3.6. Лейтмотив божевілля Мопертюї

Баняс Наталія

Лейтмотив божевілля Мопертюї в системі змістовності роману «Дні гніву» посідає місце провокуючої реальність патології. З іншого боку, лейтмотив божевілля є характеристикою демонічного світу, породженого старим. Камілла раптово відкриває для себе, що її дід є божевільним: «Божевілля, про яке вона ніколи не підозрювала, давно вкоренилось і заволоділо ним. Вся сила, глибина й безнадійність цього божевілля відкрилась їй відразу. Вона затремтіла, але тремтіння відразу й обірвалось, ніби перетнулось дихання й застигла кров. Божевілля старого вразило її власну душу, засліпило блискавкою, вразило неочікуваним ударом. Захопило її свідомість. Вона знову озирнулась: не на старому горищі була вона замкнена, а в трясовині цього старечого божевілля» [205, с. 217]. Семантична гра двома площинами сприйняття Мопертюї – оточуючими його людьми та онукою – у наведеному уривку накладаються, створюючи ефект марності будь-якої боротьби з божевільним старим. Лише Камілла знає напевне про його божевілля, для решти він лише гарний господар, хоч і жорстокий. Камерність божевілля Мопертюї є покаранням для Камілли, на порятунок якій не прийде ніхто. Камілла приймає обітницю мовчання, цілком відповідно до агіографічної традиції спокутування святим свого мирського минулого.

Типологія та структура образної системи агіографічної прози та жерменівських лейтмотивів потребують теоретико-методологічного осмислення, оскільки явне співпадіння їхніх художніх ознак є не лише свідченням авторської тенденції до певної сакралізації тексту, а й сформованим принципом організації художності, не властивим письменникам постмодернізму. Можна відзначити, що на основний механізм утворення містики в її прозі впливають не лише іманентні, а й зовнішні чинники. Це, безперечно, колективне свідоме та несвідоме, яке за своєю власною логікою ототожнює чи протиставляє, розподібнює або, навпаки, не диференціює природне і духовне. Кожна містична образна система, притаманна певному лейтмотиву, породжується суб’єктом, в якому плоть і дух представляють синкретичну єдність, внаслідок чого й не розрізняються. Кожен лейтмотив має лінійний розвиток. Заданий у певному напрямі, він не вироджується на щось діаметрально протилежне.

Пояснення такої принципової змістової односпрямованості конкретного лейтмотиву «Днів гніву» слід шукати в християнському розумінні святості, зокрема й щодо сакралізації землі. Одухотворена земля трактується в романі, як плоть, як мисляча субстанція: «Часом здалеку доносився то крик вівсянки, то свист чомги, то тужлива пісня іволги, у кожного дерева є свій двійник – відображення, у кожної пташиної пісні є своя власна луна, а у кожної із риб, що плавають у воді, – своя тінь» [205, с. 83]. Позиції землі й неба в жерменівському варіанті взаємозамінні, що є певним відхиленням від агіографічного зразка, проте статус неба вищий за будь-що в реальному світі. Інколи небесні сили (Господь, Богородиця, ангели) втручаються в земні справи (благословення Блеза), але герою дарують сили не тільки вони, а й земля-матінка. Відчуття лісу у кожного з синів Ренет є дуже сильно розвинутим. Ліс – то їхнє природне середовище, середовище обертання їхнього духу, навіть Богоматір у них – букова. В торжестві духовного й природного – основне диво і пафос християнства. Тож за своїм основним пафосом містична природа тексту Сильві Жермен цілком утримується в межах християнської містики гріха й радості, одкровення й покарання тощо.

У романі «Дні гніву» на всіх художніх рівнях, не виключаючи й лейтмотив, спрацьовує містична критеріологія, яка за своєю природою наближається до агіографічної. Відмінність версії Сильві Жермен полягає у підміні аскетичного дискурсу творчим та еротичним. Якщо горизонт містичного досвіду, за С. Хоружим [цит. за: 166, с. 81-109], складає тріада – холістичне трезвіння, холістичний зір, холістична інтенціональність, – то в романі він представлений у всіх трьох площинах. Для агіографічної містики характерне чекання дива, для жерменівської таке очікування дива лишається також змістовним центром кожного з розглянутих нами лейтмотивів. Очікування дива створює містичну інтенціональність тексту. Якщо буття доступне нашому розумінню, то небуття – лише переживанню. Сфера небуття в романі саме й передається через численні емоції персонажів, через неусвідомлювані імпульси. Імпульсивне переживання формує індивідуалізований персонажем образ, який, виринаючи з притаманною йому періодичністю, й складає зміст лейтмотиву.

