Балада про помсту

Юрій Клен

1

Там, де хвиля полоще пісок узбережжя,

де рибалки щодня розкидають мережі,

де солоні вітри над простором гудуть,

де маяк небезпечну указує путь

і скипає, шумуючи піною, повінь,

вечорами співають жінки колискову:

Має туманом

в морі мара нам.

Спи, о дитино!

Крізь хуртовину

в бурю і сніг

ген без доріг

далеччю плине

десь бригантина…

Є то голландців

лютий нищитель,

німців і данців

грізний губитель

Геде Міхель.

Мчить корабель,

темні вітрила

наче ті крила.

Геде Міхель!

Все він під чорний

прапор свій горне:

срібла скарби,

зброю і бранок.

Спи без журби!

Мирний світанок

зрине тобі.

А немовлятку,

що не йде спатки,

з’явиться в блиску

Геде Міхель,

жаром і приском

бризне з-за скель,

в димі спливе,

геть із колиски

доню порве.

Оту пісню, як море ревло крізь тумани,

тиха мати співала маленькій Ерк Манніс,

підкидаючи хмизу в розжарену піч,

і тривожно вслухалась в розбурхану ніч.

Стукав дощ, наче перлами кидав у шиби,

і лисніли лускою розпатрані риби.

Та минали за днями мережані дні,

ще таїло скарби свої море на дні

для Ерк Манніс, дівчатка з ясними очами,

що на березі гралося вже камінцями.

І згадавши, як мати гойдала малу,

вона долі незнаній співала хвалу:

Має туманом

в морі мара нам.

Спи, о дитино!

Крізь хуртовину

в бурю і сніг

ген без доріг

далеччю плине

десь бригантина.

Та мережаться знову роки за роками,

буйна хвиля шершавий підточує камінь,

і красуні сімнадцять минуло вже літ.

Владно вабив за морем незнаний ще світ.

Як розчісувала гребінцем свої коси,

золотисто-жовтаві, мов літні покоси,

від солоного вітру морів вологкі,

то наспівувала призабуті рядки:

Є то голландців

лютий нищитель,

німців і данців

грізний губитель.

Гордовита була вона, гарна на вроду.

З брязкотливими відрами йшовши по воду,

з молоком запашним біжучи від корів,

все назустріч вітрам вона кидала спів:

Мчить корабель,

темні вітрила

наче ті крила.

Геде Міхель!

Все він під чорний

прапор свій горне:

срібла скарби,

зброю і бранок.

Сиве море повив повечірній серпанок.

Десь Ерк Манніс блукає, сама не своя.

Заспокоєне море немов сулія,

у яку вона влила дівочу жагу,

замережане море у білім снігу.

І зухвало слова тої пісні, як звикла,

в вогкий простір шпурнула вона, наче виклик:

З’явиться в блиску

Геде Міхель,

жаром і приском

бризне з-за скель,

в димі спливе

геть із колиски

доню порве.

З-поза сірих гранітів, мов птах гострокрилий,

з туману випинаються хижі вітрила,

і на хвилях гойдається чорний фрегат…

У ту ніч не вернулась Ерк Манніс назад.

2

Знов мережаться млою роки за роками.

Буйна хвиля шершавий вигладжує камінь.

Рік по році вже сім проминуло років.

Манніс, батько старий, від турботи змарнів,

сивиною позначилось темне волосся.

О, недобре йому у роки ті велося!

Не пасуться стада ні корів, ні овець,

бо добробуту тому поклав вже кінець

буйний Геде Міхель, розбишака зухвалий:

душогубцю пішло все добро на поталу;

гнав на палубу, гнав через хвилі товар.

Що не знищити встиг, те донищив пожар.

Старий Манніс, вертавши під морок і зливу,

у годину непевну морського припливу,

на порозі до хати чужинку зустрів.

Із плаща їй стікали зміїнки струмків.

І зирнувши на жінку, струнку, незнайому,

розчинив він їй двері гостинного дому:

«Відпочинь і погрійсь!» Ясноока, смутна,

увійшла, зупинилась поодаль вікна

і занутила пісню, яку лихоліттям

перед сном бережанки наспівують дітям:

Має туманом

в морі мара нам.

Спи, о дитино!

Крізь хуртовину,

в бурю і сніг

ген без доріг

далеччю плине

десь бригантина.

Стара мати сиділа за прядкою, пряла.

Як почула слова ті, то нитку урвала:

«Це ж Ерк Манніс! То ж донька моя дорога!

Привела тебе, доню, додому туга!»

Мов не бачила жінка нікого, не чула

і до вогнища зблідле лице обернула,

так неначе нерідним їй рідний був дах.

Грало відблиском полум’я в мертвих очах.

