Додаток 2. В. Гошкевич Замок князя Симеона Олельковича та літописний Городець під Києвом

-

В бібліотеці Київської духовної академії зберігається велика купа документів київських монастирів на володіння землями. Сто років тому, на підставі Найвищого повеління імператриці Катерини ІІ про відібрання до казни монастирських володінь, документи ці були видані київськими монастирями в місцеву казенну палату; після пів-століття митрополит київський Євген взяв їх звідти і передав на зберігання в бібліотеку Київської духовної академії. Деякі з цих документів були видані Імператорською Археографічною Комісією, більшість же хоча й розібрані і зареєстровані проф. М.І. Петровим, але не видані.

Завдяки люб’язності проф. Петрова, я мав можливість зайнятися розробкою цього архівного матеріалу; праця моя далеко не закінчена, однак і тепер вже можна сказати, що названий систематичний матеріал являє велику цікавість для місцевої історії. За цими документами може бути відтворена, майже цілком, історія та статистика земельних володінь київських монастирів; не мало цікавого матеріалу дають вони для історії правових відносин в нашому краї; зустрічаються добрі дані щодо історії цінностей; згадуються в цих паперах імена посадових осіб та громадських діячів минулих часів з точними датами, що допоможе виправити неточності в їх списках, які наявні; на кінець – і це чи не найважливіше – в цих старовинних рукописах наявні багато забутих назв місцевостей з доволі точними визначеннями – готовий матеріал для історичної географії та топографії.

Сподіваючись з часом ознайомити товариство з головними результатами моєї роботи по вивченню всієї серії цих архівних паперів, а в даний момент маю приємність поділитися з товариством знахідкою точного визначення місця, на якому без сумнівів стояв двір та замок достопам’ятного в історії нашого міста князя Симеона Олельковича, який правив Києвом в другій половині XV ст., і відбудував соборну церкву Києво-Печерської Лаври.

Усім лівим узбережжям Дніпра проти Києва і далі вверх по Десні до Остра, а вниз по Дніпру до Переяслава володіли у старовину, та й тепер частково володіють київські монастирі. Прямо навпроти київських передмість Пріорки та Куренівки, за островом Муромцем та протокою Черториєю, на чернігівському березі стоять села: Троєщина та Вигурівщина; перше належало Троїцькому лікарняному монастирю Києво-Печерської лаври, а друге Златоверхо-Михайлівському монастирю.

Історія цих володінь дуже давня. У документах Троїцького монастиря є пряма вказівка, що місцевість навколо сучасної Троєщини вже належала цьому монастирю у першій чверті ХVI ст. У Києві тоді був воєводою Андрій Якубович Немерович (1511-1523), якому довелося розбирати земельну суперечку монахів Троїцького монастиря з людьми Милославськими (Вигурівщина тоді називалася Милославичами; село це становило тоді володіння київського замку). Виїжджав для цього на місце сам воєвода і визначав кордони разом з понятими, що були обрані з числа місцевих мешканців. От як була проведена межа.

«Почавши нижей села их Милославского зднепра через речку Радунку, а оттою долиною ку кладовищу, а от кладовища подле борку, к городищу прежнему где бил двор князя Семена Олелковича а от того городища там же подле борку впрудецъ, а отпрудца долиною живцомъ около стойла наконец кривое ниви, аж уречку угноръ и тим угноромъ к полю а от поля ку красному дубу тим же гнором, а от красного дуба живцомъ у залозное озеро. А от того озера у Десну ку Бокланскому острову и к верхнему концу а оттоль наниз Десною округь Калинова рогу также до днепра то того ж местца».

Уся земля, обведена цими кордонами, названа у документі Чуриловщиною; с. Троєщина, як видно, тоді ще не існувало (Связка документов Кіево-Печерской Лавры. Л. 66. №8; по описанию рукописей кіев. церков. археолог. музея, состав. г. Петровым, №299. Копія привилея Сигизмунда III архімандриту Лавры Елисею Плетнецкому, от 20 мая 1616 . Витримка з цього документа приведена також в документах Михайлівского монастиря, Л. 138, №171).

Не звертаючи поки уваги на топографічні подробиці, що наводяться в наведеній витримці, відмітимо тільки, що про існування у Вигурівщини городища, на якому стояв двір князя Симеона Олельковича, свідчить людина, яка правила Києвом по усього 40 роках після смерті кн. Симеона (1471 р.), при цьому вона стверджує, що в цей час двір цей вже не існував. Можливо він був знищений кримським ханом Менглі-Гіреєм, при нашесті його на Київ у 1480 чи 1484 р.

Існував і інший давній акт з визначенням меж с. Троєщини; виписка з нього видана Троїцькому монастирю в 1719 р. з київської губернської канцелярії, у зв’язку з тим, що документи Троїцького монастиря на володіння землями згоріли під час пожежі Лаври 21 квітня 1718 р. В цьому акті межа визначається дещо по іншому.

«Граница которая починается от днепра старымь деснищемь у днеприще сухое а днеприщем сухим у озеро бобровню з бобровни стариком у озеро которое называется теперь речищемь а сречища презрадунку речку кстарому кладовищу откладовища подля борку вгородище где быль дворь князя Семиона олековича тамже у речку прудец апрудцемь вгору живцемь да стойла татарского а отстойла гнором да кривой нивы да гонромь да осинового леска поуз тойже гнор да краснага дуба оттол Гнором да овтюдины дубровы от дубровы Гнором поузъ шипилковъ рогъ да уречку рубеж тем рубежом да терна да поуз вечи речкою рубежемъ уречку кодачокъ что идетъ впогребомъ а тою речкою вгору да ивдесну, а десною внизъ встарое деснище да поуз мардасовъ кострову Марковы Головы оттого урочища до сопля сухим Деснищемъ у возверницу Мимо речку Кельнища Да старого Деснища откуля почалися грани»

Урочища найближчі до двору кн. Симеона Олельковича називаються в обох документах подібно. При чому другий пояснює термін «стійло» додаючи до нього визначення «татарське».

