Спогади учасника оборони столиці України міста-героя Києва у 1941 році
Покотило Володимира Михайловича

Парнікоза І.Ю.

65-й річниці закінчення нацистської окупації Києва присвячується

Передмова упорядника

В умовах сьогодення ми маємо можливість вільно знайомитися зі своєю історією, незалежно від якихось політичних забобон оцінювати її події. При цьому у великій пригоді стають спогади простих свідків давно минулих подій. Більш ніж 60 років тому Україною прогриміла Друга Світова війна, вже майже не залишилося серед живих її свідків. Але часом їх свідчення завдяки активності окремих дослідників, пережили своїх носіїв. Так, зокрема, в особистому архіві відомого київського пошуковця В’ячеслава Івановича Дзівалтовського зберігся цінний документ – “Спогади учасника оборони столиці України міста-героя Києва у 1941 році Покотило Володимира Миколайовича”. Дякуючи В’ячеславу Івановичу ми мали змогу не тільки ознайомитися з ним, але й вважаючи цей документ важливим історичним свідченням з низкою коментарів перекласти його на українську мову та підготувати до друку. Оригінал документу являє собою машинописний текст російською мовою на 21 сторінці складений у 1987 році.

Спогади Володимира Миколайовича Покотила, становлять цінність з ряду причин. По-перше це спогади простого ополченця, а потім солдата Червоної Армії, тому в них представлено не загальну панораму боїв за Київ, а конкретні епізоди цієї боротьби, насичені деталями, які міг пережити тільки простий оборонець столиці. Події з власного життя автор досить точно вписує в загальну канву боїв за Київ. Він добре орієнтується у складі частин, їх командуванні та часових відрізках на яких відбувалися ті чи інші події. Деякі неточності, пояснюються не належністю автора до командного складу, а також домінуванням власних вражень над почерпнутої з історичної літератури загальною інформацією. Викликає інтерес і критичність оцінок дій своїх військ та командування в обороні Києва. Постійна точна характеристика місцевості де розгортаються події дає можливість краще уявити собі деталі епічного протистояння на берегах Дніпра. Окрім того, слід зауважити, що даний документ містить практично єдиний опис бойових дій на Лисій горі впродовж оборони Києва у 1941 році.

Хотілося б відмітити, що історична доля українського народу знала не один приклад роз’єднання різних його частин. Це відбувалося відповідно до політичних течій чи історичних умов і супроводжувалося тим, що представники одного і того ж народу ставали на різні сторони однієї барикад, стріляли один в одного. Достатньо згадати розкол України під час Руїни, українців, які воювали один проти одного у арміях Австро-Угорщини та Росії, в різних партіях громадянської війни, загонах радянської та Української повстанської армії. Настав час визнати, що всі вони змагалися за свою Батьківщину, таку яку вони собі являли, яку любили. Завдання нашого часу зробити висновки з нашої трагічної історії та припинити цю фатальну властивість ділити народ на своїх та чужих. Час однаково святкувати як Покрову так і день закінчення нацистької окупації Києва. Замість же агресивних мітингів та маршів опікуватися ще живими учасниками тих подій, берегти історичні місця і пам’ятники, зберігати пам’ять про трагічні події минулого, як гарантію відсутності їх повторення у майбутньому.

Ми вдячні за допомогу у підготовці перекладу та коментарів В.І. Дзівалтовському та В. Спічакову. Для ілюстрації використано фотографії з фотоальбому Малаков Д. Київ 1939-1945, Київ: Кий, 2005 – 460 с. та власні фото Парнікоза І. Ю.

Спогади учасника оборони столиці України міста-героя Києва у 1941 році Покотило Володимира Миколайовича

Оборона столиці України міста Києва мала місце на початковому етапі Великої Вітчизняної війни.

З того часу пройшло вдосталь часу. Велика частина побаченого та пережитого тоді в юнацтві з часом втратило свою початкову гостроту сприйняття, усе другорядне, малозначне з часом стерлося в пам’яті. Хоча деталі самі по собі надзвичайно важливі і являють собою сполучну ланку при прив’язці минулих подій до часу та місця дії. Але разом з тим з часом все ясніше стали помітні та зрозумілі значення, грандіозність та масштабність подій, що відбулися…

Розказати про цей період свого життя спробую приблизно в тому порядку, як то відбувалося.

Перед війною у 1941 році в свої неповні сімнадцять років я встиг закінчити тільки дев’ять класів 50-ї середньої школи міста Києва. Війна застигла мене в 83-му Кам’янко-Струмилівському укріпленому районі (1), недалеко від нового державного кордону СРСР, де в той час проходив службу мій батько. Після ряду заборон керівництво будівництва 83-го Кам’янко-Струміловського УР дозволило в червні 1941 року родинам військовослужбовців керівної ланки на час відвідати своїх рідних, що працювали на будівництві УР. На побачення з батьком виїхала і наша родина: мати, п’ятирічна сестра та я. Як і інші родини військовослужбовців поселилися ми недалеко від штабу частини, що будувався у с. Кораньска-Мазарня (2).

Вранці 22 червня 1941 року Каменко-Струміловський УР, в якому ми тоді жили, зазнав бомбардувань а потім обстрілу та невдовзі тут з’явилися фашисти.

Дружинам командирів та їх дітям, які приїхали та жили при військовій частині, не всім того ранку вдалося залишитися в живих, лише частина з них дісталася Києва. Інші жінки та діти були в лісі розстріляні фашистами. Сама військова частина попала в оточення, тому ми довгий час не мали жодних відомостей від батька, та не знали чи він живий.

Нашій родині пощастило ми потрапили у число тих, кому вдалося дістатися Києва. Коли прибули до Києва, то дізналися, що місто в першу ж ніч німці бомбили. Ворог весь час систематично піддавав місто бомбардуванню.

Приїхавши до Києва наша родина опинилася без засобів для існування. Для мене стало проблемою знайти роботу. Заводи, фабрики та організації підлягали евакуації. Тому нікого на роботу не приймали. Після важких пошуків, я влаштувався учнем токаря на музичний комбінат. Комбінат знаходився на Жилянській вулиці і на 5-й день війни замість музичних інструментів перейшов на випуск протитанкових та протипіхотних мін, виконуючи добове завдання майже на 200 відсотків. Через деякий час частина його працівників була мобілізована в армію, інша частина евакуйована в тил, а інші, в тому числі й я відправлені на будівництво оборонних укріплень в район Ірпеня.

10 липня 1941 року передові танкові з’єднання німецько-фашистських військ, намагаючись з ходу заволодіти Києвом, прорвалися до Ірпінської заплави, де в той час нами зводились укріплення, але не змогли подолати танками 800 метрову багнисту Ірпінську заплаву.

Всьому цивільному населенню, що було задіяне на будівництві оборонної смуги навколо міста Києва було наказано припинити роботу та повертатися в місто, натомість оборонну смугу почали займати наші війська.

12 липня 1941 року є днем початку моєї участі в обороні міста-героя Києва. Після нічного бомбардування ранком я добровільно вступив в винищувальний батальйон Кіровського району міста Києва. (Наразі це Печерський район). Я був зачислений у другу роту, перший взвод. Винищувальний батальйон почав формуватися у Київському доці, а потім розташувався в будівлі по вулиці Урбановича, 1. Тепер в цій будівлі розташовується автодорожній інститут (Київ, вул. Суворовська, 1) (3).

Винищувальний батальйон створювався для того, щоб вести боротьбу з ворожими лазутчиками, шпигунами, диверсантами та парашутними десантами, які фашистське командування намагалося скидати в наш тил в тому числі і у Київ для здійснення диверсій, поширення паніки серед цивільного населення, дезінформації та блокування будь-якими засобами підходу наших військ до фронту.

Командирами у нас головним чином були колишні прикордонники, які під тиском переважаючих сил ворога, після запеклого опору, вимушені були відступити залишаючи розбиті ворогом застави. Командиром мого взводу був прикордонник на прізвище Галкін. Командувачем другого взводу був також прикордонник Голіков. Це були міцні фізично, молодцюваті лейтенанти, що вже звідали війну. Вони з особливим піклуванням ставилися до нас та вчили не появляючи вимогливість, в той же час поблажливо пробачали нам наші промахи, розуміючи, що нас чекає попереду. Мій перший командир Галкін запам’ятався мені як зразок мужності та сердечної доброти. Я за війну бачив багато різних командирів усіх ступенів. Але мій перший командир залишався в моїй пам’яті як би еталоном, до якого я прирівнював усіх інших і рідко помилявся.

Другою нашою ротою командував також прикордонник – старший лейтенант Пантелєєв, він якось мало говорив і був як мені здавалося людиною суворого норову. Після того як був наказ Верховного командування залишити Київ, то розказують, що Пантелєєва бачили на Керосинній вулиці (4). По всьому, ті, хто його бачив вважають що він загинув у Бабиному яру.

На початку винищувальним батальйоном командував капітан держбезпеки Ростовцев. Але після появи в винищувальному батальйоні Мацишина Захара Артемовича, що в громадянську війну був у Котовського начальником штаба, і який став з добровольців набирати партизанський загін, з цього часу замість Ростовцева командиром батальйону став капітан Ходченко. Десь в кінці 1960-х років мені довелося зустрітися з генерал-майором Філімоном Петровичем Остапченко комісаром південно-західного сектора оборони Києва у 1941 році. Від нього я дізнався, що комбат Ходченко в вересні не зміг впоратися з поставленим завданням, чим викликав незадоволення керівництва. Начальником штабу батальйону був лейтенант Ялковський, начальником зв’язку лейтенант Бурмецький, у якого зв’язковим був чемпіон України по велоспорту Михайло Успенський, брат Бурмецького – Петро був рядовим, старшина 2-ї роти Тесельмон, діловод Пенкин, медсестра Рая Кофановська та інші товариши по батальйону список яких додається (5).

