Додаток 19. Голодомор у Києві

Гонський Володимир

Дуже хотілося б, щоб про геноцид українців 1932—1933 років ми пам’ятали не лише, коли «положено». Як про жінок на 8 Березня. Чи про Бога — на Різдво. Бо осягати тут іще дуже й дуже багато.

Вривайтеся, земле і небо,

Ми мусимо жити й за них!

Василь Симоненко

Дуже хотілося б, щоб про геноцид українців 1932—1933 років ми пам’ятали не лише, коли «положено». Як про жінок на 8 Березня. Чи про Бога — на Різдво. Бо осягати тут іще дуже й дуже багато.

У деяких дослідженнях про Голодомор повідомляється, що в містах його майже не було. Навіть у підсумковому документі Спеціальної міжнародної комісії Конгресу США з вивчення голоду 1932—1933 рр. в Україні у складі найвизначніших фахівців із семи країн (зокрема професор, полковник Дж.І.А. Дрейпер, колишній британський обвинувач на Нюрнберзькому трибуналі, професор Р.Левене, екс-президент Апеляційного суду Аргентини та ін.) стверджувалося, що «…містам та селищам у переважній більшості вдалося уникнути голоду…». На жаль, це не зовсім так.

А що було в нашому Києві? Як це святе місто пережило той страшний геноцид?

Для початку кілька споминів свід­ків — Софії Парфанович, Василя Ґрос­смана, Валер’яна Підмогильного, Семена Ґудзенка:

«Стали коммерческий хлеб давать. Что делалось! Очереди по полкилометра с вечера становились… я таких больше не видела. Друг дружку обхватывают за пояс и стоят один к одному. Если кто оступится, всю очередь шатнёт, как волна по ней проходит. И словно танец начинается — из стороны в сторону. И всё сильней качается….В очереди за коммерческим хлебом стоял народ городской — лишенцы, беспартийные, ремесло — либо пригородные.

По утрам ездили платформы, битюги, собирали, которые за ночь умерли. Я видела одну платформу — дети на ней сложены… тоненькие, длинненькие, личика, как у мёртвых птичек. Долетели эти пташки до Киева, а что толку?.. Я видела: дивчина одна поползла поперёк тротуара, ее дворник ногой ударил, она на мостовую скатилась. И не оглянулась даже, ползет быстро, быстро, старается, откуда сила. И еще платье отряхивает, запылилась, видишь».

* * *

«Київ потопав у зелені садів. Пішоходи були залиті сонцем і юрбою. Ударяла в очі публіка вичепурена, сита й вдоволена, впоміж з обдертими нуждарями, пожовклими, з запалими лицями, великими, блискучими очима. Деякі з них сиділи на краю пішоходів напівголі, простягаючи кістяки почорнілих рук або не рухаючись зовсім, дивилися мовчки на прохожих скляними очима. Це були ті, що приходили до Києва із сіл, гнані голодом, у надії знайти тут рятунок. Прохожі дивилися на них байдуже або не дивилися зовсім. Біля крамниць стояли черги з картками на хліб та олію, біля міського театру також човпилася юрба по квитки на оперу. Хартавим, низьким голосом горланило радіо про розвал гнилого заходу, розтрощеного могутнім пролетаріятом Росії та її геніяльним вождем, сонцем людства, визвольником працюючих — Сталіном. Серединою вулиці йшли червоноармійці з понурими, мертвими лицями, в російських шинелях та німецьких касках; музика репіжила Інтернаціонал.

На Хрещатику, біля думи, стояла юрба. Цей самий хартавий голос з радія продовжував про «доблесть» совєтської авіяції, про Дніпрельстан. І знов про вождя.

— Що він там верзе? Хліба хай дадуть! — кричав хтось з юрби. — Хліба хочемо, а не Дніпрельстану. Хліба, а не авіяції!.. Хліба! Хліба! — підхопила площа. Військова оркестра почала грати голосніше. Під команду старшини бубнар валив з усієї сили, заглушував крик площі».

* * *

«Отут у Києві лежали на вулицях трупи, як ганчір’я. Куди йшов — труп. Ніхто вже й не звертав уваги: завтра ж чекало його те ж саме.

* * *

Є цікаві описи підготовки Києва до приїзду прем’єр-міністра Франції Едуара Ерріо в 1932 році. «Напередодні населення примусили працювати до першої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподіляли харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з’явилася сила-силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити було щось заборонено). Готель, в якому Ерріо мав зупинитися, забезпечили килимами, новими меблями та уніформою для персоналу».

Жертв Голодомору в Києві можна розподілити на три нерівні частини: 1) жертви серед власне жителів Києва; 2) жертви передмість Києва; 3) селяни, які різними шляхами добиралися до міста в останній надії вижити і вже помирали тут.

