3.2. Лейтмотив Богоматері

Баняс Наталія

Провідним лейтмотивом роману «Дні гніву» є лейтмотив Богоматері. Всі дев’ятеро синів Ренет народилися в день Успіння Богоматері. Хоча роман розповідає нам про життя однієї сім’ї, що мешкає посеред лісів у невеликому достатку, історія ця сповнюється містичних сенсів, де християнська Божа Матір стає основним об’єктом звернення духовних порухів персонажів як старшого, так і молодшого покоління. Едме щиро вірить у Богоматір, і та позбавляє її безпліддя й дарує доньку Ренет, яка стає втіленням світла і радості. Таємничий зв’язок долі Ренет і Богоматері відчуватиметься протягом всього її життя, навіть під час її поховання. В романі немає жодної мотивації цього зв’язку, окрім майже божевільної віри Едме в свою надзвичайну дитину, найкращу у світі: «Тільки Пресвята Діва могла послати їй Рен, єдину, кохану доньку, її продовження на землі, її скарб і гордість» [205, с. 11]. Мотивації щодо божих «чудес» у романі немає внаслідок того, що сакральне не потребує мотивацій. Моменти паралогічного мислення становлять підгрунтя для зрощення містичної картини світу. Отже, там, де виявляється потреба сприйняття на віру описуваних ситуацій, і проглядає містичний бік буття.

Містику не можна логічно пояснити, отже, не треба взагалі пояснювати – таку тезу пропонує нам Сильві Жермен. Далі подієвість в романі вибудовується на основі такої дитинної людської віри в Бога, якого не треба пояснювати, мотивувати, а просто любити. Пропаганда природності сакрального в душі людини стає своєрідним маніфестом роману «Дні гніву». Свято від самого відчуття сакрального сповнює душі всіх дев’яти синів Ренет, які б ніколи не змогли пояснити це відчуття якимись законами логічного мислення: «Приводом для концертів слугували будь-які церковні свята, особливо ж старалися брати на Успіння. В цей день їхній запал, радість і ентузіазм не знали меж. В єдине захоплення зливалось святкування Пресвятої Діви, в шанобі до якої зростила їх бабуся Едме, їх власної матері Рен, яка дивно втілила милість Марії, та ще святкування дев’яти днів народжень укупі з іменинами дев’яти братів, кожен з яких носив, поруч з особистим, ім’я Марії, як талісман супроти зла, гріха й смерті» [205, с. 95]. Неодноразове зображення містичного відчуття радості й катарсису від спілкування з сакральним, з образом Божої Матері, сповнює лейтмотив Богоматері, становить його семантичну домінанту. Благоговійне ставлення до образу Пречистої Діви дев’ятеро братів передають своїм односельчанам: «Едме і Рен переповнювало почуття натхненної радості. Натовп онімів» [205, с. 111].

Специфіку образу Богоматері складає жіноча пасивність, співвіднесена з материнською багатоплідністю Рен, її «веселіє», а також глибинний зв’язок не лише з космосом, а й з людством. Радість від сакрального співпереживання виносять люди з галявини Букової Богоматері: «…Решта розійшлись ще не скоро і, покидаючи галявину Букової Богоматері, несли в серці радість» [205, с. 111]. Радість від опанування сакральним, від перебування в сакральному містичному струмені їм було подароване божественним співом Блеза, одного з дев’яти братів. Оприлюднення глибинного містичного почуття, яким були сповнені брати, як простий і природний акт чуттєвої людини, захоплено зустрічає натовп, разом з тим також поринаючи в глибини сакрального світовідчуття.

Мотив причетності дев’яти братів до сакрального таїнства Богоматері дедалі більше проступає в романі, зокрема в біблійній поетиці розповідається містична таємниця їхнього власного духовного народження: «З’явилось на землі велике знамення. Лісів, де народились і виросли брати Мопертюї, торкнулось диво. В них урочисто запанувала Мадонна, і віднині її присутність освячувала й породжувала дива. Брати кинулись їй назустріч, прийняли її як володарку. До її образу стікались всі їхні величні почуття…» [205, с. 120]. Культ Богородиці відтворюється Сильві Жермен згідно з середньовічними традиціями, принагідно представленими у агіографічній літературі. Марія, як канонічне джерело євангельського світовідчуття для дев’яти братів, та й для всього поселення, змальовується не стільки через портретні характеристики та індивідуалізацію образу, скільки через сприйняття іншими, через їхні світоглядні характеристики цього сакрального образу.

Середньовічне бачення Марії відтворено в романі «Дні гніву» з метою очищення її образу від будь-яких інтерпретацій пізніших періодів, і від самої ідеї відчутності сакрального у її образі, яка все більше поширюється в добу постмодерну. Зображення Богоматері у Сильві Жермен є пафосним, відвертим у світовиявленні персонажів, які беззастережно шанують Божу Матір. Воно наближається до популярного у Франції в добу середньовіччя (ХІІІ століття) образу Богоматері, поданої в легенді про Теофіла. Ця легенда була літературно адаптована поетом Рютбьофом у творі «Дійство про Теофіла». Суть легенди: герой продає душу дияволу й робить кар’єру, але кається й звертається до Богоматері за допомогою, а вона відбирає у диявола розписку Теофіла. Характерна семантика Богоматері в цій легенді – це всепрощення, спокута гріхів та захист безнадійних грішників. Саме ці характеристики Богоматері й важливі для Жермен, яка тлумачить цей образ рятівним містком постмодерної людини до спасіння, останнім прихистком і можливістю спокутування гріхів.