І ступивши на попіл, на сірий ногою,

наче з долею стала вона до двобою,

понад полум’я руку міцну простягла

і рекла: «Присягалась я демонам зла,

що з людей таємниці не зраджу нікому

Лиш тобі, жарке полум’я отчого дому,

я звіряюсь тепер: за дружину мене

мав сім літ той страшний, що його не мине

люта кара у пеклі й що Геде Міхелем

його звуть, те ім’я повіряючи скелям.

Тому нелюдові за сім довгих років

породила я сім винозорих синів.

Під мечі йому край весь паливоди збили,

і під кіль корабля йому стелються хвилі.

Килимами й шовками вкриває він піл,

під нагарбаним сріблом вгинається стіл.

Та була в його лігві я здобич найкраща.

Тож моліться, благайте за душу пропащу!

Він, як бранку, мене у ясир свій забрав;

не питаючи згоди, в уста цілував.

Ой, на лихо собі я у тузі зорила

в тумани, виглядаючи чорні вітрила!

Ненавиділа цілих сім довгих років

я того, кому сім породила синів.

З побратанцями Геде Міхель бенкетує

і що помста зближає свій крок – не почує.

Бистрий човен мій мчиться на острів, в чагар,

і на ньому горітиме жовтий ліхтар.

Слухай, рідний мій пломеню скарги страшно

Буду свідком жорстоким в останньому бої».

Відступила і попіл струснула з одеж.

А за вікнами ніч без границь і без меж.

Відійшла, як прийшла: ані слова привіту, –

тільки двері затряснув за жінкою вітер.

3

Кораблик летить. На нім жовтий ліхтар.

Попереду острів, і ніч, і чагар.

Дванадцять вітрильників вслід, наче птиці,

мигтять і мигочуть у блиску зірниці.

Вслухається в темряву Геде Міхель:

«Чого це чайки сполошились між скель!

Вони ж не лякаються нашого люду:

бодай чи не ворог їх поночі будить?»

«Ей, що там, – гукає весела братва. –

Де ступиш ти, там не росте вже трава!

До чаш ми спрагніло припали вустами.

Нехай же живе наш відважний отаман,

потужний володар, король отих скель!

Віват голландців

лютий нищитель,

німців і данців

грізний губитель,

Геде Міхель!»

Враз вибив хтось двері. Скотились без ден,

розхлюпавши вина, бочки, і знадвору

той приспів веселий, той дикий рефрен

юрба підхопила розлюченим хором.

Столи перекинуті, чаші на діл,

і штурман гукає: «Отамане, зрада!»

І тісно в навалі засапаних тіл,

де гострим ножем лиш даси собі ради.

Скло брязкає бите, і криця, і мідь;

зчепившися з ворогом, котиться ворог.

Ерк Манніс там, руки схрестивши, стоїть,

а очі їй світяться ясно й суворо.

Одного лиш ворога в тій метушні

шукає вона, а знайшовши, свій погляд

не може відвести. Вже навал борні

отамана хилить, мов вітер ту щоглу.

То Манніс, то батько підносить стилет.

Покайся, Міхелю! На суд бо Господній

ти станеш. Не в небо спрямує свій лет

душа, а порвуть її духи безодні.

Ураз сполотніло у жінки лице,

а очі їй стали страшні і великі.

Немов зачароване трісло кільце,

зненацька стрибнула вперед вона з криком,

майнула, немов блискавиця з-за хмар,

вхопила обіруч отця за правицю, –

і схибив скерований в горло удар,

а супроти Манніса стала тигриця.

«Сім довгих років він мене милував,

стискав він в обіймах – аж кості хрустіли,

і плечі він пестив мені, цілував.

Йому віддала я і душу, і тіло,

за вірну дружину була сім років,

під чорним вітрилом я з ним засинала

і семеро ясних соколів-синів,

мов пристрасті квіти, йому дарувала.

Хай спільним струмком потече наша кров.

Кохала його я без тями, без краю,

і як за життя нас єднала любов,

хай смертна година тепер поєднає!»

З погордою глянув і рік отаман:

«О, хто є та жінка, яку я не знаю?

Мара то, чи вітер вечірній туман

у сні передсмертнім мені коливає?

Кому ти несеш непотрібний твій чар?

Що спільного з Геде Міхелем ти мала,

що радо приносиш себе йому в дар?

Тебе я лишаю життю на поталу!

О, друзі-соратники давніх боїв,

що вірні зостались! Горніться до мене,

хто гинути хоче під співи мечів!

А жінка, якої забув я наймення,

хай звіється млою між рифів і шхер.

До мене, всі горді, і вірні, і вперті!

Хто зрадив Міхеля, не годен тепер

геройською смертю з ним разом померти!»

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 162 – 170.