Якщо виходити з того, що станом на осінь 1931 року населення Києва становило 586 тисяч, а на початку 1934-го — 510 тисяч, то, враховуючи народжуваність за цей період, порядок втрат Києва становить понад 100 тисяч людей. Відомий історик Сергій Білокінь наводив цифру 54 150 жертв за 1933 рік. Віримо, що наші славні демографи детальніше поінформують нас щодо цих страхітливих цифр.

Найважче писати і складніше осягнути число людей, які сконали в муках на тротуарах, набережних Києва, у кілометрових чергах за хлібом…

З листа Київського обласного відділу ҐПУ Голові ҐПУ УСРР (березень 1933 року):

«Хочу обратить ваше внимание на обострение продовольственных затруднений в г. Киеве.

Снабжение, особенно неорганизованного населения, и рабочих 2-й группы предприятий находится в ужасном состоянии. Привожу факты: Кожзавода № 6 Майбурда, б/п, Кулик, б/п, и Чудновский, член КП(б)У, выносят из завода головки от кож, мездру и жарят для еды.

В городе за последнее время ежедневно подбирают десятки трупов, а также десятки истощенных, часть которых в больницах умирает.

В январе подобрано 400 трупов.

В феврале — 518.

За 8 дней марта — 248».

Насправді, на жаль, є підстави вважати, що ці цифри дуже неповні. Для порівняння, в інформаційній записці своєму урядові № 474/106 від 31 травня 1933 р. італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго писав про аналогічні страхіття в тодішній столиці України Харкові: «Товариш Френкель, член «Колегії» ГПУ, зізнався одному відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів померлих на вулиці з голоду… Сам бачив після опівночі, як перед консульством проїздили вантажні автомобілі з вантажем 10—15 трупів…».

А ось свідчення одного з тодішніх «доброзичливців»: «Влітку 1933 року після тимчасового перебування в Києві комвзводу 299-го стрілецького полку Сидоренко подав заяву про вихід з партії. Серед бійців він заводив такі розмови: робітники Москви та інших міст РСФСР постачаються в достатній кількості… продуктами, а робітники України цього не мають, у Києві — вал трупів померлих від голоду».

Коментувати тут нема чого. Якось на «Свободі слова» Савіка Шустера молодий, перспективний і «подающий большие надежды» депутат-комуніст доводив суцільну неправдивість цифр щодо Голодомору приблизно так, по-більшовицьки бездушно й цинічно: «Да разве можно было все те ваши миллионы похоронить? І где?».

«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил!» — так і хотілося відповісти виродкові словами Василя Симоненка. По селах і яругах України небайдужі віднайшли вже багато братських могил. А де ховали цих нещасних у Києві? Дамо слово очевидцям:

Лідія Гергич: «…Й сказала мама старшому братові: «Одвези їх у Київ, може, їх заберуть у приют, а ні — хай помирають, щоб мені не бачить того своїми очима…». В мами вже ноги були пухлі.

От старший брат одвіз у Київ… Під’їхала полуторка, забрали в приют…

Був приют біля Кадетського мосту, він і зараз ще є, а братська могила дітей знаходиться, де зараз телевізійна вишка. Туди усіх діток звозили і скидали…».

(Олесь Воля. Мор: Книга буття України. — Київ: Кобза, 2002).

Галина Афанасьєва: «Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.

Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці і там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква…».

Довгожителька Микал із села Пухівка (Броварський район): «Була весна 1933 року. Мені йшов вісімнадцятий рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 чоловік, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світ за очі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі «Укркабель» спить вічним сном на столі. Винесли ми його і поховали на Лук’янівському кладовищі. І так ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні на вулиці Дикій, там готували якийсь суп — одна горошина в тарілці, а решта вода… Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога, аби ніхто її не вкрав або не загубити. Підеш у магазин, візьмеш свою пайку, вкусиш і нема, наче й не їла.

Один спомин залишився на все життя у моїй пам’яті. Був урок воєнізації… — тактичні заняття… за містом, біля Лук’янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік… Був з нами хлопець з дитячого будинку — Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись… Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил… Це робилося вночі — привезуть, скинуть — і поїхали далі по людські душі».

Андрій Опанасенко: «В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому і Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали. Привозили й напівживих, що вже там помирали».

