Спогади учасниці оборони та свідка окупації міста Києва ополченця Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни
Парнікоза І.Ю.
Учасникам серпневих боїв за Київ присвячується
Передмова укладача
Ополченці – останній заслон на шляху стрімкого просування німецьких військ на радянську територію літом 1941 року. Вони не мали належної військової підготовки, були погано озброєні, втім, вони були молоді та натхненні прагненням будь-що зупинити ворога. Їх самопожертва мала компенсувати нездатність Червоної армії, в створення якої Сталін направляв усі витиснуті з селянства та промисловості ресурси при справжній нагоді продемонструвати здатність розбити ворога. Вся кадрова армія, створена ціною таких скажених витрат, в перші місяці війни лягла обвугленими людськими тілами, остовами танків та згорілими літаками вздовж протяжного радянського кордону. Війна стрімко покотилася в Росію, Білорусь, на Україну. Побиті залишки колись грізної сили відходили, намагаючись будь-що закріпитися. Місцевим патріотам відходити було нема куди. Тож вони відгукнулися на заклик створення загонів народного ополчення. Так пішли на оборону свого міста і мешканці столиці України, творці 72-деної оборони Києва. Більшість з них згоріли в горнилі війни. Хтось загинув в першому ж справжньому бою, хтось під час відступу в страшних Баришевському та Оржицькому котлах, хтось у полоні… Але одиницям вдалося вижити і донести до нас правду про те як це було. Представлені вашій увазі спогади Надії Олексіївни Іващенко є таким свідченням.
Фактичний матеріал викладений у спогадах складається з письмового документу де Надія Олександрівна намагалася сама зібрати свої враження та переживання за той період. Він написаний від руки на 5-х сторінках живою українською мовою. Українською мовою вона давала і свої усні свідчення. Це не дивно, бо Надія Олександрівна походила з простої селянської родини з села Бортничі. Втім, майже вся родина стала жертвою сталінського голоду 1932-33 років, який жахливо вирував біля відносно благополучного Києва. Другу частину обробленого матеріалу складає диктофонний запис спогадів Надії Олександрівни записаний мною під час зустрічі з нею в січні 2008 року. Обидва матеріали об’єднані нами в єдиний масив, де отримані з письмового матеріалу відомості наведені прямим шрифтом, а взяті з усної бесіди та наших запитань – курсивом. Зведений текст супроводжується коментарями, щодо місць та обставин подій, а також фотографіями.
Ми вдячні за підтримку даної роботи директору національного музею «Київська фортеця» В. Я. Кулінічу. Для ілюстрації використано фотографії з фотоальбому Київ: 1939-1945 рр., Кий, 2005, 460 с., фото за чаопису "Наша Армія", фото з мережі, а також власні фото Парнікоза І. Ю.
Спогади оповченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни
Я, Іващенко Надія Олексіївна (Мартиненко) народилася 5 вересня 1923 року, учасниця Великої Вітчизняної війни, 1941-1945 року. (тут наводяться особисті дані Н.О, які ми в цій публікації опускаємо). Наближається 60-років – звільнення України від фашистської Німеччини. Минуло багато років з того часу, але в пам’яті залишилася на все життя та жахлива війна. У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса з 1939 по 1941 рік, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я працювала у карамельному цеху підсобницею, без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниці та була взята на облік. Мріяла поступити до медичного технікуму. Як у кожного з нас мого віку були мрії та сподівання на щасливе майбутнє життя. 22 червня була неділя – вихідний день, сонячна і тепла погода. Я збиралася зустрітися з своїми друзями на стадіоні “Динамо”. Там завжди відбувалася наша зустріч. Але того разу зустріч наша не відбулася. О 12 00 я почула по радіо виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Це повідомлення було як сніг на голову. Люди були вражені, засмучені і ніхто тоді не знав яка це буде війна і коли вона закінчиться. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас було більше десяти людей і партійна організація відправила нас у госпіталь для обслуговування поранених солдатів, яких привозили із західних областей України. Працювала в госпіталі на Дягтерівській(1). Там було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів послали на фронт, а поранених привозили у це училище. А молодих людей, що оце тільки поступили в училище теж відправили на фронт на оборону Києва та в інші місця. Ми ж працювали в госпіталі. Серед нас була Гриценко Любов Ігнатівна (Вона зараз як інвалід 1 гр. війни є свідком-учасницею бойових дій). Ми були комсомольці та відгукнулися на заклик здати свою кров для поранених солдатів. Я здавала свою кров двічі. Потім нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого(2). А коли німці почали наступати з Мишоловки. Корчуватого, Віти-Поштової в районі Лисої гори то ми почали тримати оборону. Там ми утримували оборону у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Слободського(3) та політрука Марка Котлярова, що працював начальником відділу. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва.
