13. Лист братові
Іван Корсак
Олександр писав, розгонисто й швидко, листа братові своєму Євгену. Він при цьому щомоці тамував на нього якусь злість, дмухав на неї подумки, як дмухають на молоко, що ось-ось закипить, підніметься стрімко і несподівано, і якщо втратити бодай мить, то всеньке витече і втече…
Звісно, Олександр шанував Євгена, і не лише як брата, дивувався терпінню його та витримці як міністрові земельних справ в уряді УНР. Це ж треба було ту витримку мати залізну або стальну, чи з якого там найновішого та наймодернішого матеріалу, щоби вжитися і не дати собі наступити на мозоль при різних таких прем’єрах як Сергій Остапенко, Борис Мартос та В’ячеслав Прокопович, прем’єрах з характерами не медом мащеними та ще й в лиху пору…
Все дорікає брат, що не став Олександр національним художником. Справа то вельми потрібна, мовляв, бо порозбігалися талановиті діти цієї землі світами і багацько із них, озираючись опасливо, а дехто вже й озирнутися перестав соромитись, спішать обрубати свої пракорені.
Але що означає бути «національним», милий мій брате? З досвітка і до сутінок малювати дядьків і тіток десь з Черкащини чи Київщини, виписуючи ретельно їхні кожухи та постоли? А хіба він, Олександр, творячи цілковито нове, нехай до пори незвичне та суперечливе, не в поміч стає українській справі та українському імені? Хтось із знайомих Архипенка, чи не Малевич часом, хвацько на тему похожу підколював Бойчука Михайла: «Бойчук зображає в іконописній формі сучасних людей і це все одно, що малювати, як Рамзес Другий балакає по телефону або сучасний кравець шиє фрак для Ісуса Христа».
Ні, він не стане погляд свій підлагоджувати під братів, він писатиме тільки те, що думає…
«Дорогой Женя.
Я получилъ всѣ ваши письма, а сегодня 3 номера Украинского журнала, но къ сожалѣнію многихъ словъ я не понимаю, все же буду читать.
Ты в каждомъ письмѣ пишешь чтобы я сталъ національнымъ художникомъ и работалъ бы на національной подкладкѣ. На эту тему можно много говорить.
Къ большому сожаленію, я не могу оставить то, что я сдѣлалъ въ искусствѣ, а сдѣлалъ я много и сдѣланное не имѣетъ ничего общего съ моей національностью. Я художникъ Европейскій и имъ долженъ остаться.
Рожденъ я Украинцем и буду счастливъ, если на Украинѣ ко мнѣ будетъ такое отношеніе, какъ хотя бы въ Германіи. Но вѣроятно это не возможно, т.к. уже одинъ изъ вѣсьма розвитыхъ и интересныхъ Украинцевъ Холодный нашелъ, что я не просвѣщенный художникъ и пр.
Сейчасъ въ Національной Берлинской галереѣ выставлены мои работы, обо мнѣ въ Европѣ пишутъ огромные фельетоны и приобрѣтаютъ мои работы въ музеи, а первое слово съ Украины было весьма кіслое. Не знаю, я ли не розвитъ для Украины, или наоборотъ, во всякомъ случае я остаюсь тѣмъ, кѣмъ былъ…»
Печатаючи писане у конверт, Олександр ще подумав, чи не надметься з того усього Євген і чи надійде від нього наступний лист.
Олександр помилявся: йому не раз ще доводилося в’язати ціпи з Євгеном, безмірно чесним і таким же прямолінійним, як зусібіч вигебльована ретельненько дошка, не раз терпляче пояснювати власне бачення…
«Какъ жаль, что мы не можемъ поговорить объ искусствѣ и друг[ихъ] интересныхъ вопросахъ, а въ письмѣ это невозможно. Скажу коротко, что основное расхожденіе наше (въ искусствѣ) в томъ, что Ты націоналистъ и на искусство Ты смотришь черезъ призму національности, а я художникъ и на національность смотрю черезъ призму искусства. Я ищу отразить себя в искусствѣ и если в моей крови есть доля Украинской эстетики (не сюжеты), то она отражается въ моихъ формахъ. Вотъ на тему Украинской эстетики и нужно говорить, но въ письмѣ это очень трудно. Если бы Ты могъ мнѣ послать книжки, близкія къ этому вопросу, я бы былъ очень благодаренъ. Я такихъ книгъ въ Германіи отыскать не могъ. Я думаю, что ихъ вероятно нету. Можетъ быть Ты справишся».
Євген, безперечно, здебільшого не погоджувався з братом, але над окремими рядками міг лише головою кивати згідливо…
«Съ Украинскимъ творчествомъ я знакомъ и очень его люблю. Но это все старинные произведенія. Современныя Украинскіе художники Новаковскій и др. ничего Украинского не имѣютъ въ ихъ творчествѣ. Писать Украинскій бытъ это еще не есть Укр[аинское] творчество. Писали и Нѣмцы и Французы, но это все не то. Нуженъ стиль, а онъ былъ у старыхъ древнихъ Украинцев, правда подъ влияніемъ востока, но все же было что-то и своего, да умерло, не сумели развить. Ну пока всего хорошего.
Цѣлую крѣпко.
Твой Александръ».