Страшна тінь

Богдан-Ігор Антонич

Немов візник широкі віжки

підносить ніч імли сувої.

Підходить хтось до мого ліжка

і стукає над головою.

Буджуся, розкриваю очі,

під віями ще сну останки.

Не розумію, хто морочить,

адже ж далеко ще до ранку.

Підводжуся, питаю, кличу,

а зуби з жаху дзвонять: хто ти.

І чую холод на обличчю

і осоружний дух мертвоти.

Зриваюся, беру пістолю,

кричу: пропадь, розвійся, щезни

А ні, то кулями проколю.

Та він, мов хмара, величезний.

І пухне, мов пухир надутий,

аж німо кам’яніє погляд,

щоби останній раз майнути,

і розпливається в непроглядь.

І вже не бачу більш нічого,

і знову ніч така, як кожна.

Лиш темрява, лиш миші шорох,

але заснути вже не можна.

І маю сильну постанову

забути те, що раз проклято,

щоб з-за дверей не вийшов знову

в ніч темну вбитий провокатор.

Понеділок, 3 квітня 1933

Примітки

Вперше опубліковано: «Зібрані твори, 1967». Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 175). В останньому рядку третьої строфи біля слова «дух» – знак питання.

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 297 – 298.