Зіставлення роману «Дні гніву» Сильві Жермен з поетикою канонічної агіографічної прози дало можливість нам виділити додаткові площини містифікації тексту, але сама по собі текстова містифікація не була самодостатньою метою письменниці, яка прагла синтезувати новий світ цінностей, спираючись на сакральну прозорість та чистоту релігійно-теологічних текстових зразків. Накладання християнського символіко-дидактичного мислення (часто лише в алюзіях) дало письменниці нові можливості для розкриття співвідношення природного й містичного, духовного й матеріального. Якщо в християнстві основне диво базується на домінуванні духовного над матеріальним, то в прозі Сильві Жермен така домінанта також збережена. Її привабила можливість продемонструвати народження дива з побутової й звичної сфери людського життя. Специфічна ієрархія лейтмотивів у романі структурується залежно від актуальності сакрального дива, від міри опанування ним, від спроможності персонажів до сприйняття сакруму в цілому.

Роман «Дні гніву» яскраво свідчить, як і кожен з романів Сильві Жермен, про сполучення містики й філософії в її художній манері, більше того, про побудову її художніх версій на засадах філософської інтерпретації містичними мотивами та алюзіями. Проте, це не лише властивість творчої манери Сильві Жермен, це швидше властивість всієї французької літератури, яка була спостережена Борисом Дубіним: «В подібній культурній ситуації стає необхідним, з’являється й доводить свою ефективність такий донині лякаючий вітчизняні розуми напрям роботи, як філософія літератури, філософська її критика (включаючи критику мови), яка знову ж таки впливає як на власне філософію, так і на літературу, і на філологію. Назву тут лише одне ім’я – Моріса Бланшо, після якого французька «філологія» наново звернулась до вивчення словесності де Сада і Лотреамона, Рембо і Малларме, а французькі поети й прозаїки – до їх корисного для себе перечитування» [48, с. 299]. На думку того ж дослідника, для Франції завжди була характерна філософська критика. У випадку Сильві Жермен спостерігається органічне поєднання містики, філософії та художньо вишуканих форм. Для поширення містичного світовідчуття у просторі своїх творів вона найчастіше використовує лейтмотиви, так би мовити, маргінальні одиниці тексту, для філософського поглиблення тексту письменниця вправно використовує принцип аналогій, цей принцип логічного мислення здавна відомий у філософській практиці людства. Найяскравіші фрагменти тексту з’являються, на нашу думку, там, де відбувається накладання кількох містичних лейтмотивів і народжується специфічна феноменологія буття, заснована на паралогії та оперуванні інтуїтивним.

Сильві Жермен у романі «Дні гніву» представила концепцію нової, постмодерної святості, чим протистоїть загальній культурній тенденції до винищення святості як такої не лише у плані художності, а й у релігійному сенсі. Деструкція «гірського» відкидається письменницею, і вона прагне подати нам синтез нового небесного світу, де оновлена святість має право і місце на існування. Ця провідна релігійно-філософська ідея Сильві Жермен подається через лейтмотиви, що відвертало тиск дидактики чи інший вольовий вплив на читача. Природність священного і його присутність у повсякденній практиці життя – провідна ідея роману «Дні гніву». Житійний принцип викладу матеріалу при цьому виявляється найбільш вдалим з точки зору пропаганди нової сакральності.

Особливість функціонування мотивів у романі «Дні гніву» полягає у їх містифікації на засадах житійності. Цей новий спосіб містифікації тексту через лейтмотивну структуру представлений Сильві Жермен тільки в одному з її романів, «Дні гніву». Очевидно, це є вказівкою й на особливе місце самого твору в системи прози письменниці, оскільки він представляє зразок сакралізації художнього світу. Такої послідовної сакралізації ми не зустрічали ні в жодному іншому її творі.