Ще б хотілося розповісти про цікаву людину, яка до Великої Вітчизняної воювала у озера Хасан з японцями. Він єдиний ходив у батальйоні в цивільному, командував взводом в першій роті. На лацкані піджака в нього красувався орден «Червоний Прапор», така рідкісна нагорода до війни. Пам’ятаю прізвище його було Ткаченко.

В винищувальному батальйоні я пройшов військову підготовку. Був обмундирований в обмундирування пошите для курсантів бувшої авіашколи, яка знаходилася в цій будівлі (6), але з початком війни була евакуйована в тил. Було видана трофейна зброя – австрійський карабін з тесаком, який ми носили на пасі, по дві гранати «лимонки», по два підсумки для набоїв, протигаз і на завершення видали шинель кавалерійську, так звану «будьонівку», яку ми скатаною носили через плече, і до всього пілотку авіаційну.

В міру того, як ми засвоювали військову справу нас двічі залучали до участі в облавах для виловлювання фашистських лазутчиків, шпигунів та диверсантів. Підчас останньої облави ворогом був застрелений один з наших бійців. Прізвище його не запам’ятав, бо мало його знав.

Військова обстановка навколо Києва все більше ускладнювалася, ворог за будь-яку ціну намагався захопити Київ. У зв’язку з цим надійшла команда зайняти ДЗОТи, які до нашого прибуття були повністю збудовані та обладнані. В ДЗОТах вже були встановлені двоспарені кулемети з повітряним охолодженням. ДЗОТи були розташовані в довжину та починалися біля озера (7) (озера вже давно нема, на його місці розташувалося наразі якесь автогосподарство). ДЗОТ, що знаходився над озером був першим та самим великим. Його команда налічувала 28 бійців. В ньому знаходився тоді знайомий мені боєць, який був набагато старший за мене віком, Шуригін Микола Ульянович. Другим ДЗОТом був ДЗОТ, в якому я знаходився і далі по краю бугра, що нависав над залізницею від залізничної станції Київ-Московський і майже до залізничного мосту через річку Дніпро, розташовано було ще чотири ДЗОТи. Ці ДЗОТи були набагато менше першого і в кожному з них знаходився кулеметний розрахунок з п’яти бійців. Чотири бійця несли цілодобове чергування назовні ДЗОТу, щоб не дати проникаючим ворожим диверсантам підірвати ДЗОТ і тим порушити систему вогню. Кожний боєць чергував по три години двічі на добу, а сержант – командир розрахунку стежив за розподілом чергування та дисципліною.

На пагорбі справа від нашого ДЗОТу стояла недобудована церква, яка при нагоді могла слугувати добрим орієнтиром для ворога. У 1916 році на території в районі Звіринця було відкрито кладовище для захоронення солдат, що померли в Київських госпіталях під час 1-ї світової війни. Тоді ж було задумано побудувати меморіал на честь загиблих. Але він так і не був побудований і в пам’ять про нього залишилася ця недобудована церква (8).

Між недобудованою церквою та нашим ДЗОТом з Печерська спускалася покручена, не вимощена, запилена військова дорога, наразі це добре облаштована вулиця Кеквідзе, але тоді кожен день нею спускалася полуторка з кухнею, яка раз на день привозила нам обід та сухий пайок на сніданок та вечерю. Автомашина зупинялася внизу під бугром біля капустяного поля, яке майже впритул підступало до залізниці, а там між залізничними коліями знаходився Буслаївський сад (9), в який ми не раз навідувалися…Забравши свій обід та сухий пайок ми крутим схилом поверталися у свій ДЗОТ.

Віднині наш винищувальний батальйон входив в склад південного сектора оборони Києва. Нам було поставлено нове завдання: обороняти місто Київ. Південний сектор оборони починався від населеного пункту Білгородка та до населеного пункту Мриги. Перша лінія оборони була обладнана довгочасними оборонними спорудами (10), які займали 28-й окремий кулеметний батальйон та 1-й кулеметний батальйон (11). А польові укріплення – частини 147-ї стрілецької дивізії. Їх дії забезпечували 344-й гаубичний артилерійський полк (12) та 1-ше Київське артилерійське училище, 538-й та 555-й винищувально-протитанкові артилерійські дивізіони (13), які одразу зайняли позиції вздовж шосе Васильків-Київ. Відповідальним за організацію оборони в цьому секторі (комендантом сектора) був призначений командувач 147-ї стрілецької дивізії полковник С. К. Потехин, а УР-івцями командував майор Лучников. Командував південним сектором начальник 1-шого Київського артучилища полковник С. С. Волкенштейн, комісаром сектора був призначений перший секретар Радянського райкому партії, в подальшому генерал-майор Филимон Петрович Остапенко (14).

З Филимоном Петровичем я двічі зустрічався після війни. Він дуже схвально поставився до ідеї розшукати однополчан. Коли влітку 1970-го року, ми другий раз зустрілися, то стали згадувати часи минулої війни. Згадали добре нам обом відомий випадок, що стався з сержантом – командиром 3-го відділення, 1-шого взводу, 2-ї роти Григоруком Павлом Федоровичем. Мені усі ці пригоди були добре відомі, так як Григорук воював у нашому взводі. Але мене сильно здивувало, що про це був добре поінформований та пам’ятав Филимон Петрович. Загалом то Григорук був дуже колоритною фігурою, що легко запам’ятовувалася. До війни він працював шофером. Був такий бідовий, здатний на ризик хлопець 1920-року народження. Середнього зросту але міцної статури. Вечорами він збирав біля себе бійців, це було під час навчання, та починав співати махновські пісні. Особливо любив він співати пісню «Любо братці любо, любо братці жити з нашим отаманом не приходиться тужити…». Йому неодноразово керівництво робило за це зауваження, але йому було все одно. Де встанеш там і сядеш. Не дивлячись на свій непослух, він на самій справі виявився добрим вояком. Коли ворог підпирав Лису гору та увірвався у Сільськогосподарський інститут (15) в Голосіївському лісі, то Григорук для зв’язку з сусіднім підрозділом був направлений у Голосіївський ліс. Тут його фашисти полонили. Однак він не розгубився та знайшов спосіб знищити двох фашистів. Забрав два їх автомата (немецькою – шмайзера) та з’явився в роту. Буцімто нічого і не було.

Наприкінці липня та в перші дні серпня 1941 року війська Південно-Західного фронту зірвали плани ворога зходу оволодіти Києвом та нанесли йому значні втрати. Фашистське командування, щоб оволодіти столицею України вводило нові сили. Ні вдень, ні вночі не замовкала канонада. Потужні артилерійські нальоти змінялися масованими ударами авіації.

Надійшов новий наказ, залишити ДЗОТи та зайняти другу лінію оборони, просунутися ближче до ворога та зайняти оборону на Лисій горі. На 2-серпня ми вже міцно зайняли оборону на Лисій горі. На початку я мав окопуватися на дуже високому та вузькому гребені гори. Місце зовсім неприступне для ворога, але страшно незручне для того, хто знаходився на ньому. Я почав рити комірку на стрімкому схилі гори, дуже глибоко внизу блискотіло озеро (16).

Але не встиг я як слід окопатися, як получив команду перейти на нове місце, але також не краще першого. На новому місці окопуватися належало на верхівці більш ніж п’ятиметрового пірамідального земляного валу, який був вище даху і оточував з трьох боків пакгауз №21 з товстезними стінами (17). Всередині були добротно зроблені стелажі з ярликами того, що тут до нашого приходу знаходилося. Вирита мною комірка була більш ніж на п’ятиметровій висоті, внизу був поглиблений сухий рів, а поруч на стрімкому протилежному боці росли дерева та чагарники, що давало можливість ворогу непомітно підібратися до мене по прямій на відстань 30-40 метрів. Тому я і вдень і вночі мав знаходитися напоготові. Лівіше від мене окопався ще один наш боєць, з яким ми зрідка перемовлялися.

У 1989 році я побував вперше після Великої Вітчизняної війни на Лисій горі. До того я вважав, що вхід на Лису гору був заборонений, так як над горою по старому стояли сторожові вишки (18). Сприяла моєму походу на Лису гору учасниця оборони Києва Ганна Семенівна Синельнікова, яка дуже добре знала лісничого Миколу Олександровича Нікуліна, який дуже добре пам’ятав, що відбувалося на Лисій горі в буремний 1941 рік. Багато знав я, але багато чого знав Микола Олександрович, чого я не знав. Лиса гора це історична місцевість в Печерському районі, на південний-захід від Видубичів, на правому березі р. Либідь поблизу її впадіння в Дніпро. Межувала з Саперною Слобідкою та урочищем Теличка. У другій половині ХІХ ст. тут були зведені так звані укріплення Нової Печерської фортеці (19). Вони то і послугували в подальшому для організації та розміщення тут складів з вибуховими речовинами. Вся територія Лисої гори, де знаходилася вибухівка була обнесена колючим дротом висотою в два метри, що знаходився під напругою. На невеликих відстанях знаходилися спостережні вишки з часовими, а між дротяними загородженнями на прив’язку бігали собаки – вівчарки, але і прохід на Лису гору був схожий на лабіринт, на пряму не пройдеш. Коли ми вже зайняли вогневі позиції на Лисій горі, вибухівка вже була вся вивезена, дротяні загородження знеструмлені, сигналізація не працювала. Ми в дротяних загородженнях проробили проходи на пряму, прорубуючи дріт.

