3.3. Лейтмотив тіла
Баняс Наталія
Своєрідність містифікації лейтмотиву тіла в романі «Дні гніву» полягає в тому, що воно розуміється, як частина великої сакральної історії людства, тілесна частина Великої очищеної від гріха й сакралізованої Людини. Сама думка про тілесність, як частину сакральної історії людства, породжена була М. Мерло-Понті, якому взагалі властиве феноменологічне бачення людської тілесності. В системі французького персоналізму сакралізована тілесність також не виключалась, як об’єкт філософського зосередження. У творчості ж Сильві Жермен «оприроднення» людського начала, спотвореного цивілізацією, насамперед здійснюється через сакралізацію тілесності, одухотворення її: «Це був їхній дарунок Богоматері – вони дарували їй не просто квіти й плоди, але всю свою молоду силу, весь запал серця, всю могутність голосів, все буяння сміху. Вони були посланцями дерев, серед яких виросли, і які тепер освятила своєю присутністю та своїм ім’ям Богоматір. Букова, лісова Богоматір. Їх Богоматір. Душею й тілом належали вони племені дерев, лісовому царству» [205, с. 106]. Буяння природної сакральності, що злита з тілесністю, зачаровує в образах дев’яти синів Ренет. Жермен утворює нову філософську категорію – сакрально-тілесне.
В інтерпретації Сильві Жермен тілесність зрощується з житійністю. Ця особлива форма містифікації тексту базується на агіографічному принципі зображення при збереженні всіх форм та метаморфоз тілесності. Таким чином проходять перед нами постаті Едме, Ренет, Камілли, Катрін, всіх синів Ренет, її чоловіка Єфраїма, навіть Венсана Корволя. Агіографічний принцип передбачає зображення життя персонажа через призму його сакральної вартості, з дотриманням домінанти духовності, переліком мук, яких ця особистість зазнала і які тлумачаться, як випробування душі. Подолання тяжіння плоті над людиною, як тиску тварності, у романі «Дні гніву» здійснене через перенесення ознак духовності на тілесність.
Кожен із позитивних персонажів роману еволюціонує до повного духовного очищення. Наприклад, Едме підпорядковує все своє життя завданню уславлення Пречистої Діви, все її життя є довгою подякою їй за щастя материнства. Врешті, вона сама стає подібною до обожнюваного сакрального зразка, її тілесність в старості майже щезає, тане, оскільки не має для неї цінності. Єфраїм завершує свій життєвий шлях у монастирі, також вгамовуючи плоть молитвою й постом, що залишається, так би мовити, «поза кадром», але контекстуально відновлюється. Камілла й Катрін помирають мученицькою смертю, спокутувавши всі свої гріхи, отже, також приходять в кінці життя до сакрального очищення, до безтілесності тощо. Отже, позитивні персонажі роману «Дні гніву» переживають свій власний Страшний Суд ще за життя, очищаючи свою сакральну природу. Крім того, згідно з агіографічною традицією, доля кожного персонажа подається від народження до смерті.
Обрання агіографічного принципу розкриття персонажів Сильві Жермен ні в якому разі не може бути випадковим. Ця письменниця взагалі полюбляє алюзивні форми на будь-яких рівнях художності, від родо-видо-жанрових до тропів. Письменниця примушує нас поглянути на екзистенцію, як на факт агіографічної реалізації людини, сукупність тілесних відчуттів якої робить її винятково вразливою та чутливою до сакральної містики.
Житійний принцип в характеристиці Єфраїма спрацьовує найбільш послідовно. Так, в історіях християнських агіографій дуже часто розповідається про покидання святим батьківського дому, оскільки він прагне піти туди, де може себе цілком присвятити служінню Богу. У жерменівському варіанті герой покидає батьківський дім, бо хоче жити в любові зі своєю коханою та у злагоді із зовнішнім світом. Як і в агіографічній традиції, батьківський дім протиставлений Дому Божому, батьківський дім перетворений на місце страждань та насильства. Єфраїм ніби прагне відірватися від грунту, на якому живляться батьківські гріхи, адже не випадково він натякає батькові на таємничу ситуацію придбання ним лісу, тим самим він натякає на батьківський гріх, якого достеменно не знає. Святий також покидає батьківський дім після того, як переконується, що все в ньому сповнено гріхами, що цей простір не задовольняє його для його наступного божого служіння. Мотив батьківського гріха, прочитаного сином лише символічно, поступово конкретизується в романі, і читач дізнається про жахливу співучасть Амбруаза Мопертюї у вбивстві жінки Корволя. Отже, Єфраїм біжить з дому, в якому приховується страшна таємниця, що здатна поглинути не одну людську долю. Втеча рятує Єфраїма від самогубства, якого не зміг запобігти Марсо, його брат, який керується батьковими наказами. В агіографічній традиції доволі часто майбутній святий тікає з дому батьків, оскільки той дім сповнений «скверни». Тож ця паралель у романі «Дні гніву» має на меті викликати у читача асоціацію за аналогією гріховності. Мотив неспокутуваного гріха, як жахливого спадку, є прихованим змістом батьківської «скверни» у романі.
