оп. 1. – Спр. 968. – Арк. 24.

5213. Шевченко Ф. П. План монографії на тему: «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в другій половині XVII cт.» та анотація [автограф і машинопис із правками] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 895. – Арк. 2 – 3.

5214. Його ж. «Московські статті» 1665 року та нове становище України в складі Росії. Розділ другий [докторської дисертації на тему «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в другій половині XVII cт.»; чорновий автограф, 1958 – 1959 рр.] // Там само. – Спр. 142. – 46 арк.

5215. Його ж. План докторської дисертації на тему «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в другій половині XVII ст.» та робочі матеріали [чорновий автограф та машинопис із правками] // Там само. – Спр. 896. – Арк. 2.

5216. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 3.

5217. Його ж. Про створення «Вступу до історичної науки» // УІЖ. – 1959. – № 1. – С. 90; Його ж. Про суд історії // УІЖ. – 1967. – № 2. – С. 47; Його ж. Особливості суспільного прогресу в нашу епоху [стаття для Відділу наук ЦК КПУ; машинопис із правками; м. Київ, 15 берез. 1970 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 173. – Арк. 3.

5218. Його ж. Історія і сучасність. – К., 1965. – С. 25.

5219. Його ж. Нові риси в розвитку і зміцненні дружби народів СРСР: (Доповідь на науковій сесії, присвяченій новим починанням, суспільним явищам і процесам на сучасному етапі комуністичного будівництва) / Для службового користування. – К., 1959. – С. 21.

5220. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 4.

5221. Там само. – С. 16.

5222. Там само. – С. 58.

5223. Там само. – С. 37.

5224. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали: Класова боротьба 1648 – 1654 рр. – 101 арк; Його ж. Робочі матеріали про соціально-політичні погляди селянства України в період визвольної війни 1648 – 1654 рр. та ін. [чорновий автограф] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 680. – 86 арк.

5225. Його ж. Про роль народних мас в історії // НЗІІ. – К., 1957. – Т. 9. – С. 3.

5226. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 5.

5227. Там само. – С. 21 – 22.

5228. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка… // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 531; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 8.

5229. Шевченко Ф. П. Про народ і класи-стани на Україні під час визвольної війни 1648 – 1654 рр. // СВНУ. – К., 1973. – Вип. 2. – С. 46.

5230. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 38.

5231. Там само. – С. 58 – 59.

5232. Там само. – С. 63.

5233. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф. П. Шевченко. – [1-е вид.]. – К., 1954. – С. 335, 339.

5234. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 257 – 258, 268.

5235. Там само. – С. 268.

5236. Там само. – С. 258.

5237. Там само. – С. 282.

5238. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 518.

5239. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 267.

5240. Там само. – С. 283.

5241. Там само. – С. 282.

5242. Шевченко Ф. П. «Русские воеводы на Украине…». – Арк. 33.

5243. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 269.

5244. Там само. – С. 256.

5245. Дзира Я. Десятиріччя творчого спілкування. – С. 153.

5246. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 66.

5247. Там само. – С. 66.

5248. Там само. – С. 247.

5249. Там само. – С. 236.

5250. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка… // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 539; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 23.

5251. Шевченко Ф. П. Про суд історії. – С. 47.

5252. Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 59.

5253. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 4 – 5.

5254. Там само. – С. 170.

5255. Там само. – С. 171.

5256. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка… – С. 532; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 11.

5257. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 27.

5258. Його ж. Робочі матеріали: Класова боротьба 1648 – 1654 рр. – Арк. 24 зв.

5259. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 24.

5260. Там само. – С. 38.

5261. Там само. – С. 27 – 31.

5262. Там само. – С. 32 – 33.

5263. Там само. – С. 33.

5264. Там само. – С. 35.

5265. Там само. – С. 174.

5266. Там само. – С. 175 – 176.

5267. Стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 13 червня 1960 р. по обговоренню праці Шевченка Ф. П. «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII cт.» [машинопис] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 869. – Арк. 67.

