У «тісної баби»

Олександр Кониський

На другий день Водохреща, саме, значить, на Івана Хрестителя [94], сиджу я собі самотою на хуторі; і так мені, самотньому, умно, і нудно, і журливо, і не сказати як! Ума не приберу, ради собі не дам, що робити! Ні до чого руки не здіймаються, наче я охляв! Хоч би вмів стріляти, то б скинув рушницю на плечі, хортів на смик та на полювання: чи вбив би якого дурного зайця, чи ні, а нудьгу, може б, і розвіяв по снігу; так наче на те ж страшно мені і доторкнутися до рушниці. Пішов би так собі повештатись по надвір’ю, так хуга ж така курить, що й світу божого не видно…

Ану, думаю собі, кликну Опанаса та з ним в юрдон. Зазирнув до пекарні, аж Опанас на припічку хропе; шкода куйовдити чоловіка, нехай спочине… Сів я собі під вікном, тарабаню пучками по шибці, а на душі густим очеретом так і встають споминки колишнього: господи, вже мій вік за водою втік, прожив я його!… Ба! Коли б то прожив, а то проблукав по всіх усюдах і ніде не залишив сліду; хоч би тобі на макове зерно що зробив з того, що замолоду мізкував, чого сподівався? Анічогісінько!..

Тим-то журба, злигавшись з нудьгою, і напосілись тепер і гноблять мене, їздять обидві по мені верхи. Що б було мені хоч Опанаса послухатись та літ тому двадцять назад побратися з ким: досі які б у мене діти були! Онуків би тішив, а то! Нудьгу тішу-годую, журбу сповиваю, сум колишу та – бог зна – колишнії случаї в своїй душі перебираю!

Тяжко!..

Годі. Сиджу і нічогісінько не жду… Тільки тепер і мого, що сльоза за сльозою плине… Та що з того?! Не виплачеш сльозами долі-волі – се я добре тямлю, одначе не маю волі спинити сльозу, нехай плине.

Сумую, сумую… Хоч би яку людину бог приніс, розважила б. Думаю так, а згодя чую – сані на дворі риплять, до рундучка під’їхали і стали; бачу: хтось двоє з саней злізло, іде в сіни.

«Еге, – думаю, – се попи з кропилом, от і добре, може, «словеси утвержденные» розважать, душа почує «благословение» і «воспряне».

Чую: гомонять у сінях.

– Коли б же нам отут не заблудить; я зроду вперше тут, а дверей аж троє, от ти і вгадуй, в які! Кажи, Трохиме, в які?

– Тривай з дверима, не втечуть; треба спершу обтруситься, хата не льодовня, не годиться снігу наносити! Ось ну, Петре, ти мене, а я тебе…

«Ні, се не попи, – думаю я собі, – хто ж би се?»

Прислухаюсь: голос наче і по знаку, та не вгадаю.

– Добрий вечір вам в хату! З Новим роком! З Хрестителем! Чи пізнаєте, Якове?

Глянув я:

– Ба, ба! Ще б не пізнати. Трохим Шморгун та Петро Моргун?

– Вони самі!

– Живі, здорові ваші голови! Чи вас хвищею сюди занесло, чи тихим духом прикотило?

Кажу отсе, а сам думаю: «Змилувався господь наді мною, послав людей розважити мене, самотнього». І такий я радий!..

– Сідайте ж, люде добрі! Сідайте! Отут, біля грубки або хоч на лежанці, тепліше буде. Сідайте, голуб’ята! Грійтесь, певно, перемерзли.

– Таки не без того: мороз-то не геть великий, так же вітер такий гострий, так наче ножем ріже, поза шкурою проймає. Та ще й зверху наче з рукава сипле, аж коні стають; вже на що моя мишаста, хоч би й під єнерала, а й вона, бідолашна, біжить, біжить та тиць – і стане…

– Забивна путь, що й казати, – додає Петро услід Трохиму, – замети навергало такі, що інде врівень зі стріхою…

Сіли, нагрілись, балакаємо потроху, се та те…

– Виходить, – кажу я, – Трохиме, що й у вас на селі негаразд стає, не з медом?

– Який же там гаразд! Про гаразд нам вже й не сниться, хоч би спокій кублився, а то таке завелося, таке, що й не вимовити.

– Таки так, – вставляє і Петро своє слово, – і де се таке видано, де таке чувано, як у нас сталося! Син батька в острог засадив.

