Посвята

Юрій Федькович

Оба і в попелі ми грались,

Оба ходили й гнізда драть,

Обом і чупер обрубали,

Оба ходили й франка знать,

І солоного моря пити,

Обом нам дали і абшити;

Оба чи в діло, чи гулять –

Як рідний брат із рідним братом.

І в парі, брате, ми, мабіть,

На той помашеруєм світ,

Як ті два близнюки на небі!

Да там, мабіть, нас ще не треба, –

Пожиймо, брате, лучче тут,

Де ще гуляють, грають, п’ють.

Воліє циган нам заграти,

Ніж ті попи, товсті, пузаті,

Нам вічну пам’ять мають гути.

Да що вже буде, то вже буде,

А ми до діла, побрати’!

Коли немає що робити

Ані за що біду пропити,

Коли слота січе – а ти

В сегельбі, друже, в жменю дуєш,

То я сідаю та віршую

(Не так-то я, як вражий нуд!)

От сяду си та що-небудь

Таке утешу, що аж дивно!

А щоб віршоване те мливо

Борше мололось, – а я взяв

І кому-небудь го завдав –

От як би се тобі, мій брате!

Чи ще нагадуєш ту хату,

Тоту хатиночку в гаю,

Геть аж за місто на краю,

У кучерявій черемшині?

Донині, братику, донині

Не може серденько забуть…

Дурне ти серце!.. Ану, в кут,

Ви, давні думи, – бо заплачу!..

Пішло то серденько козаче

До циган в найми… Що ж робить!

Що серцю любе – лиш любить.

Чи як ти кажеш, друже-брате?

Ти добре радив, коли ж кляте

Годі навчити було!.. Гляв –

І, як у той крутіж, упав

У ті прокляті чорні очі!

І хочеться, і ще ся хоче –

Хоть серце зна, що пропадає –

У ту хатиночку у гаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Да що ж я маю нарікать –

Хіба не вірне в’на любила?

О боже правий, боже милий,

Один, один я виноват,

Одного серця було мало!..

А як коханого не стало –

Тоді я догадавсь, коли

Вже пізно було!.. О! болить

Той гострий ніж, бо затроєний

Таков отрутою, що й гинуть,

І жити годі!.. А ти знав

І все казав, – а я не слухав…

Де вже в кохання того уха! –

І ю втопив, і сам пропав!

Прийми ж, брате Николаю,

Оцю мою думу

Да ще й другим дай читати,

Най вчаться розуму,

Та з коханням не жартують –

Кохання не жерти!

Серце наше невеличке

Не тяжко роздерти,

А загоїть єго тяжко:

Криваве і згине…

То не болить, пане-брате,

Що підеш в могилу

З неубитим цілим серцем –

А болить з убитим!

Ліпше на сім білім світі

Душу загубити,

Як серденько зарізати!

Уб’єшся – спочинеш,

А так – годі в світі жити,

І гинуть не згинеш.

Чи як кажеш, Николаю?

Хтозна, може, й брешу!..

Да що робить: коли зачав –

Нехай вже допишу…

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 243 – 246.