А ті, що лишилися почали евакуацію фабрики та потім пішли в регулярну армію. А наш батальйон налічував більше 200 чоловік. А потім вже розділилися на роти та взводи. Командиром мого взводу був Лісин(4) – теж працівник фабрики. Працював він в цеху, ким точно не пам’ятаю, бо в цеху було багато людей. Мені видали військову форму. У мене була санітарна сумка та обмундирування. А також гвинтівка. Але так на всяк випадок. Більшість бійців мали гвинтівки. Були і гармати підтримки регулярних частин. Не дивлячись на те, що я була тільки сандружинниця, мені дали завдання слідкувати де проривалися танки чи танкетки. У німців були танки і гармати. Вони були добре озброєні. З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі(5). Якщо я бачила ці танкетки то доповідала командиру. Доповідала про рухи німецьких частин, гармат та танків. У нас були гармати також але не стільки як у німців. Нас постійно перекидали туди де була велика потреба. Копали протитанкові рви, будували доти, дзоти та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС.
На оборону Києва пішли робітники заводів Більшовик та Ленінська кузня, студенти та викладачі університетів, багатьох інших підприємств. Всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями, які дерлися штурмувати Київ. З регулярними частинами спілкувалися не тільки наші командири але й ми самі. Я наприклад спілкувалася з командиром гарматного взводу, який сам був грузин. Загалом, солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу були на обороні Києва. Були і частини НКВС з Києва, які приймали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Вони намагалися утримати Київ, Дніпро, щоб не дати німцям можливість наступати на Москву. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ.
У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону(6). Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому приймав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених і з нашого батальйону також. Мені доводилося повзати під кулями і кулеметним вогнем витягати поранених і надавати допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській 17(7). Я ж у штаб після бою повернутися не могла тому, що залишилася допомагати пораненим нашим бійцям та командирам. Мене у штабі зарахували вбитою і вже оплакували. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, незважаючи на те, що нас німці постійно обстрілювали з мінометів і гармат. Ми утримували оборону 72 дні. Нас навіть знімала кіногрупа, але коли ми відступали то ці кадри, напевно, були загублені. Німці як і ми несли важкі втрати.
Хто каже, що відходили 18, а ми відходили 19-го вересня(8). До цього ми стояли на зовнішньому обводі оборонних рубежів Києва, хто залишився живий. Там були окремі пости, контрольні пункти, розвідка. Ходила розвідка перевіряла, що і як. То були міцні позиції на яких знаходилися гармати. Ото там ми і стояли, чи будували ДОТи чи ДЗОти, куди нас посилали там і були(9).
На Лисій же горі опинилися як вже відходили. На Лисій горі були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі, яка начебто з-за того так і звалася. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. Тільки під час оборони Києва там зайняли оборону. Загалом, люди з-за переказів про відьом на Лису гору не ходили.