– Та ще за що засадив! – мовив Трохим. – Нехай би вже за душогубство, чи за крадіжку, чи за яке інше злочинство, а то суще сказати – так як я тобі господи! Глум і сором і промовити: з зажерливості, за гроші… А вже ж ті кляті гроші, якого тільки лиха вони не коять!.. Дожились! Бий його сила небесна! У батька син з рота рве! Отаке! – Трохим зціпив зуби і трохи помовчав, потім і каже: – І що б воно було, коли б на світі грошей не було?

– Певно, що, може б, злиднів не було і сліз людських поменшало б, – відповів Петро.

– Коли б моя сила та воля, – мовив Трохим, – я б зараз усі гроші, які є на світі, – геть, побоку! А натомість – міньбу: ти мені – сіль, я тобі – хліба, от як! Тоді б ніхто нікому не заздрив!

– Ні, Трохиме, – каже Петро, – як на мою думку, та не в самих грошах уся сила: що гроші, то гроші, а що таки і людська вдача; забісовані люде стали, все йому мало свого, за щелепами своє не поміститься, а до чужого куска квапиться… А тут ще й гаспидські брехунці розплодилися.

– Еге ж! Воно й є, і брехунці додають, і ніхто, як брехунець, і нас під таку хвищу випер. Ми до тебе, Якове, від цілої громади, як до батька, дай раду і пораду: брехунець нас знесилює, вигадав гратись у «тісної баби», та таке витворяє – хоч ляж та й плач. Першим словом повідай нам, Якове, хто вигадав брехунців? – питається у мене Трохим.

– Себто адвокатів? Вони по закону.

– Се ми й самі тямимо, що адвокатів прописано по закону, та то інша річ: адвокати – ті, що з срібними вінчиками біля серця, вони при суді, а брехунці по селах людей баламутять та обдурюють… Хіба се по закону? Я чоловік і не письменний, а міркую собі, що брехунці не по закону, нащо вони? Жили ми без них, і гаразд було. На бісового батька вони нам? У нас і без них є кому брехати: Варка Тирлиха та Маруся Рокитна як порозсупонюють свої ханьки, так за день не переслухаєш їх брехень. Ти, Якове, навчи нас: чи можна нам без брехунця?

– На се людям добра воля, примусу жодного ні від кого нема, – відповів я.

– От бач, Петре, бач! Хіба не на моє виходить, а ти не йняв віри. Ну, добре! А нічого нам не буде за те, як ми свого брехунця на копильчаках та в замет за село? – питається Трохим, пильно вставивши на мене свої палкі очі.

– Себто як? Силоміць, чи що? – питаю я.

– Ні, ні! Нащо силоміць! Се б то ми й самі зумили, не велика мудрація, а ми бажаємо по закону, по-людськи, любенько спекатись його. От ти й порадь нас.

– Гм! Се неабияка річ! – кажу я. – Та тривайте лишень, я гаразд не розберу, чого вам треба? Про якого се ви брехунця? Що він вам таке заподіяв?

– Таки ти, Трохиме, – мовив Петро, – трохи поперед возу взабіг; ти б узяв та все по порядку, щоб воно було, мов на долоні.

– А вже ж не як, я й сам так думав, а ти взяв та й перебив, ось мовчи ти, а я казатиму. Бач, Якове, ось воно як сталося: узяв вражий син та й обідрав батька, геть-чисто обідрав, наче оббілував, тоді в острог його, та ще й каже: «Закон постановив». А стовма б тебе серед шляху поставило! Сам занівечив батька, а на закон звертає…

– Так хто ж се такий, скажи, Трохиме? – питаюсь я в нього.

– Вже ж ніхто, як отой Дмитро Пухлина.

– Не сам він, а брехунець, – знов перебив Трохима Петро. Вже ж не сам, та ти, Петре, будь ласкав, не перебивай, а то ми ніколи до берега не пристанемо. Ти мовчи, Петре, нехай Яків слухає, а я почну від самого краю… Жили ми, Якове, без брехунця, а бог, хто його зна за що, взяв та й наслав на наше село оту сарану, брехунця. Ми таки самі й вигодували його на свої голови!

Се я про Василя Рудого… Ти його знаєш? Ні! І ліпше… Нехай його бог святий не знає. Слухай же, як ми розжилися на того Рудого. Паламарював у нас Лука Шестопал, навряд, чи зазнаєш ти його, давно його кістки тліють. Ат собі чоловічок був, нехай вже царствує: ні до чобота на закаблук, ні до черевика на рант, а проте – своє діло правиш коли треба подзвонить, свічки посвітить, потушить, кадило розідме й подасть, зривався часом і поспівати на криласі, так дяк йому не давав, бач, він голосом не вийшов, а наш дяк пречудесно співав!

