35

Іван Корсак

У монастирську келію отця Григорія Онуфріва злегка постукали.

– Вас подавно чекає незнайома жінка. У неї, певне, якесь горе, – переступив поріг монах, що одночасно був тут за пароха.

Отець Григорій відразу вийшов до відвідувачки – горе те було написане на її обличчі. Обгорілі вії та брови, темні синці на обпалених щоках, та найбільше вражав хіба погляд – погляд, в якому дивовижно поєдналися розгубленість і надія, сподівання і стражденне очікування, що їй відмовлять та байдуже відмахнуться, залишать наодинці з бідою, бо й без неї у кожного стачає тепер болю та муки, тепер, коли в часи Другої світової війни розгулялося лихо людське неспинно і нестримно, неймовірними і безкінечними обширами.

Отець Григорій поспитав, хто ж вона буде. Зачувши українську мову в цьому сільському монастирі, за півтора десятка кілометрів від провінційного німецького міста Плятлінга, жінка від несподіванки, видавалося, ще більше зашарілася, хоч і без того нескладно було по неприродному рум’янцеві зрозуміти, що гарячка не облишала її.

– Отче, благаю, допоможіть… Я тут чужа-чужаниця, опинилася випадково проїздом, ні одної душі знайомої… Поможіть поховати по-християнському мого батька.

Віддалений гуркіт гармат проникав навіть через товсті монастирські стіни, вони час до часу, особливо після недалеких снарядних вибухів, злегка здригалися – та на те ніхто не звертав уваги. Отець Григорій, виходець з галицького краю, по вимові незнайомої жінки відразу впізнав, що вона із Центральної або Східної України, отож православна, – і тривога залягла на душу.

– Ви не греко-католичка? – перепитав для годиться, бо відповідь уже наперед знав. Цей монастир належав католикам, тож можна очікувати тертя й міжконфесійного непорозуміння.

– Батько покійний завше до греко-католиків приязно ставився, – відчула вагання отця незнайома жінка. – Він мав навіть вельми прихильного листа від апостольського адміністратора в Німеччині Петра Вергуна…

– Хто ж ваш батько? – запитав по хвилі отець Григорій.

– Гетьман України Павло Скоропадський, – поспішно відказала жінка, наче боялася, що її не вислухають і вона знову опиниться одинокою серед незнайомого люду, на чужій землі, до того ж земля та закипає від безперервних вибухів і розгніване небо над нею реве хижими літаками, після яких ще шпаркіше кипить та мучена і перемучена багато разів земля. – Батько відійшов два дні тому, ні домовини, ні місця на кладовищі, а я сама теж щойно зі шпитального ліжка, ледве світом ступаю. Поткнулася було до тутешніх урядовців, але їм уже не до мене. Поможіть, Христом-Богом благаю…

То буде майже неможливо, подумав отець Григорій, бо досі тут православних на католицькому кладовищі ще не ховали.

Затинаючись, схлипуючи та витираючи хустинкою очі, донька Скоропадського Єлисавета стала оповідати з тим же поспіхом подробиці своєї подорожі, останньої й трагічної для її батька.

Квітневого ранку 1945 року вони виїхали з-під Веймара в Оберсдорф до своєї сім’ї. На зупинці в Плятлінгу раптом заупокійно завила сирена, сповіщаючи про наліт союзницьких бомбардувальників; люди з вагонів нажаханою овечою отарою сипонули на вокзал – вказівників до бомбосховищ чомусь не було, та й однаково навряд чи встигли б вони; лавина людська винесла їх під зовнішню вокзальну стіну. Раз у раз розвертаючись, американська авіація прасувала бомбами з німецькою методичністю німецьке ж таки містечко, їдкий дим і пилюга з будинків, що рушилися й осідали на очах, забивали дихання, пекельний гул та нестерпно болісні зойки зранених краяли змучені душі: чергова бомба влучає в вокзал, ось уже наступна зносить верхні поверхи, ось падає зовнішня стіна, але вони встигають все-таки відхопитися – то їх вирятувала з батьком, думала Єлисавета, іконка Пресвятої Діви Марії, якою їх благословляли в дорогу.