Фашисти весь час робили нальоти на залізничний міст (20) через Дніпро і не могли в нього ніяк влучити. Якби вони тоді знали, що достатньо побомбити Лису гору, щоб знесло і залізничний міст, а разом з ним і пів Києва, таким вибуховим фаршем була нашпигована гора.

Від Миколи Олександровича Нікуліна стало мені стало відомо, що коли приступили до вивозу вибухівки, то окрім не облікованої вибухівки, про яку ніхто поняття не мав довелося додатково вивезти ще два ешелони вибухівки. Адже вибухівка накопичувалася тут дуже давно, ще можна сказати з початку минулого століття (21) і природно точного її обліку не могло бути.

Завітавши на Лису гору з Г.С. Синельніковою, яка тут же познайомила мне з М.О. Нікуліним, ми втрьох пішли шукати місця де мені довелося воювати у 1941 році. Все якось змінилося за такий великий проміжок часу, щезли знайомі мені по пам’яті орієнтири, з’явилися нові не знайомі мені, але допоміг зорієнтуватися Микола Олександрович, який дуже добре знав цю місцевість, пропрацювавши в ній десятки років. Ми знайшли мою комірку, яку я викопав ще на початку серпня 1941 року і вона дивом збереглася. А от пакгауз був повністю зруйнований. Він завжди був у мене в пам’яті та слугував орієнтиром і коли я побачив його зруйнованим у мне боляче затисло серце, як начебто я щось дороге та близьке втратив навіки. Важко навіть описати той момент, коли я чіпляючись за кущі вкриті повністю якимось павутинням, після перенесеного інфаркту поліз на земляний вал, що оточував колишній пакгауз №21 і побачив свою комірку. Рів та протилежний стрімкий скат гори, все в мені спалахнуло з незвичайним почуттям та жаром, що охопили мене з голови до п’ят. Я стояв деякий час над коміркою не в стані перевести дихання. Не жарт, більш як 45 років минуло.

3 серпня 1941 року в цей день мені виповнилося сімнадцять років. До того часу німецьке командування сконцентрувало великі сили і несподівано почало наступ в напрямку населених пунктів Лісники, Хотів, Пирогів. Передові частини ворога атакували нашу оборону на відрізку від населеного пункту Білгородка до населеного пункту Мриги, але успіху не мали.

Впродовж ночі супротивник вів розвідку та накопичував додаткові сили, готуючи новий наступ на Київ. Наступним ранком 4 серпня 1941 року відбірні німецькі війська почали генеральний наступ з метою захоплення Києва та переправ на Дніпрі. З самого ранку по наших позиціях ворог відкрив ураганний мінометно-артилерійський вогонь. Крім звичайної артилерії, по нашим позиціям вела вогонь важка далекобійна артилерія. А потім фашистська авіація почала бомбити, завдаючи удари по місту, мостам та переправам на Дніпрі. Під час артилерійського обстрілу поруч зі мною розірвався важкий снаряд від далекобійної артилерії, він контузив мене та повітряною хвилею скинув з п’ятиметрової висоти, болячи ударивши об землю. Коли прийшов у себе то стали сильно мучити головний біль та безсоння. Але незважаючи на це я залишився в строю та продовжував воювати, в будь-який спосіб ховаючи за молодістю років своє нездужання. Багато поранених бійців тоді не залишали поля бою, продовжуючи воювати, настільки ускладнилося становище.

Не дивлячись на ураганний вогонь артилерії та психічні атаки ворога бійці підрозділів мужньо зустріли наступ ворога вперто тримали оборону, місцями нав’язували ворогу рукопашний бій, чого він як правило не витримував.

УРівці, що займали оборону в першій смузі південного сектора КіУРа, а це 1-й та 28-й кулеметні батальйони, знаходячись у ДОТах впритул розстрілювали з кулеметів наступаючих фашистів. Особливо відзначився 28-й окремий кулеметний батальйон капітана Кипоренко. Між ДОТами, в міжпіллі оборону займали полки 147-ї стрілецької дивізії (600, 640 стрілецькі полки -22). З резерву на посилення 147-ї стрілецької дивізії прибув 132-й танковий полк, що нараховував біля тисячі бійців, але не мав жодного танка. Він зайняв оборону північніше Віти-Поштової.

Починаючи з 2-го по 8 серпня 1941 року у відповідності до Директиви Верховного головнокомандування всі війська, що обороняють Київ входять у склад знов організованої 37-ї армії (23). Таким чином, наш винищувальний батальйон перейшов у відання 147-ї стрілецької дивізії, яка в свою чергу увійшла до складу 37-ї армії Південно-Західного фронту. В нашому батальйоні також проходили неодноразові зміни та перестановки, особливо після того як був організований з бійців батальйону партизанський загін, а потім диверсійна група, яка була невдало закинута у ворожий тил та понесла великі втрати.

Про всі зімни, що відбувалися, я звичайно знати не міг, але дещо доходило і до мене. Після моєї особистої згоди мене зачислили у розвідувальну групу, якою командував старшина Тесельмон, якого я знав ще раніше, коли він був в нашій 2-й роті старшиною. В розвідгрупі я познайомився з розвідниками Должиковим, Кліндуком та Турчинським. Розвідгрупа разом зі мною нараховувала п’ять чоловік. Я був самим молодшим з них.

Деякий час вони вводили мне в курс справи і на початку в розвідку не брали. Стереглися моєї недосвідченості в цій справі. Виявилося, що в розвідці знання навіть елементарних речей є дуже важливим не кажучи вже про інше.

А тим часом генеральний наступ фашистських військ продовжувалося. 5-го серпня 1941-го року фашистське командування застосовує усі сили, щоб оволодіти Києвом і в бій вводить додаткові сили. Становище напружується з кожною годиною, все сильніше та сильніше. На допомогу 147-й стрілецькій дивізії приходить 2-га повітряно-десантна бригада полковника Штейна, яка одночасно тримає оборону разом з загоном генерала Матикіна. В загін генерал-майора Ф. М. Матикіна (24) входили танковий батальйон, мотострілецький батальйон та артилерійський полк, який займав оборону від населеного пункту Мриги до Дніпра. В ході боїв були звільнені населені пункти Юрівка, Гатне, Хотів, Лісники. Але зібравши сили ворог знов перейшов в атаку. До 16-ї години витіснив наші війська та знову оволодів населеними пунктами Юрівка, Гатне, Хотів, Лісники.

Наприкінці дня 5-го серпня частини 2-ї повітрянодесантної бригади знову перейшли в контратаку та вибили німців з населених пунктів Гатне, Хотів, а 600-й полк 147-ї стрілецької дивізії зайняв Лісники. Однак обстановка в районі Києва, все одно залишалася напруженою.

6-го серпня 1941 року в південному секторі КіУРа продовжувалися жорстокі бої. Населені пункти Гатне, Хотів, Лісники по декілька разів переходили з рук у руки. Намагаючись будь-що досягнути поставленої мети та оволодіти Києвом, німці з рубежу Хотів, Гатне в напрямку Мишоловка, Лиса гора вводять ще одну 299-ту піхотну дивізію, перекинувши її з району південніше Києва, де німці вийшли до Дніпра. Запеклі бої ідуть за Київ, німці захоплюють Віту-Поштову, Чабани, підходять до Жулян. Це був час, коли загальне піднесення охопило бійців та командирів. Будь-що утримати Київ і перемогти – це стало вище усвідомлення власної смерті. Тоді неможна було почути слів «мужньо або геройськи», хіба що ними користувалася тільки преса, але правду кажучи її нема було коли читати в тому сущому пеклі. Мужність, героїзм були повсякденним заняттям кожного вояка.

Це була важка війна, важкий час, але люди одержимо вірили в праве діло. В свою перемогу над ворогом, тому стояли до кінця навіть знаючи, що загинуть. Це був час найвищого прояву патріотизму та героїзму, що буде усвідомлено пізніше, коли пройшли роки і як крізь призму стало видно краще.

У 1941 році безпосередньо Київ обороняло 40 тисяч регулярних військ Червоної Армії та 35 тисяч трудящих міста, які увійшли в Київське народне ополчення. Це 13 винищувальних батальйонів, 19 загонів народного ополчення, комсомольський полк (25), панцирні потяги літер «А», «Б», «В» та 23 загони винищувачів танків. З 40 тисяч регулярних військ на сьогодні в живих лишилося менше 25 відсотків. А з 35 тисяч київських ополченців усього 1,2 відсотки.

7-го серпня зранку війська південного сектора, отримавши підкріплення перейшли в наступ та просунувшись вперед, вийшли північніше Юрівки, оволоділи Гатне та південною околицею Новоселиць (26), центром населеного пункту Хотів та північною околицею населеного пункту Лісники. Стурбоване просуванням наших військ гітлерівське командування в район бойових дій додатково ввело мотопіхоту, артилерію та до 35 танків.

В небезпечні моменти, коли вирішувався результату бою, серед бійців та командирів з’являвся воєнком 147-ї стрілецької дивізії батальйонний комісар Ф. А. Бабенко. Своєю особистою сміливістю та запальним словом він породжував впевненість у перемозі над ворогом.