Було, як візьме горою «Иже херувими» та спустить «попечение», так хоч би ти й не хотів, а зітхнеш і поклона вдариш. І голос же в нього був! Неначе срібний дзвін, а в Луки вже ні, не наділив його бог! Лука було й рад би, так не виходить у нього: як заскиглить – так тебе наче серпом по серцю. От зовсім наче цапеня на загаті… Хтось-то взяв та й підкинув до паламаревої хати нехрещену дитину. Лука бездітним був. Ми-то, бач, і догадувалися, чий то гріх, та… не наше діло! Яка б не була мати, а нелегко їй свою кров з-під серця та до чужого причілка. Наші баби почали, було, пащекувати, так я визвірився на них.

– Цитьте, – кажу, – вам яке діло? Дивіться за своїми приполами, а до чужого проса не квапте носа, зась!

Вони, спасибіг їм, чи злякались мене, чи так послухались замовкли, не цокотіли… Узяв Шестопал ту дитину, у віру ввів Василем охрестив, думає: яке ж йому прозвище? Нехай, каже, Рудим росте. Справді, воно таке руде, наче на цибулі лушпини Росте те байстря – нівроку йому. Лука його дзвонити привча в одного дзвона навчив, псалтир йому проказав: вже воно починало ходити по покійниках читати; може б, Лука був і вивів його на яку добру путь, так же смерть не дала: зимою Лука жінку поховав, а на осені й сам переставився. А те паламарча, чи хто воно вже – бог його знає, лишилося, немов верства на шляху: без роду, без племені, без захистку, без пристанища, та ще ніде й не приписане; наче на гріх – узяв отець Харлампій та й забувся його в метрику завести. Що нам з ним чинити? Куди його привернути?.. Я до отця Харлампія:

– Візьміть хлопця!

А він мені:

– Бога бійся, чоловіче! У мене й своя з’їжа на дев’ять ротів, снаги моєї не стає, а ти ще чужого тичеш.

Я до того, до другого.

– Беріть хлопця.

Ніхто не хоче, усі цураються, усі в одно!

– У мене злидні, та воно й у метрику не заведене, ще в яку халепу вскочиш.

Морока мені. Ну, думаю, вже ж не гинути йому під тином, і в нього душа не з ремінця, треба десь приткнути його.

– Коли, – кажу, – на те пішло, нехай у мене зимує, хліба не переїсть, а навесні – ми його за підпасича до громадських свиней.

Так і вчинили. Отець Харлампій трошки змагався.

– Воно, – каже, – читати вміє, а ви його на свинопаса.

Люде на те йому і кажуть:

– Одно одному не пошкодить! Он у Буханівці громадський пастух влітку товар пасе, а взимку дітвору учить. Нехай же і в нас хоч трошки на те походитиме… Ще коли б воно хазяйська дитина була, а то нажироване… Нехай пасе.

Нехай і нехай. Пасе Рудий перістих.

На друге літо ми його з підпасича та на пастуха, і гаразд би. Отже ні! Почали люде ремствувати.

Таке, кажуть, воно забісоване – себто Рудий – не вважає на те, чи порісна яка свиня, чи ні, а коли що не по його, так і глезне, чим попаде. Я покликав Рудого, любенько напучую його.

– Треба, – кажу, – Василю, і зі скотиною по-людськи, по-хазяйськи: воно хоч і свиня, а від бога, треба чужу худібчину шанувати.

Він вирячив на мене баньки, так зневажно щось белькоче, а очі йому аж світяться, наче серед ночі у вовка. Правду сказано, рижий – чоловік хижий.

Перебули літо. Перезимувало воно, тіла набралося; то було таке миршаве, а то щоки йому як не репнуть.

Напровесні взяло воно та й згедзкалось.

– Не хочу, – каже, – свиней пасти, піду іншого хліба шукати. Давайте мені пачпорту.

– Іди, – кажемо ми, – хоч світ за очі, а пачпорту тобі у нас нема, бо ти не приписане.

Воно таке в’їдливе, сичеться:

– Чому нема? Хіба я не людина?

– Людина, та не нашого звання.

– А якого ж я звання? – гарикається воно.

– Святий тебе знає, може, й ніякого.

– Де ж мені пачпорта добути? Я хочу на Дін, у Таврію.

Ми йому як доброму раємо:

– Попитайся у благочинного, може, він дасть або вкаже, де тобі об’явитися треба. Куди тебе припишуть, там тобі і пачпорт буде.