Але по наступному вибухові настала для Єлисавети ніч безпам’ятства, довга й тягуча, сповнена хіба хаотичних видінь і підсвідомих страхів.

До пам’яті Єлисавета, зазнавши перелому перенісся, тріщин черепа та опіків, прийшла вже у лікарні і відразу ж запитала про батька. Він живий, слава Богу, тільки рана велика під лівим оком, трохи менші побіля вуст, але голова з лівого боку геть обпечена. Як уже здужала, то причалапала у батькову палату, нишком зиркнула на графік температурний, де крива нижче тридцяти дев’яти опускатися ніяк не хотіла.

Два тижні витримав зранений, ще якогось дня німецький медперсонал прихитрився у немічного викрасти нерозлучну впродовж років іконку, не забувши прихопити попутно улюблений медальйон на золотому ланцюжку, а під ранок двадцять четвертого батька не стало.

«Милий Боже, яке те життя гірке, – думав отець Григорій, ідучи до пароха, – і які в цьому житті незбагненні шляхи випадають…»

– В Меттені у шпиталі помер український король,– упіймавши погляд пароха, отець тепер уже не відпускав його, що було моці, затявся тому поглядові не дати сковзнути, розминутися, збігти й втекти. В німецькій мові немає слова «гетьман», тож найточніший відповідник ужив «кьонінг», тобто «король». – Треба поховати за християнським звичаєм на кладовищі.

– Це неможливо! – парох повільно підводився зі свого крісла, й обличчя його ставало кам’яним. – Покійний був православним, тому хіба без священика і поза межами кладовища.

«Ні, голубе, – відказував подумки отець Григорій, – не дозволимо поховати українського короля під парканом і без Слова Божого».

– У такому разі я звернуся до абата монастиря Гофмана.

– Ваше право.

– Смію вам нагадати, – притис на слові отець Григорій, – енцикліку Папи Бенедикта XV, видану ще в часи Першої світової. Тією енциклікою в разі відсутності священика православного обряд погребіння дозволялося вчинити католицькому. Що з того часу змінилося? І нарешті, коли я не зможу як священик і українець скласти останнє пошанування своєму королю, я полишаю цей монастир.

Щось у душі пароха зрушило, кам’яне посіріле його обличчя знову стало звичайним людським, як нагадав отець про осуд історії, й урешті опустив парох очі.

– Хороніть. Я теж у посильній помочі стану.

Тіло гетьмана Скоропадського винесли з каплички і вже зібралися класти в поспіхом збиту труну, вистелену одними лише свіжими, що клеїлися ще смолою, стружками. І знову затисло серце в отця Григорія від тої убогості, від тої неймовірної невідповідності постаті покійного та обставин останньої години його земного шляху. Згадав тут отець, що в келії в нього лежали ще два сувої домотканого полотна, прихоплені ним з рідного краю на всяк випадок у далекі дороги. Приніс те полотно, прикрили ним якось стружку.

Отець Григорій правив панахиду, ховали Гетьмана. Отець Григорій правив панахиду, а на думці мимоволі спливали слова, які він має сказати зараз в короткій надгробній промові, слова з «Хама і Яфета» В’ячеслава Липинського:

«Перший раз в історії України знайшовся представник старшої, батьківської верстви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української Влади. Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди»…

Ховали Гетьмана України.

Не проходили в почеснім прощальнім строю війська, хіба хмари тихо проходили у високому і чужому небі, не було приспущених у жалобі прапорів, хіба дощик легкий припустив, як опускали Скоропадського у могилу.

Ховали Гетьмана, обікраденого хамством навіть в останні передсмертні хвилини, Гетьмана, який найкращі свої десятиліття віддав задля волі й добра рідної землі, натомість забрав із собою у чужу та далеку землю лише кілька метрів лляного полотна домотканого.