19 вересня коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. В цей час все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись бо був наказ залишити Київ. Не було більше сенсу його утримувати. Ще більше було б вбитих. Не було в цьому сенсу. Наказ залишити Київ отримали з Москви. Тільки ми встигли спуститися з цієї гори Лисої до мосту, потрапили у суцільний потік. Усе: танки, гармати, кулемети все оте тягнули кіньми на міст. Це був міст називався – пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона(10). Він був дерев’яний. Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти його як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Коли відходили вже вечоріло. Всі не перейшли міст, бо він уже був підірваний. Це все на моїх очах відбувалося. Міст підірвали(11). Все горіло, чулися крики та стогони. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах…
Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те, що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії, і йшли з ними. В нашому батальйоні було вже багато вбитих. Спочатку було чоловік 200, а коли відступали то вже й не знати скільки нас було. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло німці йшли нам по п’ятах. Вони обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів… Дійшли до села Борщі(12) і попали у оточення.
Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої наші намагалися прорватися…Але ж ми були в оточенні.
Мені доводилося повзати під кулями і мінометним обстрілом та витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. Все, що там було до цього часу залишилося на моїй пам’яті.
В нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були вже пусті. Чим я могла допомогти пораненим? А я бачу кругом лежать люди та кричать: «Сестричко допоможи!». У того рука у того нога, у того голова. Я плачу, що не можу допомогти… Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а там було кілька своїх. Тож просила, якщо буду поранена, щоб мене тоді пристрелили. Бо то було страшно німці поранених пристрілювали. Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло на відстань і я знепритомніла. Ті, хто це бачив подумали, що вбита та мене залишили. А я була контужена. Ніхто мене не чіпав, лежить людина та й все.
Але декому з моїх товаришів вдалося прорватися(13). А дехто загинув як герой, як наприклад директор нашої фабрики та політрук нашого батальйону Марк Котляров(14). Коли я отямилася, зрозуміла що я лежу. То я поповзла на городи до хат, а хати горять, підпалені німцями. Раніше мені теж ще доводилося підповзати та допомагати тим, хто був поранений поки були в мене медикаменти. А оце я вже повзу без нічого і без документів, все згоріло в мене в тих Борщах. Коли мене відкинуло то я все загубила. Тож я доповзла до дороги, а там німці збирають усіх хто ще може ходити, забрали і мене. Перевіряють документи. А в мене нема, побачили, що у військовій формі та погнали. Так я потрапила у Дарницький концтабір(15), бо була у військовій формі.
Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Документів у мене не було, все згоріло у Борщах, у тому пеклі, а я залишилася жива. Одна селянка дала мені перевдягнутися у цивільний одяг. Вона принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка, портупей в мене був. Вже в цивільному я вибралася на Дарницю, а звідти до Дніпра. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, згоріло все до ноги(16). Німці все підпалювали. Цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Людей переправляли труханівці на човнах. Німцям же діла до того згарища не було. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП стояли та вдивлялися в людей, мені пощастило бо я була в цивільному. У всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Але усе цивільне населення відправляли у Німеччину(17). Я не хотіла в Німеччину. Прийшла я до чужих людей, у яких жила на квартирі по вул. Рибальській, 27(18), там де жила до війни працюючи на фабриці Карла Маркса.
Під час оборони Києва на фабриці пекли хліб. Коли повернулася в окупований Київ, на фабрику (а вона тоді знаходилася на тому ж місці, що й зараз, поруч з маргариновим заводом) не повернулася бо там вже не було чого робити.
Жила тут поки сусіди не заявили німцям, що я партизанка, а мої батьки партизани. А німці проводили облави та відправляли людей до Німеччини. Батьків у мене не було – померли у 1933 році з голоду в селі Бортничі, я залишилася найменша. Спочатку батько опух, потім мати. Брат і сестра пішли десь в люди. Вимерло пів села. Батьки їли своїх дітей. Можете собі явити. Аж поки в Дарниці відкрили комерційний хліб, то люди стояли в черзі. Ходили такі бригади, що забирали у людей все корову свиней, зерно. Це тоді весна починалася, не було що їсти. У нас забрали корову. Кінь у нас був та корова. Кінь загинув з голоду. Корову забрали в колгосп чи куди. Бачили, що в когось щось є і забирали. Казали, що то конфіскація. А що могли зробити люди? Вони не оборонялися. У нас не був сплачений податок за ділянку біля хати чи що? Збирали яку таку картоплю, що залишилася по полях. Мати пекла щось там з трави та з бур’яну, з картоплею цією мерзлою. Але це не рятувало. Мені було 9 років. Мати віддала мене у Дарницю, у найми. Там була така лавочка. Вона мене там залишила та на зворотній дорозі померла. Так вона мене врятувала, щоб мене не з’їли. Це був страшний голод. Таке було таке наше дитинство та юність. Хату німці, коли відступали підпалили, згоріло майже півсела.