Третій документ, в якому також знаходиться пряма вказівка на існування в тому ж місці двору кн. Симеона Олельковича, – це «обмеження» Вигурівщини полковником київським Василем Дворецьким, на підставі універсала гетьмана Богдана Хмельницького, від 21 травня 1654 р., яким закріплено с. Вигурівщину за Михайлівським монастирем. Так як землі Вигурівські межували з Троєщинськими, то в документі цьому назви деяких прикордонних урочищ – такі самі як і в двох попередніх.

«Почавши од речки Радунки на конецъ поповой сеножати, подле Троеччины до озерца що над Черторіею, от озерца долиною ку старому кладовищу вправо кгрунтъ выкгуровский, а влево Троецкій, идучи ку городищу порожнему подле борка где замочокъ и дворъ былъ князя Семена Олельковича. А от городища такъ же подле борка на поле прудецъ до трохъ кургановъ, от курганов на конецъ кривой нывы, мимо селище до речки угнору, угноромъ вгору йдучи вправо кгрунтъ викгуровскый березовица, а влево троецкый до болота куричова через куричево подле Крывого дуба на перевисъ, до сторожовыхъ гор долиною, через озеро Ковтир, до болота Облокви; и до чорнои воды. Отъ Чорной воды ку Кіеву вправо кгрунтъ викгуровскый а влево Николский аж до шляху идучого зброваровъ до викгуровщины, тим шляхом повернувши ку викгуровщине вправо кгрунтъ Выкгуровскій, А влево Воскресенскій мимо крыници аж до пещаних горъ тими пещанными горами до болота корчевки, корчевкою до рубежа ровчака текучого з озера Мокрицкого тим рубежом в Гнилушу речку, Гнилушою мимо викгуровщину впять до речки Радунки».

(Про цей документ згадує Закревський в своєму «Описі Києва» (Видання 1868 р. Т. 11, стор. 523), відмічаючи тільки що у ньому згадуються старовинні урочища біля Києва: «Городище подле Борка, где замок и двор был князя Семена Олельковича». В іншому місці (стор. 570), також посилаючись на опис Дворецького, він говорить:

«Замок его (князя Симеона Олельковича), стоявшій на левой стороне Днепра, над Черторыею, как видно, был окружен валами. Некоторые думают, что это был деревний Городок, о котором летописи неоднократно упоминают».

Під словом «некоторые» Закревський, на певне має на увазі М. О. Максимовича, який з цього приводу написав наступне:

«Замок кіевского князя Симеона Олельковича принанадлежал не к старому городу, а стоял против него на левой стороне Днепра, за Черторыею. На месте сего замка в 17 веке было уже пустое заглохшее городище с довольно высокими валами, кторое называли Олельковым городищем. За ним не в далеком расстояніи находились Сторожевыя горы. Может быть на месте сего городища в древнее время был Городец, известный в наших летописях» (М. Максимович. Полное собрание сочиненій. Кіев, 1877 г., т. 11. стр. 117).

Однак не один ні другий дослідник, задоволені лише посиланнями на обмеження Дворецького не намагалися точно визначити розміщення городища).

Окрім багатьох цікавих топографічних подробиць, документ цей має у собі нову пряму вказівку місця помешкання кн. Симеона Олельковича, поповнюючи попередні свідчення повідомленням, що на княжому дворі стояв «замочокъ».

Як видно, вже за півстоліття після універсалу Богдана Хмельницького, старовинні назви керівних місцевостей встигли вже настільки сплутатися у народній пам’яті, що знадобився ретельний перегляд на місці усіх згаданих в наведених документах урочищ та опитування старожилів щодо їх назв та місцерозташування. Робота ця була виконана у 1704 р. комісією, що була призначена митрополитом київським Варлаамом Ясинським, для вирішення земельних суперечок поміж монастирями Троїцьким та Михайлівським. Акт згаданої комісії, який має у даному випадку вирішальне значення, містить у собі масу цікавих топографічних подробиць, які стосуються забутих наразі місцевостей у найближчих околицях Києва; написаний він досить картинно і живо малює перед нами епоху, життя та норов діючих осіб; деякі сценки з натури – зразок малоруського гумору. Тому дозволю собі навести деякі витримки з цього документу (Связка документов Михайловского монастыря. Л. 138, Т. 171). Монахи Михайлівського монастиря подали миторополиту скаргу:

«же превелебный отец игуменъ светотроицкій зподданими троецкими на их кгрунту выкгуровскомъ оседаючими, много кгрунтовъ викгуровскихъ около борка вправой руце неведать яким правомъ отбираетъ, надто еще вдирается аж под самое городище старое князя Семена Олельковича. На якое поле месяца июля числа 21 впятницу против субботы вночи, важился о. игуменъ святотроецкій несподеванне наслаты людей служалих броварских и забрати пожатого жита на сто коп, а стоячего на пни, возами и конми шкодливе потратовати. Что послушник свято-михайловскій городничий выкгуровский іеромонах Уакинф послишавши, кгды вполе выехал боронити того жита, теды и того городничего на кони сидячего поймавши, и держачи за руки тіе насланники игуменскіе нещадно побили кіями по голове, поплічах, по руках, звеликим увеччемъ здоровя, мало аж не ку смерти, когда бы без клубука й подкапиа зрозшарпаною рясою неумкнулъ до викгуровщины за обороного людей тамошных».