Сакралізація світу в романі «Дні гніву» відбувається також за рахунок частого цитування Біблії, яке й раніше було властиве творчій манері Сильві Жермен. Натовп заворожує не лише голос Блеза, але й те, що він безупинно й натхненно цитує Біблію. Ці уривки Біблії є не простими цитаціями, а частиною його світовідчуття й самого життя, частиною його оприродненої сакральності. Релігійний екстаз Блеза передається натовпу. Блез коментує своє знання Біблії, як істинний смиренний християнин: «Все, що звучить в моїх словах, – лише відображення захоплення й веселощів, подарованих мені як благодать. І пишатися мені нічим, окрім любові до Бога, Божого світу та до моїх близьких. Всі прагнення мої лише в тому, щоб любити. Любов, і більш нічого, але така, на яку я сам по собі був би неспроможний» [205, с. 113].

Категорія християнської благодаті, як вищого дарунку людині від Бога, опановується Блезом стихійно, що, власне, й вражає служителів релігійного культу, яким подібна благодать не відкрилася при всьому їхньому прагненні до такого одкровення. Винятковість дев’яти синів Ренет, народжених з благословіння Богоматері, публічно визнається, їхня сакральна вісь постає у всій щирості їхнього світовідчуття. Блез породжує сакральну рецепцію, оскільки сказане ним продовжує обертатися в свідомості людей, зокрема в Каміллиній: «Дивні слова, промовлені Блезом-Калікою, коли він вийшов на середину галявини, продовжували лунати в її вухах. «І розверзся храм Божий на небі». То була земля, що відкрилась перед нею. Храм на землі, в лісі. «І з’явилось на небі велике знамення»… Дев’ятеро юнаків перетворили дерев’яну статую на живу, здатну рухатися плоть, заставили її відірватися від кам’яної ніші, покликали її танцювати босою по вицвілій на сонці траві» [205, с. 118].

Камілла дивним чином опановує відчуттям сакралізованої тілесності, посіяним інтуїтивно братами. Прийом рефрену, повтору Каміллою рядків із Святого Письма, виголошених попередньо Блезом, створює дивовижну рецептивну картину сакралізованого простору персонажів. Масовий містичний транс – як унікальний суспільний досвід – становить апофеоз художньої сакралізації в романі «Дні гніву». Образ Богоматері постає, як тілесно-духовний, покликаний пробуджувати плоть у сплячій свідомості людей, як це трапилось з Каміллою: «Вона несла бажання, ніби оберемок вогненних півоній та троянд. І страждала від того, що не могла наділити ними, осипати тендітними пелюстками тих, хто пробудив у ній дивну радість» [205, с. 119]. Камілла проходить стадію Боговідання, Богоспілкування, проте її сакральне сприйняття розчинене в природних стихіях лісу. Вона відчула торжество благодаті – одне з найвищих містичних відчуттів.

Крім демонстрації масового містичного досвіду, у романі є також фрагменти індивідуального містичного досвіду, зокрема Едме. В смутну годину поховання її дочки Ренет автор дає нам заглибитися в потік свідомості Едме: «Едме знала, що душі померлих не варто турбувати криками та риданнями, відчувала, що відлітаюча душа тендітна та вразлива, і живі вже не можуть бути їй провідниками. Для них таїнство зникнення залишається забороненим, і вони повинні задовольнятися знанням, що душі їхніх близьких будуть довірені тим, хто осяяний Господньою благодаттю, опанував цим таїнством і перебуває в ньому» [205, с. 263]. Як бачимо, Едме має великий містичний досвід, сила й щирість якого вплинула на всю родину. Її довге життя вже саме по собі має містичну характеристику служіння людям, вона знається на травах та лікує людей. Індивідуальний містичний досвід Едме осмислюється в романі і як специфічний спадок. Ідея містичного спадку не вперше виринає в творчості Сильві Жермен, ми зустрічали цей мотив містичного спадку в сльозах-намистинках та бабусиній тіні Золотої Ночі, в солі Розелена Бурштинової Ночі тощо. Містичний спадок Едме полягає в опануванні істинності Божої Матері та її тілесної присутності в реальності, саме оцю віру в тілесність містичного образу вона й передає у спадок своїм дітям і внукам.

«Оприроднення» сакрального в мотиві Богоматері здійснюється також шляхом ототожнення Божої Матері й землі за ознакою спільної плоті. Повторюваний мотив «великого знамення», запозичений з Біблії, виконує функцію сакралізації образу Камілли. В романі ці два напрями (1 – оприроднення сакрального, 2 – сакралізації образу жінки) логічно урівноважують один одного. Для Камілли відкривається містична природа жіночності: «Камілла вийшла за межі чуттєвого світу, сни й видіння здобували плоть, дихали життям, проймалися пристрастю» [205, с. 187]. Сакральний образ Божої Матері ніби матеріалізується в плоті Камілли. З іншого боку, образ Божої Матері постає перед читачем тілесно, через тілесність Камілли. Богоматір, як творча сила всесвіту, втілюється в плоті, найбільш придатній для творчості й сприйнятливої до сакрального. Містичне переродження Богоматір – Камілла є також формою авторського проголошення ідеї неподільності тіла й духу, як і незнищенності сакральної істини творчості, творення всесвіту.

Паралелізується з Богоматір’ю також образ Ренет, особливо в годину її смерті та поховання: «…Матір Божа взяла за руку її дочку, щоб відвести до престолу Всевишнього…» [205, с. 263]. Набуває рис Божої Матері Ренет також у свідомості її чоловіка та синів. Отже, кожний позитивний жіночий образ у романі набуває характеристики Богоматері, відповідно містифікуючи текст. У душах простих жінок виявляються ознаки сакрального піднесення.