Німці почали мене переслідувати. Вони вже приходили мене забрати. Вночі вони прийшли, щоб забрати мене чи в гестапо чи розстріляти не знаю. А мене якраз не було. Кудись я вийшла чи в сарай чи ще кудись. Довелося мені переховуватися у знайомих людей, бо у жінки в якої я жила було троє дітей і це було дуже ризиковано для неї і для дітей.
Тому я змушена була перейти на іншу вулицю – Різницьку 9, кв. 2, в мене була знайома.
В неї був син і я пішла до неї, чоловік її був на фронті. Але я була без документів. Почалися облави, німці всіх, і хто був без документів відправляли до Німеччини, або в Бабин Яр. Моя знайома пішла до управляючого дому та сказала, що я її родичка. Він видав довідку, що я мешкаю у цьому будинку. Завдяки їй я влаштувалася до німців на роботу прибиральницею. Адже маючи довідку я пішла до німців та влаштувалася на склад, що знаходився у школі, 89 школі. Це одразу за стіною монастиря. Отам біля Введенського монастиря.
Отам нас було декілька чоловік, ми сортували всякі такі продукти, що відправляли на фронт. Вони такі були такі гнилі, треба було прибирати. А мене послали до одного начальника німецького прибирати йому помешкання. Воно знаходилося в будинку такому сірому великому навпроти Арсеналу.
Його звели ще до війни там жили наші командири, а потім його зайняли німці. Тут жило саме високе начальство. Там були такі мармурові сходи, кімнати. Адже цей будинок будувався спеціально для військових командирів. То мене послали прибирати квартиру одному штабмейстеру, що ото був у нашій школі. Тож я прибирала там один раз, а потім мене послали вдруге. А це був вже 1943 рік, дуже холодний рік, великі морози. А денщик цього офіцера змусив мене помити сходинки мармурові. Вода була холодна, тож я застудилася та схопила ангіну. Я ледве ходила на роботу. Втім знову прийшов цей денщик та зажадав, щоб я знову мила. Я не витримала та сказала йому, щоб той офіцер сам мив… а денщик виявляється знав російську мову, та передав тому офіцерові. А він мав такі погони, кокарду, важливий такий був. І знову потрапила у небезпеку. І знову була або Німеччина або гестапо. Постійно німці переслідували. Мене викликав наш начальник і сказав, що за те що я не слухаюсь та грублю німецькому офіцерові мене відправлять до Німеччини. Мене збиралися відправити до Німеччини. Але один з наших начальників, що ото в класі сиділи, почувши про це сказав мені, що прилаштує мене на інший склад. Може він з наших був, або поляк чи румун, проте теж з погонами. Потелефонував та прилаштував мене на сусідній склад, що знаходився по Рибальській у круглій башті.