Воно й повіялося з нашого села.

Чуємо з другого повіту: прийняв його до себе Микита Білогруд. Сей Білогруд був колись у Манастирищі за писаря, а потім головою, та щось таке пошахрував – його й скинули. Він тоді куди діватись, взяв і записався на брехунця. Робота, ба не важка; сказано – брехати не ціпом махати, а зиск з неї великий. Розжився на всю губу, багатирем став, земель силу силющу надбав. Не скажу, з якої речі він прийняв до себе Рудого, ще й до школи віддав.

Два роки ходило воно і вийшло таке письменне та друковане, що ну! Білогруд за якийсь там час і каже до нього:

– З тебе, небоже, такий робітник, як за шага свічка, тебе й на хліб ніхто не візьме, ні до плуга ти, ні до ціпа не призвичаєний, а от я спостеріг твою вдачу і знайшов якраз на твій копил роботу: візьмися до неї – хліб матимеш і чоловіком будеш. Я тебе законам навчу, і до всяких крючків привчу, і на адвоката виправлю.

Воно й понялося; так воно за писаря правило та шахрайства і крючечки робило, доки позаторік Білогруд не прогнав його, та ще, кажуть, і межи плечі напхав…

Тоді воно, капосне, до нас на село та й об’явилося брехунцем: у Білогруда, значить, набралося науки брехати.

Жидова зараз з суміжних сіл обіруч до нього. Почало воно і в мирового ставати, і патенту собі виправило на брехунця.. Нам про те байдуже і досі б було байдуже, коли б воно по-людськи жило та не скоїло такого лиха з Пухлиною.

– Чув, Якове, з Пухлиною яка пригода трапилась? – спитався у мене Трохим.

– Щось не доводилося, – мовив я.

– Отсе так! – сплеснув Трохим руками, дивуючись. – Де ж ти живеш? Наче не в нашому царстві, не в нашому государстві?

– Я, Трохиме, живу ченцем у мирі та душу спасаю.

– І ченцеві не гріх дбати про людей. Нічим, як людьми, і в гріх ввійдеш, людьми і душу спасеш! Слухай же знов. Пухлина Іван наш-таки козак був. От вже чоловік був! І не сказати! Нехай його душа з святими преподобиться! Ніхто проти нього нічого лихого й на мізинну пучку не покаже: добрий та тихий такий, хоч в ухо його вбгай. Ніхто зроду-віку не чув, щ Іван Пухлина кого покривдив або про кого яке ледаче слово вимовив. А що за трудівник був! З ранку до ночі на ногах, н присідає. Потом та мозолями надбав собі і лугу, і поля, і левада і лісів. Еге! Надбав, та не спожив. За свою добрість довелось гірш, ніж під лісою ноги простягти… От вже святу правду сказано: «Будь гірким – сплюють, будь солодким – злижуть». Не вгодиш на людей. Занівечили людину ні за понюх табаки. Та ще хто занівечив? Син! Рідна дитина.

– Не сам же син – брехунець… – перебив Петро.

– Ну-бо, Петре, вгамуйся! От не гадав, що ти такий марудний. Кажу тобі – не перебивай! А ти – буцім не до тебе: ніби й не чуєш, наче умисне! Вже ж я й сам тямлю, до чого річ веду. Будь ласкав, зашморгни язик, доки я мовитиму, а замовкну – тоді й розсупониш. У Пухлини був син, Дмитро: одно воно тільки й було; молодим і побрався Пухлина, а тільки й свічки, і воску, що Дмитро… Та й з того, у кого, кажуть, синів сім, то й доля всім, а в кого оден, та й той не ладен…

Отак і в Пухлини. Віддав Іван Дмитра до школи, тут-таки до нашої, до Іваницької. Взялася дитина до науки, та так цупко взялася, що шпектор і напосівся на Івана: «Давай та й давай сина до повітової школи, світу навчиться, в люде вийде». Послухався Іван. Дмитро й тут береться, прямо наче навзаводи: панські діти геть задніх пасуть, а Пухлиненко на сам перед; паненята до нього листочком липнуть, таке воно – все знає. Скінчило воно і повітову школу, аж чотири роки там вчилось. «А куди ж його тепер, – думає Іван, – від ріллі воно вже одірвалося, треба йому до більшої стежки». Шпектор знов йому рає:

– Вези до губернії, нехай учиться, в нього голова неабияка…

– Коли б воно не спаніло там? – каже Іван.

