4. Архипенко, голод

Іван Корсак

Парижем, його різнобарв’ям вулиць, думав Олександр, окресленням незабутнім майданів, його духом, нарешті, можна захоплюватися до сп’яніння, до запаморочення, коли дерева й будівлі розпливатимуться й мерехтітимуть, а перехожих обличчя, навіть зажурені, найсумніші і найкисліші випромінюватимуть приязнь і радість життя…

Парижем можна захоплюватися. І водночас не сприймати. Принаймні, частинку його, Архипенко так і не сприйняв: зокрема, Академію мистецтв, де били поклони тому, гадав він, від чого відмовився (чи переріс?) у Києві і Москві.

Зате чулось йому нездоланне тяжіння Лувра, таємниць єгипетських сонцепоклонників і немислимо далекої в часі Ассірії, Греції доби Лаокоона, стрімкої готики, а ще відлуння трипільської культури… Інколи верталася в пам’ять ота скіфська статуя, що стояла в дворі університету святого Володимира і про щось того надвечір’я перед далекими дорогами його застерігала чи хотіла сказати у напуття.

Ті многотисячолітні витвори, що із санскриту тлумачаться як «душі», «батьки», «старійшини», за вірою древніх дарували добробут, родючість і успіх, стояли віками вони на святилищах і в них душі предків жили: може та постать в дворі університетському і йому пророкувала, прощаючись назавжди, успіх і долю.

Але для цього він має стати справжнісіньким каторжником, має досвіток за роботою зустрічати та сонце голоблею підпирати, завершуючи день. І з’являються з небуття, з його видива одна за одною скульптури «Адам і Єва», «Жінка з котом», «Дитина», «Жінка з головою на коліні», «Жінка з дитиною»…

Тепер вже ламатимуть голови критики та знавці: що за почерк, чий стиль перебрав?

– О, тут чується вплив Гогена, – киватимуть головами багатозначно одні.

– Та ні, – перечили інші, – тут швидше вплив Бранкузі, може навіть далекий відгомін Єгипту древнього.

Зовсім розгублено стояли перед «Жінкою з головою на коліні»: як же тут не розгубитися, дивлячись на шестипалу руку, хіба умовно позначені двома концентричними кругами груди.

– Чимось нагадує роботи Дерена, – ухвала інших вже не була такою категоричною

А він насправді стилем відразу схожим був на одного-єдиного скульптора і художника – самого себе, досі маловідомого Олександра Архипенка.

За роботою, не раз траплялося, забував поїсти, але настав час як нагадував ту потребу доволі терплячий його організм, то вже не було чого у виголоднілу душу вкинути. Господар лавки, де брав нехитрий харч в останні часи у кредит, застеріг, ховаючи очі:

– Мсьє, мені дуже шкода… Але як не закриєте борг до суботи, я не зможу більше давати у позичку.

Олександр не міг дорікнути батькові, що запізнився з надсиланням грошей, в нього теж зайвих катма. Ще не зітерлося з пам’яті, як батько, попри приниження, просив позбавити плати за нього в училищі, але як відмовили, то благав бодай дати відтермінування. У друзів же дірка в кишені була аж ніяк не меншою його…

Може друзі справді б допомогли, і Олександр не мав сумніву, що поділилися би останнім, але тут його здолала незрозуміла гординя. Він не звернеться ні в якому разі за поміччю, він не має права відбирати у тих, хто останній мізер на долоні рахує…

З суботи починалися вже зовсім голодні дні. Тіло його, що досі не капризувало, тепер загубило терпець і відчайдушно бунтувало та нило, світ сперш зжовтів, а а далі навіть вапном побілені стіни чомусь зеленіли, тіло обурювалося і криком кричало.

Тиждень тому він одержав листа, в якому батько писав, що надсилає гроші. Але лист он прийшов, а кошти десь заблукали: марно гадати, що трапилося. І Олександр тепер щодня на пошту ходив, з трудом переставляючи ноги, які відцурались вважатись своїми і дерев’яними чомусь стали; на пошті ж незмінно його зустрічали лиш співчутливі очі:

– Мсьє, шкода, але ще немає,-відказували жалісливі поштарки-Може завтра…

І йому неприємною була ота жалісливість, чомусь не сприймала її душа, не хотіла отого шкодування. Може тому, що пам’яталися батькові йому слова: хай ліпш тобі заздрять, та не доживайся, щоб шкодували.

А якогось дня Олександр відчув, що сили стачить у нього лиш на одну мандрівку до пошти, останню, більшого вже не буде суджено.

І він, не певен, що дійде, заціпивши зуби, рушив…