Для огляду побитого городничого та «шкоды». призначена була митрополитом комісія, до складу якої увійшли: лаврський економ ієромонах Ілля, да ієромонах печерський же Веніамін, два ієромонаха від катедри, ігумени троїцький та михайлівський, а також намісник михайлівський. 28 липня комісія з’їхалася під Троєщину, де були прочитані наведені вище документи: акт обмеження Вигурівщини воєводою Немировичем, універсал Богдана Хмельницького та обмеження Вигурівщини, проведене в тому ж 1654 р., в силу універсалу, полковником київським Дворецьким.

«Повычитаню тыхъ врочищъ ограничающих кгрунта Викгуровскіе, вибрано з межи горомады Викгуровской двохъ человекъ старинныхъ Клима Бутенка и Марка Кириленка под сумненемъ обовязуючи их жебы неоглядаючися на жадную сторону признали, где тое врочище первое Радунка речка, тіе под сумненем сознаючи, привели и показали под троеччиною речку виходящую зднепра яко вправе обоих сторон описанно, и провадили тоею речкою до того месца где ковбанка глубокая а зтоей ковбанки закривилася Радунка всело Троеччину, которая речка месцами сухая, а месцами такіеж ковбанки шаваром, и иншим зеліем позарасталіе всобе мають, тоею речкою вменаючи еи за долину провадили менованіе два человеки чрез село Троеччину аж до озерца которое впадаетъ вчерторію, тамъ пришовши не питано их ведлугъ ограниченя дворецкого жебы провадили чрез речку Радунку, лечъ питано зараз покажете врочище старое Кладовище, а тогда тіе два человеки повидели же неведают, на тот часъ питали о томъ обе стороны лодей Троецких, люде Троецкіе повидели их неведаютъ где старое Кладовище, лечъ показали имъ новое, на край борка Троецкого здолины входячи от Троеччины вборокъ при дорозе, до того Кладовища нового поступаючи отъ озерца понад долину полем зеленым питали викгуровских людей если оны орутъ, а лбо орали когда тое зеленое поле, отповедали иж не орали натом месце ныкогда, бо изтроеччины люде навесне збегают подборок для великой воды, тым полем зеленым понад долиною йдучи помимо новое Кладовище припровадыли до трох грушъ где отец наместник Михайловскій одозвался до отца игумена троецкого мовлячи, же он отец игумен троецкій ездачи всубботу тижнем перед тим осмотром, показовалъ ему тое старое Кладовище, якож инеперечил тому слову отец игумен троецкій, где люди обосторонъніе осмотрили, же при тих трох грушах, и много было грушъ тилко же позрубаніе, яко видат еще й пне й лежачіе рубаніе груши, а Кладовище от людей Троецкихъ поораное й посеяное, що позабраню тоей пашне явно и достоверно показовалося. От того врочища старого кладовища хотячи поступити ку врочищу Городищу порожнему подле борка где замочокъ и дворъ былъ князя Семена Олелковича питано чій там кгрунт отповидели единогласно такъ Троецкая яко и викгуровская громада иж влево подборкомъ троецким троецкіе кгрунта, а вправо здавна якъ кто зазаналъ, все викгуровскіе кгрунта з которых насланніе игуменскіе Троецкіе забрали жито й такъ старою дорогою понад борокъ проважено ведуть права обоего куменованному врочищу Городищу порожнему, от того городища олелькова проважено попод борокъ троецкій на поле прудецъ тутъ отецъ эконом михайловскій отозвался мовячи понеже вправой руце ведлугъ права кгрунти Викгуровскіе Тройчане их позасевали, теды слушная речъ братии уныхъ деясятину до монастыра михайловского, тое тройчане почувши чим борзей почали звожовати пашню додому, же на утрейшій день малощо зосталося, а от прудца проважено до трохъ кургановъ, от трох курганов долиною около стойла йли мимо селище, ботут питано людей щобы то было за стойло? отповидели люде, иж там Тройчане на весне збегают перед поводьем, и стоят там аж до святого Николая поки вода опадает, тамъ же доводили того и пустимъ Клодезищем от того стойла проважено на конецъ Кривой нывы долиною живцемъ аж уречку угноръ власне до того мейсца поки спор между обема сторонами, оттоль все совокупне поступили черезменованное зеленое поле знову кутроеччине и через село переехавши, а станувши над оною Ковбанкою где речка Радунка закрывилася всело Троеччину домишлялилися з стороны Михайловской же треба было ведлуг ограничення ихъ п. Дворецким учиненного, перейти черезъ речку Радунку аж на конецъ поповой сеножати, до озерца що впадает вчорторію ведлугъ которого ограничення уважаючи послушности й поблагой совести признаючи, целе на кгрунтъ милославскомъ, тоесть, викгуровском стоитъ Троеччина ново осаженна, Кгдыж опрочъ того ограничения дворецким учиненного, й Монастыреви Михайловскому служачого, еще старинный человекъ йменемъ Герасимъ Матвеевичъ перед Каменеччиною близко пяти десятъ летъ до Викгуровщины зашлый подсуменнем поведилъ, иж онъ две тилко засталъ хаты, на семъ боку того озерца где троеччина едну Чечужину, а другую Лукьянову, Который лукянъ зайшолъ былъ збаришполя, й поселилъся былъ на семъ боку озерца над черторією, лечъ уже тое месце занесла черторія, ана другом боку озерца, где Троецкій кгрунтъ тамъ тилко три хаты было, една Копилева а другая Семена Павленка, а третая Івана Моляна, что слишачи мененого Лукана сын призналъ же такъ было не анейначей.

