Срібні сани

Богдан-Ігор Антонич

Не мусити писати віршів,

спокійний мати день, спокійну ніч.

Віднині смак вина мені погіршав,

світ помутнів довкола віч.

Не знаєте страждань поета,

для нього дні, мов шпаги, ночі гірші,

кожна хвиля має гостроту стилета,

переслідують і гонять ненаписані вірші.

Галки, ворони, гави

лопочуть крилами в ночах і днях.

Рахманна лепта слави

за серця не заплатить жах.

Галки, ворони, гави

клюють усі гадки в сувоях тьми.

В божевільнім гоні, без угаву,

їдуть серцем срібними саньми.

Дуднить, гуде земля,

лящать і свищуть батоги.

О кругойдучий шлях,

клятьба моєї снаги.

Зайві, зайві остороги.

Трійка диких бігунів

гупає й гризе остроги,

бере під ноги місяця пів.

Курява срібним клубом

топтаний сніг несе.

З рушниці гримнути їм в зуби,

хай щезнуть, пропадуть на все.

А може, ні…. Думки несталі.

Нехай стрілою грудь пробита,

нехай торощать далі

мене їх золоті копита.

3 січня 1932

Примітки

Вперше опубліковано: «Пісня про незнищенність матерії, 1967». Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 66 – а).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 274 – 275.