Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

33

Іван Корсак

Вранішня молитва перед розп’яттям, досвіткова, заледве за вікном окресляться обриси узгір’я на просвітлілому небі, молитва-сповідь, молитва-роздум інколи давала його зболеним грудям і не менш зболеній душі куди більше від прописаних ліків. Липинський тоді був наодинці з безкінечно високим і чистим Небом, він уже недоступний та недосяжний для житейської шарпанини, суєти, метушні та сутолоки, відступали убік навіть спокуси вибрати собі якийсь гладший путівець, без отих безконечних ритвин, вибоїн і калабань.

Найперше молився він за сім’ю, за долю доньки, яка була далеко від нього. Не кожному дано спізнати родинного щастя, йому також не судилося – не сприйняла дружина кочового емігрантського життя і наполягла, аби дочка Ева ходила у польський навчальний заклад, жила та виховувалася у польському середовищі.

Потому переходила його молитва на друзів і побратимів, які несли свій сукуватий, грубо тесаний хрест по отій дорозі з калабанями й ритвинами, несли без найменшої певності, що та Хресна дорога колись скінчиться, йшли з тягарем неймовірним під спекою недовіри один до одного, градом прокльонів недругів і зливою кпин однодумців недавніх.

Моліться за ворогів ваших… Він має молитися, якщо справді вважає себе християнином, за Петлюру, з мовчазної згоди якого Болбочан загинув, натомість на місце його прийшли фендрики, потаємні чекістиволохи чи звичайнісінькі шмаркачі, невігласи, які не важили і не могли важити долями надто багатьох людей самовідданих…

Розказував у вузькому колі полковник Степан Лазуренко, тодішній командир Богданівського полку, як на одній із залізничних станцій поблизу Умані шукав отамана колишнього болбочанівського корпусу. Крізь натовп вояків, що розгулювали пероном, він побачив колоритну постать, яка могла, ймовірно, до начальства належати, і став запитувати:

– Де знайти отамана Волоха?

Зовсім молода людина в мазепинці, з довгим пером чи то чаплі, чи якогось півня, вдягнута в щось середнє між чумаркою і черкескою, підперезана широким ремінним поясом, на якому з одного боку теліпався револьвер, а з другого оперетково стирчала шабля, своєю чергою дещо бундючно перепитала:

– Спершу відрекомендуватися належить. А ви то хто будете?

– Командир полку Лазуренко.

– Ви маєте честь розмовляти з отаманом Рогатиновичем. Мене, добрий пане, начальником штабу корпусу оце призначено.

Лазуренко з того нараз оторопів. Оте жовтороте хлоп’я, без фахових знань, бойового досвіду, має розробляти відповідальні операції? У ранзі хіба кадетааспіранта австрійської армії може протистояти генералітетові царських часів, офіцерству, яке пройшло японську, Першу світову й вже цю, громадянську, війни і яке тепер, оте кадрове офіцерство, проти українства воює в білій, червоній і ще бозна-яких арміях? Чи це щонайбільше двадцятидволітнє хлоп’я їх бойовому досвідові гадає протиставити своє залякуюче дикунське вбрання, яке вивершує чаплине, півняче чи якесь там пір’я?

Моліться за ворогів ваших… А може, Христос зарано цей заповіт людові дав, бо малий той люд ще, карликуватий і довгенько нездатний буде на таку височінь самопожертви та притлумлення гордині своєї піднестися? З іншого ж боку, чи не забагато береш на себе, В’ячеславе, аби судити Христове слово, визначати, рано воно чи пізно мовлене? Зрештою, хоч ти розминувся поглядами із Симоном Петлюрою, і він про це був більш ніж обізнаний, проте зміг же Петлюра переступити через гонор свій чи амбіції і запропонувати тобі посаду міністра закордонних справ? Несуттєво, що ти відхилив простягнуту руку. І зараз, хоча хрипиш своїми напіввисохлими легенями, ти живийтаки, а він у могилі, отримавши за таку, як і в тебе, ідею сім смертоносних куль…

Та сама стара Європа, яка запишалася вельми справедливістю своєю, ота перестаріла мадам, що на зморхле лице накладає фальшивий рум’янець пристойності і чесного правосуддя, яка на слові сповідує «Не убий!», а насправді на глум і ганьбу поколінь наступних виправдовує раптом убивцю-чекіста Шваpцбарда, вправним шулером підтасовуючи фальшовані докази, і в насмішку штрафує убивцю на один отой франк… Змаліло Іудине ремесло, до таких розцінок скотившись.

І взагалі Петлюра, Винниченко та всі, хто з ними, хто для тебе вони: друзі чи вороги, побратими по духу і зброї чи просто вівці заблудлі?

Великий Боже, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим…

І так само зі Скоропадським. Ти звинувачуєш його в святотатстві, у шинкуванні землею українською. А ти хоч бачив угоди ті про відступ мадярам краю, ти хоч читав їх? Маєш знову згадати Євангелію, слова про пилинку в чужому оці і колоду в оці власному; згадай, чи не на справу українську пустив Скоропадський кошти від спроданих десятків тисяч гектарів лісів у Росії, маєтностей в Україні, що тільки спродати встиг, оті сотні мільйонів марок за маєток дружини в Британії? Тепер же дружина на грядках з картопелькою і цибулею копирсається, за козою і поросятком пильнує.

А може, гонор тебе затис, що дозволу Скоропадський не поспитав, їдучи в Будапешт? Було це, було, В’ячеславе, ти не маєш права злукавити перед розп’яттям, ти просто не зможеш… Десь у душі, щоправда, ще опиратимешся, виправдовуватимешся, що незгоду з Петлюрою спричинив острах сповзання в анархію, куди демократію властиво заносить, а зі Скоропадським побоявся потворного і жаского привиду диктатури. Одну й другу біду, гадав, першої миті належить спинити – інакше неминучим стане сповзання, отой зсув, як бувають зсуви та селеві потоки в тих Альпах, що за вікном: спершу рух ледве чутний, слідом наростання нестримне з громом і виляском, а врешті летять, як сірникові скриньки, людські помешкання біля підніжжя гори, як нитка гнила, рвуться мости…

Боже Великий, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим.

Хтозна, чи не затаїлась, можливо, десь образа в душі, причаїлася мишею малою, шкідливою; ти, мовляв, не прийшов заробляти на революції, віддав усе: від здоров’я, сім’ї до маєтностей, тож маєш право того вимагати від інших, що пліч-о-пліч з тобою ішли. А ще згадай, як тамував ти, переконаний гетьманець, щомоці власні єретичні думки: не важливо, яка табличка висітиме на дверях першої особи в державі – гетьман, президент чи прем’єр або інше там назвисько, важливо найперше, аби відбулася та держава. Просто у краї з розхристаною душею, з населенням, що не стало народом, з напханим людом бозна з яких німецьких, сербських, болгарських, москальських, польських, мадярських, чеських і ще яких там країв, з люду трудящого й розбійного, біглого криміналу й звичайнісінького ледаща, готового до мозолів і поряд схильного надурняк прожити, у такому краї має постати влада, яка віднайде потугу дати лад цій стражденній землі. І такою владою, ти гадав, на відтинку цьому історичному стане хіба дідичне гетьманство – не означатиме те, що воно довічне, до другого пришестя Христа, колись таку владу досконаліше щось або хтось однаково замінить…

Ти, певне, забув, чи проказуєш швидше за звичкою, без сприйняття вдумливого кожною клітинкою свого хорого тіла дане оте навіки: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»…