32

Іван Корсак

Біль у грудях над серцем, де була каверна, сперш обпік жариною невеликою, Липинський прокинувся, хоч ледве перед тим лише заплющив повіки – і вже всю ніч не брав сон. З тієї дрібної жарини розгорялося нестримно, як видалося, справжнісіньке полум’я і біль охоплював усе більшу ділянку грудей; попри затиснуті зуби, застогнав мимовільно.

Фройляйн Юля, як за дверима почувся той стогін, відразу ж схопилася і поспіхом стала вдягатися. Вона доглядає хворого, її обов’язок – чимось облегшити біль, проте тут була цілком безпорадна – то, напевне, Липинський сваритиме, але мусить негайно побігти й покликати лікаря. Обережно, щоб не скрипнули, причинила за собою двері й пірнула у лютневу ніч, де б’є просто в обличчя у темені мокрий набридливий сніг.

Лікар зробив укол знеболювального, жар у грудях трішки притих, але однаково ще довго тлів, як тліє жарина під шаром попелу, хіба під ранок, коли засіріли віконні шибки, Липинський на якийсь час придрімнув.

Він собі завів твердий розпорядок і незрушно його дотримувався, чи то сонячно, чи дощить або сніг мете, чи болить, чи на мить яку відійшло, взимку прокидався о шостій годині ранку, а влітку ще перед п’ятою, сам варив чай в електричному горнятку – то було своєрідною чайною церемонією, тільки не за східним зразком, а за власне вигаданим ритуалом; і ніхто не має втручатися чи перебити бодай ненароком той ритуал.

А насамперед день починався з молитви перед розп’яттям і старовинною фамільною іконою, з якими ніколи не розлучався, перевозив їх всюди, де замешкати випадало. Пообіч висіли гравюра Богдана Хмельницького та фотографічні репродукції старих родинних портретів; щоправда, висів раніше також портрет Павла Скоропадського, та зараз на його місці, як легка тінь, заледве виднівся прямокутник менш вигорілої від світла стіни.

Випивши чаю, сідав до праці – багацько причин вигадає життя не працювати; не конче сідати вже, з самісінького ранку, шепочуть лукаво на вуха спокуси, можна ж відкласти на потім, але є тільки один спосіб не втратити день, не змарнувати бодай дрібненьку крихту життя – трудитися; все повернути можна, якщо поіржавіє метал, то з руди новий виплавлять, град виб’є хліби, то наступного року зростуть, от тільки як зайде сонце, то нема чародіїв чи мудреців його завернути.

Лише у свята і неділю працювати вважав гріхом. Ще в Райхенау, коли дужчим був, не пропускав недільних відправ, тільки в Бадегу, як погіршало, не завжди сил вистачало. А як надходили Пасха або Різдво, то й сам помагав охоче святочний стіл лаштувати.

Нагодований достоту самотністю, Липинський радів, коли до нього приїжджали гості й залюбки коло них клопотався. Тільки несподіваних відвідин не терпів – ледве налаштувався, як радіоприймач на потрібну хвилю, зібрався з думками, щоб вистелити їх рядками рівними, як вистелюють господині волинські лляне полотно для відбілення на траві, як тут – на тобі, думки перебили… А треба ж сідати до праці, сонця голоблею ніяк не підіпреш, сідати, чи з настроєм добрим, чи той настрій десь загуляв і забув попередити, о котрій годині повернеться.

Ще складніше змусити себе сідати за стіл письмовий, коли не тільки у грудях жар не згасає, а й душа обпечена, недовірою побратимів недавніх та обмовами злими геть закіптюжена.

Інколи напливав відчай, такий пекучий, аж зелений, тоді нестримно манило все покинути, все забути, пірнути у безвість і небуття – в такі хвилини він просив милосердного Бога наблизити ту останню мить, про яку не потрібно великої грамоти здогадатися: половину легень подавно спалила хвороба, друга ж половина теж напівспалена, себто лишилася одна чверть…

Той відчай пронизливо зазвучить у розлогому листі Дмитрові Дорошенку.

«Поки я був здоровіщий, я вів терпеливо своє діло. Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося. Сьогодня поволі починаю вертати до спокою. З факту, що я між Українцями, з якими я всіма силами своєї душі хотів злитися в одну державницьку громаду – що серед цих Українців я як був, так і остався «чужим тілом» – роблю висновок, що ці Українці єсть органічно нездатні до державного життя…»

Те писатиме В’ячеслав Казимирович лютневого вечора 1930 року, коли местиме за вікном така кумедна метелиця, яку складно від дощу відрізнити, отакий собі падатиме готовий кисіль. Тихо танула в нього остання надія, як велика лапата сніжина на склі за вікном, спершу приклеївшись, повільно повзтиме склом, худнутиме на очах, аж доки повністю не розтане і не збіжить краплиною… Але коли самому Дорошенкові стане непереливки, той самий адресат змінить невпізнанно тон і через п’ять місяців покладе на папір зовсім інші рядки; швидким свої почерком вестиме рядок за рядком, напівлежачи на веранді – після санаторію «Віннервальде» Липинський не відмовиться від випробуваного способу лікування, чи в зимі, чи в літі має дві години побути на свіжому гірському повітрі, хай навіть як зараз добряче припікає серпневе сонце:

«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три роки несказано мучився. Чим дальше відходжу від того світа нечестивих, тим більше спадає з мене болото, яким там всіх обліплюють, тим більше морально відроджуюсь, набираюсь спокою і духовної сили. Аби тільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних, то можна буде братись до праці наново, але вже з наукою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви, Дорогий Дмитре Івановичу…»

Липинський опустив на мить затерплу руку, поправив другою неслухняну подушку і тим самим прудким та розгонистим почерком дописав:

«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки бувають скрізь, особливо в так молодих і так переміняючих дотеперішній спосіб українського думання – рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити і не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлять тільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібними, закарликуватими показалися…»