Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

1

Іван Корсак

Чорні дими здіймалися в небо над палаючими домівками тої весни 1918 року, звивисті й химерні сліди на чорному тлі викреслювали злі та тріскучі, нервові жовті іскри, і спроквола осідала кіптява на молодий, ще зовсім цнотливий яблуневий цвіт, на скручене й попечене, недавно навіть трохи липке яблуневе листя, щойно вигулькнуле на Божий світ.

Чорні дими здіймалися, клубочилися і лиховісно пливли над українськими селами, як ішли війська Муравйова на Київ. А ще почастішали ті ядучі дими, коли вже гнали назад муравйовців – ще перед тим, як кинуть прибульці запаленого сірника. Голодні й заздрісні, жадібні очі никали поспіхом стінами й закутками багатших осель: чим би поживитись навтьоки. До банди військової враз долучалися грабіжники звичайнісінькі, нерідко з сусіднього села, і ніхто вже не здатний був розрізнити, якої то масті навідалися гості.

Селянина Левка Зануду з силою штовхонули у дім В’ячеслава Липинського у Русалівських Чагарах, що за п’ять верст від самої Русалівки на Уманщині.

– Ти останніми роками доглядав господарку ось цього пана. Тільки ти, Левку, знаєш, де заховав він свої цінності.

– Люди добрі, доглядав я насправді, як на війну забрали Липинського, – виправдовувався чоловік. – Але він нічого цінного мені не лишав.

– Не крути, Левку. Нам доказали, що минулої ночі ти щось виносив і тихцем закопав. Ану, подивися нам у вічі!

– То правда, – спокійно, не кліпнувши, подивився Левко. – Я виносив і закопував книги. Вони вам ні до чого, а часи, самі бачите, вже які…

– Бреше й цього разу, – байдужим, без відтінку звуку і кольору, якимось лінивим голосом проказав старший поміж негаданих тих гостей. – Зв’язати його й на віз, бо нам тікати пора. А дім підпалити.

Знімався ядучий дим над садибою, і чорним ставав сліпучо-білий до того яблуневий цвіт.

Уже в Антонівському лісі, як кілометрів з десяток від’їхали, знову за Левка стали братися.

– Скажеш чи ні?

– Хлопці, не знаю, голову навідріз даю, – клявся Левко. – Та й не було у Липинського, певне, нічого, бо дім будував, господарку на ноги ставив…

– Голову – так голову, – подобрішав раптом старший з ватаги. – Ану, Грицю, покажи, чого ти вартуєш…

Григорій, який жив у сусідньому селі, бо в самій Русалівці революціонери досі чомусь не водилися, рвучко вихопив шаблю.

Закривавлена голова Левка Зануди покотилася узгір’ям, підстрибуючи на горбках, і здивований останній погляд вихоплював по черзі то пронизливо синє весняне небо, то сіре і зблякле торішнє листя, що пахло старим вином.

Хтось переказав у село – й тіло Зануди, тільки без голови, повернулося у Русалівку.

Як ховали Левка, то батюшка наказав спершу зняти вічко труни.

– Не можу я правити над таким покійником, – крутнув він головою. – Як знайшли тіло, то й голову, може, вдасться знайти.

Ніде діватися, поїхали чоловіки шукати. І таки знайшли під виворотом старого дерева, куди з розгону закотилася відрубана шаблею голова.

А дім Липинського спершу горів спроквола, мов лінувався вогонь чи не хотів братися за таке непоштиве діло, але коли доповзли язики полум’я до бібліотеки і до архівних матеріалів, то весь спалахнув ураз. Вогонь виривався через вікна, обійняв в істинно гарячі обійми дах, а чорні дими відносив вітер, що невідьзвідки узявся раптово в тиху погоду, натомість нові чорні ядучі клуби десь зароджувалися в глибині будинку. Горіла одна з найкращих українських бібліотек, роками збирані архівні матеріали, а ще рукопис

«Історії України», що його розпочав В’ячеслав Липинський, але не мав змоги завершити, бо забрали його на війну. Першу світову…

Перед війною В’ячеслав Липинський писав листа Михайлові Грушевському.

