1
Юрій Федькович
Кохайтеся, пани-браття,
Коли серце воля,
Тільки з серцем не жартуйте
З дівочим ніколи!
Бо го легко розкохати,
А тяжко впинити:
Кого вірне полюбило,
З тим хоче і жити.
А не зможе – чого жити?
Краще у могилу –
Аби тільки не самому,
Аби тільки з милим,
Аби тільки без розлуки!
Отак, пани-браття:
Коли годі кохатися,
Навіщо займати!?
Помер старий козак Соколій,
І ввесь маєток, бач, остав
По Соколієві удові:
Лани, степи, одая, став,
Стайні, побої прехороші,
Скриней чи три, чи штири грошей;
А що вже син – так що легінь!
Щоб добрим людям хоч усім
Такого козака діждатись!
Чи до роботи, чи гуляти –
Він перший на цілий окіл.
Недурно звали го й Сокіл,
Бо був раз парубок за себе!
Да лиш одна му була хиба:
З циганков покохавсь – та й ну!..
Да я не дуже і вину
Даю єму, бо раз циганка!
І в таліянина, і в франка
Таке я диво не видав!
Уздрів наш Марко – та й пропав,
Як той метеличок у цвіті!..
Коби на сім веселім світі
Очей лиш чорних не видать:
Побачив – вже й вдавився кат
І серцем, і душев, і волев!
Чи будь вірлом, чи будь соколом –
Вони приборкають на час!..
Так, бачите, і Марко наш
Гостив у світі. Бідний Марко!
Так б’ється, в’ється за циганков,
Аж пропадає! Що ж робить?
На те ми люди, щоб любить
Дівоче серце… Не іначе!..
А мати журиться та плаче,
Аж в стіни головов товче,
Та аж на колінках ’го молить:
«Покинь, покинь ту дику долю!
Люди стикаються – покинь!
Згадай, хто ти, і чий ти син,
І що у парі вам не бути!
Не діждала б я була чути
Такові речі!.. Онде ніж:
Возьми го, сину, та доріж
Нещасну матір!.. Поховаєш,
А на гробу ся повінчаєш
З циганкою!..»
«Боже, боже!
Чо’ плачете, мамо?
Думаєте, що я справді
Циганку кохаю
Чи там з дівок яку-небудь? –
Не мав би-м роботи!
Я їх много перелюбив
Людям на охоту.
Нащо ліпше і кохати? –
А я вже сам, мамо,
Хотів її покидати,
Як учув, що слава
Пішла селом недобрая…
Я не люблю слави.
А хоть тоту дуритиму,
Котру загадаю,
А вженитися вже мушу,
Щоб мовчали люде.
Я женюся! А дівками
Потому хоть воду
Гатитиму – тільки буде!
Хорошов уродов
І вкрай світа їх загулиш –
Ледачі, та й тільки!
Пошукайте ж мені, мамо,
Хорошої дівки,
Але з грішми, чи чуєте?
Та й будемо сватать.
А як підем – то перший раз
Я, мамо, у хаті
І не гляну на дівчину:
Вона одуріє!
О, я їх налогу знаю!
Так, мамо, що вмію
Я вгадувать ті зазулі? –
Отак, паніматко!..»
Виймив люльку, зажог губку
Та й вийшов із хати
Сміючися. А удова
На сто коньох їде!
Ухопила ціпок в руки –
Пішла до сусіди,
Щоб гарненько порадитись,
Як дальше робити
І де би то невісточку
Багату добити;
І такі-то часом люде
Бувають на світі!
Не все золото та срібло,
Що в очі ся світить;
Не всім треба дати віру,
Хто каже, що любить…
Да нехай це! Побачимо,
Що далі буде.
Примітки
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 248 – 251.