5268. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Зауваження Ф. П. Шевченка, висловлені під час зустрічі співробітників Інституту історії України АН УРСР з О. Є. Корнійчуком – автором лібрето опери «Богдан Хмельницький» (Київ, 4 лютого 1952 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 508.

5269. Шевченко Ф. Дружба народів СРСР вічна і непорушна // РУ (К.). – 1966, 27 січ. – № 22. – С. 2.

5270. Там само. – С. 2.

5271. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 6.

5272. Його ж. Вступ до праці «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в другій половині XVII ст.» [машинопис; м. Київ, листоп. 1958 р.; правки І. Крип’якевича 30. III. 1959 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 141. – Арк. 1.

5273. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 9.

5274. Заява Ф. П. Шевченка на ім’я директора Інституту історії АН УРСР з приводу оцінки відділом феодалізму його докторської дисертації (Київ, 19 травня 1960 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 379 – 380.

5275. Батуріна С. Епістолярна спадщина Федора Павловича Шевченка // СІД. – К., 2009. – Ч. 16. – С. 134.

5276. Протокол № 9 засідання Відділу історії феодалізму Інституту історії АН УРСР [про обговорення докторської дисертації Шевченка Ф. П. «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»; машинопис; м. Київ, 6 трав. 1960 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 863. – 69 арк.

5277. Голобуцький В. Відзив про роботу Шевченка Ф. П. – «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» [машинопис; м. Київ, 8 листоп. 1958 р.] // Там само. – Спр. 860. – 3 арк.

5278. Протокол № 9 засідання Відділу історії феодалізму… – Арк. 34, 39.

5279. Там само. – Арк. 62.

5280. Там само. – Арк. 16.

5281. Шевченко Ф. П. «Коротка відповідь з приводу зауважень В. О. Голобуцького на мою книгу – «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»» [чорновий автограф; м. Київ, 23 трав. 1960 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 865. – Арк. 1.

5282. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 531.

5283. Шевченко Ф. П. [Заключне слово…]. – Арк. 104 – 104зв.

5284. Його ж. Коротка довідка [про монографію – «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» для Комісії партійного державного контролю; чорновий автограф та машинопис із правками; м. Київ, берез. 1964 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 893. – Арк. 5.

5285. Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – 417 арк.; Стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 10 червня 1960 р. (друге засідання) по обговоренню праці Шевченка Ф. П. «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII cт.» [машинопис] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 867. – 88 арк.; Стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 13 червня 1960 р… – 114 арк.; Матеріали обговорення роботи Шевченка Ф. П. – «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»: стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 14 червня 1960 р… – 198 арк.

5286. Стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 10 червня 1960 р… – Арк. 26.

5287. Матеріали обговорення роботи Шевченка Ф. П.… – Арк. 8.

5288. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка… – С. 537; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 19.

5289. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 63.

5290. Там само. – С. 64.

5291. Там само. – С. 91.

5292. Там само. – С. 78 – 80.

5293. Там само. – С. 90, 93.

5294. Там само. – С. 62.

5295. Там само. – С. 65.

5296. Там само. – С. 478.

5297. Там само. – С. 66.

5298. Там само. – С. 115.

5299. Там само. – С. 131.

5300. Там само. – С. 135, 138.

5301. Там само. – С. 171.

5302. Там само. – С. 213.

5303. Там само. – С. 269 (прим. 1)

5304. Там само. – С. 14, 87, 148, 150 – 152, 176, 203, 224, 259, 303, 326, 342, 355, 368, 373, 404, 444, 463, 467 – 469, 471 – 474, 476, 482.

5305. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 510.

5306. Там само. – С. 519 – 520.

5307. Шевченко Ф. П. Вступ до праці «Політичні та економічні зв’язки…». – Арк. 37.

5308. Його ж. Політичні та економічні зв’язки… – С. 233 – 234.

5309. Там само. – С. 269.