Особливу впертість в боротьбі з фашистськими танками проявив особовий склад 231-шого окремого артилерійсько-протитанкового дивізіону 147-ї стрілецької дивізії (27). Взводи лейтенанта М. І. Виноградова та молодшого лейтенанта Т. М. Трояна відбили декілька атак ворожих танків, але не здали своїх позицій. Особливо відзначився гарматний розрахунок сержанта А.І. Івашкова (з яким в мене відбувалася переписка) з взводу лейтенанта В.Д. Житинського. Наводчик гармати І.Т. Афанасьєв впритул розстріляв три ворожих танки. Але був убитий, був убитий і заряджаючий. В живих лишилися сержант А.І. Івашков та водій тягача А. Молодцов. Місце наводчика зайняв Івашков та через отвір каналу ствола наводив гармату на атакуючі танки ворога. Влучними пострілами вони підбили ще два танки. Вони були обидва важко поранені, але ворожі танки не пропустили.

В ході боїв військові частини поповнювалися бійцями винищувальних батальйонів та загонів народного ополчення, які в той час були майже всі стягнуті в південний сектор КіУРа. Так, наприклад, в політвідділ 5-ї повітрянодесантної бригади інструктором прийшов з винищувального батальйону наразі відомий, а тоді молодий вчений, кандидат фізико-математичних наук М.В. Пасічник, який виконував бойові завдання, ходив у розвідку, брав полонених. В післявоєнні роки М. В. Пасічник став академіком АН УРСР та очолив один з науково-дослідних інститутів. Бойовий шлях М. В. Пасічника пройшов з боями від Києва до Сталінграда та закінчився у Відні. Таких прикладів багато. Викладач Київського університету І. Н. Іванов-Потемкин, наразі покійний, після війни доктор історичних наук в київському ополченні командував 2-ю ротою. А потім батальйоном ополченців Сталінського району міста Києва (28). Попав в оточення. Пощастило вирвався. Майором закінчив Велику Вітчизняну війну. Прикладів таких багато. Вони показують, що Київ захищали: студенти, працівники, службовці, актори, вчені – усі кияни, які любили своє місто та не бажали віддавати його ворогу, були патріоти своєї Батьківщини.

Тим часом напруження боротьби за Київ не спадало. А навпаки посилювалося. Бої ставали все запеклішими. Зранку 8-го серпня в південному секторі оборони Києва йшли запеклі бої в районі населених пунктів Пірогово та Теремки. Першими своїм вогнем зустріли ворога артилеристи 344-го гаубичного артилерійського полку та 1-го Київського артилерійського училища. Більше години вони били прямою наводкою по ворогу важкими осколочними снарядами. Артилерійський вогонь підтримували наші кулеметники з 147-ї стрілецької дивізії та десантники, що тримали оборону на цьому напрямку.

Не дивлячись на те, що ворог ніс дуже великі втрати він продовжував атакувати наші позиції, грудами трупів покриваючи землю. Артилерійський вогонь ворог переносив з одної ділянки на іншу, вишукуючи слабке місця в обороні.

Лише після того, як німецько-фашистське командування підтягнуло до переднього краю нові свіжі сили, фашистські війська з подвоєною енергією продовжують атакувати позиції нашої оборони. На цей раз ворогу вдалося захопити населені пункти Пірогово, Мишоловка, Красний трактир, Совки, Китаїво, атакувати Лису гору. Але прорвати оборону останньої ворог не зміг. Втім, увірвався у Голосіївський ліс – захопив Плодоягідний інститут (29), а в другій половині дня – Лісовий інститут (30) та з боями підійшов до околиці міста Диміївки. Захопивши Голосіївські висоти ворог відкрив артилерійсько-мінометний вогонь по території Московського району міста. Склалося виключно критичне положення для міста. Спроби ж захопити Лису гору були відбиті, ворог відкинутий. Безумовно фашистське командування розуміло, що захоплення Лисої гори давало б йому великі переваги. По-перше, це самий короткий шлях до центра міста. По-друге, це можливість артилерійського обстрілу центру міста. По-третє відкривався б безпосередній підхід до Дніпровських мостів та переправ. Все це разом узяте призвело б до більш швидкого захоплення столиці України – Києва, ніж наступ через Московський район, де пробиватися прийшлось би через усе місто з обладнаними кам’яними вузлами опору.

Але захопити Лису гору ворогу було не під силу. Підходи до Лисої гори боронила 147-ма стрілецька дивізія, а на самій горі оборону тримав наш батальйон та вчасно перекинутий загін народного ополчення Печерського району. Загалом в ці тривожні дні в південний сектор КіУР були стягнуті всі винищувальні батальйони та загони народного ополчення міста Києва за деяким виключенням.

Велику допомогу південному сектору оборони Києва надавав загін Пінської військової флотилії в складі монітора «Флягін» та двох канонерських човнів *(31), що вели вогонь з далекобійних гармат.

Столиця України – місто Київ, являло собою в той час головний вузол і центр активної оборони усього Південно-Західного фронту. Києво-Коростишівський виступ являв собою велику загрозу правому флангу групи армій «Центр», що наступала на московському напрямку. Це добре розуміло фашистське командування і тому за будь-яку ціну намагалося захопити Київ. Захоплення Києва прискорило б просування фашистських військ на Південно-Західному напрямку, окупацію Правобережної України (32), Донбасу. Це дало б також можливість всі сили сконцентрувати на московському напрямку, відкрити шлях на Кавказ до Бакінської нафти.

Вздовж східного підніжжя Лисої гори на південь до Корчуватських цегляних заводів, далі до Мишоловки і за два кілометра до берега Дніпра проходила тупикова залізнична гілка. Несподівано на ній з’явився панцирний потяг київських залізничників, що вів згубний вогонь з усіх свої вогневих засобів. Його поява надихнула наш батальйон та ополченців Печерського району.

Панцирний потяг та Пінська флотилія нанесли відчутний удар по фашистах. Не забарилися атакувати ворога і підрозділи генерала Матикіна. Ворог похитнувся, не витримав та побіг з поля бою, залишаючи своїх поранених та вбитих. Ворог був вибитий з передмостних укріплень.

Однак положення не перестало бути загрозливим. Отримавши нове поповнення, ворог ще з більшою завзятістю почав атакувати Лису гору. Але получив відчутну відсіч, тоді він вклинився на Байковий цвинтар, увірвався у місто та дійшов до тролейбусного парка33, зайняв Голосіївські висоти.

Наш розвідувальний загін також часу дарма не гаяв та захопив двох гітлерівських вояків, яких відвели у штаб. На цей раз і я брав участь у захопленні. Як стало відомо від полонених, фашисти збиралися 9 серпня вже вечеряти у Києві. Раз парад не вийшов. Це були самовпевнені фанатики, що вірили у свою перемогу. Це звичайно були відбірні вояки 6-ї відбірної піхотної армії – любимиці Гітлера, якою командував фельдмаршал фон Рейхенау. Ця армія переможним маршем пройшла підкоривши Європу ніде не затримуючись довше ніж на два тижні. І тільки тут у стін Києва вона була зупинена.

В той час часопис «Красная Звезда» писав: «Вечеря, що була задумана 9-го серпня 1941 р. фашистами Києві не відбулася, але за точно встановленими даними обійшлася німцям у двадцять тисяч вбитих та поранених».

Бої йшли вдень і вночі не припиняючись. Про ці бої та роль у них київських ополченців Радянське Совінформбюро повідомляло: «На допомогу Червоній Армії трудящі Києва створили багаточисельні загони народного ополчення». Разом з Червоною Армією ополченці проявляючи масовий героїзм захищали місто від німецько-фашистських військ.

Не дивлячись на великі втрати ввечері 8-го серпня, ворог не переставав атакувати на нашому правому флангу околицю Києва – Деміївку, намагаючись прорватися до центра міста за будь-яку ціну. Склалося критичне становище. Частини Червоної Армії та народного ополчення, що зазнали у попередніх боях втрат, незважаючи на них, трималися до останнього, поки не підійшли підрозділи 212-ї та 5-ї повітрянодесантних бригад.

Після артилерійської підготовки 212-та та 5-та повітрянодесантні бригади та ополченці перейшли в контратаку. Бій, що почався на околиці Деміївки продовжувався усю ніч з 8-го на 9-те серпня. Протягом ночі фашисти були вибиті з Деміївки та одного з корпусів Сільгоспінститута. Бої неодноразово переходили у рукопашні сутички. Ворог не витримав напору і вимушений був відступити і з Голосіївського лісу.

Впродовж 9-10 серпня німецько-фашистські війська підтримані авіацією та артилерією неперервно атакували позиції, які займали частини Червоної Армії та народного ополчення. Проявляючи небачену стійкість та героїзм наші армійські частини та ополченці відбивали усі атаки ворога. Десантники билися з ворогом багнетами, прикладами, гранатами. Фашисти не витримували напору та в паніці тікали. Велику вогневу підтримку нашим частинам надавали панцирні потяги ополченців під командуванням Голованова та Тихохода, які маневрували по залізничній гілці Мишоловка-Корчувате, завдаючи вогневих ударів, знищуючи вогневі точки та атакуючу піхоту ворога (34).

Для посилення оборони Києва 11-го серпня з резерву прибула 284-та стрілецька дивізія. Яка вступила в бій в пригороді Мишоловка. Через декілька днів прибула ще одна 295-та стрілецька дивізія, що зайняла оборону від Святошина до Мишоловки. Німецько-фашистське командування намагалося захопити Київ з ходу, але з цього нічого не вийшло. Тоді весь потужний удар фашистських військ було перенесено на південний сектор оборони Києва. Тут було намічено провести «Генеральний наступ» з метою захопити Київ до 8-го серпня 1941-го року, а на Хрещатику влаштувати парад, на який збирався приїхати сам Гітлер. Однак з цієї задумки нічого не вийшло, тоді гітлерівці почали себе заспокоювати, що вечеряти 9-го серпня вони будуть вже в Києві.

