1

Юрій Федькович

Кохайтеся, пани-браття,

Коли серце воля,

Тільки з серцем не жартуйте

З дівочим ніколи!

Бо го легко розкохати,

А тяжко впинити:

Кого вірне полюбило,

З тим хоче і жити.

А не зможе – чого жити?

Краще у могилу –

Аби тільки не самому,

Аби тільки з милим,

Аби тільки без розлуки!

Отак, пани-браття:

Коли годі кохатися,

Навіщо займати!?

Помер старий козак Соколій,

І ввесь маєток, бач, остав

По Соколієві удові:

Лани, степи, одая, став,

Стайні, побої прехороші,

Скриней чи три, чи штири грошей;

А що вже син – так що легінь!

Щоб добрим людям хоч усім

Такого козака діждатись!

Чи до роботи, чи гуляти –

Він перший на цілий окіл.

Недурно звали го й Сокіл,

Бо був раз парубок за себе!

Да лиш одна му була хиба:

З циганков покохавсь – та й ну!..

Да я не дуже і вину

Даю єму, бо раз циганка!

І в таліянина, і в франка

Таке я диво не видав!

Уздрів наш Марко – та й пропав,

Як той метеличок у цвіті!..

Коби на сім веселім світі

Очей лиш чорних не видать:

Побачив – вже й вдавився кат

І серцем, і душев, і волев!

Чи будь вірлом, чи будь соколом –

Вони приборкають на час!..

Так, бачите, і Марко наш

Гостив у світі. Бідний Марко!

Так б’ється, в’ється за циганков,

Аж пропадає! Що ж робить?

На те ми люди, щоб любить

Дівоче серце… Не іначе!..

А мати журиться та плаче,

Аж в стіни головов товче,

Та аж на колінках ’го молить:

«Покинь, покинь ту дику долю!

Люди стикаються – покинь!

Згадай, хто ти, і чий ти син,

І що у парі вам не бути!

Не діждала б я була чути

Такові речі!.. Онде ніж:

Возьми го, сину, та доріж

Нещасну матір!.. Поховаєш,

А на гробу ся повінчаєш

З циганкою!..»

«Боже, боже!

Чо’ плачете, мамо?

Думаєте, що я справді

Циганку кохаю

Чи там з дівок яку-небудь? –

Не мав би-м роботи!

Я їх много перелюбив

Людям на охоту.

Нащо ліпше і кохати? –

А я вже сам, мамо,

Хотів її покидати,

Як учув, що слава

Пішла селом недобрая…

Я не люблю слави.

А хоть тоту дуритиму,

Котру загадаю,

А вженитися вже мушу,

Щоб мовчали люде.

Я женюся! А дівками

Потому хоть воду

Гатитиму – тільки буде!

Хорошов уродов

І вкрай світа їх загулиш –

Ледачі, та й тільки!

Пошукайте ж мені, мамо,

Хорошої дівки,

Але з грішми, чи чуєте?

Та й будемо сватать.

А як підем – то перший раз

Я, мамо, у хаті

І не гляну на дівчину:

Вона одуріє!

О, я їх налогу знаю!

Так, мамо, що вмію

Я вгадувать ті зазулі? –

Отак, паніматко!..»

Виймив люльку, зажог губку

Та й вийшов із хати

Сміючися. А удова

На сто коньох їде!

Ухопила ціпок в руки –

Пішла до сусіди,

Щоб гарненько порадитись,

Як дальше робити

І де би то невісточку

Багату добити;

І такі-то часом люде

Бувають на світі!

Не все золото та срібло,

Що в очі ся світить;

Не всім треба дати віру,

Хто каже, що любить…

Да нехай це! Побачимо,

Що далі буде.

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 248 – 251.