Аберацією жерменівської агіографії є те, що вона – світська. Перенесення агіографічних ознак на постаті, які не є святими, у всякому разі такими себе не мислять, звичайно, сприяло текстовій містифікації, але воно пошкодило філософічній змістовності роману, яка зберігається лише в маргінальних текстових елементах, переважно в алюзивних структурах. Особливістю агіографічних жанрів є вибірковість в описах картини світу. В центрі уваги перебувають стосунки між Богом і людиною, які трансформуються в стосунки верх-низ, що зберігається в романі «Дні гніву». Тим самим утворюється символічна містична вертикальна вісь світу.
Реальний простір з його матеріальною символікою, з речовинністю та предметністю і в агіографії, і в жерменівській прозі представлений горизонталлю. Так виникає двомірний житійний простір, як здійснення агіографічного художнього принципу хреста, в якому й розігрується містерія життя й смерті. В образі світу агіографічного твору можна виділити простір духовно-містичний та предметно-реалістичний, видимий та невидимий. Кожен персонаж перебуває одночасно у цих двох просторах, містичному й реальному, саме всередині них, а не на межі; кожен має можливість по-своєму тлумачити їх обидва. Тут треба зазначити, що поетика Сильві Жермен вирізняється тим, що вона більше тяжіє до архаїчної форми неподільності містичного й реального, як двох боків одного й того ж самого. Уміння побачити містичне у побутовому, як і навпаки, – характерна прикмета її жіночого стилю письма. Найкращим зразком такого синкретизму містики й реальності є в романі «Дні гніву» Жермен лейтмотив Страшного Суду, семантика якого рухається від категорії суду людського до містичного Божого Суду. В парадигмі цих двох полярних понять існують, по суті, всі персонажі твору: Камілла та Симон, Катрін, Корволь, Ренет і решта. За авторським задумом, людина проходить випробування судом людським (чи його відсутністю, якщо вдалося запобігти покарання), а услід – Божим. Як і М.Турньє, Жермен переконана, що запобігти суду людського вдається багатьом, проте Божого – нікому.
Поетика Страшного Суду в романі також перегукується з агіографічною традицією, в якій Страшний Суд є ключовим поняттям, стимулюючим рух до набуття святості. Саме так розуміє Страшний Суд Венсан Корволь, який, сповідаючись у своєму останньому листі власному кату, Мопертюї, писав: «Я наказав, щоб після смерті мені вирізали серце, щоб у землі моє тіло лежало з явним, відчутним знаком цього страшного каліцтва. Ще я наказав відрізати собі праву руку, щоб нею, заплямованою вбивством, не ображати склепіння предків. Я хочу, щоб моє тіло поклали в землю розчленованим, бо, вбивши Катрін, я сам себе розчленував, відсік її від себе. В день Страшного Суду, коли Трубний глас покличе всіх мертвих стати перед Господом, я встану і явлю Судді ось це скалічене тіло» [205, с. 147]. Амбруазу Мопертюї він говорить, що той з власної волі взяв на себе частину його майбутнього Божого покарання за вбивство, оскільки приховав злочин Корволя, поховав тіло вбитої дружини.
Місія ката, яку Мопертюї обрав таким чином собі, не дарована йому від Бога, бо суддею може бути лише Бог, тож злочином його є прагнення взяти на себе функцію Бога, і цей злочин також мусить бути покараний: «Пам’ятайте, пане, що незабаром і ви з’явитесь на Божий суд» [205, с. 149]. Проте для Мопертюї лист Корволя нічого не вартий, він не боїться Божого Суду, як і не визнає існування Бога, та й будь-якої містики у світі: «Тіло Венсана Корволя віддали землі. У фамільному склепі були поховані його рештки, позбавлені покаянного, стражденного серця та злочинної руки. І те, і друге Амбруаз Мопертюї, повернувшись додому, вночі кинув свиням. Не відчуваючи ніякого трепету перед Суддею, яким Корволь заклинав його в листі» [205, с. 159]. Душа Амбруаза Мопертюї не здатна до розуміння містичного боку життя, його атеїзм й волюнтаризм зростає на цій нездатності, а не з переконань філософського гатунку. Перебравши на себе Божі функції, вчинивши для Корволя Страшний Суд, він сам не відає нічого про містичну практику християнства, його душа німа й сліпа, обтяжена всіляким скарбом, який заступає істину, він розвивається лише в горизонтальному, тобто матеріально-реальному, просторі.
Тема Страшного Суду не вичерпується стосунками Корволя й Мопертюї. Жермен заставляє читача переосмислити сам факт алегоричного тлумачення Біблією Страшного Суду й підводить до думки про всечасність Страшного Суду. Адже кожен персонаж здобуває по справедливості Божій те, що заслужив. Так, Мопертюї стає божевільним, Ренет помирає, як свята тощо. Божий Суд, як духовне очищення, а не як одноактна дія в далекому сакральному майбутньому – так розуміє його письменниця. Дні гніву й страшний Суд в її інтерпретації є тотожними поняттями, а отже, дні гніву – це Страшний Суд сучасності над кожним нашим вчинком. І саме ця сучасність сакралізується, утворюючи містичний божественний простір, містичну вертикаль, що перетинає буття, позбавляючи його тілесної жвавості, навіваючи холод вічності. Сучасність, як покарання за гріхи і позачасова концепція Страшного Суду, не відповідає християнській догматичній картині сакрального світу, проте для Сильві Жермен ця невідповідність зовсім не є ревізією Біблії. Вона лише прагне дати нове прочитання алегоріям Святого Письма. Вона навіть не наполягає на своєму тлумаченні, це лише спроба, лише експеримент, а не кінцева істина.
Видіння святих в агіографічній літературі було одним із художніх прийомів їх сакралізації, а оскільки Сильві Жермен також прагне сакралізувати образ людини, то вдається до подібних же прийомів. Видіння на грані містичного екстазу сповнюють життєву практику Едме. Одне з найяскравіших її видінь: «І остання дитина була відзначена печаттю божества в годину свого народження. Перст Ангела Господнього доторкнувся губ немовляти, яке ще покоїлось у навколоплодних водах, одночасно благословивши його і наказавши зберігати мовчання, не розголошувати таємницю тієї сили, що огортає серце й плоть матері, – таємницю, в яку він був посвячений. Ангельські персти такі невідчутно легкі, такі незмірно ніжні, що їх доторкання не відображається, й ті, хто мав таке божественне доторкання, все життя зберігають на своєму тілі шрам, як слід від дивної рани. Так, і не інакше, витлумачувала Едме непомірну повноту своєї доньки: вбачаючи в ній зримий слід доторкання Архангела Гавриїла…» [205, с. 87]. Архетип вічної дитини втілюється в романі в образі останнього сина Ренет, Блеза. Його особливий дотик до світу сакрального відбився також на подарованому йому Богом голосі: «Голос його був задушевним, таким виразним і мелодійним, що ледве він починав говорити, як будь-хто несамохіть зупинявся й зачаровано слухав» [205, с. 88]. Цей голос був, як голос з неба, до того ж, далі в тексті наведена пряма цитата з Іоанна Богослова: «І я почув гучний голос на небі, який говорив: «Тепер настало спасіння, і сила, і царство нашого Бога…» [Об., 12, 10]. Божественне походження голосу Блеза неодноразово наголошено в романі.
Агіографічний принцип передбачає демонстрацію долі персонажа від народження до смерті. Розглянемо один із таких персонажів, поетика якого цілком витримана в житійній традиції Ренет. Народжується вона з Божої ласки (як і майбутній святий), як подарунок Пречистої Діви, живе праведно, не зраджуючи чоловікові, виховуючи дітей у «чистоті й радості», помирає з посмішкою на обличчі, нікому не завдаючи страждань, тобто смерть до неї приходить, як світла радість, здається, вона навіть відчула годину власної смерті. Таке характерне передчуття власної смерті супроводить майже всі образи святих в агіографічній літературі. Але перед нами не просте житіє, а оновлене, захоплене художнім простором й авторським розумінням святості й профанності. Отже, Сильві Жермен дає власну версію людської святості, яка зовсім не стає символом позбавлення мирських радощів. Святість розуміється нею не як зречення матеріальності сущого і зведення власної тілесності до мінімуму функцій, навпаки, її святість – то не пригнічення тіла, а його розквіт. Божественне тіло людини, що створене за Божою подобою, мислиться у творі центральною ознакою священного, адже тіло це є священним з погляду його божественної спадкоємності. Отже, в плані розвитку концепції священної тілесності Сильві Жермен знаходить ще один аспект містифікації тексту.
Велике тіло Товстуні Ренет страждає від голоду, який вона не ладна вгамувати: «…Безнадійно виганяла голод зі свого повного тіла» [205, с. 15]. Лише наприкінці життя Ренет зрозуміє, що це сексуальний, тобто голод самки, якій призначено привести на світ актуальних для сакральної історії людства нащадків: «Цей голод є ні чим іншим, як потребою любити. Численні молитви, які її мати посилала Мадонні, проточили в ній цю порожнину, передбачену для кохання. Вона народилася з глибокою відкритою раною, яка проймала плоть до самого серця, з невгамовною хтивістю. Жаданням до всього світу, до всіх в ньому живучих, до тіл, облич і голосів, поглядів, рухів і снів» [205, с. 236-237].
Ренет уособлює плідне лоно землі, плідне лоно самої Богоматері. Єфраїм зачарований таким чуттєвим образом жінки, якою постала перед ним Ренет, побачивши її лише один раз, він не хоче жити без неї більше ні хвилини. Перетворення товстого тіла Ренет на божественну плоть відбувається в момент її зустрічі з Єфраїмом, перед яким вона постає як «божество плоті й жадання» [205, с. 26]. Зображення спраглого тіла в романі найперше пов’язане з Ренет та Єфраїмом: «Лише одного він жадав у цей момент: упасти, звалитися. Поринути у велике тіло Товстуні Ренет, дати волю пристрасті, що рветься на поверхню…» [205, с. 27]. Жерменівське розуміння священної плоті, отже, не виключає сексуальність. Лейтмотив голоду Ренет акумулює її сексуальну активність та невгамовність. Лише з часом, після народження дев’яти синів, цей голод вгамовується: «Всі створіння, що вийшли з її лона, її плоть і кров, зростали, мужніли. У кожному міцніла своя, вільна, сильна, жива душа, і мало-помалу вічний голод Ренет вгамовувався» [205, с. 91]. Коли голод зникав, Ренет набувала плоть, невагому й священну («Вага її великого тіла зменшувалась, вона набувала вправності й впевненості, яких до того в ній ніколи не було» [205, с. 91]). Містифікація мотиву жаданого тіла в романі базується на оперуванні семантикою Божої Матері, на сакралізації її лона, її життєвої спроможності до народження Бога, до оновлення світу. Тож і Ренет наслідує цю життєву спроможність, народжуючи не просто дев’ятеро синів, але дев’ятеро велетнів духу – істинних носіїв ідеї сакрального вивершення людини.
Спрагле, як і жадане, тіло в системі поетики Сильві Жермен має позитивне значення, глибинний зміст творення світу тощо. Таким тілом наділяє письменниця лише тих персонажів, які здатні до творчого синтезу світу, які мають позитивний потенціал творення. У цьому плані інтерпретується також образ Катрін Корволь, яка нещадно зраджувала своєму чоловікові, бо була одержима: «…Одержима бісом бажання, насолоди, руху. Цьому прагненню до стрімкого й вільного життя вона завдячувала своїй яскравій, терпкій красі» [205, с. 33]. Чоловік вбиває Катрін. Стрімкий рух збудженої плоті припиняється. Але розгортається рух містичний, в уяві Амбруаза Мопертюї Катрін оживає і постає жаданою красунею, стає маніакальною ідеєю всього його життя. Мертва Катрін зваблює живого Мопертюї. Містична функція мертвого жіночого тіла характеризує як життєдайну силу покійниці, так і самого Мопертюї, для якого ідеальним стає мертве, воно й зрощує в його душі страшне збочення, внаслідок якого руйнується вся його сім’я, а найдорожчі йому люди гинуть.
Весь світ сприймається як плоть у романі «Дні гніву», велика рухлива жадаюча плоть, якій відома лише радість буття: «Ми так і будемо жити в лоні первісного світу, і вічно житиме в нас любов до землі, до дерев, що увійшла в плоть і кров, глибоко пройняла серце невтримна радість і віра» [205, с. 115]. Сакралізована тілесність складає людей, рослин, світ. Вона рухлива, перебуває у вічному становленні, вічному оновленні, вона випромінює сакральну сутність всесвіту. Концепція тілесності в романі «Дні гніву» вирізняється більшою одухотвореністю порівняно з попередньо написаними творами, сполученням з категорією сакрального.