37
Іван Корсак
Збивалися бусли на пожнивних полях у табунці, кружляли під чутну лиш їм мелодію у вигадливому танці, а тоді, знявшись у голубінь небесну та прощальне коло зробивши над жовтими нивами з полукіпками, в тепліші краї відлітали. І знову верталися за кличем душі своєї лелечої, як скресала заледве крига на Турії, майстрували кубла нові чи старі підрихтовували на високих деревах або просто на облюбованих домівках затурцівських, а коли те діло звершували, то задирали угору дзьоби й клекотали про новосілля радісно та переможно… І так було шість десятків разів.
На початку дев’яностих років століття двадцятого, над шляхом з Луцька до Володимира, у селі Затурцях, на місці, де донедавна був смітник і шляховики щебінь зсипали, з’явився простий дубовий хрест, рушником вишитим перев’язаний, і квіти біля хреста зацвіли. На скромній керамічній табличці перехожі могли прочитати ім’я «В’ячеслав Липинський».
Він таки повернувся додому. Вдруге через шість десятиліть – і, гадається, тепер назавжди.
У тій дорозі мученій судилося бачити йому і діток Яфета, і Хамового сім’я не бракувало. Як 1931 року вертався з Відня до Луцька, залізницею прибув у труні металевій, то зустрічала і проводжала його «Просвіта». Люди Яфетові на труну клали квіти, вистеляли ними дорогу, процесія багатотисячна в національних одностроях і під національними прапорами, хоч діялося те під займанщиною польською, пішки й на конях проводжала його у самі Затурці. І тут знайшов свій спочинок Липинський в родинній гробниці на цвинтарі.
Нарешті скінчився такий затяжний поєдинок з Хамом, двобій з середульшим цим Ноєвим сином, поєдинок з його повторенням і, зрештою, двобій у самому собі.
Але то видавалося так… Насправді живучим сотворений Хам через шістнадцять років темної ночі приходить на польські могилки і руйнує родинну гробницю. Прах Липинського він на траву викидає і краде металеву труну – з тої труни виплавить ложки й миски, потирає потішено руки, от уже шикарним буде гешефт…
Ті, хто десятки верст ішли пішки з Луцька за труною і квітами дорогу тоді вистеляли, поправляють гробницю, зроблять нову труну; тепер уже й красти нічого.
Але середульший Ноєвий син вигадливий, він може в будь-якій подобі заявитися раптом – ще через два десятиліття всідається він у зручне крісло радянського керівника, «влади-визволителя», і спогорда на всіх споглядає: тепер він до скону буде правити світом… Польські могилки йдуть під бульдозерний ніж, пам’ятники і надгробки з поховань лягли у фундамент радгоспного свинарника, із землею зрівняли могилу Липинського.
Знову миготять десятиліття, трішки іншими стають люди.
Аж очима кліпати став середульший той Ноїв син, коли першого травня 1990 року діти з місцевої школи прийшли на колишні могилки і поклали квіти на місці могили Липинського: мало того, прийшли під прапором українським національним, що вперше тут по війні залопотів на вітрові. То нечувано, враз десь взялася міліція, інспекція у справах неповнолітніх…
Кому з нащадків сина того середульшого вдалось видряпатися вище по драбинці ієрархічній, тому ще лячніше ставало, буряковіли нащадки, бо не лякався люд уже погляду грізного, не зважав навіть на владні кпини:
– Насипали в Затурцях курган і кажуть, буцім там Липинський похований…
– І навіщо випинати ім’я його, що він був членом уряду УНР?
– До чого тут метушня непотрібна? І хто вам давав вказівку на це?
Як з мішка дірявого, горохом сипалися докори та звинувачення.
Мітинг на кладовищі, зокрема й у пресі підневільній, буде названо «зборищем», виступи люду небайдужого – «галасом».
Пошкрябали по кишенях, повивертали їх рухівці тодішні, скинулися, хто що мав, найняли транспорт, вивезли сміття і впорядкували самі, без начальства, польські могилки.
То ще через роки на могилі В’ячеслава Казимировича постане пам’ятник, і приходитимуть люди, багато людей, з усієї України прибуватимуть, ще й з усього світу…
Родина Липинського надсилатиме матеріали до майбутнього музею, а після всенародного референдуму 1991 року пришле нову посилку для експозиції й напише:
«Хвилюємося разом з Вами за переміни політичні; добре, що маєте вже Незалежність, і бажаємо, аби це становище зміцнювалося. Напевно, ще можливі різні ситуації, під час яких буде важко. Наш народ теж переживав тяжкі часи, але ще й досі не все стабілізувалося. Раді, що змогли зробити приємність тією посилкою. Колись нам помагали, тепер ми. А прийде час, що й Ваш народ буде помагати іншим, які потребують. Так плине історія…»
І скаже на могилі у день роковин Євген Сверстюк:
– На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роздоріжжях України стоїть і стоїть той Дон Кіхот Славко, В’ячеслав Липинський…
…У переданні народному спомин лишився про похорони В’ячеслава Казимировича – ховали його як вірного своєї церкви, за католицьким обрядом. Коли ж проходила жалобна процесія мимо церкви православної, весь люд висипав з храму та приєднався до неї. Ще православні запитали дозволу в брата Станіслава Липинського, чи можна в дзвони бити, чи не буде то порушенням традицій та правил римо-католицьких.
Звісно, можна… Те йому не зашкодить, але, на жаль, уже й не поможе…
А коли задзвонили церковні дзвони, несподівано сталось таке, чого не було зроду-віку на пам’яті люду в жалобній процесії: як знімався в небесну голубінь той сумовитий передзвін, то коні, що везли катафалк з покійником, на коліна попадали раптом…
І хрестився подивований люд, нащадок Яфетовий, вражений незнаним досі знаменням, бо й твар безсловесна, старі люди гадали, попрощатися в спосіб такий хотіла з людиною, чиє серце завше щеміло від болю землі, в яку зараз ішла; здавалося, хилитаючи гіллям, прощалися дерева у батьківському парку, які дітлахом ще невмілим й невправним садити колись помагав; навіть птахи у високому небі голосом негучним прощалися з душею стражденною, інколи надто різкою, навіть колючою, але яка істинно до останнього подиху своїх дірявих і висхлих легень жертовно життя земне віддавала задля краю, де «в зелені тонуть рідні мої Затурці, де однакову шепчуть молитву єдині діти Спасителя»…