Завдяки мужності і героїзму захисників міста Києва замість взяття Києва німецько-фашистські війська змушені були з 10-го серпня перейти до оборони, зазнавши виключно великих втрат.

Зранку 11-го серпня війська південного сектору оборони Києва, що увійшли в склад 37-ї армії перейшли в наступ. Вже 13-го серпня німецько-фашистські війська були вибиті з населених пунктів Гатне, Теремки, Пірогово. Наступ продовжувався до 16-го серпня 1941-го року. Під час наступу нашій розвідувальній групі ставилися різні завдання, які ми виконували. Невдача очікувала нас у населеному пункті Пірогово, куди ми вирушили рано вранці і прямо по відкритій місцевості стали наближатися по дорозі, що вела до Пірогово. Спочатку все йшло добре. Ворог нас не помітив. Стояла ще глибока ранкова тиша нічим не порушена після вчорашнього бою. Саме ця тиша насторожувала та лякала. Діставшись придорожнього кювета ми швидко увійшли у населений пункт Пірогово та вирішили на всяк випадок щоб уникнути засідки, навідатися зліва по дорозі у третю хату. Должикова послали у сад, куди з одного боку виходили вікна дома. А з фасаду хати залишилися Кліндук та Турчинський. Тесельмон, а за ним і я вирушили до дверей. Несподівано назустріч нам з дверей з’явилася господиня хати. Тесельмон дуже тихо, ледь ворушачи губами спитав: «Німці є?». Жінка від переляку завмерла, обличчя її побіліло і слова не може сказати. Нам стало зрозуміло, що в хаті німці. Тоді Тесельмон сильним ударом ноги з коридору розчинив двері до кімнати. З-за плеча Тесельмона я побачив посередині кімнати здорованя німця, який головою ледь не торкався стелі. Побачивши нас він одним стрибком з середини кімнати вистрибнув у вікно і висадив його разом з віконною рамою. Від такої швидкості ворога Должиков розгубився. А німець тим часом швидко зник за деревами у саду. Должиков зробив те, чого не слід було робити. Він зробив постріл навздогін в німця і тим враз викрив нас. З протилежного боку дороги фашисти одразу відкрили кулеметний вогонь. Тесельмон, а за ним і ми згинаючись по кювету вискочили з Пірогово на відкриту місцевість, яку треба було подолати, щоб дістатися лісу. Ворог відкрив по нас ще й мінометний вогонь. Тесельмон, Должиков та Кліндук були вбиті по дорозі. Турчинському та мені вдалося добігти до лісу. Пізніше нас обох включили в іншу розвідувальну групу.

Намагаючись захопити Київ за будь-яку ціну, фашисти не гребували застосовувати будь-які антигуманні та антицивілізовані методи боротьби з частинами Червоної Армії. Згадуються п’яні вибрики з перевдяганням у жіноче вбрання, щоб ввести в оману пильність наших вояків. Або зібравши натовп жінок, дітей та старих, гнали їх попереду своїх солдатів, невпинно стріляючи по нашим бійцям. Гнали вперед себе натовп беззахисних людей, знаючи наперед, що наші вояки по своїх людях стріляти не будуть.

В таких випадках наші солдати нав’язували ворогу рукопашний бій, який ворог як правило, до кінця не витримував і зазнавши втрат відкатувався назад на свої попередні позиції. Цивільне населення, яке гнали фашисти, намагаючись зберегти життя собі і дітям та не бажаючи сприяти ворогу, падало на землю, але фашисти їх тут же і вбивали. Інші люди у відчаї кричали: «Не жалійте нас, стріляйте гадів!».

Звичайно, в рукопашних сутичках гинули і наші бійці. Рукопашний бій – це жорстокий бій і вимагає від бійців великої мужності. Не всякий міг витримати. Мені прийшлося бачити нашого бійця, що не витримав цього бою. Біля нашої санчастини на Лисій горі була водонапірна колонка, з якої ми зазвичай брали воду для пиття. Я якраз прийшов попити та набрати води. В цей час вже стих бій, що йшов між населеним пунктом Мишоловка та Лисою горою. Через Лису гору виходили бійці, що брали участь в рукопашній сутичці та отримали поранення. Йшли по одному, по два, а то і невеликою групою. Йшли усі втомлені змучені і направлялися в першу чергу до чавунної водонапірної колонки, щоб попити води. Всі, хто знаходився біля колонки розступалися та давали їм можливість в першу чергу напитися води. Одного з цих бійців я ще раніше помітив. Він мені видався дивним. Я став за ним спостерігати. Коли він підійшов ближче мене вразив його божевільний погляд і я одразу зрозумів, що він збожеволів. Він ще здалеку дивився як з крана тече вода не відриваючи погляду. Але як підійшов до колонки не став пити воду, а тільки дивився на неї своїм божевільним поглядом. Якийсь час він так стояв, а потім дико закричав та впав звиваючись в судомах. На крик з санчастини вискочили медсестри та ношах унесли його в санчастину. На всіх, хто там в цей час знаходився це справило гнітюче враження.

Але це ще не все. На полі битви залишилися лежати вбиті наші і німці. Погода стояла спекотна і трупи почали розкладатися, поширюючи навкруги сморід та заразу. На прибирання трупів було спрямоване цивільне населення, німці по ним відкрили вогонь. Люди розбіглися. Напрямок вітру став міняться. То в наш бік несе нудотний сморід, то на німецький, але більше той сморід зважав нам. Командування вирішило на прибирання трупів направити бійців нашого батальйону, в числі посланих опинився і я. Нас вишукували та наказали скласти зброю, а замість неї видали нам вили та спрямували на злощасне поле, туди ж прибули підводи. Нас проінструктували у всіх трупів забирати документи. Але тут вже не до документів було. Тлінний густий сморід змусив нас усіх блювати до повного знесилення. Ми не рахували, приблизно 200-250 було посинілих розбухлих трупів. Ми їх уклали на підводи. Залишився один німець, якого усі обходили стороною. Цей німець синій роздутий, велетенський, напівзігнувшись з багнетом в животі напівсидів, напівстояв, спираючись на гвинтівку, приклад якої вперся в землю і не давав йому можливості впасти на землю. Від передсмертного бою він по звірячому вишкірив зуби і був страшний. Коли він один залишився на полі ззаду підійшли два бійця і вилами повалили його на землю, а потім закинули на підводу, що возила німців. Всі наші дії проходили на видноті у німців, які все бачили і ми їх також. Але вони по нам вогню не відкривали. Їм самим не було можливо дихати, тому вони не стріляли у нас. Загалом то на війні існують неписані закони, які не знайдеш в жодному уставі в жодній країні, але як не дивно вони діють продиктовані життям.

Свідком та учасником одного такого випадку, що мав місце в житті, був і я. Деякий час наш батальйон в те спекотне літо 1941-го знаходився у лісі на північний-захід від населеного пункту Пірогово. Була сильна спека і наші бійці, в тому числі й я, протягом кількох днів, вдень виходили з лісу по дві людини зі зброєю та посудом для води і йшли по абсолютно голому полю, на видноті в німців до колодязя по воду. Цей колодязь знаходився на відкритому полі не далеко від населеного пункту Пірогово, яке захопили німці. Німці до колодязя також ходили по двоє і також зі зброєю. Простір поруч з колодязем прострілювався і нами і німцями, але жодна сторона не відкривала вогню, так як німці також черпали воду з цього колодязя. Без усілякого договору обидва боки зберігали сурову заборону на відкриття вогню по тих, хто йде за водою. Ідучи по воду, нам доводилося дуже близько підходити до розташування німців. Часом ми бачили навіть їх обличчя, а вони розглядали нас у весь ріст не захищених нічим, але жодна сторона не стріляла. Вода була потрібна усім. Виконувався порядок, що склався сам по собі – коли наші бійці йшли по воду, а в той час з нього брали воду німці, то не доходячи кроків сто наші бійці спинялися та чекали поки німці наберуть воду. Німці точно таким же чином вчиняли, так як колодязь виходив спільним, а води хотіли усі. Знаючи такій порядок бійці виходили з лісу не поспішаючи, по ходу перемовляючись.

Все це продовжувалося поки в нас у лісі не з’явився батальйонний комісар 147-ї стрілецької дивізії Бабенко. Він одразу почав волати: «Ви ще чого доброго брататися з фашистами почнете, припинити цей безлад, в випадку невиконання наказу будуть вжиті самі строгі заходи!» Він так волав, що начебто ми дійсно збиралися брататися з німцями. Зрозуміло, що почувши такі слова бійці терпіли спрагу, але по воду більше не йшли. Чим закінчилася ця історія мені не відомо, так як до вечора цього дня наш батальйон передислокувався на інший вогневий рубіж. У 1991 році, рівно через півстоліття про цей випадок мені нагадав однополчанин Михайлюк Геліос Павлович під час приїзду кіногрупи в Київську раду ветеранів війни та праці, з якою він поїхав знімати ті місця, де колись знаходився колодязь про який вище йшла мова.

