2. Софія

Іван Корсак

Щастя, несміло всміхаючись, зазирало в вікно Софії.

У вікно її непоказного помешкання зазирав Монпарнас – богемний, як завше веселий, що не поступиться тими веселощами «червоному млинові» Мулен Руж, щастя з незмінною діркою у кишені, але сподіваннями куди вищими витвору Гюстава Ейфеля, з барвистими вулицями, розцяткованими в різні епохи будівлями, перехожими різних рас і народностей та кольором шкіри, в одязі розмаїтому, то строкатому і різнобарвному, то перістому чи однотонному, улюблений квартал мисливців за удачею з країв сусідніх і зовсім неблизьких, доволі екзотичних нерідко, звідки люд прибував у мистецьку столицю в пошуках фортуни й світового визнання; Монпарнас яскраво-зелений по юній весні і занудно-сірий пізньої осені, сірий кольором, тільки не духом…

Нещастю в вікно Софії не потребувалося зазирати.

Нещастя самочинно поселилося тут.

Воно звило кубельце в душі недавньої київської художниці Софії Левицької, безцеремонно й нахабно штовхаючись ліктями, відвоювало собі з половину місця: невдале заміжжя за невиправним п’яницею лікарем Юстином Маниловським і невдовзі розлучення, залишена в Києві по тому шлюбові душевно хвора донька… Біль не валіза, його не можна вдома забути, загубити в дорозі чи просто викинути на смітник.

І все ж паризьке життя закручувало у свій вир, що не втомлювався клекотати всеньким днем і цілонічно нерідко, бо з ніччю день тут залюбки мінявся місцями, клекотав, змушуючи забувати бодай на якийсь час материнське страждання: навчання в школі Еколь де Боз-Ар сперш захоплювало, потім настало несподіване розчарування. Старосвітська живописна манера менше її цікавила, зате в бунтівників їй чувся цілковито свіжий подих, в Рауля Дюфі, Оттона Фрієза, Андре Лота, Жана Маршана… От той капосний Жан, що не раз очима приклеїться, він же молодший, видається, років на дев’ять… І так клеївся він та клеївся, доки вони й долі свої не пов’язали.

Клекоче, вирує денно і нощно невгомонний, трішки сумбурний Париж.

Але хай життя там собі клекоче, а художник має чим більше часу залишатися наодинці з мольбертом; і це стає для Софії несхибним правилом.

Її картини охоче беруть в Салон незалежних та Осінній салон. Суворі критики вирізняють почерк Софії. Вандервіль про перші роботи писатиме: «Незважаючи на вплив молодого французького живопису, зокрема, фовістів, вона завше лишається сама собою, слов’янкою, дуже обдарованою, особливо у декоративному малюнкові». Софія менше всього зважала на кинуте через губу якимось Луначарським, чиє писання при нагоді їй інколи передавали: «Например, Левицкая. Ее нарочито безграмотная живопись, чудовищная по рисунку, грязная по краскам, не смешит: она сердит, потому что вы чувствуете самодовольство в этих уродливых бессмысленных полотнах; что же такое, что уродливо? – это-то и хорошо…»

Куди більше гірчило Софії, що художники з рідних теренів чомусь зустрічаються рідко, спілкуються між собою мало. Тож як в Салоні незалежних зустріла Михайла Бойчука з Олександром Архипенком, то взялася висварювати їх насамперш:

– Гей ви, хуторяни, чого товариства цураєтеся, певне, піч селянську з дому привезли і вже тут, у Парижі, вилежуєтеся?

Покірно голову похилив Бойчук:

– Не сваріть нас, ласкава пані. Ліпш привітати дозвольте: ми досі не відали, що ви поєднали долю з Жаном Маршаном.

– Два художники в одному домі, мабуть, забагато, – насмішкуватий Архипенко не втратив нагоди злегка позбиткуватися. –До ревнивості звичайної може додатися творча – проблема в квадраті.

– Нема зовсім проблеми, – в тон відказувала Софія. – Жан зранку пише картину, а я куховарю. Потім вгадуємо, що в кого вийшло. Знаєте, інколи вдається вгадати…

Слово за словом, обмінюючись думками про виставлені роботи, і між Бойчуком та Архипенком суперечка нараз спалахнула:

– Не можна ламати світ на друзки, на лінії розкладати, – Бойчук, очевидячки, цілився в Архипенкових друзів. – Я зі своїми колегами зійшовся на думці, що одним із вершинних в нашому ділі було візантійське мистецтво і Київської Русі.

Архипенко спохмурів.

– Я бачив картини твого «Відродження візантійського мистецтва». Не ображайся, Михайле… Твої друзі-візантиністи виставили свої ікони і думають, що досить лиш зберегти естетичні форми візантійських часів. А про внутрішній світ забули, бо тільки йому завдячують роботи тої епохи, роботи, які здобули безсмертя.

От вже ті чоловічиська, подумалося Софії, в чужому місті, в чужому краї ліпше б гадали, як в помочі стати одне одному -замість чубитися та пнутися власну правоту бодай на йоту вивищити… Вона ще раніше бачила, як між Бойчуком та Архипенком з’явилася тріщина, мов на льоду в передвесняні тижні, з часом більшала і в лиху пору та житейська каламутна вода, гадалося, може і зовсім порвати усе та понести, вируючи. Хіба вони здатні будуть тоді помогти один одному бодай на макове зерня?

– Та годі вам. – не стерпіла Софія. – А то ще посваритеся.

– І справді, – якось надто поспішно вимовив Бойчук і нараз щось згадав:

– Не читайте більш неосвічених шалапутів на зразок Луначарського…

Але Бойчука перебив Архипенко:

– З того неосвіченого ще зроблять колись міністра освіти. Постать якраз для Росії.

– Не читайте різних там Луначарських, – вів настирно Бойчук. – Натомість, я певен, ви ще не бачили нової рецензії Гійома Аполінера.

І він подав свіже число видання із підкресленими червоним олівцем рядками: «Виступ пані Левицької є одним з кращих… Вона зберегла індивідуальність, а почуття, що оживляє полотно «Село», є широким, немов хоровий спів селян її країни»…

…Вже видавалося, що та половинка душі, де щастя замешкало, кріпне і силою наливається, та ось від матері Софія листа розпечатала, як повернулася із салону. А там, крім іншого, гіркі вельми рядки: «…вчора Ользі знову зле стало, сперш кричала, не пам’ятаючись, аж піна з рота пішла, а тоді тарілкою борщу на кота пожбурила».

Опинилася ти, подумала про себе Софія, як на воді поміж двох берегів: на одному щастя митця, а на другому материнський обов’язок.

Та нікому ще не вдалося в той самий час на обох берегах бувати.

Розвіяти мрію художника, немов полову за вітром, не хочеться: лише одне життя в людини – не купиш іншого, не позичиш… . І донька теж не винна, що батько її напивався до безпам’ятства, стріляв з рушниці у небо, лементуючи, «Я губернатор!», не винувата, що хворою і нещасною пустили її у цей світ…

Тож де той мудрець, що тут на підказку розумну багатий?