Додаток 24. Музей "Поштова станція" у Ніжині. Епоха поштмейстерів і кінного транспорту

Наталія Потапчук

Колись давно тут, попиваючи гарячий чай, чекали, поки їм поміняють стомлених коней чи подадуть диліжанс, і прості, і відомі всьому світу люди

Є на Чернігівщині музей, відвідини якого допомагають на певний час перенестися у XVII-ХІХ сторіччя й відчути дух епохи, коли пошту і пасажирів перевозили кіньми. В одній з його кімнат наче потрапляєш у минуле. Тут, попиваючи гарячий чай, чекали, поки їм поміняють стомлених коней чи подадуть диліжанс, і прості мандрівники, і відомі сьогодні всьому світу Тарас Шевченко, Михайло Ломоносов, Олександр Пушкін. Кругом панувала метушня, як на вокзалі: хтось ніс великі валізи і скрині, бігали хлопчики-кур’єри і прислуга, іржали коні, лаялися ямщики, віддавали накази чиновники, розвантажувалася пошта…

Зараз у приміщенні єдиного в Україні, маленького, але унікального музею «Поштова станція», що у місті Ніжині Чернігівської області, – тиша, але досвідчений екскурсовод завжди допоможе відчути тодішню атмосферу.

ЄДИНИЙ, ЩО ЗБЕРІГСЯ

Біля воріт, ідентичних із тими, які були тут 150-200 років тому, мене зустрічає завідувачка відділу «Поштова станція» Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського Лілія Руденко. Вона працює в музеї з 1985-го і напряму причетна до створення експозиції «Поштової станції», яку відкрили в 1993-му році. Розповідає, що документи для неї шукали по архівах Києва, Москви та Петербурга, а речі збирали, де тільки могли.

«Перші поштові станції в Україні були відкриті в Батурині, Глухові, Ніжині та Києві в 1669 році на виконання підписаних Богданом Хмельницьким із російським царем Коломацьких угод про військовий союз двох держав. Ніжин тоді мав близько 12 тис. населення (у Києві, для порівняння, на той час налічувалось 8,5 тис., у Чернігові – близько 4-х тис.) і був одним із найбільших торговельних міст Лівобережної України. Через нього пролягали головні поштові тракти на Київ, Москву, Санкт-Петербург, Ригу, Полтаву, до Криму.

Поштову станцію розмістили тут на території полкової канцелярії – тоді це була фортеця, а зараз там ринок. Сюди, у ці будівлі, вона перейшла в 1787 році», – веде екскурсію пані Лілія.

У дворі вона заводить усередину колишнього будинку станційного наглядача. Саме в цій пам’ятці архітектури й розмістилася експозиція, яка репрезентує розвиток поштової справи в Україні в цілому та Ніжині зокрема від XVII до початку XX століття. Вона займає усього дві кімнати, але змістовність її колекцій та обстановки справляє неабияке враження. Гадаю, саме тому «Поштова станція» є найбільш відвідуваним у Ніжині туристичним об’єктом. Серед її експонатів – поштове приладдя, чорнильниці, конверти, колекції поштових марок і листівок, особисті печатки, підсвічники, дорожні валізи та самовар, кінська збруя і піддужні дзвіночки, макети диліжансів та багато інших цікавих речей.

Посередині першої кімнати, що присвячена історії пошти та транспортних перевезень, бачимо макет поштової станції в тому вигляді, якою вона була у XIX сторіччі. Комплекс складався з 5 будівель: 2 флігелі один напроти одного (станційного доглядача і ямщицька), двоповерхова поштова контора, а позаду неї – стайня та службовий сарайчик). До сьогодні «дожили» 4 будівлі, але і в такому вигляді це – єдиний на весь пострадянський простір цілісний майновий комплекс поштової станції XVIII сторіччя, який зберігся майже повністю.

