3.1. Лейтмотив Бога
Баняс Наталія
Найбільш поширеними мотивами в романі «Дні гніву» є ті, що пов’язані з Богом, сакральним, Пречистою Дівою тощо. Поява ж лейтмотиву Бога в творчості Сильві Жермен зумовлена підсиленою увагою до проблем сакрального всередині французької філософської традиції, зумовлена цією традицією і вступає у своєрідний діалог. Зокрема Моріс Бланшо переконував, що сенсом життя людини після «кінця історії» стане своєрідне «життя після смерті» (рецепція ніцшеанської ідеї блукання останньої людини). Будучи переконаним, що сакральна історія людства йде до свого завершення, М. Бланшо замислювався над тим, що чекає людство після цього і приходив до сумних висновків, до поринання у «Ніщо» як первісний хаос. Ідея смерті Бога переростає у фундаментальну істину постмодерну. Шуканнями «нового Бога» перейнята вся постмодерна французька філософія (Делез, Гваттарі, Фуко), але винайдений ними «новий Бог» все більше втрачає риси сакральності.
Спостерігається також тенденція до відмови від теологічної картини світу та до прояснення світобудови на інших засадах, як радить Фуко, вбити Бога та вивільнити існування. Делез і Гваттарі твердять, що смерть Бога не має жодного значення для людства, яке ніколи на нього і не зважало. Цікавий варіант інтерпретації сакрального представила Юлія Крістєва, яка звернулась до східної релігії (зокрема до Чан Дунсуня) і поставила на місце Бога – Інь-Янь. У цілому постмодернізм осмислює ідею Бога як персоніфікацію зовнішньої подієвості, певною мірою як поетизацію реальності. Постмодернізму не властива ідея універсального трансценденталізму, він базується на оперуванні ідеєю Бога як ілюзією, що вибудовується, як заперечення трансцендентальної сфери взагалі.
У романі «Дні гніву» Сильві Жермен знаходимо відлуння всіх цих філософських ідей. Вона виступає як продовжувач філософської традиції французького персоналізму, з його увагою до проблем сакральної історії особистості, особливо у ранньому персоналізмі. В романі перед читачем саме й розгортається сакральна історія кількох родин, які між собою пов’язані. Проте розуміння Бога Сильві Жермен і французьких персоналістів значно різниться. Уявлення про божественність, як абсолютну межу людських можливостей, у персоналізмі й у Сильві Жермен співпадає. П. Рікер визначав Бога, як горизонт тотальності людського існування, як утопію людської тотальності та своєрідності. Д. де Ружмон бачив Бога як символ і свідоцтво реальності, яку людина бере на себе, освоює, завойовує. Г. Мадіньє визначав Бога як абсолют, як «Все», і в той же час, як позитивне спрямування людської діяльності. Ж. Лакруа закликав вірити у Бога, оскільки така віра дарує уявлення про високий сакральний зміст людської історії. Філософія Сильві Жермен передбачає Бога, як вічний Абсолют, ритуалізований у людській практиці віри. Вона визнає сакральний сенс людської історії, визнає Божий суд останнім судом над людиною, але розглядає часто хибні, псевдосакральні картини історії, утворені бунтівним мозком людини, такої як Бурштинова Ніч. Носієм такої псевдосакральної картини світу є в романі «Дні гніву» Амбруаз Мопертюї. В цілому ж роман представляє феноменологічну теологічну картину світу, причому з дотриманням ритуального боку релігійного життя, де часто ритуали народжуються з емоцій піднесеної віри персонажа, співіснуючи з уже традиційними.
Всі позитивні персонажі роману «Дні гніву» виявляють велику прихильність до Бога, смиренність та терпіння. Ось один лише приклад: Єфраїм ховає свою кохану дружину Ренет, і в його мозку пропливають думки: «За все своє життя Єфраїм обурився лише один раз, коли повстав супроти батька, свого земного батька із плоті й гніву. Але проти Батька Небесного не повставав ніколи. Надто простою і цілісною була його віра, щоб його могли зачепити муки сумніву, спокуса відчаю, обурення, заперечення. Бог дав. Бог взяв. Господь Премилостивий і Премилосердний. Ось чому він, невтішний раб, з таким смиренням проводжав рабу Божу Рен до Владики…» [205, с. 253]. Пропаганда Сильві Жермен людського смирення перед Богом і світом – це принципово нова філософема стосовно двох попередніх романів, де Бог виступав швидше караючим, гнівним. У романі «Дні гніву» Бог – милосердний, люблячий, він дарує умиротворіння тим, хто беззастережно в нього вірує, й муки тим, хто на це не здатен.
Отже, концептуально жерменівське уявлення про Бога спрямоване на те, щоб порушити той парадоксальний зв’язок з Богом постмодерної людини, який і робить її життя нестерпним. Натомість пропонується схема гармонізації людських взаємин з Богом за рахунок «прийняття на віру» як самого факту існування Бога, так і сакральної історії людства, в якій кожна людина посідає своє місце. Жермен зумисне примітивізує теологічний бік окресленої проблеми, щоб наголосити на марності численних міркувань про Бога, які так і не дали нічого сьогочасній людині. Вона, як і філософи доби постмодерну, фактично відмовляється від теології. Містика доторкання до сакрального інтерпретується нею, як узвичаєна практика людини, яка не потребує високої освіти чи особливого суспільного статусу, скрізь пропагується простота: «Сини Єфраїма були такі ж прості, суворі й тверді у вірі, як батько, в кожному була частка дитинного захоплення Пречистою, яким Едме заразила всіх домочадців» [205, с. 234]. Сакральне в авторській інтерпретації є наперед закладеним у людині, воно виявляється просто й без химер, лише обтяжений теологічними тлумаченнями мозок стикається з труднощами у плані опанування сакральною містикою.