Осінь

Дніпрова Чайка

Минулося літо,

Пропала краса:

Степи поруділи,

Порідли ліса.

Холодная хмара

На сонце лягла,

Сльозами-дощами

Всю землю злила.

Вертається з поля

Весь мокрий орач.

Невесело, сумно,

Хоч сядь та й заплач!

Та й справді все плаче:

І мокрі стежки,

І гомін верби,

І вбогі хатки.

Зеленеє жито

Не плаче одне, –

Як килим шовковий,

Веселе, рясне.

«Зеленеє жито,

Скажи-но мені:

На що покладаєш

Надії ясні?

Чи ти не боїшся

Лихих ворогів:

Пекучого вітру,

Морозів, снігів?»

Озвалося жито:

«Байдужі мені

І люті морози,

І вітри буйні!

Хазяїн, як сіяв,

Як землю орав,

Могучії чари

На мене поклав.

Ті чари «сльозою»

Та «потом» він звав,

Як в праці під ними

Не раз умлівав.

Я випила піт той,

Гіркую сльозу.

І щиру подяку

За їх принесу.

Я вирощу колос,

Солому буйну,

І всотеро зерном

Позику верну!

Нехай же морози

Лякають мене.

Для доброго жита

Ніщо не страшне».

Примітки

Друкується вперше за рукописом, що зберігається в рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 284 – 285.