5310. Там само. – С. 328 – 329.

5311. Там само. – С. 330.

5312. Там само. – С. 353.

5313. Там само. – С. 374.

5314. Там само. – С. 493.

5315. Ісаєвич Я. Передмова // Крип’якевич І. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, І. Л. Бутич, Я. Д. Ісаєвич. – 2-е вид. випр. і доп. – Львів, 1990. – С. 7 – 9; Дашкевич Я. Іван Крип’якевич – історик консервативно-державницької школи // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. – 2-е вид., випр. й доп. – Львів, 2007. – С. 495 (прим. 31).

5316. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 528.

5317. «Зрадники мені не подобаються»: Аудіоінтерв’ю Юрія Зайцева з Оленою Апанович (28 серпня 1996 р.) // ІДУ / Голова редколегії В. А. Смолій; відп. ред. О. А. Удод. – К., 2011. – Вип. 21. – С. 349.

5318. Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання? Триптих // Переяславська рада 1654 року: Історіографія та дослідження. – К., 2003. – С. 408.

5319. Колесник І. І. Федір Шевченко… – С. 180.

5320. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка… – С. 537; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 20.

5321. Її ж. Матеріали Наукового архіву… Витяг з протоколу № 12 розширеного засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР з обговорення книги Ф. П. Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 541.

5322. Кісь Я., Цибко О. Більше вимогливості і принциповості в історичних дослідженнях: (Рец. на кн.: Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст. / Відп. ред. І. П. Крип’якевич. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 499 с.) // КУ. – 1961. – № 1. – С. 92 – 93.

5323. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 496; Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – [1-е вид.]. – С. 451.

5324. Його ж. «Русские воеводы на Украине…». – Арк. 26, 122 зв.

5325. Голобуцкий В. А. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 гг. – К., 1962. – С. 350.

5326. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький – [1-е вид.]. – С. 485.

5327. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 499.

5328. Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654 – 1954 гг.). – С. 12.

5329. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 128, 138.

5330. Там само. – С. 286 – 287

5331. Івасюта М., Грабовецький В. Дружба двох народів-братів (Рец. на кн.: Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII cт.). – К., 1959. Видавництво АН УРСР. Відп. редактор академік АН УРСР І. Крип’якевич) // Жовтень. – 1960. – № 4. – С. 150.

5332. Батуріна С. С. Федір Павлович Шевченко… – С. 147.

5333. Стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 10 червня 1960 р… – Арк. 7.

5334. Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 28.

5335. Протокол № 9 засідання Відділу історії феодалізму… – Арк. 12.

5336. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 517.

5337. Шевченко Ф. П. Робочі матеріали про економічні зв’язки України з Польщею, Білорусією, Росією; Зборівський договір та ін. [чорновий автограф та машинопис; 1950-ті роки] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 672. – Арк. 17.

5338. Там само. – Арк. 54.

5339. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 442.

5340. Там само. – С. 457.

5341. Там само. – С. 408 – 409.

5342. Там само. – С. 409.

5343. Там само. – С. 386 – 388.

5344. Стенограма засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР 13 червня 1960 р… – Арк. 37.

5345. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Із стенограми обговорення книги Ф. П. Шевченка… – С. 535; Стенограма засідань Вченої ради Інституту історії АН УРСР 8 – 15 червня 1960 р. – Арк. 17.

5346. Яремчук В. Минуле України… – С. 271.

5347. Юсов С. Історик Володимир Голобуцький (1903 – 1993): життя, наукова і педагогічна діяльність / Відп. ред. В. М. Даниленко. – К., 2011. – С. 175.

5348. Апанович О. Федір Павлович Шевченко… – С. 38; Дзира Я. Десятиріччя творчого спілкування. – С. 152.

5349. Матеріали обговорення роботи Шевченка Ф. П.… – Арк. 193.

5350. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Витяг з протоколу № 12… – С. 539 – 542.