«Високоповажний Пане Професоре!

Ваша картка не застала мене в Затурцях. Від пару місяців живу вже у себе на хуторі в Уманщині. Вашу картку переслали мені допіру цими днями і тому так пізно одписую.

Зі статтею про Яблоновського мені чомусь не ведеться. Тепер живу в таких умовах, котрі виключають всяку можливість літературної праці. Мені доводиться заводити хазяйство в степу. Не маю, по правді кажучи, навіть де писати як слід, не кажучи вже про книжки, спокій, потрібний для умової праці, і т. инше. В день хозяйство, постройка хати і т. д., а в ночи – стережись, щоб хулігани якісь не застукали не приготованим. Страх багацько бандитів розвелось в Україні, а особливо в наших околицях. Мало не кожного дня грабіжки, підпали, убивства і то так, начеб для спорту. От перед кількома тижнями в нашому селі Русалівці (5 верстов від мого хутора) молоді заможні парубки вбили стару, в нічім не повинну селянку, страшенно поперед над нею знущаючись.

Сумно, невимовно сумно дивитись на теперішнє наше селянське життя. Це, зрештою, спонукає до тим інтензивнішої праці освітної на селі. Щоб тільки вдалось переломити оце віками посіяне недовір’я, визволитись від цієї віками проклятої історичної спадщини, котра українських «дуків» і українську «голоту» поділила на два непримиримі, готові на все – за для взаємного нищення, табори. А так – денаціоналізація зверху (рахуючи до цих верхів і заможніще селянство, котрих дуже багато в цих околицях) і знизу, немов-би на злість одні другим, «на збитки», вживаючи дуже поширеного тепер по наших селах терміну. Даруйте, Пане Професоре, що розбалакався про инше, а не про статтю, за яку Ви мене питали. Тепер отже написати її не можу. Може, в зимі виберусь на пару тижнів до Галичини (моя родина в Кракові), тоді напишу.

Кланяюсь низенько Вам і Вашій дружині з високою пошаною.

Вячеслав Липинський

хутір Русалівські Чагари поч. ст. Буки, Київської губернії, Уманського повіту (Колишня Буцька сотня Уманського полку!)».

…І ось настав той скорбний день.

Ховали русалівського селянина, давнього друга В’ячеслава Липинського, Левка Зануду. Тіло покійного лежало в труні нерухомо, але голова його була вільною. І коли віз, на якому везли вбитого, злегка похитувався, то так само похитувалася з боку на бік голова небіжчика.

Та голова, із синцями й подряпинами, ніяк не хотіла згодитися з димами, що пливли понад сумирними селами, з понівеченням предковічних устоїв люду цього, та голова, навіть мертвою, боронилася від руйнування звичаю прадідівського…

То вже згодом В’ячеслав Липинський видаватиме славетну книгу «Україна на переломі» і напише попереду вступного слова щиру присвяту:

«Памяти дорогого Друга, селянина з Русалівки на Уманщині Левка Зануди, убитого руїнниками України на весні 1918 року».

Але ще тоді, як надійшла звістка про наглу смерть його друга Левка, замислив написати Липинський про цю біду. Бо то біда більша, ширша і глибша, передчасна кончина однієї доброї людини була лише частинкою її, однією лише дрібкою, тому не важило навіть прізвище розбійника лютого; зродилася біда не разом з цим убивцею, вона давня, її хамське коріння пронизало товщу століть – просто у час теперішній спричиняє вона заграви пожеж багатших садиб та смерть ні в чому не винного люду. Він напише, як судитиме Бог, і то буде достеменний портрет, наближений до фотографічного, цього давнього лиха.

А як везли Левка Зануду, то багацько люду побачило, що не подобалося щось йому, наче муляло. Голова його, від тіла відділена, все з боку на бік хилиталася і перечила чорній кіптяві на яблуневому цвітові, мов хотіла востаннє нагадати, що не личить жити по неправді й крутні, що не заздрість та жадоба мають правити світом…