А там був склад військовий. Працювали там всі і бабусі старенькі і діти по 14-років і хлопці молоді. Всі працювали з-за того щоб не потрапити в Німеччину. Я пішла працювати в утиль цех. Це було на першому поверсі. А на другому поверсі був військовий одяг. До нас в утиль-цех привозили з фронту одяг, що знімали з убитих, ми його сортували. Одяг був і наш і німецький і військовий і цивільний. Ми готували його щоб передавати назад на фронт. Один раз приїхала машина з офіцером, щоб отримати одяг для фронту. Вони часто навідувалися, щоб на другому поверсі отримати амуніцію. Цей офіцер невисокий товстенький пішов наверх. А машина з солдатами внизу стояла, щоб грузити. А я в цей час якраз видобула комірець з светра, червоний такий кругленький. Я його розпорола і вийшов такий кручений, як хвіст. Він зайшов до нас. А нас було чоловік вісім та два німецьких наглядача. Цей офіцер стоїть та дивиться. А я взяла шпильку, де її взяла вже не пам’ятаю, підкралася до нього ззаду та причепила той хвіст йому до кітеля. Люди злякалися, що ж це буде. А я навіть не думала просто тих причепила. А німецьких наглядачів було двоє Ганс і ще один. Ганс бачив, як я то зробила. Офіцер пішов до машини. А за ним хвіст стрибає. Солдати побачили та почали сміятися. Він не може зрозуміти чому. Ми всі кинулися до вікон, та дивимося що буде. А один солдат підскочив до нього та зняв шпильку та показав йому хвіст. Той скаламучений побіг до контори, де сидів начальник нашого складу. Ганс, що бачив, каже по-німецьки (а я німецьку в школі вчила) -Надя, я бачив, але я не скажу. А через 15 хвилин біжить ціла купа німців: -Хто це зробив? А мені всі, хто там був сказали, що не скажуть. А я й не знала чи скажуть, але всі запевнили. А німці напирали, казали, якщо не скажете всіх будемо пороти та відправимо до Німеччини. Якщо скажете ми тільки одну людину заберемо, а так усіх відправимо до Німеччини. Так вони нас страшили, так страшили. Закрили нас, а вже вечір пора йти до дому, а вони зачинили браму, там така залізна велика брама була. Аж раптом відкрили цю браму і сказали виходьте і знову попередили «Не скажете всіх у Німеччину». А коли ми вранці прийшли на роботу всіх відправили на допит. І так десять днів вони допитувалися. Але ніхто не сказав. Там ціла група зібралася тих німців і перекладачка з ними. Вона все повторювала: -Якщо ви не скажете то поїдете всі. Якщо скажете то тільки одна людина. Кожного дня десять днів нас допитували вранці та ввечері. Вже той офіцер німецький давно завантажився та поїхав. А німецькому начальнику набридло нас допитувати, то він нас викликав та сказав, що ми вам все пробачаємо, за те що ви не видали свого товариша. Уявляєте собі. Зрадників вони знищували. А нам пробачили. Той вже давно поїхав на фронт, лишень наші залишилися. Отаким шляхом ми залишилися там працювати. Зараз продають людину за гроші. А тоді життя не пошкодували не видали.
Я визволила одну свою подружку. Німці як увійшли усіх євреїв забирали. У мене ця подружка була єврейка. В неї батько був єврей, а мати росіянка. Але вона була візуально дуже схожа на єврейку. Їй було 14, а мені 17, ми дружили. Це ми були з одного двора. От її забрали у гестапо на Короленка(19), там де і до війни були органи. Я пішла по двору збирати підписи, що вона росіянка, хоча вона була типова єврейка. Але я зібрала підписи та пішла з ними туди. І прошу їх що мовляв вона росіянка. І її відпустили, з-під розстрілу відпустили цю Тамару. Ми після війни зустрілися. Вона заміж вийшла.
Біля нашого складу вночі у яру розтравлювали людей. Якби там розкопки були проведені то знали б що там коїлось ночами(20).
Розстрілювали поранених чи тих хто виснажився. Тільки й чула я з дому черги з яру. Полонених на роботу до нас ганяли колонами з Сирця(21), що вони там робили чи будувалися, над понтонним мостом працювали.