Ніна Перепада: «Кожного ранку, будучи семирічним хлопчиком, Юрій Перепада спостерігав таку картину: по Хрещатику кілька разів на ранок їздили вози, запряжені кіньми; в них було по чоловіку, а двоє йшли пішки. Завдання їх полягало в тому, що вони… повинні були очищати вулицю від трупів, або ще живих людей, що дуже близькі до цього стану. Двоє піднімали трупи і клали їх у віз, накриваючи рогожею. Діти й дорослі проходили по вулиці у своїх справах, просто оминаючи ще не підібрані трупи. Розповідали, що тіла звозили у 3-й корпус «Октябрьської» лікарні… складали ярусами, а звідти у такому стані везли на Байкове кладовище, де кидали в ями і посипали хлоркою».

Відомий києвознавець Сергій Вакулишин, дослідивши це питання, вважає, що в 1932—1933 рр. на вулицях Києва від голоду померло близько мільйона селян…

А тепер — коротко про переважно сільські передмістя Києва, які вже тоді входили або згодом увійшли до складу міста.

Архівними документами можна проілюструвати етапи виконання жахливого плану комуністів на прикладі села Біличі. 1931 року — у період між знищенням «куркулів» та початком трагедії — Біличі мали такий соціальний склад своєї людності: сільські господарі — 66%, міські робітники — 23%, кустарі й артільники — 4%, службовці — менш як 3%. Активісти колгоспу імені Кагановича навесні 1933 р. рапортували про досягнення 76% колективізації. Результат не забарився: від Голодомору загинуло понад 16% жителів села (для порівняння: з фронтів Другої світової війни не повернулося близько 8% односельців).

Колгосп хутко перейменували на «Перемогу». Це є дуже промовистим фактом, як і те, що на початку 1934 року Біличі мали 77% одноосібних господарств. Цілком логічно: мети (тобто знищення українців) досягнуто, то навіщо ж тепер колгосп?..

Осокорки в 1931 році потерпали від стихійного лиха — повені.

Архівний протокол зафіксував руйнування і втрати, що їх тоді зазнали жителі Осокорків. Зокрема повідомлялося, що в двох хатах упала піч, у восьми дворах перекинуло сарай, у тринадцяти — перекинуло хату; 23 господарі заявили, що в них попливли сараї. Вісім мешканців залишилося без власних домівок, майже 400 повернулося до пошкоджених хат, по самісінькі вікна засипаних піском. Потерпіла від лиха ледь не п’ята частина села.

Держстрах УСРР не поспішав виплачувати допомогу. Невдовзі близько 580 жителів переселилося з низин на більш високі ділянки Київської приміської смуги. Очевидно, що опиратися більшовицькій мітлі, котра вимітала запаси селянського збіжжя, було важко всім: і переселенцям, які не встигли як слід облаштуватися, і тим, хто залишився біля своїх присадибних наділів, які втратили чорнозем… Ідеться про Красний Хутір та Осокорки: в обох населених пунктах жертвами Голодомору стала половина жителів.

Архівні джерела й розповіді довгожителів дають змогу реконструювати хроніку тогочасних жахів.

Жовтень 1932: постанова президії Київської міськради: «…Річний план (хлібозаготівлі) виконано… на 50,6%… Сільради Микільська Борщагівка, Виґурівщина… поставилися опортуністично до справи боротьби за хліб… Майно куркулів, що не виконують твердих завдань, описувати й продавати… Прийняти до відома заяву прокуратури, що розглянуто 14 справ по 14 селах у справі невиконання від куркулів твердих завдань…».

Січень 1933: «…матеріял Заготзерно на президію міськради про виконання плану мірчука»; «Троєщина — таємний перемел і розтрата мірчука 24 центнери. Справу передано до прокурора».

Віта-Литовська (нині — Чапаєвка): у сім’ї, що складалася з 12 осіб, вижив тільки один.

Жуляни: у селі з’їли всіх собак. Декого з людей врятували млинці з жолудевого борошна.

Корчувате: робітників цегельні рятувало підсобне господарство, годувалися щавлевою юшкою та соєю.

Мишоловка: вулицями села сунули до лісу «спецробітники»; прив’язуючи трупи мерців за ступні, тягли їх за собою на мотузці. Кидали десь на голосіївському узліссі…

Описувати це страхіття можна дуже довго. Тяжко про це читати. Але потрібно — щоб прозрівали сліпі й не забували всі нині сущі на землі.

Для наочності, без зайвих сентиментів, наведемо порівняльну таблицю сухих цифр.

Кінця світу не буде. Бо він уже був — у 1932—1933 роках. Армагеддон тоді прийшов у вигляді імперського більшовизму. Український народ знову прийняв на себе удар вселенського зла. І переміг. А якою ціною — може, Бог і людство колись оцінять. І воздадуть.

Автор дякує за допомогу при підготовці цієї статті києвознавцю С.Вакулишину, доктору історичних наук В.Марочку, кандидату біологічних наук Н.Суходольській, голові Київського «Меморіалу» імені В.Стуса Р.Круцику та іншим.

Джерело: