Вал біля сіл Онут і Самушин

Андрій Доронькін

Шукати той вал, або сліди від нього, ми почали в органах влади. Про урочище “Турецький Вал” тепер не знають ні в самушинській, ні в онутській сільрадах. На плані угідь в самушинській сільраді цього урочища немає, голова онутської сільради – людина патріотична, яка з повагою ставиться до краєзнавства – про вал не знає.

Картосхема довгих валів біля с.Онут : 1 – городище Синьків; 2 – Турецька Криниця; 3 – Турецька гора; 4 – Верх Монастирки; нумерація від № 5 і далі відповідає переліку довгих валів, позначених на загальній карті

Лише один з більш ніж десятка опитаних самушинців знав, що свого часу був Турецький вал, але він виходив на Дністер не між Самушином і Онутом, а починався той вал біля Вікна, там, де були дві козацькі могили. Далі тягнувся він полями до Онута і виходив на Дністер над печерами недалеко від каплиці. Цьому інформаторові на вигляд було не менше 80 років. Він казав, що цей вал був зруйнований ще перед першою світовою війною, сам він того валу не бачив, але чув про нього в молодості від старших людей. Цей же чоловік розповів, що біля каплиці і печер в Онуті є місце, яке він не пам'ятає як називається по-місцевому, але в перекладі на літературну мову ця назва була б “Турецькою фортецею”. Всередині цієї фортеці запала земля на місці схову турецького золота. На запитання, чи бува не на Турецькій Горі в Онуті запала земля, і чи не там була “фортеця”, наш співбесідник твердо повторював, що ні, не на бесарабському березі р.Онут (де є Турецька Гора), а на буковинському, і що треба питати онутських селян – вони знають.

А онутські, як виявилось пізніше, нічого не знають ні про фортецю, ні про Турецький Вал. Навіть 90-річний чоловік, що живе над печерами – тобто власне там, де мав би проходити вал – нічого не чув ні про вал, ні про городище. Та частина Онута, що над печерами, називається “Верх Монастирки”, а не “Турецька Фортеця”, і зараз щільно забудована і розорана.

Якщо в переказах говорять про запалу землю чи запалу церкву на горі, то можливо, що йдеться про місце давньої фортечної криниці, яку на високому мисовому городищі копали, як правило, дуже глибоко. Поступово, коли городище і криниця на ньому переставали використовуватися, всі споруди поволі руйнувалися, криниця осипалася і зрештою від неї залишалася тільки воронка – “запала земля”, “запала церква”.

“Запалої землі” у її класичному вигляді на горі над печерами не видно. Щоправда, в цю гору глибоко врізається крутий яр у формі амфітеатру з вузьким гирлом в бік річки Онут.

Але, якщо пройти від Верху Монастирки в бік залізничної станції Вікна Буковини трасою, по якій за свідченнями самушинського інформатора мав би проходити вал, можна дійти висновку, що вал, швидше за все, тут був (принаймні в західній частині повідомленої траси) – настільки зручна ця траса для фортифікації. Вона йде по лінії “захід-схід” трохи північніше вододілу “лівий берег Юрківців, Онута (Чорного Потоку) – Дністер”. З перехрестя доріг “с.Чорний Потік – с.Вікно” і “с.Мусорівка – ст.Вікна Буковини” чудово проглядається панорама на північ – видно Шупарку – і на північний захід (азимут 300..350(). Водночас, із вододілу чітко видно західні схили Хотинської височини, де розташовані численні городища. Якщо вал і ці городища утворювали єдину систему фортифікації, то при потребі можна було б легко подавати між ними світлові сигнали. Рельєф на цій трасі теж зручний для спорудження довгого валу саме тут (особливо в західній частині).

Варто зауважити, що саме в цих місцях під час першої світової війни відбувався брусилівський прорив влітку 1916 р. Тоді перед початком російського наступу лінія фронту була стабілізована вздовж Дністра від гирла Стрипи до гирла Онуту – правий берег австрійський, лівий берег російський. І лише мусорівська лука була тим єдиним російським вклиненням на правобережжі Дністра в Австро-Угорщині, де фронт проходив не по ріці, а берегом – приблизно між Митковом і Самушином. Австрійські війська тримали фронт майже по тій самій лінії (Вікно – Онут), де свого часу мав проходити Турецький Вал. Це свідчить зайвий раз про фортифікаційні принади цієї траси. Щоправда, австрійські шанці виходили до Дністра не в Онуті (там, де за словами літнього самушинця кінчався Турецький Вал), а між Онутом і Самушином (там, де виходив до Дністра Турецький Вал за Б.О.Тимощуком). Якщо Турецький Вал виходив до Дністра там же, де і австрійські шанці, то він у своїй східній частині (біля Дністра) вже зникав з поля зору городищ на Хотинській височині, але не втрачав переваг зручного для фортифікації рельєфа. Якщо ж вал виходив до Дністра в Онуті – він зберігав зоровий зв'язок з городищами (свою сигнальну функцію) і водночас втрачав переваги рельєфу (це шкодило оборонній функції). Отже, кожний з можливих варіантів виходу валу до Дністра має свої вади і принади.

До сказаного, мабуть, слід додати, що козацькі могили біля ст.Вікна вже розгорнуті, але досить недавно, бо їх місце тамтешні люди можуть впевнено показати.

Щодо “Турецької фортеці” чи якогось подібного за змістом топоніма на означення місцевості над печерами і каплицею (чи біля них) нам не поталанило. Ніхто з опитаних онутських мешканців, як було зазначено вище, не знає ніяких назв з фортифікаційною семантикою в межиріччі “Дністер – лівий берег ріки Онут”, принаймні в межах сільської забудови. Але на правому, бесарабському березі р.Онут при впадінні її в Дністер, є Турецька Гора, про яку в Онуті всі знають і тотожність якої з “Турецькою фортецею” заперечував літній чоловік з Самушина. “Довідник з археології України” згадує на ній поселення трипільської культури і, з археологічних пам'яток, нічого більше. Але варто зауважити, що топонім “Турецька Гора”, як правило, вживається для означень городищ, а також і те, що сама Турецька Гора розташована на мису і сполучається з плато нешироким перешийком – як і більшість мисових городищ.