2

Юрій Федькович

Хто шукає, той і найде,

Як то люди кажуть.

І Маркові вишукали

Таку, що й за князя

Не сором би – таке чудо!

Що красна, що врода,

А що віно: лиш гай один –

За днину не сходиш,

А про решту і не кажи!

От взялись за діло:

Зговорили, злагодились,

А в другу неділю

Вже й рушники Катерина

З кедрової скрині

Подавала – кращий Марку…

А сама аж гине,

Що погляне на легіня!

Да легінь не конче

Нев журиться. Сидить собі

Веселий, як сонце,

Та з газдами розмовляє,

Торги якісь ладить.

А Орлиха (се би теща)

Така уже рада,

Що аж гуля! «От господар!

Значно, що господар».

Соколиха собі рада,

Що з багатим родом

Посвахалась. Лиш Катруся

Думає-гадає,

Як то вона жити буде!

Чому ж не займає

Той царевич мальований?..

І сльози линули.

А Орлиха: «Що ти робиш?»

Щоб я і не чула

Твоїх плачів! Він – господар:

Єму інше діло,

Моя доню, у голові,

Як за ручку білу

Істискати. Утрись, дочко!..»

Отакі-то люди:

Вони судять – як нас видять,

Не заздрівши в груди,

Чим то серце потайливе

У нас нишком грає!..

А що Марко мій розумний

За столом гадає?

Нехороше він гадає:

Серце одурити,

Свіже серденько дівоче.

Неситий, неситий,

Нерозумний мій легіню!

Ти, друже, не знаєш,

Що то серце хоть маленьке,

А світ підбиває –

Цілий цей світ незмірений…

Така божа воля!

Не бог – серце орудує

Усев наша долев.

А де розум хоче вершить –

Пропав-єсь навіки!..

Серце першим, серце старшим

Паном чоловіка!

Уже зорі погасають,

Ранок наступає,

Устав Марко із-за стола,

Домів ся збирає.

«А що, мамо, хіба підем?»

«Посидь ще, соколе!» –

Просить теща. «Та я б сидів,

Так робота в полі,

Паніматко. Тепер весна!»

«Нічо, нічо, сину!

Й я так люблю!.. От господар!

Но де Катерина,

Де в’на ділась?» – «Лишіть, нене:

Може, пішла спати,

Протомилась – лишіть єї!

«Золотий мій зятю!

Як жалує свою рибку…

Розумний – та й годі!

Та як кажеш, мій соколе:

Остає при згоді?

На пречисту?» – «На пречисту.

Що слово, то слово!»

«Нічо, синку!» – «Добраніч же!»

«Ідіте здорові,

Та й приходіть до нас зчаста,

Аби обізнатись

З Катрусечков! Чи як кажеш?»

«За то вже не знаю,

Паніматко: тепер весна –

Чи нам часу стане!

Да я буду приходити…

Ходім»!.. – Попрощались.

Марко пішов. А Орлиха

Гуля по господі

Та аж свище, така рада:

«Господар – та й годі!»

І отакі часом люди

Бувають на світі!

У них срібло, у них злото,

Усе, що ся світить,

Як в тих дітей нерозумних, –

А такі щасливі

В широкому сему світі!

Таки своє мливо

Молотимуть, сіятимуть

До самого гробу,

А ще, може, і в гріб возьмуть!

«Господар – та й годі!»

Лиш та Катря безталанна

Не ликує з мамов:

Лежить собі у кімнаті,

Умита сльозами.

– «Колись прийду… нема коли!» –

Він мене не любить!

Боже, боже: себе й мене

Він марно загубить!

Так… не любить! – я виділа!..

Чого ж бо я плачу,

Коли ми ще ні вінчані?..

О, єго побачить –

Гірше шлюбу… що то шлюби!..

Що буде, то й буде:

Я без нього жить не можу!

Чому ж він не любить?..»

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 251 – 255.