5351. Шевченко Ф. П. [Мої] зауваження до проекту резолюції [Вченої ради Інституту історії АН УРСР по обговоренню праці «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»; машинопис; м. Київ, черв. 1960 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 881. – 3 арк.

5352. Гуслистий К. Г. Серйозні методологічні хиби в освітленні історії України XVII cт. Рецензія на роботу Шевченка Ф. П. «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» [машинопис; м. Київ, 27 лип. 1960 р.] // Там само. – Спр. 873. – Арк. 1 – 2.

5353. Там само. – Арк. 15.

5354. Шевченко Ф. П. Коротка довідка… – Арк. 5.

5355. Мишко Д. І., Рознер І. Г., Шекера І. М., наукові співробітники Інституту історії АН УРСР. Акт [про перевірку внесених змін до роботи Шевченка Ф. П. «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»; машинопис; м. Київ, 26 – 27 жовт. 1960 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 874. – 9 арк.; Рознер І. Г., молодший науковий співробітник відділу історії феодалізму – Касименку О. К., директору Інституту історії АН УРСР [Службова записка про роботу Шевченка Ф. П. «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»; машинопис; м. Київ, 28 жовт. 1960 р.] // Там само. – Спр. 875. – 4 арк.

5356. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 529.

5357. Кісь Я., Цибко О. Більше вимогливості… – С. 91.

5358. Там само. – С. 92.

5359. Там само. – С. 93.

5360. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Витяг з протоколу № 12… – С. 541 – 542.

5361. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 533.

5362. Пушкарев Л. Н. Залог успеха – в источниковедческом анализе (По поводу книги Ф. П. Шевченко «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.», вид. АН УРСР, Київ, 1959. 500 с., тир. 2000) // ИСССР. – 1962. – № 2. – С. 175.

5363. Там же. – С. 175.

5364. Там же. – С. 175 – 176.

5365. Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 538.

5366. Там само. – С. 534.

5367. Чистякова Е. В. Михаил Николаевич Тихомиров (1893 – 1965) / Отв. ред. В. И. Буганов. – М., 1987. – С. 28.

5368. Тихомиров М. Н., Мальцев А. Н. Новый труд по истории освободительной войны на Украине в середине XVII века: (Рец. на кн.: Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст. / Відп. ред. І. П. Крип’якевич. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 499 с.) // ВИ. – 1962. – № 1. – С. 149.

5369. Шевченко Ф. П. Коротка довідка… – Арк. 7; Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 540.

5370. Шмидт С. «Доктор на корню»…: Из стенограммы заседания Ученого совета Института истории АН СССР по защите Ф. П. Шевченко диссертации «Политические и экономические связи России с Украиной в середине XVII столетия», представленной на соискание степени доктора исторических наук (19 ноября 1963 г.). – С. 550 – 551.

5371. Тихомиров М. Н., Мальцев А. Н. Новый труд по истории… – С. 151 – 152.

5372. Wόjcik Z. [Recenzja:] Szewczenko F. P. Polityczni ta ekonomiczni zwjazky Ukrajiny w seredyni XVII st., Kyiw, Akademija Nauk Ukrajnskoj RSR. Instytut Istorii, 1959, 499 s. // KH. – 1962. – Nr. 1. – S. 190.

5373. Ibid. – S. 191 – 192.

5374. Horak S. M. Ukrainian Historiography 1953 – 1963. – P. 270.

5375. Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – С. 54.

5376. Там само. – С. 53 – 54.

5377. Pelenski J. Soviet Ukrainian Historiography after World War II. – P. 398 – 399.

5378. Velychenko S. The Influence of Historical, Political, and Social Ideas, on the Politics of Bohdan Khmelnytsky and the Cossack Officers Between 1648 and 1657: A Dissertation … Ph. D. / University of London. London School of Economics. – London, 1980. – P. 38, 143, 269.

5379. Величенко С. Суперечливі схеми національної історії… – С. 34.