– Ні, чим є, тим і буде, – батькове серце й пойняло віри.

І в губернії вчився Дмитро чотири роки. Чому воно там вчилося, якої премудрості набиралося – про те не скажу. Щожнив приїздило воно до батька: такий огрядний, та чепурний, та моторний парубіка, наче вилитий, наче намальований; тільки й шкоди, що паненям визирало, зовсім не нашим духом тхне, з людей часом кепкує, проти батька губу копилить.

Батько того не помічає, не надивиться, не нарадіє. Нам збоку видно, що Дмитрик верхи їздить на батькові, а батькові те й невдогад… Навесні Іван овдовів, а на літо приїхав Дмитрик та вже й зазимував у батька. Значить – зовсім вивчився. Старий почав був налягати, щоб воно ще йшло до науки до Києва, так де тобі?

– Не хочу, не піду, буде з мене.

І не пішло! Таке забісоване, нічого з ним батько й не вдіяв, звісно, парубіка двадцяти двох літ – на налигач. не візьмеш. Справив собі з батьківської кишені рушницю, хортів, живе у батька, готове їсть, п’є, байдики б’є, вередує та полює. Коли б на мене, Якове, я б його, знаєш, як поповередував! Не подивився б я йому в зуби, чи воші у нього письменні, а першим Ділом: «чті отця твого», а не кепкуй; ні – то геть з очей! Не хоче! Я б його на черезсідельник та до сохи. А Пухлина панькається з ним, потурає. Кажу ж тобі: хисткий чоловік був, земля йому пером! Куди хили, туди він і гнеться, наче той шелюг, а воно так не можна. Хилку лозину і снігир зігне.

Слухай же: злигався Дмитрик з отим брехунцем Рудим, з ранку до глухої ночі у Рудого, поїть його, кормить, не дихає без нього, наче його хто пришив до Рудого. Я не витерпів, таки і кажу якось Іванові:

– Чи таки Дмитро пара Рудому? Він чесного батька син, а то безбатченко, та ще й брехунець. Стережись, Іване, щоб часом не обув Рудий Дмитра у пришви.

На моє воно й вийшло: тільки пришви на Іванів копил прийшлися.

Гуляв Дмитро, гуляв, гасав з міста та до міста, так років з два, нагасався та до батька:

– Годі мені, тату, бурлакувати, женитимусь!

– Час добрий, синку! Женися.

– Шукайте, тату, пари.

– І вже, шкода, сину! Нехай саме серце знайде пару, а на мене не вповай.

– Коли так, тату, так я вже собі знайшов.

– Кого се?

– Варку Ходотиху.

– Кожум’ячишину вдову?

– Еге, знаєте її?

– Не бачив, яка вона, а чув про неї. Хто ж се тобі пораяв?

– Василь Рудий.

– Гарний сват… Що ж, твоя воля, тільки пам’ятай, що в удови – два норови.

Та й більш нічого йому.

А сказати тобі, Якове, та Варка Ходотиха – молодиця, не взяв її кат, з себе чепурна, огрядна, чистючка така, наче вона не міщанка, а яка велика пані, бездітна і грошовита. Грошей ще від батька принесла вона повен припіл, і чоловік добру торбу лишив. Чом їй не розкошувати! А тут жіноча муха залізла в ухо! Заміж, мовляв, притьмом! Убралася в червоний очіпок. Підвернувся молодий та моторний жевжик – вона й припасувала лутку до дверей!.. Проворна баб Трохи ніяково, що літ на десять вона переспіла Дмитрика та йому до того байдуже! Аби гроші йому та розкоші! До грошей він – і не сказати який ласий! Старий Пухлина і остерігав-таки сина, казав йому: «Дивись, щоб жінчині гроші випадком не випали; не забувай, що з великих хором і ми втікають!»

Не послухався! То б то не Дмитрик був, щоб послухавсь батька!..

На самого Михайла [95] і весілля призначили.

Напозичав Іван грошей на те весілля: у кого сотню, у кого й дві! Вже ж, бач, не як: щоб гучно погуляти і молодих бучно зустріти! Звісно, один тому час.

Поїхав Іван на весілля; приїздить до молодої ще зранку. Сидять, балакають; от-от би вже й до церкви рушати, а молода не починає вбиратися. Помічає Іван, що у неї наче під язиком горошина мулить; знати, що молода хоче щось говорити, та не відважиться! Він і каже до неї:

– Чи не час би, дитино, збиратися тобі.

А вона йому на те:

– Час-то час, та я маю щось вам казати.