За час оборони міста Києва в 1941 році винищувальний батальйон тримав оборону у ДЗОТах, потім передислокувався на Лису гору, після того як був включений у 147-му стрілецьку дивізію 37-ї армії вів бої за населений пункт Мишоловку, Голосієво, населений пункт Пірогово, Віта-Литовська (35), які в процесі боїв переходили з рук у руки. У відповідності до наказу командувача Південно-Західним фронтом, нашому батальйону в Віті-Літовській для укріплення цієї ділянки оборони, було наказано рити протитанковий рів під вогнем кулеметів фашистської авіації в районі старого русла Дніпра (36). Рили протитанковий рів під яскравим сонцем в світло-жовтому піску, на якому навіть трава не росла. Тут не було де сховатися від прицільного кулеметного вогню фашистської авіації. Ми їм були видні як на долоні, а нам не було де сховатися від цього згубного вогню. Наші бійці відстрілювались, але їх вогонь був малоефективним та майже не досягав мети. Бійці нічим не захищені слугували зручними живими мішенями для фашистських стерв’ятників. Ми несли втрати в людях. Несподівано нас врятувала наша авіація. Наші льотчики-винищувачі сміливо вступили в повітряний бій і одразу збили винищувач ворога, решта фашистських літаків на великих швидкостях розсіялися у небі та пішли від повітряного бою. В наших яструбків швидкість буда невелика, але в наших льотчиків була мужність і відвага в серцях і вони виграли цей повітряний бій, що врятував багато життів наших бійців. Звичайно не всі місця боїв залишилися в пам’яті. Часом ми не знали де воюємо але події, що відбувалися в той час залишилися в пам’яті. Це п’яні «психічні атаки» фашистів, яких наші пушкарі, гармати панцирних потягів та канонерських човнів своїм вогнем перетворювали в груди мертвяків.

В пам’яті закарбувалася подія, яка відбулася в одному з населених пунктів, назву якого я вже не можу згадати. Може я її тоді і не знав. Все може бути. Однак подія, що там відбулася залишилася у пам’яті. Як зараз пам’ятаю ми увійшли в якесь село, яке по центру ділила ґрунтова дорога. По один бік від цієї дороги знаходилися ми, а по інший фашисти. Десь о 12-13 годині командування батальйону почало підготовку диверсійного загону з добровольців нашого батальйону. Я виявив бажання увійти в склад цього загону. Спочатку ми зняли військову форму та перевдягнулися у цивільний одяг, потім нам видали вдруковане на папіросному папері звернення до сіх радянських людей про те, що вони зобов’язані в випадку звернення до них власника цього документа надавати йому усіляку допомогу та сприяння. Цей документ було наказано зашити у шов піджака чи брюк. Через деякий час ближче до вечора ми всілися у полуторку, яка мала закинути нас в німецький тил. Але сталося несподіване, не встигли ми достатньо далеко від’їхати від нашого розташування, як по нам сусідня військова частина відкрила мінометний вогонь. Це помітили німці і також відкрили по нам вогонь. Машину снаряди розбили, а ті бійці, що вціліли, в тому числі й я повернулися в свою частину на попереднє місце. На тому була закінчена моя диверсійна епопея.

До кінця серпня 1941 року наступальний порив німецьких військ став вичерпуватися. Ворог поніс не відтворювальні втрати, втративши у боях багато вбитих та поранених своїх солдат та офіцерів. 1 вересня 1941 року розвідувальна група отримала наказ захопити язика, бажано офіцера. Але після того як фашистські вояки понесли значних втрат в живій силі та техніці, вони стали більш пильними. Наш розвідувальний загін вони змогли виявити та відкрили по нас автоматно-кулеметний, а потім і мінометний вогонь. Осколками міни я був поранений у голову, щелепу та горло. З-за отриманого поранення та раніш отриманої контузії я був госпіталізований та евакуйований з Києва. По дорозі в районі залізничної станції Ромодан наш санітарний потяг попав під вороже бомбардування і мені пораненому, знемагаючому від спраги, в найсильнішу спеку, коли навіть дорога від спеки потріскалася, довелося добиратися пішки до міста Миргорода. Тут мені допомогли у військовій частині була надана медична допомога, там же у розташуванні частини я й заночував. Мені необхідний був госпіталь і ранком на наступний день я пішки дістався до міста Хорол, однак там госпіталю не виявилося. Виявилося, що тут розташувалася військова частина – 401 окремий, не санітарний, а саперний батальйон. Тут до мне проявили турботу та поклали в медсанчастину цього батальйону та стали лікувати. Потім мене зачислили червоноармійцем-сапером у цей же батальйон.

Минулі запеклі бої за столицю України місто-герой Київ, це були перші два місяці моєї участі у Великій Вітчизняній війні проти гітлерівських загарбників. Захисники Києва не дали змоги фашистським з’єднанням захопити Київ та загальмували їх просування на схід та вглиб нашої Батьківщини. І це в той час, коли метою гітлерівського вермахту було сплановано до осені 1941 року оволодіти Києвом, Україною, Кримом та здійснити просування військ на Кавказ до Бакинської нафти.

Своєю виключно впертою обороною війська 37-ї армії та ополченці Києва зірвали гітлерівський план «Блискавичної» війни проти нашої Батьківщини. Більш того вони змусили гітлерівське командування в серпні 1941 року ослабити вороже угруповання військ «Центр» спрямоване на Москву, з західного напрямку з-під Смоленська повернути на південь 2-гу танкову групу та 2-гу польову армію фашистських генералів Гудеріана та Гота (37), на допомогу військам групи армій «Південь», чим не тільки ослабили, але й зірвали її наступ на Москву, так як спрямовані на допомогу групі армій «Південь» війська складали 25 дивізій.

Тут під Києвом, фашистські війська, що підкорили країни Європи за лічені дні та тижні, вперше за всю Другу світову війну, силою нашого опору були зупинені та отримали гідну відсіч. Тут у боях під Києвом гітлерівське командування втратило вбитими більше ста тисяч солдат та офіцерів 6-ї відбірної польової армії та частково 4-ї танкової групи фашистських фельдмаршалів Рейхенау та Клейста (38). Тут під Києвом були суттєво сплутані плани фашистського командування, примусивши його відмовитися від плану «Бліцкригу», який вони так плекали і почати довгу та затяжну війну проти Радянського Союзу, яка в подальшому призвела Німеччину до повної поразки.

Тоді газети, і зокрема газета «Правда» писала: «Героїчна оборона столиці України міста Києва має велике міжнародне значення, вона викликає захват у всіх прогресивних сил світу».

Однак незважаючи на всі досягнуті успіхи ворог був сильним і військова обстановка на Південно-Західному фронті в вересні 1941-го року почала різко погіршуватися не на нашу користь і ця обставина позбавила мене можливості остаточно видужати, тобто відновити своє здоров’я. За наказом гітлерівського командування 2-га польова та 2-га танкова групи фашистських генералів Гота та Гудеріана, з групи армій «Центр»з боями рухалися в південно-східному напрямку на Лохвицю та Ромни, які знаходилися на схід від Києва приблизно за двісті з чимось кілометрів. Майже одночасно 10 вересня 1941 року війська 17-ї німецької польової армії разом з 1-шою танковою групою фашистських генералів Штюльпнагеля та Клейста несподівано з захоплено раніше Кременчуцького плацдарму перейшли в наступ проти військ 38-ї армії генерал-майора М.В. Фекленко, і також в напрямку на Лохвицю та Ромни. Не маючи можливості відбити тиск переважаючих сил ворога війська 38-ї армії почали відходити на схід.

Танкові з’єднання фашистів не дивлячись на розкислі дороги далеко вже прорвалися на північ з метою оточити та знищити війська Південно-Західного фронту. Наша військова частина разом з іншими військовими частинами 38-ї армії вимушена була вириватися з оточення. Так, як я був поранений мене посадили на полуторку і дали мені ручний кулемет Дегтярьова. В цю полуторку за лічені хвилини покидали зі складу майно. Те що попалося під руку і ми виїхали на дорогу, що вела в місто Миргород, так як іншого шляху вирватися з оточення в нас вже не було. По дорозі на Миргород тягнулася ланка військових автомашин. А по узбіччю бігли й йшли цивільні особи: жінки, діти, старі, несучи на плечах свій убогий скарб та дітей. Після нальоту ворожої авіації утворився затор і автомашину, яка перестала рухатися перекинули на узбіччя, звільняючи шлях іншим. Коли ми врешті дісталися міста Миргорода. то вирішили тут переночувати та почекати свій батальйон, який рухався пішим порядком. Несподівано по центральні дорозі з’явилася ворожа танкова колона. Наша машина встигала заскочити у двір хлібозаводу та зачинити ворота. Нам було видно рух ворожих танків по центральній вулиці Миргорода. З Миргорода ми повернули на Великі Сорочинці. По дорозі на Зіньків в лісі, де знаходилася наша танкова частина попали під значне бомбардування та ледве вціліли. А потім пару днів очікували в Ахтирці свій батальйон. 20 вересня 1941 року, знаходячись в Богодухові почули, що за наказом Верховного Головнокомандування війська 37-ї армії залишили місто Київ, але ополченці місцями продовжували чинити опір ворогу, що окупував Київ. Стало відомо також, що війська 1-ї та 2-ї танкових груп з’єдналися в районі Лохвиці і відрізали шляхи відходу на схід військам Південно-Західного фронту. В оточенні опинилися війська 5-ї, 37-ї, 26-ї армії, та частина 21-ї та 38-ї армій. На всіх ця новина подіяла пригнічуючи. А на мене особливо, адже в Києві залишалася моя мати, яка не могла евакуюватися з-за серйозної хвороби моєї п’ятирічної сестрички.

В ході запеклої боротьби окремі загони та групи військ Червоної Армії змогли прорватися на схід, в тому числі і наша частина, і вийшли до своїх військ, але багато воїнів Червоної Армії пало смертю хоробрих на полі бою, не маючи змоги вирватися з оточення. Загинула в оточенні частина особового складу штабу військ Південно-Західного фронту разом з командувачем фронту генерал-полковником М. П. Кирпоносом (39).