ЯМЩИКИ-ТАКСИСТИ

Зі слів екскурсовода дізнаюся, що робітники пошти жили там само, де працювали. Квартири в будівлях станції мали директор пошти (у часи Гоголя – поштмейстер), його помічник і станційний доглядач. Родина керівника займала майже весь другий поверх двоповерхового будинку, внизу ж був готель для подорожніх. Робота директора, посаду якого займав дворянин, була не надто обтяжливою. А от станційний доглядач (чиновник найнижчого рангу) не знав спокою ні вдень, ні вночі. Приїжджі чи термінова пошта могли підняти його в будь-який час.

У залі очікування для пасажирів стояв великий стіл, за яким станційний доглядач оформляв документи, виписував чи перевіряв квитки на проїзд. Вони були не такі, як зараз, і називалися подорожніми грамотами. У них зазначалося, хто, звідки, куди їде і на скільки коней може розраховувати. Без такого документа людину на поштовій станції могли й не прийняти.

У музеї можна побачити дорожні грамоти Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Останній, до речі, не з чужих слів був знайомий із життям станційного доглядача (його батько працював на поштовій станції) і описав його у «Ревізорі» та «Мертвих душах».

Безпосередньо на станції утримувалося 15 коней. Хоча в перевезеннях пошти й людей було задіяно кілька десятків закріплених за станцією ямщиків. Це були, кажучи сучасною мовою, «приватні підприємці» зі своїми кіньми, бричками й диліжансами, а також поміщицькі екіпажі. Відправляючи працювати на станцію своїх кучерів, поміщики переслідували дві мети: заробити грошей і отримати від держави компенсацію на утримання коней, що й тоді було недешево (все, як у сучасних перевізників). Працювали ямщики як за розкладом, так і в режимі сучасного таксі, очікуючи на пасажирів на поштовій станції у Ніжині або в інших населених пунктах.

«Організація перевезень була така ж, як і зараз, просто транспорт тоді був кінний», – зауважує Лілія Михайлівна.

КОЛЕКЦІЯ ОЛЕКСАНДРА ЛАЗАРЕНКА – РІДНОГО ДЯДЬКА КОРОЛЬОВА

На вікні бачу тонкої ручної роботи моделі дорожніх екіпажів (»автобусів» – диліжансів, так би мовити). Свого часу їх виготовив уродженець Ніжина Олександр Лазаренко – рідний дядько видатного космічного конструктора Сергія Корольова. Він був професором Київського автодорожнього інституту і все життя цікавився дорожнім побутом. Зібрана ним колекція предметів і документів з історії доріг та кінної пошти XVIII-XIX століть, до речі, й лягла в основу експозиції музею «Поштова станція». Рідному місту Лазаренко передав її у 1992 році.

Оригіналів транспортних засобів XVIII-XIX століть музейники, на жаль, не знайшли – вони не збереглися. Зате роздобули давнє фото типового ямщика – огрядного, тепло одягненого дядька в уніформі. Під його зображенням у тій же вітрині розміщені двостволка (службова зброя видавалася кожному ямщику) та сумка-макет для важливих документів. Ці експонати засвідчують наскільки відповідальною і часом небезпечною була робота тодішнього перевізника.

Окрема частина експозиції присвячена відомому українському художнику-баталісту Миколі Самокишу (1860-1943 р.р.), який народився та виріс у будівлі, де тепер розміщений музей. Його батько працював поштарем і мав тут квартиру.

Вже дорослим Самокиш став професором Петербурзької академії мистецтв. Його роботи дуже цінувалися, розкуповувались і зберігаються нині у колекціях багатьох країн світу.

Ніжинським музейникам вдалося дістати лише одну картину митця – «Трійка». Належала вона, що цікаво, відомому українському співакові Дмитрові Гнатюку. Продати цю картину він погодився тільки з огляду на те, що висітиме вона в будинку, де художник народився.

