1. Прощання ОА

Іван Корсак

Скіфська баба озвалася раптом могильним голосом.

Десь з її кам’яного нутра, з обпеченої шпарким полуденним сонцем і обвітреної шорсткими вітрами статури долинав той глухуватий гугнявий голос, який увібрав у себе звуки прадавніх пісків під суховіями і гомін водночас давно неіснуючих, вимерлих, зниклих з лиця земного поселень, первісну пісню, що відійшла так недалеко від щемкого виття невідомого звіра в місячну ніч, і так само гул кривавого бою, в якому в одне змішалися зойки смертельно поранених і побідний клич переможців; той дивний голос скіфської баби перекочувався та відлунював, і від цього відлуння у вечірніх напівсутінках ставало Олександрові моторошно; так може долинати з пітьми далеких і непізнаних тисячоліть нерозгадана, таємнича загроза.

Скіфська статуя, що стояла в подвір’ї університету Святого Володимира, відколи він себе пам’ятає, ще ніколи не видавалася таким жахіттям. В дитинстві він з однолітками, бувало, вилазив тій бабі навіть на голову, вечорами, як витворювалася вона несподівано злою й загрозливою, шпурляв у цей витвір далеких віків каменюччям: статуя невідомих скіфів, звісно, мовчки терпіла всі ті витівки, знущання та кпини.

Невідь чому в нього на спині десь узялися дрібні і холодні краплини, які, відразливо лоскочучи, побігли попід сорочкою. Він не міг сам собі пояснити, чому ця кам’яна статура невидимими хвилями випромінювала зараз тривогу і навіть жах.

Щойно Олександр, щомоці притримуючи, аби не хряпнути, зачинив за собою двері їх дому по важкій, вперше в житті такій їдкій та колючій розмові з батьком Порфиром Архипенком.

– Батьку, я їду вчитися у Париж, – мовив Олександр якомога буденно і байдуже, зовсім так, якби на сусідньому ринку збирався купити якого там овоча або курочку в приміської селянки.

– Тобі мало було науки тут, в мистецькій студії Сергія Світославського, – батька заскочило оте синове, він сперш тільки рота розкрив, наче позіхнути зібрався, а по тому його аж пересмикнуло, мов ненароком торкнувся оголеного дрота під струмом.

– Та, – тільки рукою змахнув Олександр, як на човні буває замість весла гребти долонею пробують.-То прекрасна людина, і талант неабиякий, от тільки напрям живопису ще печерний…

– І московське училище живопису тобі не до шмиги. Витурили і тут, і там…

Олександр скривився, як від гіркої таблетки, що без води силувався ковтнути і вона застрягла в горлянці:

– Не витурили, сам покинув…Нащо тратити час і гроші на віджилий академізм, давно вже мохами й лишайниками вкритий.

– А в твоєму Парижі – печене, варене й так шматками?- батько понад силу тамував роздратування, тільки сили, відчувалося, вже на денці лишилося.

В сина з того засвітилися очі:

– Там свіжі вітри, батьку, Там застояне і прокисле вони враз видувають.

Раптом старший Архипенко круто розвернувся і, показавши рукою на крісло, своїм професорським тоном, як винуватому в чомусь студентові, наказав:

– Сідай!

Вони сиділи за столом очі в очі, вдавшись до випробування, хто першим погляд не витримає, і жоден не кліпнув, тільки батько першим почав:

– Ти хоч тямиш, на яку стезю ступаєш? То гра випадковостей, твій живопис і архітектура, доки здобудеш ім’я – і чи здобудеш іще?!- то покладеш на полицю зуби. То рівна картярству справа…

Ще син спробував було відсваритися:

– Карти в руки досі не брав і вже не візьму.

Обличчя старшого від хвилювання розчервонілося, мов на шпаркому морозі, з серця він навіть заїкатися злегка почав:

– У-удача в цій справі така ж, як виграш у карти ма-а-єтку… Творча людина найнещасніша, до неї нещиро підлещуватимуться, навіть даруватимуть славу, за яку зажадають плати душевним неспокоєм і нерідко стражданням; митця на лукавих словах вельми цінують, та насправді незмінно віддячать безпросвітніми злиднями: ти будеш голодним у-усе життя, і діти твої світитимуть голодними оченятами, і жінка такого врешті покине…

Олександр не витримав і не вельми чемно розсміявся просто в очі:

– Не надякуватися за такі щедрі пророцтва.

– Можеш смішки-пересмішки та витрішки не продавати. Ліпше мій фах здобувай – хоч не вельми то замашний шмат хліба, та на добру скибину і шкварку до неї стачить.

– Батьку мій дорогесенький… Я гадав, що в твоєму віці вже є розуміння: лише хлібного кусня і шкварки людині замало. Бо, на щастя, існує химера, яку творчістю кличуть.

З обурення старший Архипенко аж на спинку стільця відкинувся.

– Ех ти, пуцьвірінок, який щойно на світ заявився… Де вже більше творчості потребується, як не в моєму фахові, у механіці, в інженерії теперішній. Люди ж ледве-ледве осідлали машини, все лише починається, все, що потребує неймовірної вигадки, фантазії, творчості… Я би міг описати чудеса і дива прийдешні не згірш фантаста-письменника.

– Батьку, то моє життя, – стиха відказав Олександр.

Старший Архипенко довго мовчав, похиливши голову, як прощаються із покійником, а врешті по незнаних синові роздумах, так само тихо докинув:

– І ще… Ти ж знаєш, що наша сім’я не належить до багатіїв. Тож як хочеш конче іти такою дорогою, то маєш розуміти, що не завше у мене буде змога якимось більшим грошем помогти.

– Я раду собі маю сам давати.

– Ідеш проти батьківської волі – іди. Але пам’ятай, що притча про блудного сина в житті рідко повторюється.

– Ви немов виганяєте мене з дому… Не треба, я й сам піду, – вирвалося в Олександра супроти власної волі, вирвалося те, про що шкодуватиме потім не раз, і ніяковітиме, і картатиме себе; він різко піднявся з-за столу і прожогом вискочив на подвір’я.

…У присмерку скіфська баба, поставлена в університетському дворику невідь ким і невідь коли, видавалася Олександру ожилою, яка здолати здужала тисячоліття, і то не протяжний гугнявий гудок прокотився від паровоза на залізниці, а з утроби цієї прадавньої примітивної статуї долинає напіввиття, напівскарга на багатовікові немощі, а ще немов тривожне попередження йому, якого знала змалечку і про щось хотіла застерегти.

Нова хвиля страху нараз охопила Олександра: а що коли віща правда у батькових словах? І доля мистця лише на позірний погляд завидна? Насправді ти обираєш голодні дитячі очі, зневаження дружини, обираєш вимощену злиднями і невдачами долю, зверхність і презирство оточення: сказано ж, без долі й по гриби не ходять…

Але водночас із страхом десь усередку у грудях піднімався і ріс їжакуватий спротив: ні, він має ту каверзну долю чіпко схопити за петельки, струснути ось цими пальцями, жадібними до пензля і олівця, трясонути так, що ніколи вона про послух не забуватиме; гей, ану хто кого?