На 29 вересня 1941 року війська Південно-Західного фронту, тепер вже під командуванням маршала Радянського Союзу С. К. Тимошенко, що зуміли вийти з оточення здійснили відхід з району Києва на рубіж Ворожба, Гадяч, Шишаки, Полтава, Красноград. Перещепино, де зайняли оборону. Почалися оборонні дії військ Південно-Західного фронту на сумському та харківському напрямках проти групи армій «Південь», що продовжувалися аж до 29 жовтня 1941 року(40).

На цьому була закінчена героїчна епопея оборони столиці України міста Києва в 1941 році і моя участь у ній.

Пізнавши війну з першої її години, я почав активно битися вже з 12 липня 1941 року і до кінця війни. Вже давно закінчилася Велика Вітчизняна війна, коли 20 липня 1945 року я був виписаний з евакуаційного госпіталю 1779, де за висновком ВТЕК (41) був визнаний інвалідом Великої Вітчизняної війни ІІ групи.

Моя участь у війні після оборони Києва стисло була наступною. До березня 1942 року я був сапером в 401-му окремому саперному батальйоні, що увійшов до складу 5-ї саперної армії Південно-Західного фронту. Після розформування 5-ї саперної армії та нашого батальйону в районі станиці Н. Чирської Сталінградської області (42), я був зачислений в склад 57-ї армії в 38 стрілецьку дивізію, але пробув там не довго, так як відкрилася рана на горлі і я був госпіталізований у м. Сталінграді. Знаходячись у госпіталі, я був свідком жорстокого бомбардування Сталінграда. Все затягнуло димом і все горіло аж до асфальту. Стояв суцільний гул і сморід. В цей час від розриву авіабомби я був важко контужений з втратою зору, слуху та мови. Коли прийшов у себе то мне вже перевезли на центральний причал для евакуації через Волгу. Але до евакуації діло не дійшло, час був надзвичайно важкий і мене включили в склад 124-ї окремої стрілецької бригади 62-ї армії, яка переправилася через Волгу та направлялася на північну околицю Сталінграда, де в подальшому обороняла СТЗ та селища Спартанівку та Ринок (43). Саме на цій ділянці ворог проривався до Волги. Тут ворога стримували робітники СТЗ, ополченці Сталінграда, полк НКВС, матроси Волзької флотилії та інші підрозділи. Всі ці війська увійшли в склад «Північної групи військ», яку очолив командир 124-ї окремої стрілецької бригади полковник С. Ф. Горохов. Бої тут йшли запеклі. кровопролитні, стримувати ворога доводилося в рукопашних сутичках, так як війська полковника Горохова билися на невеличкій ділянці притиснуті до Волги і відрізані від 62-ї армії Чуйкова (44) з трьох боків ворогом. До того ж Волга прострілювалася ворогом. Вся ділянка оборони групи Горохова складала приблизно 5 кілометрів по фронту і від 800 до 100м до Волги. Але горохівці змогли утримати ці позиції аж до наступу наших військ під Сталінградом, боєприпаси та продовольство їм скидали з літаків. Тут я був про утюжений ворожим танком, але легко відбувся. Але пізніше був поранений в обидві ноги і перестав рухатися. Після чого через два дні вночі на човні був перевезений на другий бік Волги та госпіталізований. Був відправлений далеко в тил аж у Башкирію. Там же по виходу з госпіталю закінчив полкову школу і у званні сержанта був відправлений на Північно-Західний фронт в 1-шу ударну армію, 254-ту стрілецьку дивізію, 936-й стрілецький полк командиром мінометного розрахунку. В рукопашній сутичці отримав легке поранення в шию. Навесні 1943 року 254-та стрілецька дивізія була виведена з бою в районі Стара Руса та передислокована на Калінінський фронт на переформування, а згодом увійшла до складу резерву Ставки Верховного Головнокомандування. За наказом Ставки дивізія передислокувалася на Курську дугу. Тут дивізія була перепідпорядкована 53-й армії Степового фронту. Тут дивізія була перейменована в 252-гу, а полк – в 932-й стрілецький. 252-га дивізія приймала участь у звільненні міст Бєлгорода та Харкова. В вересні 1943 року в числі інших молодших командирів, що мали досвід командування та відзначилися в бою, я був зачислений на фронтові курси молодших лейтенантів Степового, потім Воронезького, а з 20.10.1943 року 1-го Українського фронту. В початкових числах листопада 1943 року фронтові курси молодших лейтенантів приймали участь у звільненні міста Києва в складі звідного загону, що входив до складу 71-ї стрілецької дивізії 38-ї армії генерала Батюні (45). Що стосується мне, то я був направлений на розвідку в Київ. Важко пояснити те почуття з яким я йшов по місту. Місто було порожньо-мертвим. На своєму шляху я не зустрів німців. Не було й наших військ, не було і цивільного населення, хоч би кішка чи собака перебігла дорогу, так ні. Нічого живого в такому величезному місті не зустрілося на моєму шляху і від цього ставало лячно, холоділа спина…

6-го листопада 1943 року я зустрічав свої курси фронтові курси молодших лейтенантів у Києві. Я доповів про виконання завдання. Потім курси розташувалися там де я розвідав на Дегтярівській вулиці, де до війни було технічне танкове училище, а під час окупації розташувався німецький шпиталь(46).

В грудні 1943 року склалася загроза повторного захоплення ворогом Києва. Ворог знову захоплює Житомир і готується до захоплення Києва. Вночі по тривозі наші курси підняті зі зброєю, потім здійснили кидок та зайняли оборону на Гостомельському шосе.

В кінці квітня 1944-року курси приймали участь в розгромі ворожої банди в районі села Цветоха (47), де знаходився наш госпіталь, а банда надумала його знищити. Перед завершальним кінцем нашого навчання курси в районі Славути (48) неодноразово потрапляли під бомбардування з повітря. 13 травня 1944-го року був випуск курсантів фронтових курсів 1-го Українського фронту. Тим, хто склав іспит було присвоєно перше військове офіцерське звання молодшого лейтенанта. А потім були отримані направлення по військовим частинам.

Я був направлений на посаду командира кулеметного взводу в 202-й гвардійський стрілецький полк, 60-ї армії, 1-го Українського фронту. 68-ї Проскурівська гвардійська стрілецька дивізія приймала участь у розгромі Бродівського угруповання ворога та звільненні міста Львова. В бою за Львів я був поранений осколками гранати в стегно та грудну клітину.

Після виходу з евакогоспіталя був направлений для подальшої служби на посаду командира кулеметного взводу в 189-й стрілецький полк, 329-ї стрілецької дивізії, 3-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту. 329-та стрілецька дивізія разом з іншими з’єднаннями утримувала в Польщі сандомирський плацдарм. А поті звільняла міста Сандомир та Кельце, після звільнення Кельце стала називатися Кельценською. В складі 329-ї Кельценської стрілецької дивізії з боями пройшов Польщу та Німеччину. Не доходячи до Берліна приблизно 100 км на річці Одер в районі міста Глогау був вчетверте і востаннє поранений у кисть руки, а потім до всього ще й пропрасований ворожим танком, вагою якого я на цей раз отримав серйозну травму в районі черева.

З евакогоспіталю 1779 я вийшов, коли вже давно закінчилася війна з фашистською Німеччиною. 20 липня 1945 року комісія ВТЕК при шпиталі визнала мене інвалідом Великої Вітчизняної війни ІІ групи. За активну участь у Великій Вітчизняній війні з 1941-го по 1945 рік нагороджений чотирма орденами та чотирнадцятою медалями. Воїнськими знаками, подяками, дипломами, смугою визволителя міста Харкова, пам’ятним годинником.

В цивільному житті останнє місце роботи – міністерство просвіти УРСР, де пропрацював економістом до червня 1983 року, тобто до виходу на пенсію за віком. Багато років приймав активну участь в ветеранській роботі серед часників війни та молоді.

Заступник Голови міського, обласного Київського героїко-патріотичного клубу «Пошук» В. Покотило

1987

Коментарі

1. Під Кам’янко-Струміловським укріпленим районом розуміється Струміловський укріплений район (УР). В 1939-1941 рр. вздовж нового кордону СРСР було побудовано шість укріплених районів: Володимир-Волинський, Любомльський, Перемишльський, Рава-Руський, Струміловський и Черновіцький, які ще називають «Лінією Молотова». Назва Кам’янко-Струміловський походить від населеного пункту, тепер райцентру Кам’янка-Бузька, який до війни називався Кам’янка-Струмилів. До приєднання західної України до УРСР це була Kamjenka-Strumilow, центр однойменного повіту Тернопільського воєводства Польщі (Kamjenka-Strumilow, Powiat).

2. Сучасна назва цього села Мазарня-Каранська, розташоване в Кам’янка-Бузькому районі Львівської області. Населення становить 163 осіб.

3. Наразі це Національний транспортний університет. Голова Київського міського патріотичного клубу «Пошук» Г.Є. Ясев, ще в 1998 році піднімав перед управлінням охорони пам’ятників історії та культури Київської міської державної адміністрації питання про те, щоб на будівлі сучасного Національного транспортного інституту було розміщено наступну пам’ятну табличку: «Тут всередині червня 1941 року був сформований з добровольців винищувальний батальйон Кіровського (Печерського) району міста Києва. Перебуваючи в південному секторі героїчної оборони столиці України міста-героя Києва, батальйон приймав участь у боях на Лисій горі, за населені пункти Мишоловка, Пирогово, Чапаївка. Стримуючи наступаючого ворога, бійці-винищувачі вступали в рукопашний бій з ворогом, але позицій своїх не здавали. Після наказу Верховного Головнокомандування військам 37-ї армії залишити Київ, бійці-винищувачі продовжували битися прикриваючи відхід регулярних частин 37-ї армії». Нажаль і по сьогодні цієї таблички немає.