– Кажи, дитино!

– Не тямлю і як його: язик руба стає, не відважуся, нехай Дмитро скаже, – та з сим словом – брись з хати, а той вертопрах тоді й каже-говорить:

– Хтось нам недобрий, тату, дорогу перейшов: Варка згедзкалася: «Не стану, – каже, – під вінець, доки твій батько не дасть тобі уступної на всю худобу». Я вже чого їй не казав, як не усовіщував, не йметься, своє править.

– Та й годі? – питається Іван.

А воно прикинулося святим та божим.

– Мало хіба сього? – каже.

– Тільки б і лиха, синку! Се така пригода, що від неї світ в голові не замакітриться! Я хоч зараз готов; що моє, то не чиє, як твоє. Мого віку й на гони вже чи є, з собою на той світ не понесу. Зови кого там тямущого, нехай ригують уступну.

– До нотаріуса треба.

– Ходім.

Ідуть, а Дмитро й слебезує – таке воно лукаве!

– Ви, тату, тільки на землі, а грунт і левада нехай за вами.

– Про мене! Я на все згоден, як собі хочете.

– Я, тату, нічого не хочу, се все вона коїть, звісно, перед вінцем вередує, треба потурати, доки руки не зв’язані. Отака лукава душа!

Як лукавнує, а Іванові й невтямки, який куций воду каламутить… Йме він віри! А воно, бач, ніхто й наустив Варку, ніхто й пострунив її, як не Дмитрик за приводом Рудого.

Кинувся нотаріус писати: овва! Не можна, заковика, та ще й неабияка! У плані на землю перекручено: у Івана батько був Іпат, а вийшов Ігнат; треба, значить, у саму палату, аж у губернію, щоб там знов обернули Ігната в Іпата. Отаке!

Дмитро тоді в сльози:

– Пропала ж моя голова! Сорому за цілий вік не обберуся! Люде очі висміють мені, просвітку мені не буде! Стидовище таке, що хоч з мосту та в воду!

Рюмсає та голосить, а нотаріус і рає.

– Доки, – каже, – палата розв’яже нам вузлик, можна лиху зарадити, можна порятувати справу векселями.

Іван і на те здався, така вже в нього воскова вдача була – аби до духу, так і тане.

Взяли та й написали векселі від Івана на сина.

Написали і гаразд! Весілля справили як слід.

Живуть молоді на місті, розкошують, рутяться, вряди-годи і до батька навідуються, а батькові у них якось мулько… Звісно – чужа хата гірше ката. А приїдуть вони до нього – він, господи, який їм радий! Примів би, душу з себе вийняв та їм віддав.

Після Водохреща прийшло з межової палати, що нехай на плані стоїть не Ігнат, а Іпат. Зараз уступну і спорудили. Що ж би Іванові догадатись та векселі назад забрати. Де йому! Воно й те правда: як його зневіритись в рідну дитину? Тяжко! Еге! А воно саме отут зайнялося… Сказано не кидай іскри в попелі – сама згорить і село спалить. Вийшло таке, що і в світі не чувано й не видано. Ох, ох!

Навесні перед Благовіщенням [96] гомонять у нас на селі:

– Варка показала приймакові двері!

Ось тобі й на! Думаємо: ненадовго свинота залізла до чужого болота! Пухлина вболіває за сином, сумує, Варку ганить.

– Не вміла, – каже, – моєї дитини шанувати! Та дарма! Я його до себе, може, хоче господарювати, а я собі в просо на піч.

Ще й шуткує! Не чув старий, яка гадина крадькома лізе до його господи…

На Великдень – нова чутка: Дмитро сплюндрував батьківщину, попродав усі землі, а сам п’є-гуляє з офіцерами. А тоді саме гусари прийшли на постой.

Іван віри не йме.

– Нехай, – каже, – після провід поїду, сам довідаюсь. Поки він поїхав, аж у середу по проводах чуємо щось з дзвоником торохтить прямо до Пухлини в двір; бачу я судовий пристав, я туди, цікаво… Чую: щоб ти думав? Зроду-віку не вгадаєш! Привіз пристав Іванові оповістку, щоб ставав на суд: син і невістка позивають, чому не виплачує їм своїх векселів… Бач! От як виплили ті векселі, наче олива на воді… Воші усі були на Дмитра, а він узяв та один на жінку пере-жирував.

Іван і каже тоді:

– Тут щось непевне: або вони показилися, або світу преставления не за горами вже. Які їм гроші? Коли я їх брав? Се так! Славно, батька в суд! Та за що? Які то векселі? Вон простіть на слові, – тьфу! Вони замість уступної, уступі виправили – векселям квит!

