31
Іван Корсак
Як отримав газету «Діло» Олександр Скоропис-Йолтуховський і став читати, то почувався, мов у дитинстві, коли щойно вирізаного власноруч вербового свистка, ще від соку гіркого, до своїх вуст притулив. Він читав «Розкол серед гетьманців» – лист В’ячеслава Липинського до редакції. Ой, В’ячеславе Казимировичу, товаришу добрий, з яким не рік і не два поряд ішов, за що ж ти всім нам, і гетьманові до того ж, таку прикрість публічну та незаслужену зараз учинив?..
Певне, ти, Олександре, маєш насправді навіть більше гріхів, аніж Липинський їх тут називає, от тільки інших. Ось звинувачуєш Скорописа, що у Гетьманській управі Кочубею «п. Скоропис весь час не давав головувати». Хіба йшов я сюди задля амбіцій чи статків, або через іншу подібну химеру, коли ще далекого 1907-го без суду кидали мене в одиночну камеру – розкішну таку, де іній серед зими на стінах іскрився, ніч видавалася довша за полярну, а одяг до ранку дубів від пари з рота твого і ставав цілковито бляхою, – потім ще додали того інію, заславши в Сибір? Змогу втекти за кордон дарувала доля, а ще видивитися дозволила крізь марево «автономізму» істинну ціль та видати до Першої світової війни свою працю «Значення самостійности України для європейської рівноваги».
Ні, В’ячеславе Казимировичу, не згоден, аби приписали мені наполеонівські витребеньки, дещо інше мерехтіло поперед очима. І я сам відхилив ту руку, якою, немов зманливого вельми гостинця, простягали-пропонували Скоропису-Йолтуховському українське гетьманство. Ні, сказав твердо, консервативний український уряд найліпше очолювати Євгенові Чикаленку. Навіть переконав, видавалося, вже Євгена Харламповича, але той забагато зайд на землі своїй бачив, зажадав, що матиме діло хіба з германцями, австріяки звідси нехай вибираються геть: ні одним те не було до шмиги, ні другим. Не згодився ти також очолити міністерство закордонних справ УНР.
А от губернським старостою Холмщини і Підляшшя, як запропонував Скоропадський, згодився: там шмат роботи такий був цікавий і зв’язки з політиками європейськими могли стати в пригоді. І так само, як оголосив гетьман грамоту про федерацію з Росією, невідкладно телеграфіст вистукав від тебе телеграму в Київ: через незгоду з урядовим курсом, писалося в тексті, йдеш у відставку, посаду ж обійматимеш доти, доки уряд знайде заміну. Заміна та вийшла доволі оригінальною, вже через кілька днів арештувала тебе польська влада, що нахрапом край захопила…
Не зможу щиро сприйняти й іншого закиду до мене щодо Ради Присяжних, яку з властивим тобі нетерпінням пишеш стисло «Р. Пр.»: «…члени Р. Пр. Ол. Скоропис, С. Шемет, А. Монтрезор і Л. Сідлецький (С. Крилач) листом з д. 5.V.1930, а також ширячи відповідаючих змістові цього листа поголосок намагались зробити з Голови Р. Пр. «загубившого духовну рівновагу руїнника»… І так само кривдно читати оці чорні газетні рядки, що від вдумування у їхню суть ще чорнішими раптом стають:
«…резолюціями кількох стягнутих до Ванзее випадкових людей, названих «першим з’їздом гетьманців», члени Ради Присяжних П. Скоропадський, Ол. Скоропис і С. Шемет намагались не тільки виправдати зломання, даного Гетьманом П. Скоропадським Голові Ради Присяжних В. К. Липинському д.29.ХІ.1929 р. в Бадег, гетьманського слова чести, але ще ухвалили за це зломання слова Гетьману П. Скоропадському прилюдну подяку, чим порушили основні закони політичної моралі, для оберігання яких була власне створена Рада Присяжних»…
Немає страху в тому, що лист наш, цілком приватний, ти зважився опублікувати, бо не чую я з товаришами моїми й твоїми, В’ячеславе Казимировичу, докорів сумління, ми щиро до тебе зверталися, і писали його без грамини піддобрювання чи лукавства. Нам не соромно за того листа.
«Високочтимий Вячеславе Казимировичу!
Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духовних сил.
Вас – творця єдиної теорії Української Державности – повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга.
Ви, не зізнаючи цього, власними руками стали руйнувати велике Діло Вашого життя, для якого в жертву це життя принесли. Бачимо і зізнаємо це ми, виросші з Вашої науки. Тепер Ви рішилися принести найбільш болючу жертву нашому ДІЛОВІ, жертву, на яку здібні тільки великі люде: в листі до Ясновельможного ПАНА ГЕТЬМАНА з дня 15 квітня Ви заявили, що «од всякого політичного життя усуваєтесь», поки не видужаєте настільки, щоби змогли повернутися до політичної праці.
Цим Ви даєте фактичну змогу нашому ГЕТЬМАНОВІ довести розпочате Вами велике ДІЛО до слушного кінця. Біля НЬОГО всі ми присягаємо скупчитися, та, не ухиляючися ні від яких жертв, ЙОМУ в цій праці допомогти.
Нехай ВЕЛИКИЙ ГОСПОДЬ в Своїм Милосерді скоріше відновить Ваше здоровля і тим самим дасть Вам можливість повернутися до активної політичної праці на велику користь нашому ДІЛОВІ.
Члени Ради Присяжних У.С.Х.Д.:
Ол. Скоропис-Йолтуховський С.Шемет. Монтрезор.
Л.Сідлецький
Дійсні члени У.С.Х.Д.: І. Лоський. Євг. Томашевський»
Йой, В’ячеславе Казимировичу, думав Скоропис-Йолтуховський, складаючи кілька номерів газети «Діло» і рівняючи ретельненько краї, мов так можна вирівняти те, що навперекіс пішло між людськими душами, друже наш В’ячеславе, нестримний у своїй самовідданості, ти ж не можеш останнім часом тижнями навіть ноги спустити з ліжка…
А тут повінню, дяка Богові, рух гетьманський розливається. Окрім українських громад в Австрії, Польщі, Болгарії та Німеччині, в багатьох інших європейських державах, вже перекинувся він через Атлантику, з просвітницько-освітних товариств в Східній Канаді під проводом В. Босого кріпне «Січ» з монархічною орієнтацією, той дух усе відчутніший у пресових виданнях «Пробій» та «Канадійський українець». Січові організації ширяться на західному боці країни кленового листка, вже вишкіл військовий молодь проходить у резервних канадських частинах армії, і в Сполучених Штатах участь в маневрах беруть у схожих формаціях. У гетьманців свої літаки «Київ», «Україна» і «Львів», зблискуючи на сонці металевими боками з українською символікою, у небо знімаються. У Франції, Польщі чимало гетьманців, в Італії, у Болгарії, Чехії та Румунії…
Тож невже, В’ячеславе Казимировичу, в нас у грудях замість серця живого залізяки вистукують? А погляд кривий та ревнивий у бік Скоропадського, який має частину твоєї ноші собі за спину закинути, мусиш пом’якшити, мужність у собі самому відшукати, бо ж де дітися тут, коли навіть гірського повітря часто-густо тобі забракне, як зі схлипуванням хіба в півсили вдихнеш запалими і вимученими своїми легенями?