4. Після окупації Києва, на Керосинній вулиці (сучасна Шолуденка) розмішувався табір для військовополонених.

5. В наявному в архіві В.І. Дзівалтовського машинописному екземплярі спогадів В. М. Покотило переліку ополченців винищувального батальйону Кіровського району нажаль немає.

6. Знову мається на увазі приміщення сучасного Національного транспортного університету.

7. Мається на увазі став на р. Либідь, на захід від спуску з Печерська сучасної вулиці Кіквідзе.

8. Мається на увазі недобудована Микильська церква (1916 р., архітектори П. Фетисов та В. Риков) на новому Братському цвинтарі учасників Першої світової війни. Цвинтар давно ліквідовано, у храмовій споруді влаштовано один з корпусів інституту проблем міцності НАН України.

9. Буслаївський сад – розташовувався між коліями залізничної гілки Київ-Московський-Дарниця.

10. Київський укріпрайон створювався у 1929-1935 рр. Його перша лінія проходила від села Бірки північніше Вишгорода (наразі затопленого водосховищем), вздовж р. Ірпінь до Білгородки, потім повертали до Тарасівки, Юрівки, Віти-Поштової, Кременища, Мригам та далі до Дніпра. Більш ніж 220 залізобетонних довгочасних вогневих точок (ДОТ) озброєних крупнокаліберними кулеметами та гарматами протягнулися на фронті довжиною 55 км та глибиною до 5 км.

11. 28-й окремий кулеметний батальйон капітана І. Е. Кипоренко та 1-й кулеметний батальйон входили до складу військ, що займали та обороняли систему ДОТ.

12. 344-й гаубичний артилерійський полк майора Кудлая.

13. 538-й та 555-й винищувально-протитанкові артилерійські дивізіони.

14. Комендантом південного сектору був майор С. П. Лучніков, якому підпорядковувалися батальйони постійного гарнізону КіУРа, а частинами польового заповнення з артилерією командував командувач 147-ї стрілецької дивізії полковник С.К. Потехин. Начальник 1-шого Київського артучилища полковник С. С. Волкенштейн, очолював штаб південно-західного сектору міста (що тягнувся від станції Пост-Волинський до Дніпра), комісаром цього ж сектора був призначений перший секретар Московського райкому партії, в подальшому генерал-майор Филимон Петрович Остапенко. На сектори саме місто було поділено на випадок прориву ворогом 1-ї та 2-ї смуг оборони.

15. Сільськогосподарський інститут – сучасний Національний аграрний університет.

16. Мається на увазі так званий Східний Лисогірський став, що являє собою заболочений глиняний кар’єр Корчуватських цегельних заводів. Перша позиція Покотила знаходилася напевно на схилі так званої Лисої верхівки Лисої гори, північно-східному краю височини на схід від редюїта – тилового укріплення форту. Наразі став та його береги сильно заросли, так, що з верхівки гори він не проглядається.

17. Опису наведеному автором: «Вирита мною комірка була більш ніж на п’ятиметровій висоті, внизу був поглиблений сухий рів, а поруч на стрімкому протилежному боці росли дерева та чагарники, що давало можливість ворогу непомітно підібратися до мене по прямій на відстань 30-40 метрів», найкраще відповідають два захисних вала насипаних в центрі укріплення: навпроти другого бастіону та 4-ї патерни, для захисту складських споруд, одну з них автор називає пакгаузом №21. Свідченням того, що йдеться саме про цю ділянку укріплення є згадка голови клубу «Пошук» Ясева Г. Є. про спільну подорож з Покотилом на Лису гору: “Окоп Володимира Миколайовича знаходився на 21 казематі. Це в самому центрі укріплення. Знайти його не вдалося, бо територія перебуває у надзвичайно занедбаному стані» за Вартові героїзму та звитяги: Київський укріпрайон (УР-1) – К.: Пошуково-вид. Агентство «Книга пам’яті України. –с. 72.

18. Сторожові вишки, дійсно зберігалися на Лисій горі, аж до початку 70-х років.

19. Лисогірський форт, зведений у 1872-74 рр. не відноситься до укріплень Нової Печерської фортеці, що зводилися раніше.

20. Дарницький залізничний міст у 1870 році поклав початок будівництву залізничних металевих мостів. Зведено під керівництвом російського інженера О. Е. Струве. Міст суцільно металевий завдовжки близько 1,5 км через Дніпро (згодом названий Дарницьким; перший у Російській імперії міст на кесонній основі).

21. Використання Лисогірського форту як місця складування вибухівки почалося напевне після вибуху попередніх сховищ на території Зверинецького укріплення у 1918 році.

22. 640-й полк 147-ї дивізії знаходився на лівому флангу поблизу групи Матикіна, а 600-й – на правому флангу південного сектора оборони КіУра

23. Командувачем 37-ї армії став генерал А. А. Власов, майбутній ватажок Російської визвольної армії – російська абревіатура – РОА.

24. Герой оборони Києва – генерал-майор Ф. М. Матикін загинув у Харківському котлі в травні 1942 року.

25. Комсомольський полк – мається на увазі “Комсомольский” винищувальний батальйон народного ополчення, включав 9-рот – по одній роті від кожного району міста, загальною чисельністю 1450 людей. Командиром полка був призначений секретар комітету комсомолу НКВС СРСР І. Є. Старушенко.

26. Мається на увазі с. Новосілки.

27. Дії артилеристів 231-го окремого артилерійсько-протитанкового дивізіону описані також в мемуарах Баграмяна І. Х. Так начиналась война. – 3-изд. –К.: Политиздат Украины, 1984. – с. 257. Скорочення імен бійців Івашкова та Молодцова даються в російськомовному варіанті.

28. Сучасний Подільский район.

29. Плодоягідний інститут розташовувався у приміщеннях недіючого Китаївського монастиря.

30. Сучасний лісотехнічний факультет Національного аграрного університету.

31. В складі Дніпровського загону Пінської військової флотилії при обороні Києва зокрема діяли монітор «Флягін», канонерські човни «Кремль», «Каганович» та “Димитров”, з другої половини серпня до них приєднався монітор “Смоленськ”.

32. Тут напевне мається на увазі Лівобережна Україна.

33. Сучасний тролейбусний парк в районі ст. метро Либідська.

34. Тут напевне мається на увазі панцирний потяг під командуванням Л. В. Василевського – «літер Б», після поранення Василевського потягом командував комісар Голованев С. П., що загинув в вересні прориваючись з оточення. Участь панцирного потяга «Литер А» під командуванням А. С. Тихохода чи інших панцирних потягів на цій ділянці оборони в інших доступних нам джерелах не згадується.

35. Сучасна назва Віти-Литовської – Чапаївка.

36. Напевне мається на увазі протока Коник, що відділяє від Чапаївки Жуків острів, і дійсно є старицею Дніпра.

37. На південь було повернуто 2-гу танкову групу та 2-гу армію під командуванням генерала Г. Гудеріана, генерал Г. Гот командував 3-ю танковою групою, що діяла на Московському напрямку.

38. Командувачі 6-ї польової армії В. фон Рейхенау та 1-ї танкової групи Е. Клейст.

39. 20 вересня в урочищі Шумейково на Полтавщині штабна колона Південно-Західного фронту була оточена переважаючими німецькими силами. Генерал М. П. Кирпонос загинув в бою зі зброєю в руках. Він до кінця виконав свій обов’язок і на пропозицію Ставки про евакуацію літаком відповів: “Я був і залишуся зі своїми солдатами”. До речі С.К. Тимошенко, який майже точно при таких же обставинах невдовзі загубить в оточенні 6-ту армію під Харковом, помирати зі своїми солдатами відмовиться…

40. 29 жовтня 1941 року – Для скорочення фронту та виведення сил у резерв радянське командування 17 жовтня наказує розпочати масштабний відхід на лінію Касторне – річка Оскол – Красний лиман – Горлівка – Таганрог та закінчити його 30 жовтня. Таким чином в жовтні 1941-року німцям вдалося увійти в Харків та Сталіно (Донецьк), захопивши майже всю Лівобережну Україну. Не скована нічим, 11-та армія Манштейна розпочала бої з 51-ю радянською армією за Перекопські та Ішунські позиції.

41. ВТЭК – російськомовна абревіатура “врачебно-трудовая экспертная комиссия”.

42. Станиця Нижньо-Чірська – район наступу 297-ї піхотної дивізії вермахту проти 214 стрілецької дивізії 64 армії в боях за західний берег Дона.

43. СТЗ та селища Спартанівку та Ринок – Райони Сталінграда (суч. Волгограда): Сталінградський тракторний завод, Спартаківка та Ринок

44. Чуйков В. І. – командувач 62-ю армією, яка захищала Сталінград.

45. Мається на увазі генерал-лейтенант Батюня А. Г.

46. Київське танко-технічне училище імені С. К. Тимошенко розташовувалося на території військового містечка по вул. Дегтярівська, 13/24.

47. Цветоха – село Славутського району Хмельницькоїй області.

48. Славута – місто районний центр у сучасній Хмельницькій області.

Переклад та впорядкування коментарів старший науковий співробітник істерико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», д.б.н. Парнікоза І.Ю.

Вперше опубліковано