– Се вже не моє діло, – каже пристав, – моє діло доручити вам оте і оповістки, щоб на суд ставали.

– А як не стану? – питає Іван.

– Поставте за себе адвоката.

– А як і сього я не схочу?

– І так присудять…

– Платить?

– Авжеж.

– Гм! А як не схочу? Я ж на те батько?

– Про се не скажу: порадьтеся з яким адвокатом, може, він відбрешеться.

Пухлина взяв ті оповістки, заскреготав зубами та до Рудого. А Рудий як виложив йому, що воно оті векселі і до чого вони ведуть, в Івана наче серце одірвалося.

– Буцім хто, – казав він потім мені, – узяв моє серце та в розтоплену живицю вложив.

Сидить він біля столу, а сльози йому кап-кап!.. Старі сльози, Якове, крий боже, які пекучі. Сидів, сидів, далі зненацька як демене кулаком об стіл, як гуконе не своїм гласом:

– На Сибір, на шибеницю піду, а свого не попущу! Ні! Щоб моя кров та з мене знущалася, щоб мій син та мене з моєї хати випер! Нівовік не попущу! Я його, де зустріну, задушу, щелепи йому надвоє роздеру, сокирою голову зітну! Суди мене бог та цар!

Отак розлютився! Звіром став чоловік, аж труситься, а очі – аж горять… Рудий те бачить та лиса вдає, заспокоює, вболіває.

– Втихомиртесь, – каже, – до Сибіру далеко, обійдемось і без сокири, перо гостріше сокири і ліпше ріже.

Ох, боже мій, Якове, різачка була б попорізала його, вражого сина!

– Ми, – каже Рудий до Пухлини, – без хустки носа втремо.

Та й наустив старого повидавати векселі на віру. Він каже:

– Проти вас три тисячі, а проти нього тридцять; от йому і буде дуля під ніс. У мене є такі людці, що на них – як на скелю.

Пухлині наче світ хто заслонив. Положився на Рудого, а він його й підвів під монастир. Наробили вони векселів.

Скоро прочули про се ті люде, що давали Іванові в позичку гроші на весілля, і ті зараз до нього:

– А як же з нами? Ми готовиком давали, плати! Се така річ: умів брати, умій вертати.

Іван і каже їм:

– Нічим вертати: або цінуйте мою леваду, або ждіть, доки сам продам.

Люде на те до нього:

– Ми не жиди, щоб цінувати добро свого чоловіка. Підождемо.

Люде по-людськи, а Рудий потай Пухлини з тими векселями, що наригували проти Дмитрика, у суд. Суд таке діло – плати.

– Нічим!

– Коли нічим – цінувати. Пішла сутанія.

Звелів суд Рудому обписати і поцінувати усе Іванове добро, а самого Івана… Боженьку наш милий! Господи наш любий!.. Кажуть:

– Ти навмисне об’явився банкротом! Іди ж в острог!

Він сюди-туди, кинувся на Рудого з колодачем… Рудий вбік, а його під плечі та в острог!

Повезли!.. Господи!.. Аж млосно, як згадаю!

Цінують леваду, двір, хату, волів, коней; усе геть чисто поцінували, пошматували і попродали… Зруйнували чоловікове кишло і самого його навіки занівечили… Розсуди їх, господи!.. Більш нікому, а ти не скривдиш…

Слухай, Якове, до чого воно йде. Якийсь «конкурс» спорудили, та туди Дмитрика і Рудого і посадовили орудувати. Рудий цькує, Дмитрик гавкає на батька, а «конкурс» той рве… Розшматували, розшарпали Іванову худобу, та тоді до нього самого – душу з нього виймати заходились. Чуємо: лагодяться його судити та на Сибір запроторити за те, що він таку силу векселів повидавав. Еге! Чоловік у домовину дивиться, а вони на Сибір йому воза лаштують… Мордують чоловіка, а заступитися нікому.

Якось після жнив зустрів я нашого мирового суддю, питаюся у нього про Івана.

– По якому се, – кажу, – з ним таке нелюдське, недовідоме?

– Не моє діло! – каже і, спасибі йому, пораяв нам вдатися до слідчого та випрохати Івана на поруки.

Вернувся я додому. Саме на першу Пречисту зібралася наша громада порадитись: кому з чим проти жука виходити? Жук такий хотів на наші ярини налетіти, а начальство, як про чуло про його гаспидську думку, зараз веліло громадам виходити проти нього і нівечити.