Отецъ Ігуменъ показалъ на тое поле, що за городищем, ото тое поле що Чуриловщина. Тут обе стороны тихо согласившися усоветовали питати, если кто зтроецкой громады албо звекгуровской признаетъ и назоветъ тое поле загородищемъ Чуриловщиною? И так двох мужей старинных позвавши згромади векгуровской питанно под сумненемъ як оны тое поле називают? отповедили кленучися же ани сами, а никто иный зпосторонных людей називаютъ иначей, тилко когда трафится такъ мовят до своих домашных, выженте товар загородище старое подобне позвавши двохъ мужей зтроецкой громади, питано о томъ полю за городищем, чи нечули от кого як бы ся тое поле где побрано жито називало? отповедели такъ же слово въ слово ижь нечули, абы кто иначей называлъ, толко поле за городищем. Ажъ тут отецъ економъ печерскій офукнувся на свою громаду троецкую мовячи, ачи глухіи былисте якъ читано же то Чуриловщена. Тут отцеве Михайловскія долго просили, и спиралися, жебы им показалъ отец игуменъ тую Чуриловщину, о которой споръ, Автим житель Троецкій Кондрат козак примовилъ отцу економу Михайловскому тими словы: що ти спираєшся неверный жиде. За якую примовку заразъ отец економ печерскій того козака лежачего на земли кіем три разы ударилъ и скаралъ, А козак Кондрат оскорбленный ззавзятости своея виреклъ тіе слова о тож я тепер попроважу где радунка, и любо просили отцеве Михайловскіе, жебы той разъяренный человек не провадилъ, лечъ такихъ два которіе бы сумленъем обовязаніи, и добре ведаючи врочища, Однакожъ отецъ Ігуменъ Троецкій зотцемъ економомъ печерским жадали, абы той человек велце имъ потребный показовалъ урочища, итакъ пошли до реки Гнилуши где повиделъ той Кондратъ жител троецкій ижъ то Радунка где вода течет, а Гришко троецкій же житель повиделъ ижъ то Радунка где долинка видалася, понад тую Гнилушу, а викгуровъщане едино гласно твердили ижъ то за их памяти небожчикъ отец Ігумен Михайловскій Силвестръ Головичъ тую Гнилушу велел роскопати, хотячи туда Черторію пустити, щоб мощно живцомъ звикгуровщины воднымъ судномъ провадити до Днепра…И чимъ борзей оттоей Гнилуши которая попод Городище Олельковичово течет вышли заразъ наверхъ городища неведучи ведлугъ права яко там описано черезъ Радунку, а оттол долиною ку кладовищу а от кладовища подлеборка кугородищу. А кгды нехотячи згородища далее поступити, отцеве Михайловскіе, домагалися того жебы конечне отецъ Ігуменъ троецкій провадили их ведлугъ права своего поврочищах; а онъ видячи при всемъ народе, же целе неможет показати бо небыло там жадних таковых признаков, тилко все збивали тим иж тутже й долина тут и кладовище тутже на едном месцу и Городище, шепнувши собе щось доуха, оставили отцев Михайловский звиежжими на городищу, а сами поступили далей подборокъ, отцеве михайловскіе собежъ восвояси ку дворцу своему пустилися. Отецъ зась Ігуменъ троецкій зсвоими отехавши нагони добрій прислали надорогу под селомъ да отцев Михайловских абы беспреки изволили заними изыйти куда провадят, й так поих изволенію пріехавши кним отцем, отцеве Михайловскіе отозвалися зтимъ, чому повчорайшему непровадите черезъ село Викгуровщину, не укрывжайте монастыра Михайловского, покажете врочище Прудецъ подле борка, от повидели зстроны троецкой, Естъ тамъ вселе прудецъ, а было от того месца зподборка до мылнка вселе стоячего далеко ити на добріе двое гоны. От того месца отецъ економъ печерській верхи передом провадилъ зпочатку попод борокъ, а далей удалился вправо, и перейхали через якуюсь речку, и тую речку живцомъ назвавши, провадили водою анедолиною живцемъ, якъ в их праве троецком описано же долиною живцем аневодою врочище, итакъ ездили не попод борокъ около стойла, лечъ обездили нывы пашенъніе вправой руце опо даль от борка Троецкого такъ далеко, ижъ в иншомъ месцу ледве ихъ окомъ мощно зглянути, а то знов для того жебы зтых нывъ тройчаными посеянных…отецъ економъ Михайловскій не забиралъ десятину. Атакъ обехавши тіе нивы совукупилися надъ Угноромъ при концу Крывой Нывы. Где отецъ економъ Печерскій ставши отзивалъся зтимъ, абы отцеве Михайловскіе неважилися противъ зимы пахати того за городищемъ Олелковичовым. А отцеве Михайловскіе взаемне протестовалися, абы тройчане не важилися тых нывъ объеханыхъ пахати»…

Не можна не помітити, що документ цей написаний тенденційно, явно приязно по відношенню до отців михайлівських; монахи же Троїцькі з їх претензіями зображені в комічному вигляді. На самій же справі, претензії ці були зовсім не такі бездоказові, як представляє їх цитований акт: поле за Городищем, що послугувало яблуком розбрату між двома монастирями, дійсно називалося Чуриловщиною, як свідчать вже у 1747 р. обидві ворогуючі сторони (Связка документов Михайловск. монастыря Л. 141 №217 Оп. 285).

Досліджуючи термінологію наведених документів, напевне зовсім зрозумілу та визначену, ми змушені визнати, що самі основи її дуже нетривкі. На самій справі, такі терміни, як красний чи кривий дуб, три груші, терен, попова сіножать, крива нива, кладовище, – недовговічні і зовсім не придатні для столітніх визначень: дуб засох, груші вирубані, кладовище перетворено на ріллю. Мало того: гідрографічні межі тут також дуже нетривкі. Необхідно подивитися на докладну мапу місцевості, щоб побачити, яка мінлива тут течія Десни і самого Дніпра: уся смуга від Кирилівської вулиці у Києві і аж по Броварський бір уткана певними водними течіями; на ній бачимо декілька «стариковъ», «річищъ», «Дніприщъ», «Деснищъ», вузьких та довгих озер на місці річищ, що висохли; сипучі же піски, що відклалися на місцях старовинних річкових течій, у свою чергу грають не менш важливу роль в подальших змінах легко піддаючись дії весняних вод та вітрів, вони остаточно пересипають невеликі протоки та суттєво змінюють сам рельєф місцевості. Прямі вказівки на такі топографічні зміни в досліджуваній місцевості ми знаходимо у самих документах.