5380. Шевченко Ф. П. Плани лекцій для канадців та співробітників КДБ УРСР [про визвольну війну українського народу і возз’єднання України з Росією» та про життя і творчість Т. Г. Шевченка; чорновий автограф; м. Київ, 24 лют.; 9 берез.; 31 жовт. 1960 р.; 5 лют. 1964 р.]. Додаток до Спр. 574: запитання слухача лекції (Арк. 43) // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 574. – Арк. 33, 40.

5381. Його ж. Робочі матеріали: Класова боротьба 1648 – 1654 рр… – Арк. 77, 83.

5382. Шепель Л. Матеріали Наукового архіву… Стенограма виступу Ф. П. Шевченка у ході обговорення доповіді директора Інституту історії АН УРСР О. К. Касименка «Завдання Інституту в світлі рішень ХХ з’їзду КПРС на засіданні Вченої ради» (Київ, 23 березня 1956 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 513.

5383. Шевченко Ф. П. Коротка довідка… – Арк. 7; Сливка Ю. Листування Івана Крип’якевича… – С. 540.

5384. Шевченко Ф. П. Политические и экономические связи Украины с Россией в середине XVII ст.: Автореф. дис. … д. и. н. / АН СССР. Ин-т истории. – К., 1963. – С. 3 – 4.

5385. Там же. – С. 7.

5386. Там же. – С. 25.

5387. Там же. – С. 2.

5388. Там же. – С. 14 – 15.

5389. Там же. – С. 19 – 20.

5390. Там же. – С. 25.

5391. Там же. – С. 4, 6, 9, 11, 12, 16, 19, 20 – 22, 24 – 25; та ін.

5392. Там же. – С. 27 – 28, 35 – 36.

5393. Там же. – С. 44 – 47.

5394. Там же. – С. 4.

5395. Там же. – С. 49 – 50.

5396. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки… – С. 282.

5397. Его же. Политические и экономические связи… – С. 50.

5398. Там же. – С. 23.

5399. Там же. – С. 65.

5400. Там же. – С. 61.

5401. Гуржій І. О. Відгук про докторську дисертацію Шевченка Ф. П. «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» [авторизований машинопис; м. Київ, 1963 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 889. – Арк. 3 – 5.

5402. Шевченко Ф. П. Матеріали про обговорення та захист докторської дисертації на тему «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII cт.», виступ на секторі; відповіді опонентам [чорновий автограф; 1963 р.] // Там само. – Спр. 892. – Арк. 18.

5403. Батуріна С. С. Федір Павлович Шевченко… – С. 29.

5404. Дашкевич Я. Р. – Шевченко Ф. П. [автограф; м. Львів, 25 листоп. 1963 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 349. – Спр. 1149. – Арк. 1.

5405. Шевченко Ф. П. Роль Києва в міжслов’янських зв’язках у XVII – XVIII ст.: (Доповіді радянської делегації. V Міжнародний з’їзд славістів. Софія, вересень 1963 р.). – К., 1963. – С. 3.

5406. Батуріна С. С. Федір Павлович Шевченко… – С. 26.

5407. Шмидт С. «Доктор на корню»… Из стенограммы заседания Ученого совета Института истории АН СССР по защите Ф. П. Шевченко… – С. 552.

5408. Доповідна записка голови парткомісії при ЦК КП України І. С. Грушецького Першому секретарю ЦК КП України В. В. Щербицькому про результати перевірки роботи парторганізації Інституту археології (Київ, 5 липня 1972 р.) // «Істину встановлює суд історії». – Т. 1. – С. 445 – 446.

5409. Щоденникові нотатки: «І знову німа роль за сценою» // Там само. – Т. 1. – С. 639.

5410. Шевченко Ф. П. Возз’єднання України з Росією – знаменна подія в історії братніх народів // АУ. – 1978. – № 6. – С. 24 – 28; Його ж. Київ у перший рік після возз’єднання України з Росією // УІЖ. – 1980. – № 2. – С. 54 – 64.