От я тоді й кажу до громади:

– Так і так, той жук чи прилетить ще, чи ні, а от вже настоящий шершень налетів на нас: син з батька знущається,! в острог задав, ще й в Сибір похваляється, а ми мовчимо! По якому се? Оте руде щеня баламутить людей, цькує, а нам байдуже! Гріха не боїмося! За що Пухлину на Сибір? Кому він що лихого заподіяв? Люде добрі! Схаменіться!

Громада взяла моє слово до серця. Зараз покликали Рудого: усі на нього мокрим рядном в один голос:

– Що ти, песький сину, витворяєш? На те ми тебе вигодували, щоб людей рвав!

Ганимо його, а воно – наче й не до нього, ще й сміється.

– Нападіться, – каже, – на кого багатшого! – і зуби скалить.

Хтось гримнув з громади недобрим словом. Тоді воно на дибки:

– Вам яке діло до мене! Я не вашого звання! Я міщанин, а ви козаки.

– Нехай ти і не нашого звання, так наших людей з кругу сонця зводиш, наше село поганиш. Вже ніхто, як ти, пострунив Дмитрика? Ти й векселі вимудрив, ти Іванові стежку до острогу протер, ти всьому лихові привід давав!

Змагається він:

– Моєї вини нема, я нічого проти закону не заподіяв, проти громади я не йшов. Хіба то моя вина, що батько не зважив своєї сили, не звернув уваги на свій вік – та й ну гратися з сином «у тісної баби!» Звичайна річ – хто дужчий, той і випре. Син молодий, при здоров’ї – він і випер.

Чи чув ти, Якове, таке? Добре випер з рідної хати та в острог… «Се, – каже, – «в тісної баби» гратися!..» Га! Чуєш! Добра гра! На аркані б він попограв!.. Громада обібрала трьох чоловік: мене, отсього Петра та Кіндрата Соху – і вирядила нас визволяти Пухлину… Нам тоді наче хто памороки забив: зовсім про тебе забули… На те вже воно йшло…

Ми до слідчого:

– Добре, – каже, – можна Пухлину на поруки, аби ви застанову положили.

– Велику?

– П’ять тисячів.

– Іги! Твоя сила – твоя й воля! Усе село перевішай – такої грошви не збереш…

– Чи не скинете чого? – благаємо слідчого.

– Не можна, не моя воля. Поставили Івана на суд, питаються:

– Яка за тобою вина?

– Велика, моя вина, – каже він, – вигодував такого ледачого сина, – і вказує на Дмитрика, і він вже тут.

Присяжні й не судили його: моргнули один одному та в один голос:

– Не винуватий Пухлина.

Суд зараз його й випустив, каже до нього:

– Іди додому, тільки спершу верни казенну одежу.

Пішов Іван в острог передягатися. Було вже зовсім смерком, він і каже:

– Куди я проти ночі піду? Переночую ще раз в острозі.

Йому й не заборонили того…

Вранці повставали, дивляться… Пухлина не встає, до нього, а він вже закляк. Трохим замовк.

Петро глибоко зітхнув і перехрестився. Ми сиділи мовчки, німо, понуро… наче хто роти нам позашивав. Згодя Трохим підвів свої вогкі очі і каже:

– Бач, Якове, яка у нас «тісна баба» завелася! Порадь же ти нас: чи не можна і нам погратися з отим Рудим брехунцем ? «у тісної баби»? За сим ми до тебе і приїхали.

У мене в серці заходила така «тісна баба», що я насилу промовив:

– Нехай завтра, Трохиме, сьогодні час спати… Втомився слухаючи…

Полягали спати…

Цілісіньку ніч я й очей не сплющував… Усю ніч ввижалася мені «тісна баба» і не давала спати.

1889 У Києві.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: Правда. – Львів, 1889. – № 9. – С. 202 – 217. У кінці зазначено дату написання – 1886. Без підпису.

З деякими скороченнями, які помітно зменшують розтягненість у розвитку дії, оповідання ввійшло до зібрання творів у чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 2. – С. 3 – 25. Дата – 1889, Київ.

Подається за вид.: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 2. – С. 3 – 25.

94. на Івана Хрестителя… – Тобто на собор Іоан Хрестителя, 7 січня юліанського стилю.

95. На самого Михайла… – Церковне свято на честь архистратига Михаїла, що відзначається 8 листопада за старим стилем.

96. Благовіщення – церковне свято, яке відзначається 25 березня за старим стилем.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 249 – 262.