У зв’язку з цим, керуючись дуже доброю мапою сучасного стану цієї місцевості можна тільки проблематично відмітити на ній деякі давні географічні терміни. З цими необхідними обмовками ми спробуємо звести результати нашого визначення місцевостей, найближчих до Городища кн. Симеона Олельковича.

1. Річка Радунка має бути визнана за східний проток Десни. Виходила вона з Десни у с. Троєщини, огинала його, повертала на південь і протікала паралельно Чорториї, знову впадаючи в Десну дещо нижче с. Вигурівщини. Середня течія Радунки, за оповіданням очевидця, пересипана піском біля 1674 р., а «затонецъ заросъ лопухомъ» (Связка документов Михайловск. Монастыря Л. 135 №137, Оп. 209).

Так, що вже у 1704 р. вона представляла собою низку озер та боліт, «шаваромъ и иншимъ зеліемъ позаросталихъ». На трьохверстній мапі Генерального штабу видно початок Радунки у с. Троещини та два вузьких озера в нижній частині старого русла: одне довжиною у ½ версти проти нижнього кінця острова Муромець в далі друге, довжиною біля 2 верст; у закінчення його ж, близько до берега Чорторою, позначено на мапі ще два маленьких озерця.

2. Річка Гнилуша витікала з Чорторою між селами Троєщиною та Вигурівщиною й протікала на схід від старого русла Радунки, паралельно йому, мимо с. Вигурівщини (тепер розташованого по обидва її боки), повз с. Воскресенське та впадала до Чорториї за островом Трухановим, біля нижнього його кінця. Гнилуша існувала ще як річка, що придатна для судноплавства, в останні роки XVII ст., коли ігумен Михайлівського монастиря Сильвестр Головчич здійснював роботи з покращення її русла (Див. вище). У середині того ж XVII ст. вона з’єднувалася з Радункою вище с. Вигурівщини. На мапі зображено рештки Гнилуши у вигляді озер: одного вигнутого під прямим кутом, у північно-західного кінця с. Вигурівщини, на місці старовинного початку цієї річки; іншого вилоподібного, яке тягнеться через с. Вигурівщину; з нього витікає болотистий струмочок і впадає в третє озеро, що з заходу прилягає до с. Воскресенського, далі по старовинному руслу Гнилуши збереглося лише кілька маленьких озерець, які у вигляді низки крапок йдуть на південь до ланцюгового мосту, де Гнилуша впадала до гирла Чорторию.

3. Озерце над Чорториєю позначено на мапі у вигляді трьох плямочок на схід від розділення під Троєщиною Вигурівської дороги.

4. Долина, яка загадується у акті Немировича, підходила до Вигурівшини з південного-заходу, від р. Радунки. В універсалі Богдана Хмельницького згадуються дві долини, з яких перша йшла від озерця над Чорториєм по східній дорозі до Вигурівщини. Тут варто відмітити, що в універсалі Богдана Хмельницького назви урочищ йдуть у зворотному порядку, порівняно з двома попередніми документами.

5. Кладовище. Обидві відмічені нами долини приводили до кладовища розташованого поблизу північного кінця Вигурівщини. Там потрібно помістити саме старе кладовище, між городищем Симеона Олельковича та Вигурівщиною; нове ж знаходилося біля узлісся бору, ближче до Троєщини.

6. Борок – піщане підвищення, що поросло сосновим лісом, яке майже прилягає до Вигурівщини з північно-східного боку. Сучасні розміри цього борку по довжині не перевищують 2 верст (з півночі на південь), а по ширині -1 версту (зі сходу на захід).

7. Стійло татарське, або просто стійло знаходилося біля борку, поблизу вузької його частини. Тобто ближче до Троєщини. Місцевість, яку займав борок – більш підвищена, у порівнянні з оточуючою рівниною.

8. Городище порожнє, де був замок та двір князя Симеона Олельковича, розташовано на північний захід від с. Вигурівщини, на лівому березі річки Гнилуши, між цією річкою та борком. На початку минулого століття зберігалися тут ще вали, що оточували городище.

Маючи таке докладне визначення місцевості, відправився я, разом з В. З. Завитневичем, 13 вересня для огляду замчища. Розшукати його, маючи у руках трьохверстну мапу (Мапа Шуберта – перекладач), виявилося ділом зовсім не важким. Від Микільської слобідки, що у Ланцюгового мосту, ми пішли по дорозі до с. Воскресенського повз довге вузьке озеро, що складало частину русла старовинної річки Гнилуши. З розпитувань навколишніх мешканців, виявилося, що озеро це наразі не носить особливого імені, а зветься як і село, Воскресенським. Дорога на Вигурівщину йде звідси по берегу струмка, який також особливої назви, як здається, не має. Струмок привів нас до довгого озера, по обидва боки якого розташована Вигурівщина. Озеро це, звичайно ж, також частина старого русла річки Гнилуши; селяни називають його Михайлівським, по імені київського монастиря, який і наразі володіє і самим озером так і землями Вигурівщини. Ми пройшли повз «дворець монастирський» розташований неподалік від приходської церкви, на підвищеному місці: це дерев’яна двоповерхова споруда з мезоніном, що почорніла від старості. При виході з села ми одразу ступили на піщаний ґрунт; вправо на піщаних пагорбах розташовані сосни – це узлісся борку. Тут же, з узлісся лісу видніються на піску сліди колишнього життя людини; маса черепків від розбитих глиняних сосудів, валяються людські кості. Назвати це місце «старим кладовищемъ» чи «селищемъ», які згадуються в наведених актах, здається немає підстав, судячи з положення даного місця, у порівнянні з іншими, що згадуються у тих же актах. Під борком і у самому борку йде тепер жвава праця: вигурівчани будують тут на підвищенні свої хати, щоб уникнути весняних розливів. Розпитавши селян, як пройти до річки, яку вони ж називали Гнилушею, ми вирушили болотистою долиною, що прилягає до озера Михайлівського, узліссям. Долина ця, без сумніву, становить також старовинне русло Гнилуши, яка як видно зі свідчень Василя Закгури, рибалки стародавнього, мешканця київського, ще на початку XVIII cт.

