3.4. Лейтмотив голосу

Баняс Наталія

У світлі більшої актуалізації сакрального в романі «Дні гніву» розвивається семантика лейтмотиву голосу. Цей голос у романі має виразне сакральне джерело, яке спочатку персонажами не усвідомлюється: «І вічно вчувався йому якийсь поклик, безплотний всепронизуючий голос, ніби невидима скрекочуча комаха. Цей незрозумілий та невідступний поклик звучав завжди, перекриваючи голоси й подих оточуючих людей безупинним, всепронизуючим голосінням» [205, с. 76]. Камілла втрачає голос разом зі свободою («Старий позбавив її голосу» [205, с. 254]), повертається він до неї, коли вона здобуває свободу. Блезу-Каліці відкривається велика містична таємниця світу: «Створення світу почалось з вигуку, який пронизав хаос, з велетенського шуму, і так саме завершиться його існування» [205, с. 115]. Отже, цей містичний голос є джерелом життя і смерті, тобто є голосом деміурга, творця світу – Бога. Семантика мовчання, як поринання в первісний хаос, зберігається в романі. Лейтмотив мовчання розвивається як антиномічний стосовно лейтмотиву голосу.

Агіографічний принцип викладу передбачає танатологічні мотиви, яких доволі зустрічаємо в романі «Дні гніву». Одним із найбільш поетичних фрагментів твору є смерть Ренет: «Погляд Рен заспокоївся. Вона тихо лежала з прикритими очима. Єфраїм схилився над нею, вона йому посміхнулась. Примарною посмішкою, звідкілясь здалека. Потім повіки її повільно-повільно закрились. Єфраїм відчув легкий, ніжний дотик. Глянув на руку і побачив на долоні краплю, що мерехтіла прозорою блакиттю. Сині очі Рен подарували йому останню ласку, останню сльозу перед тим, як погаснути» [205, с. 241]. Поетизація смерті як вивершеного кінця довгого життєвого шляху, смерті, яка є благом для втомленого тіла, – така іпостась смерті властива агіографічній літературі і свідчить про святість центральної постаті оповіді. З деяким відхиленням від житійної літератури сприймається смерть Марсо. Йдучи супроти християнського осуду самовбивства, він доходить до думки, що варто заподіяти собі смерть: «Дух смерті обійняв його серце; спокій, надія та втіха потрапили в нього. Смерть – це вивільнення» [205, с. 145]. Фактично Марсо стає жертвою свого батька, яку той визнати не хоче. Смерть Марсо стає ще одним гріхом його батька. Концепт гріховності батьківського дому розростається. Переймаючи традиції житійної літератури для піднесення сакрального в персонажі, Сильві Жермен навертає свідомість читача до проблематики темпоральності й вічності, заглиблює в нехарактерні для повсякдення проблеми.

У романі є кільканадцять описів смертей, але кожна смерть позитивного персонажа відповідає поетиці агіографічної літератури. Смерть Камілли й Симона подібна до смерті святих мучеників у житійній християнській літературі. Святим мученикам притаманне було повне непротистояння злу, як і у випадку з Каміллою та Симоном.