43. Лист Федьковича до Д. Танячкевича

22 / 4 1864

Братіки моі срібні та годні!

У суботу по новому році поховавъ я свою неньку стареньку, ту мученницю удову, а самъ оставсь сиротою, на віки братя. – Яжъ теперъ я знаю, якъ то люде плачутъ!

… Дари ваші приймивъ и перші и послідні; – спасибі вамъ. братіє! – Да ни читавъ я ще нічого, бо мині теперъ ни читаєтця. Туга та жура мене ість, мовъ та ржа залізо: и одинокий ємъ, якъ та билина въ полі, звісно сирота, и вдовживсь, що и ни знаю, якъ тимъ жидамъ та дофторямъ зъ рукъ вийти, и вороги мня обсіли, мовъ ті собаки скажені…

А ви братіки моі любі та годні, про віщо-жъ ви ся такъ тратите за длі мене? – ви гроші ни куєте, браття: отъ лишіть мині хіба такі дорогі та величні дарип слати, бо я ни знаю, якъ вамъ дякувати: и слівъ не стає, и паперу такого ни має.

Або ви може сподіваєтесь моіхъ пісней у заплату? – О братіки моі якъ рідні! мині ни до співаня, коли треба самому и зготовити собі и випрати, и ще и відъ ворогівъ одгризатьця.

А за симъ словомъ прощайте! – Даруй Васъ Боже щастямъ та здоровямъ, та славовъ добровъ, и ни забудь васъ, якъ ви ни забуваєте бідного того жовняра сироту –

Федьковича.

А теперъ же нехай я собі зъ тобою поворкую, Данилечку братіку мій, Янгеле мій щирий та добрий!.. мабіть я у Бога святого дуже щасливий, коли вінъ мині приятеля такого горячого навернувъ!

Я въ великі печалі, братіку, – туга моя безконечна… а коби ни листи твоі часті та ни речи твоі щебетющіі, то ябъ мабіть розсівсь, такъ братіку: я би вмеръ.

Одна біда

Якъ рідна сестра;

Але коли зійдесь сімъ бідь

На оденъ обідъ,

Отъ тогди ажъ гіркий світъ!

Ото таке и моє: осиротівъ, одовживсь, а туть ще и вийшла «сервитутъ» комісія, та накинула на мене якесь депутацтво чи що; – зъ писання та зъ труду мабіть и не вийти. – Отъ такі то злидні, братику.

… Отъ теперъ що приіхавъ прохвесоръ нашъ изъ Чирнівцівъ. Уповідає, що и тамъ руське парубоцьтво оживає. – Боже помагай!

Пенсія мині ще йде. Да позавчора прийшло мині відъ нашоі вербицирки письмо, щобъ по велицідни на ново до супровіту ставитьця, – хочуть мабіть мене назадъ у військо взяти. – Що жъ своі бідні голові отъ тогди ажъ діять, братіку? – Ни годенъ я вже військові муки зносити.

Ни знаю, що вже тобі більше и писать въ (?) мою нужду. Дякувавъ бихъ тебі за всю твою доброту та щирість – ни вмію, просивъ бихъ тебе, мене бідного и на далі не забувати – та ни сьмію, отъ хіба помолюсь Богу святому та Причисті, щобъ тебе благословили.

Федьковичъ.

… Дуже я давно маю охоту на лірі вчитись. – Ни можъ би у Львові достати? – Роспитайсь братіку, а потім мині напиши, – можебъ я якого веремя спомігъ ся. – А коли у Львові нима, то буду просити Климковича, щобъ мині у Кієві роздобувъ. Въ Италіі такожъ грають на ліру, да ни знаю, якъ би то можна відтиля достати. – На що єму Ліри? питати ся мешъ. – Отъ на що, братіку: якъ мене ни щасна година ни мине, та схочуть назадъ въ військо взяти, подякую імъ за іхъ хлібъ, а самъ піду співаючи по всі Буковині. – Нашъ народъ дуже любить ліру.

Моя ненька якъ умірали. то всіхъ васъ благословили, братіки моі любі. – «Пиши імъ синку – кажуть, що я іхъ благословю изъ сего и того світа.» – Господи, що плакали конаючи: – ужемъ іхъ на лаву поклали, а они ще плакали. – Другоі днини раненько, якъ я імъ личко вмивавъ (бо у насъ на Буковині така поведінка, що кождого ранку, кількі тіло лежить, то мусить синъ або дочка батькові або неньці личко умити, утерти, волосянко причисати, отчинашъ прочитати, поцюлювати у руки и у ноги, и по имени прокликати) – отъ же якъ я імъ личенько вмивавъ, то ще слізоньки у очехъ стояли. – Віщувала мабіть моя ненечка покойна, що мене ось на нужду та ворогамъ на наругу покидає!..

Ни знаю вже, коли тобі писатиму, братику мій солодкій, бо такий ємъ теперъ бідний, що и листъ не маю чимъ заплатити…

Ни приймай, братіку, щобъ львівські молодці для мене все дари слали. Они сподіваютця, щобъ я імъ за іхъ дари співавъ, а моя теперішня пісня знать яка. Они ждатимутъ-ждатимутъ, а далі осердятця на мене, а може ни такъ на мене, якъ на тебе, братику милий…

А нащо намъ того?

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Бувайте здорові, братці любі та пишні, та дорогі, та красні, та милі! Нихай Васъ Мати Божа благословитъ.

Примітки

Передрук із «Зорі» 1891, стор. 114. Оригіналу нема, тільки ці виписки Т. Реваковича. Д. Т. Р. замічає, що до дати листу 22 / 4 / 1 що він писаний мабуть 22 – 24 січня 1864. Здогадка вірна; сам лист, доповнюваний два рази, вказує на це. – О. М.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 89 – 91.