«взялася з старика Днепра а упадала у озеро Михайловское» (Связка документов Михайловск. монастыря Л. 135 №137 Оп. 209).

Сосни у бору велетенські; ми виміряли одне дерево, що росло над долиною: окружність його у основи виявилася в 5 та ½ аршину. Це – живий, але безмовний свідок роздорів монахів з-за поля Чуриловського, та побиття городничого Уакиноа. Все ж ідучи долиною, ми підійшли до високих валів городища князя Симеона Олельковича: тилом городище спрямовано до бору, і знаходиться від нього на відстані усього кількох десятків сажнів. А з протилежного боку воно прилягає до річки Гнилуши, тобто до того озера, яке на мапі має форму прямого кута. Якщо провести пряму лінію між церквами Вигурівською та Троєщинською, то ця лінія перетне городище. Вал, що оточує городище, зберігся чудово, він має підковоподібну форму, отвором до Гнилуши, тобто в напрямку Києва. Довжина валу 130 сажнів; поперечник від одного кінця до другого 67 сажнів. Перпендикулярний до нього – 43 сажні. Висота валу від рівня води – 3 сажні. Добре збереглися старовинні в’їзди до городища: один з північного-заходу, а другий з південного-сходу. Здається, що городище було обведено також другим валом, меншої висоти. Поверхня городища вкрита піщаними буграми; по всьому городищу, особливо ж у його південній частині, лежать прямо на поверхні тисячі уламків глиняного посуду, попадаються масивні глиняні вушка від якихось великих сосудів, залізні цвяхи, жужелиця. За словами навколишніх мешканців на городищі знаходять металеві хрестики й «карбованцы», а у одному місці,за їх же розповіддю, є у городищі великий провал, глибину якого вони міряли колись жердиною. У берега Гнилуші вал обвалився, і тут, на глибині 2, ½ аршин від поверхні, залягає горизонтальний шар вугілля, товщиною вершків з 6, а з під нього виглядають черепи та інші людські кістки. Ми вийняли напівспорохнілу дитячу голівку, поруч з якою стирчали кості дорослої людини. Кістки знаходилися у трунах, залишки яких, із вбитими у них цвяхами, видніються поруч з кістками на схилі урвища (Про існування тут городища знаходимо коротку згадку в 3 т. Записок Археологического Интитута. на стор. 4).

Шар вугілля, що лежить під верхнім насипом городища, наводить на думку, що на цьому ж місці, де у другій половині XV ст. стояв двір та замок князя Симеона Олельковича, існувало більш давнє поселення, яке було знищене вогнем, – а кн. Симеон засипав пожарище товстим шаром глини та поселився на старому попелищі.

Що це було за більш старе поселення, знищене пожежею? Чи не збереглося у літописах яких не будь вказівок на існування тут поселення до литовської епохи, у часи великокнязівські?

Ми знаємо, що десь за Дніпром поблизу Києва знаходився укріплений пункт, що не мав, за своїми незначними розмірами, навіть власного імені, а називався просто Городьцемъ, який грав однак велику роль в історії боротьби між Мономаховичами і Ольговичами з-за посідання Києва.

1. Першу згадку про цей Городок ми знаходимо під 1026 р.:

«Ярослав сьвокупи воя многы, и придя Кыеву, и створи мир сь братом своим Мьстиславом у Городца. И разделиста и по Днепрь Рускую землю: Ярославь прия су страну, а Мстислав ону».

2. Чудово визначається локалізація Городця під 1078 р.:

«Убьенъ быстъ князь Изяславъ (на Нежатиній ниві, біля Чернігова – Гошкевич) месяца октября вь 3 день, взмеше же тело его и привезоша в лодьи и поставиша противу Городцю; и изидоша противу ему всь городъ Киевъ, и взложиша на сане повезоша и с песньми попове и черноризици, и понесоша в градъ» (Іпатіївський літопис. Стор. 141.) Тіло вбитого кн. Ізяслава було везли до Києва Десною; Городок же, відповідно, знаходився проти Києва на лівому березі Дніпра.

3. Нові подробиці про місце розміщення Городка дає Іпатіївський літопис під 1097 роком. Після осліплення нещасного кн. Василька Ростиславича, Володимир Мономах

«посла ко Давиду і до Ольгови Святславичема, глаголя: поидета к Городцю, да поправимъ сего зла…и ту абъе собравша воя и придоста к Володимеру. Володимеру сущю с вои стоящо у бору, Володимер же и Давид, и Олег послаша мужи свои к Святополку, глаголюще: что се створилъ еси въ Руской земле?..Наутрія же хотя Володимеру и Давыдови, и Ольгови черес Днепръ на Святополка, Святополк же хотяше побегнути ис Кыева, и не даша ему Кияне побегнути, но послаша Всеволожюю княгиню и митрополита к Володимеру…Всеволожая княгини и митрополит приидоста к Володимеру, и молистася ему…Княгини же бывши у Володимера и прииде Кыеву и поведа всю речъ Святополку и Кияном яко миръ будетъ. И насташа межа собою мужи слати и умиришася на семъ…» (Іпатіївський літопис. Стор. 171-173).

