3.5. Лейтмотив сну
Баняс Наталія
Житійний відтінок має й поетика сну в романі «Дні гніву». Марсо сниться його власна родина. Похмурий батько, який жодного слова не промовляє й зависає безбарвною тінню над всіма в той час, як уві сні Марсо все забарвлене в дивовижні кольори. Марсо наснився родинний рай, де кожен член сім’ї виконує те, що любить, кожен щось майструє. В цьому сні майже немає нічого фантастичного, окрім хіба дивовижної яскравої забарвленості та скляної веретільниці. Цей сон представляє гармонійну картинку родинного життя, якщо не зважати на дисгармонію кольору у сприйнятті батька.
Другий фрагмент сну пов’язаний з Леже, якому наснились фантастичні картини перетворень різних речей (простирадла – на метеликів, метелики – на квіти, квіти – на сад тощо) та поглинання водяним потоком. Легкий сон Леже навіяний любов’ю до сущого, до людей і рослин. Цей свій сон він дарує Каміллі. Вона заперечує: сон не можна подарувати. І тоді отримує від Леже цілу теорію сновидінь: «Ні, сни – це справжні картинки. Коли я ходив у школу, вчитель іноді давав мені такі ж, а після першого причастя я одержав у подарунок кольорові закладки для молитовника. Я їх добре пам’ятаю, а декотрі з них ще вціліли. Коли я бачу поле, ліс, вогнище, білку чи птаха, я бачу картинку і, якщо вона мені подобається, я її зберігаю. Зберігаю все, що бачу. По-моєму, у нас не два, а дуже багато очей. І вночі всі вони відкриваються. Сни – це те, що бачать наші нічні очі» [205, с. 175]. Остання фраза Леже буде повторена Каміллою, виявиться для неї актуальною, як і істинною для характеристики сновидіння. Містика сну, як таємного ока людини, сягає у позапростір. Для сну характерна символізація дійсності, яка передбачається також і агіографічним принципом організації художнього матеріалу. Цей сон Леже є глибоко символічним, в ньому закодована людська радість. Радість, яка може наснитися, матеріально зрима й досконала у формовиявленні. Радість, без якої не буває сакрального світосприйняття. Радість інтерпретується як зрима божественність світу, містика, яка приходить до людини без жаху.
Екзегетика сну поширюється в романі навіть на сферу не-сну. Замкнена на горищі Камілла шукає порятунку в тому, щоб зануритись в такий фізіологічний стан, який на межі марення й сну: «Ні, вона не помре, не хоче померти під тиском його божевілля. Вона втече в сон, в марення, в живі барви. І буде перебувати уві сні стільки, скільки тягтиметься ця ніч, цей жах» [205, с. 228]. Викликати такий затяжний сон, містичну летаргію Каміллі вдається. Сон як марево, як перебування на межі життя і смерті у даному разі рятує дівчину від фізичної смерті та від страждання. Штучно викликаний містичний стан екстатичної втечі – єдиний порятунок для Камілли, яка повністю залежить від свого божевільного діда.
Ще один семантичний простір лейтмотиву сну відкривається у зв’язку з розвитком сакральних змістів твору. Зокрема у сцені поховання Ренет: «Вони з Блезом очолювали процесію. Решта мовчки йшли за ними. Йшли, ніби уві сні, з почервонілими очима, слухняно простуючи за ясним голосом…» [205, с. 229]. Містика божественного голосу й сну в цьому фрагменті зливаються, утворюючи сферу позареального існування всієї процесії. Голос, божественний дар Блеза, виявляє спроможність до впливу на природу людську таким чином, що вона, наснажуючись милосердям і любов’ю, здатна доторкнутися до сакральної істини сущого, здатна стати невагомою в одухотвореному світі Божої Матері. Цей тип містичного одкровення належить до сакрального, підносить людські душі, пробуджує в людині її високе призначення та актуалізує сакральну вісь.
Сон становить ту містичну сферу, куди допускаються навіть ті персонажі, які не визнають існування містичного світу. Наприклад, Амбруаз Мопертюї також бачить сни, які сильно впливають на його свідомість, проте лише наближають його до божевілля. Уривок його сну: «Амбруаз лежав впоперек плота, якого складали безліч тіл, і кожне було тілом Катрін. Зникли ліси, згасло світло у воді, стихли дзвони. Лише глухі удари серця віддавались у вухах. То билось серце Катрін у всіх зв’язаних тілах разом» [205, с. 272]. Це єдиний випадок, коли містика відчувається Мопертюї, коли вона зрима й важким тягарем лягає на його свідомість. Він не може позбутись своїх снів, як не може подолати залежність від мертвого тіла Катрін. Влада мертвого тіла Катрін над живим Мопертюї така сильна, така безмежна, що божевільний старий навіть не робить спроби вивільнися з-під цієї влади, та й не усвідомлює, що влада ця є містичною. Тож при всій своїй зневазі до містики, особливо до сакральної, він стає жертвою містерії, що розвивається в його уяві, містерії любові до мертвої жінки, яка навряд чи коли-небудь і знала про його існування.
Характерна для агіографії містична антитеза добра і зла присутня і в романі «Дні гніву», де образ Амбруаза Мопертюї протистоїть позитивним героям. Особливо яскраво це протистояння виявилось під час сутички Симона з старим: «Симону раптом здалось, що перед ним не людина, а якийсь злий дух, який стоїть зовсім поруч, але досягти його неможливо. Вся лісова нечисть вчепилася йому в душу. Клуби пари огортали злобно усміхнене обличчя старого і всю його грізну постать. Він ніби розчинився у вечірній сирості, перетворюючись на холодний нічний вітер, що безжалісно шарпає голі кущі, мертвою хваткою стискає дерева, каміння, дороги, проймає сни нещасних, які, заснувши, не можуть здобути відпочинок, а лише глибше занурюються в трясовину безвихідного горя, голоду, нужденності. Холод, що мордує бідняків, ятрить розбиті серця» [205, с. 222]. Мопертюї в цьому фрагменті постає втіленням зла, демоном, який нізащо не поступиться нічим зі своїх завоювань, де Камілла – один із найцінніших його здобутків. Його постать містифікується свідомістю Симона, якому старий видається нездоланним, як вічне зло. Мопертюї для нього – втілення зла. Агіографічна поетика протиставлення Добра і Зла, спрямована на утворення святості навколо позитивного персонажа, у даному разі спрацьовує у тому ж напрямі. В житійних текстах часто святі зазнають випробування від демонів, які приходять, щоб їх або спокушати, або мордувати, тож поетика образу Мопертюї у наведеному фрагменті цілком відповідає подібному задуму. Чим активнішим стає Мопертюї, тим більше зла сіється навколо нього, й страшні випробування випадають на долю тих, хто поруч з ним, тож поступово простір навколо нього обезлюднюється аж до цілковитої пустки.