В концтаборі на Сирці було дуже багато наших військових. Дуже багато туди звозили і поранених. Був у мене такий випадок, я врятувала з цього концтабору офіцера артилериста старшого лейтенанта Костянтина Івановича Новічонка, він був сам з Ленінграда. Він був поранений у ногу і під Києвом попав у полон і до цього концтабору. Він і один киянин – Ігор Орлов вчилися в одному артилерійському училищі. У цього Ігоря батьки були тут у Києві старенькі. І Ігор написав своїм листа, що такий то такий то попав тут у полон і мовляв розшукайте його (22). Ми з його сестрою зібралися і прийшли його визволяти. Ми знайшли його і сказали, що він наш брат. Німці пускали розшукувати своїх, хабара не просили. Ми могли тільки передавати кусень хліба полоненим. Але німцям нічого не давали. У нас на складі теж працювали полонені, то за те що ми давали їм хліба нас німці били. Ми звільнили його і він поселився у сестри Ігоря – Валі. Він знав німецьку мову. З-за рани, що не заживала шкутильгав. А далі цей Костя працював у німців влаштував підпільну групу, в якій і я була. Ми збирали дані, які передавали своїм. То я ніби партизанкою була. Ми знали, що наші наближаються до Києва, отримували стислі, але точні дані. Про події під Москвою, Харковом і т.і. до цього ми не знали. Про Сталінград інформацію ми отримали тільки після звільнення. Був у нас ще один активіст Анатолій Колгін, (жінку якого евакуювали, а він організував групу) він і Костя мали зв’язок з партизанами.
Перед звільненням Києва весь Печерськ вигнали на Солом`янку, там де Батиєва гора. На Печерську залишилися одні німці, наших нікого не пускали. На Трухановому був пустир і хат не було, тож люди там не трималися. До війни ми ходили на острів там було багато хат, вишка парашутна, цікава для нас. Ми туди ходили гуляти. Там було поселення. А коли я переправлялася у 1941 році там уже все було розвалене. Можливо то і наші учинили, коли відступали. Там була церква. Може залишилося кілька хатинок, але ми вже туди не ходили. Там на Трухановому був ліс і така зона відпочинку. А коли німці відступали вони знову палили Труханів. Нас готувалися всіх вивезти. Ешелони готували…
Коли наші увійшли у Київ була велика радісна стрілянина. Я побачила наших, що йшли по всім вулицям та шукали де б зупинитися. Коли наші війська звільнили Київ, пішла працювати у військову частину, яка тимчасово розташовувалася у нашому будинку, готуючись до наступу. В цій частині навчали собак-підривників. На печерському іподромі базувалася їхня група. Вони брали собак прив’язували пляшки з запалювальною сумішшю та кидали собакам їжу, щоб ті повзли під танк. Собаки звикали і потім могли підривати танки. Така була в них група.
Ці собачники у нас жили. Прала білизну, готувала їм їжу, носила воду з Дніпра і готувала їжу, допомагала пораненим перев’язувати рани. Всіх хто міг воювати забрали звільняти Україну. І Костянтина теж забрали, їх частина стояла у Васильківському районі, с. Велика Вільшанка. Про прорив німців до Києва ніхто не здогадувався, були впевнені, що німців більше не пустять.
У НКВС нас не викликали з’ясовувати що ми робили під окупацією, але люди, що поверталися до Києва ставилися до нас з презирством, особливо державні мужі. Мені не дозволяли вийти заміж. Офіцеру не дозволяли женитися на дівчині з окупованої території, то я на собі пережила. Закінчилося то тільки при Хрущові. Про поліцаїв та зрадників нас не розпитували.
Потім прибирала цеглу на Хрещатику. У 1946 році пішла на будівництво хлібозаводу №5 по вул. Госпітальній(23).
Коли закінчили будівництво пішла в цех випікати хліб для мешканців Києва. Працювала по 8 годин позмінно, випікаючи до 5-ти тон хліба за одну зміну, бо у 1948 році відмінили карткову систему, яка була запроваджена під час війни. Було дуже важко працювала навіть дві зміни поспіль, в умовах високої температури у печах. Мене із цеху виносили на ношах непритомною. Десять років працювала, була однією з перших стахановок на заводі. За станом здоров’я звільнилася. Вчилася у технікумі і влаштувалася на роботу в український науково-дослідний інститут економіки та організації сільського господарства статистиком-економістом, а потім старшим економістом. Мій робітничий стаж 50 років.