Володимир звав князів до Городця, де сам стояв зі своїми військами у борі, значить поблизу Городця був бір; у самому ж Городці не зручно було розташуватися з військом – чи тому, що Городець був малий, чи з інших причин. Городець знаходився дуже близько від Києва, тільки через Дніпро; відстань між Городцем та Києвом так невелика, що протягом дня можна кілька разів з’їздити туди й назад.

4. На наступний рік ті ж князі: Давид та Олег на чолі з Володимиром Мономахом знову зібралися у Городця, збираючись звідси двинутися з військами на того ж кн. київського Святополка, але похід не відбувся і ту же біля Городця було укладено мир (Іпатіївський літопис. Стор. 171-173). Ця літописна вказівка, у зв’язку з попередніми, приводить до висновку, що Городець являв собою досить зручний пункт для зору ворожих київському князю військ і нападу звідси на Київ. Першій умові відповідає сам характер місцевості: хоча Городець знаходився на близькій відстані від Києва і міг бути помітний з київських гір, але був відділений від Києва Дніпром, а поблизу нього знаходився бір, зібрані в якому війська залишалися непоміченими, а це було важливо, щоб заскочити Київ несподівано. Друга умова – швидкий напад на Київ – можливо, якщо помістити Городок декілька вище Києва за течією.

5. Необхідно відмітити, що до цієї пори в літопису згадується тільки один Городок, саме той, який був напроти Києва на лівому березі Дніпра, але у тому ж 1098 року «заложи Володимеръ Монамахъ городъ на Вьстри», (Іпатіївський літопис. Стор. 179), тобто місто Остер, так що далі знаходимо вказівки як на той, так і на інший городок, часто без більш точного визначення. Вибираючи далі з літопису тільки безсумнівні вказівки саме на Городок, про який йде мова, зупинимося на описі небесного знамення, що спостерігалося у Києві у 1110 р. ось як оповідає про це літописець:

«Февраля 11. Быстъ знаменіе в Печерскомъ монастыри…явися столп огнен от земли до небесе, а молния осветиша всю землю, и на небесе прогреме в час 1 нощи; весь мир виде…стояше столб огнен на тряпезници, также преступе на церков и оттуда к Городцю; ту бо бяше Володимеръ в Радосыни».

Потім відбулася зустріч Володимира Мономаха з Святополком київським на Долобську, де ними було вирішено здійснити похід на половців (Іпатіївський літопис. Стор. 183-193). З наведених у літописі подробиць очевидно, що мова йде про північне сяйво. При цьому знову даються цінні топографічні вказівки: Городець знаходився на північ від Печерського монастиря і там же поблизу нього була Радосинь, інакше Радунь (Іпатіївський літопис. Стор. 293, Див. також «Очерки русской исторической географіи», Н. П. Барсов Изд. 1885 г., примеч. 49) – що ж це, як не наша річка Радунка, що протікала поблизу Городка, де в подальшому був замок і двір князя Симеона Олельковича?

6. Досить чітку вказівку на наш Городок знаходимо під 1135 р.

«Заратишася Олговичи: идее Ярополкъ съ братьею своею, и Юрьи и Андрей, на Всеволода на Олговича, и поимаша около горада Чернигова села. Всеволодъ же не изыде противу биться, и еше бо бяху половци не пришли к нему. Ярополкъ же постоя неколко дний у Чернигова, и възвратися въ Киевъ и распусти вои, а со Всеволодом никакоже владивъся, ни мира с ним створив. И половцемъ пришедшимъ к Всеволоду, Всеволодъ же съ братью своею, и съ Изяславомъ и Святополкомъ Мьстиславичема, и поидоша воююче села и городы Переяславьской волости и секуще, даже и до Кіева придоша и Городецъ зажгоша на святого Андрея день, ездяху по оной стороне Днепра, люде емлюще, а другыя секуще, не утягшимъ перевестися имъ, нелзе бо бяше перевестися крами; и плениша же и скота бещисленое множество. Ярополку бо бяше нелзе перевестися крами с вои своими, а они стоявшее три дни за Городцемъ в бору идоша Чернигову» (Іпатіївський літопис. Стор. 213., Карамзин (Ист. Гос. Росс., т. II, прим. 262), цитуючи це класичне визначення літописцем місцевості Городця зовсім обґрунтовано зазначив «против Кіева». Закревський (т. II, стр. 561) докоряє за це Карамзіну у необачності, сам же, невдало зорієнтувавшись у літописних вказівках на два городця, Остерський та Київський, робить помилку, розташовуючи останній «выше Кіева, на Десне, в округе города Остра». Але поважний історіограф, а за ним і Максимович, як ми побачимо, висловлювали більш вірні географічні міркування відносно Городця).

Вороги від Чернігова дійшли до Городця, тобто до Києва; шлях з Городця до Києва лежав тільки через Дніпро (“перевестися”). Місце розташування бору у Городця визначається тут більш точно: він знаходився за Городцем, тобто в тилу Городця, обличчям же останній, відповідно, був звернутий до Києва. На цій, лівій стороні Дніпра, проти Києва, тобто у Городця, чи у самому Городці знаходилося якесь поселення; взагалі ж названа берегова смуга була заселена доволі густо; у 1135 р. частина населення була уведена у полон, разом з великою кількістю скота, а інша вибита. В літопису всі ці сумні події зображені у вигляді картини, що відкривається з київських гір: кияни бачили, як вороги їздили лівим берегом Дніпра, хапали та сікли мечами людей; населення бігло до річки, щоб перевезтись до Києва, але не могло, так як на річці почався осінній кригохід. Ярополк зі своїм військом стояв на київському березі, але з тої самої причини не міг перевезтися через Дніпро до Городця. Уся ця страшна, кривава картина озарялася пожежею Городця, який як виходить, був побудований з дерева.