ЗНАМЕНИТОСТІ ТА МІСТИКА

У другій музейній залі відтворено кімнату станційного доглядача XIX сторіччя з робочим столом і місцем відпочинку подорожніх. Саме тут з’являється відчуття, ніби повертаєшся в ХІХ століття. Просто бачиш, як за великим столом сидять люди в дорожніх костюмах, п’ють з великого самовара чай (а він на станції був безкоштовний), відправляють прислугу в трактир за перекусом, розмовляють про погоду та биті дороги, переповідають новини… От маленький музей, а щось-таки незвичайне в ньому є!

«У ці двері Шевченко заходив, Гоголь тут бував, Грибоєдов, Євген Гребінка…», – допомагає уявити минуле пані Лілія.

Насамкінець запитую її про якусь нестандартну ситуацію, що, можливо, була на цій поштовій станції і збереглася в історії. Подумавши трохи, жінка зупиняється біля невеличкого портрета і розповідає ну просто містичну історію.

«Коли ми ще готували цю експозицію, нам подарували дуже гарну дубову раритетну рамочку – колись із такими рамками ніжинці іконостаси різали й ці майстри були відомі по всій Європі. Рамочка була порожня, і ми вирішили вставити в неї портрет Дуняші Виріної з пушкінського твору «Станционный смотритель» (його тоді вивчали в школі). Однак її портрета художники нам не написали, знімати рамочку зі стіни не хотілося, бо вона дуже вписується в інтер’єр, а завтра – відкриття музею. І я пішла у фонди шукати в старих журналах якусь ілюстрацію тієї доби, коли тут бували Шевченко, Пушкін, Гоголь. У журналі «Нива» за 1909 рік знайшла оцей портрет гарної жінки з приємною усмішкою. А пізніше виявилось, що це – австрійська співачка Генрієтта Зонтаг, яка теж зупинялася на нашій поштовій станції, коли їхала на гастролі до Росії», – задумливо закінчує екскурсію пані Лілія.

В ОЧІКУВАННІ ЗМІН

Через ніжинський музей «Поштова станція» за рік проходять тисячі відвідувачів. А можуть проходити десятки тисяч, якщо відновити усі 4 будівлі комплексу й розширити експозицію. Так вважають директор Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського Геннадій Дудченко та його колеги. І тому багато років добиваються реставрації незадіяних будівель пам’ятки, які не опалюються і руйнуються. А за віком вони набагато старші, ніж поштова станція. Тому що до того, як її сюди переселили з території фортеці, тривалий час тут розміщувалась банківська установа.

І ось нарешті музейники впритул наблизились до своєї мрії. Кілька років тому коштом Ніжинської міськради була замовлена і виготовлена проєктно-кошторисна документація на реставрацію та прилаштування комплексу будівель поштової станції. Експертизу вона вже пройшла і тепер – справа за фінансуванням. А потрібна сума – зовсім непідйомна для місцевого бюджету — аж 27 млн грн! Вартість, як це у нас часто буває, зростала в міру виготовлення документації і, врешті-решт, досягла такого значення.

«Мова йде про реставрацію і осучаснення приміщень, підведення до будівель відповідних мереж – водогону, каналізації, теплотраси, електрики. Щоб об’єкт міг використовуватися так, як ми плануємо. Якщо ми відремонтуємо оті три будівлі й покращимо оцю, то з’явиться дуже цікавий об’єкт. Ми маємо багато креативних ідей щодо використання цього простору», – запевнив Дудченко.

За його словами, поточного року зазначений проєкт подавався на конкурс Державного фонду регіонального розвитку, та, на жаль, його не виграв. Музейники, однак, рук не опустили, і шукають альтернативні джерела фінансування, зокрема, іноземні гранти. Щойно кошти знайдуться, робота в установі закипить.

Коли ж вона закінчиться, можливо, туристам запропонують проїхатися диліжансом чи бричкою з Ніжина до найближчого села – аби вони вже фізично відчули всі принади кінних перевезень.