За тривалу та сумлінну працю маю почесні грамоти, подяки і цінні подарунки: медалі від О.О.Омельченка, подяки: нагрудний знак і годинник №7238 від Президії Верховної ради “Ветеран праці”, медаль “60-років визволення Києва від фашистських загарбників”, “Захисник Вітчизни”, годинник з повагою і вдячністю на честь 50 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-45 від Л. Кучми, медаль “Жукова”, згідно Указу Президента Л. Кучми від 18.03.1998 року, медаль “60-років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-45” №17777029 згідно Указу Президента України В.Ющенка від 21.02.2005 року, грамоти – 7 штук.
Коментарі:
1. Колишнє Київське вище танкове училище розташовувалося в комплексі будинків по Старо-Житомирській дорозі (проект арх. В. Ніколаєва. 1903р.) збудованому на кошти київського купця Михайла Порфентьєвича Дегтярьова як богодільня для стариків і сиріт ("Благотворительное учреждение для призрения престарелых обоего пола православного исповедания", на честь цього вулицю почали називати Дегтярівською, 1908р.) у цій богадільні доживав свого віку класик української літератури Нечуй-Левицький. Перед першою світовою війною тут містились казарми 165-го піхотного Луцького полку (Луцькі казарми).З 1930р. – Київське танкове училище. З 1999р. – інститут інженерно-командного складу сухопутних військ. Зраз тут знаходиться меморіальний комплекс слави випускників училища, танк "ІС-3".
2. Приводити Київський укріплений район та зводити інші оборонні рубежі почали після прориву німцями лінії укріплених районів на старому державному кордоні, а доробляли вже в умовах штурму міста.
3. Директор фабрики був ініціативним командиром і загинув у бою. Якось під час бою припинився зв’язок між ДЗОТами. Слобідський послав зв’язківця Семеновського усунути пошкодження, аж тут з’явилися німці. Командир припав до кулемета та дав чергу по ворогу. Аж раптом кулемет стих. Зачувши недобре Семеновський повернувся і побачив мертвого командира. Помстившись за смерть командира Семеновський поклав два ланцюги німців. Ті змушені були відступити. Про ці обставини повідомляла газета «Правда» в серпні 1941 року. Згодом в одному з боїв смертю хоробрих поліг і Семеновський. Наум Слобідський же був посмертно нагороджений орденом Леніна.
4. В газетній публікації «У кожного свій рубікон…» в часописі «Народна армія» від 5 травня 2000 року за спогадами Н.О. Іващенко фігурують командир 4-го відділення батальйону народного оповчення Юрсіна та командир взводу – Силін.
5. Напевне, маються на увазі танкетки Т-27 та легкі радянські танки Т-26, що дійсно були у складі частин, що обороняли Київ.
6. Німці вийшли до Києва 11 липня. Не зумівши на плечах відступаючих радянських військ увірватися у місто, німці перегрупувалися. Посиливши 6-ту армію додатково сімома дивізіями, генерал В. фон Рейхенау 4-го серпня починає рішучий штурм міста.
7. Зараз за цією адресою знаходиться Київський ювелірний завод, приміщення штабу не збереглося.
8. Приказ залишити Київ надійшов 18 вересня, відхід радянських частин на лівий берег Дніпра відбувався 19 вересня.
9. Мається на увазі час після вибиття серпневих штурмів міста та стабілізації обстановки перед фронтом КіУР.
10. Мається на увазі дерев’яний Наводницький міст, що дійсно знаходився майже на місці сучасного мосту Патона.
11. Наводницький міст було облито горючим та підпалено, що підтверджується подальшими свідченнями Н.О.
12. Мається на увазі село Борщів Баришевського району Київської області.
13. Про ці бої залишилися також свідчення колишнього розвідника Геліоса Михайлюка: «За монументом (сучасний пам’ятник в с. Борщів) є дика грушка. Там і поховали товаришів перед тим, як сховатися в трясовині від фашистів. По пояс у сірій багнюці гребли вісімсот метрів, потім переправлялися через глибоченьку річку Трубіж. Тоді знову стільки ж пішки до Яблунівки (суч. с. Яблуневе у Яготина)… А там були наші. Німці невипадково тіснили радянську армію саме сюди, адже в болоті навіть людина не пройде, а що вже казати про важку артилерію! Отож, опинившись у пастці, знищували танки й зброю, щоб не дісталися ворогові…».