На самій справі, з вершини старокиївської гори у полі зору знаходиться широка смуга чернігівського узбережжя; добре видні села: Воскресенське, Вигурівщина; у ясний день видно навіть села Погреби та Зазим’я, що розташовані в тому ж напрямку, що і Городець, на відстані від Києва на 12 та 15 верст. Зрозуміло тому, що літописець що дивився з Києва на сумну картину розорення Городця та найближчих до нього поселень, описав її прямо з натури.

7. Пожежа 1135 р. остаточно знищила Городець. Через 15 років Київ пережив нашестя князя Юрія Володимировича з синами і князями Ольговичами. Союзники з’явилися на чернігівському березі проти Києва несподівано, у той час як київський князь Ізяслав Мстиславович з названим батьком своїм В’ячеславом Володимировичем, не підозрюючи про близьку небезпеку, сіли за обід і тільки «думаша» по можливість такого нападу на Київ. Вочевидь, ворожі князі, що з’явилися «на берег, противу Киеву» вийшли з того ж бору.

«Кияне же мнози поехаша в насадах к Гюргеви, а друзки почаша в насадах дружину его перевозити на сю сторону в Подолье» (Іпатіївський літопис. Стор. 280).

Знову не викликає сумнівів, що союзники обрали для переправи звичайне місце проти Києва, власне проти Подолу, тобто пункт, де стояв Городець; але про існування його в цей час /1150 р./ літопис не згадує.

8. В наступному році Юрій знову тим же шляхом підступив до Києва:

«И поиде Гюрги к Киеву, и сташа в Родуни…Изяславу же блюду що вбрести в Днепр, и тако начаша ся бити по Днепру у насадах, от Кыева оли до устья Десны» (Іпатіївський літопис. Стор. 293).

Тотожність місцевості безсумнівно: Юрій з військами стояв проти Києва, у Радуні, нижче гирла Десни, тобто там де був Городець. Однак останній і тут не згаданий.

Підсумовуючи наразі наведені у літописі топографічні вказівки, ми вважаємо, що Городець, за своїми вірогідно невеликими розмірами, що не мав навіть свого власного імені, але як місцевість близько відома киянам, що називався просто Городцем, стояв за Дніпром нижче гирла Десни навпроти київського Подолу, поблизу річки Радунки, тилом до бору; з-за Городця можна було швидко доїхати до Києва, тому звідси зазвичай і відбувалася переправа до Києва, як на лодьях так і вбрід: Дніпро тут був неглибоким. Цим вказівкам літопису повністю відповідає це городище, на якому, також без сумнівів стояв у другій половині XV ст. замок та двір князя Симеона Олельковича.

На самій справі: для городка з таким спеціальним призначенням з яким він з’являється у літопису, немає більш зарічної позиції. Відстань до Києва звідси усього 6 верст з невеликим, за течією, так що у Київ, швидким ходом можна доїхати за півгодини. Прямий шлях до Києва лежить Чорториєю, через загачений наразі проток між північним кінцем острова Труханового та південним – острова Муромця, а потім Дніпром. У весняну половіддя уся рівнина від Києва, через острів Муромець та Чернігівське узбережжя, аж до лівого берега Гнилуши, являє собою суцільний водний простір, на березі якого висяться вали Городця. Сидячи у Городці проти Києва, досить зручно було чинити неприємності київському князеві, а при першій появі на Дніпрі його військ – завчасно ретируватися декількома шляхами: вниз Гнилушею і у Дніпро; можна спуститися у Дніпро і Чорториєю; та й до гирла Десни тут 3, 1/2 версти. У випадку несподіваного нападу, городок був придатний і для оборони: нападнику потрібно було перш за все перейти Гнилушу та видертися крутим валом на 2 сажні. Якщо б обложеним і довелось би відступити з городка то прямо до бору. Здається, що цей бір в давнину не був ізольованим острівцем, як наразі, а являв собою частину величезного дикого бору, частина якого підходила до Городка. Цей бір ще й наразі тягнеться звідси на північний-схід – до Остра, паралельно Десні, і на південний-схід до села Бортничей.

Сидячи на валах давнього городища ми милувалися чудовою панорамою Києва, що відкривалася нашим очам. Місто видно рішуче усе: від Пріорки до Видубецького монастиря. Вкриті легкою імлою, туману, що вкрив землю, вимальовувалися силуети церков та будинків. Київ потопав у зелені, яка ще не зів’яла від подиху осені. В повітрі розносився гул київських дзвонів: благовіщали до всенощної напередодні свята Воздвиження Хреста Господня. Так, немає іншого місця з якого був би красивішим вид на Київ! Піщані пагорби старого городища мимоволі приводять до аналогії між цим місцем та «Песочным городком», з якого посланий Батиєм Менгу-хан споглядав Київ у 1237 р.:

«Меньгуханови же пришедшу сглядатъ Кыева, ставшу же ему на оной стране Днепра воградка Песочного, видивъ градъ удивися красоте его и величеству его» (Іпатіївський літопис. Стор. 520-521., Див. також «Очерки русской исторической географии», Н. П. Барсова; изд. 1885 г., примеч. 238).

Дійсно, майже століття по пожежі, яка спустошила Городець, коли вітер та вода оголили піщаний його ґрунт, городок цей характерно міг називатися, як і тепер – «песочнымъ». А кращого пункту для розглядання Києва Менгу не міг обрати.

Оригінал:

Замокъ князя Симеона Олельковича и летописный городокъ под Кіевом. Докладъ действительного члена кіевск.- церковно-археологического общества В. Гошкевича, читанный въ заседании общества 18 сентября 1889 г. // Труды киевской духовной академии. 1890 р. (год тридцать первый). Январь №1. С. 228-254. Переклад українською І.Ю. Парнікоза. Висловлюю подяку П. Семилетову за надання даного джерела.