14. Свідками загибелі Марка Котлярова були Любов Гриценко та Антоніна Войцеховська. Коли 18 вересня прийшов наказ залишити Київ, він відходив разом з ополченцями та був схоплений у полон. Цю групу полонених погнали до Миронівки. По дорозі німці розстрілювали заслаблих поранених, лишаючи по собі купи трупів. Політрук не міг стерпіти цього видовища та якось випроставшись з гордо піднятою головою дав заклик обеззброїти конвой та прорватися з оточення. Німці розлючені зухвальством неозброєного полоненого, схопили сміливця та прив’язали між двома танками, які рушили в різні боки. На очах в людей приголомшених такою жорстокою карою нескореного героя розірвали навпіл. Йому було усього 37 років. Дружина Котляревського – Берта Ратнер в цей час перебувала з двома малолітніми дітьми у евакуації в Казахстані нічого про це не знала. Вона регулярно отримувала грошові перекази за чоловіка. Але від нього самого нічого не отримувала. Хвилювалася, але розуміла, що на війні може бути все.Коли у 1944 році повернулася з евакуації, то почала його розшукувати. Скрізь в державних установах отримувала відповідь «пропав без вести». Отримала пенсію на дітей, втім відмовлялася вірити у загибель чоловіка. Часто ходила на вокзал і вдивлялася в обличчя прибуваючих військових, а раптом зустріне його. Їй пропонували знову вийти заміж та створити нову сім’ю про що вона навіть і не хотіла чути. З рештою вона змірилася з тим, що чоловік не повернеться. Померла вона у 1997 році у 88-річному віці так і не дізнавшись гіркої правди про те, як загинув її чоловік. Про це дізналася випадково з виступу по радіо оповченки Емілії Іванченко сестра Котлярова – Фаїна Фроїмівна Комарова. Вона та молодший син Котлярова – Валерій, зустрілася з працівниками фабрики і з’ясувала обставини загибелі брата.
15. Дарницький концентраційний табір знаходився в районі вулиці Зрошувальної сучасного Дарницького району міста Києва, де зараз посеред лісу знаходиться монумент «Закатованим у Дарницькому концтаборі».
16. Офіційно вважається, що Труханів острів, вірніше селище на ньому був спалений німцями у вересні 1943 року.
17. Під час окупації було розстріляно, вивезено на роботи в Німеччину чи пропало безвісті 38 тис. мешканців Московського району.
18. Цей будинок знаходився на закінченні вул. Рибальської поблизу круглої башти Київської фортеці №4.
19. Мається на увазі сучасна будівля служби Безпеки України по вул. Володимирській, 33.
20. В будівлі сучасного РУГУ МВС України в Печерському районі по вул. Московській, 30 (Рис. 11, А), за свідченням місцевих мешканців знаходилося районне відділення Гестапо, де здійснювалися розстріли людей. Після війни при зведенні гаража в дворі даної садиби відкрилася постріляна стіна та багато стріляних гільз під нею. Розстріли здійснювалися вночі також у відрогу Кловського яру, в якому наразі зведено великий баштоподібний хмарочос між вул. Первомайського та Панаса Мирного (Рис. 11, Б). Людей сюди доставляли або з гестапо, або з концентраційного табору, що знаходився по вул. Первомайського, 5. Чи захоронювалися жертви розстрілів на місці чи вивозилися достеменно невідомо.
21. Імовірно йдеться і про полонених з концтабору по вул. Первомайського, 5.
22. Тут не зрозуміло, чи йдеться про змогу передачі листів в окупований Київ.
23. Тут напевне йдеться про відбудову одного з найдавніших київських хлібзаводів – №1 по вул. Коновальця, 19, що за часів О.Омельченка був знищений в інтересах комерційної забудови.
Старший науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки музею “Київська фортеця”, д.б.н. Парнікоза І.Ю.