5. Успіх Софії
Іван Корсак
Наче скалка, засіла думка про доньку в Софії, скалка, що в тіло загнана вельми глибоко, і ніяк її не дістати, хоч копирсай до крові найгострішою голкою.
Але життя бігло далі собі, безтурботно вистукуючи на рейках такими популярними в парижан трамваями, хилиталося чепурними пароплавчиками на хвилях Сени. В Салоні незалежних та Осінньому салоні Левицька своя і поцінована належно. І ось в галереї Берте Вайля відкривається її перша персональна виставка. Знаний критик і культуролог Шарль Мальпель у передмові до каталогу виставки без вагань напише: «З творів Соні Левицької пробивається дуже тонка поезія, яка живиться спокійним і виваженим мистецтвом. А все ж цього мистця вважають за одного з найсміливіших в часі теперішнім… Мистецтво пані Левицької є дуже гарне і дуже безпосереднє».
А ще Софія недарма картала Архипенка та Бойчука, дражнячи їх хуторянами. Оповідатиме згодом Олекса Грищенко:
– Соня приймала друзів і знайомих. Приваблювала вона їх до себе якимсь невимовним чаром. Кого тільки в неї не було! Серед малярів: Рауль Дюфі, Сегонзак, Вальдо-Барбей, Льорітан, увесь гурток Марселя, панна Тірман; серед різьбарів: Жільмон; поміж письменниками й критиками: Рене-Жан, Поль Валері, Вандерпіль; з власників картинних галерій : Марсель, панна Вейль, Самбон. Усі любили її за милу вдачу, добрість і гостинність. Маючи до краю обмежені матеріальиі засоби, вона проте вишукувала різні можливості, щоб придбати печива й почастувати гостей чаєм або й, із щиро слов’янською сердечністю, обідом. Одного міцно обійме, іншому обіруч потисне руку, з іскорками добродушності в очах, ще іншого поплескає по плечі й шепне йому якийсь дотеп. Соня забувала про всі свої турботи і для кожного знаходила відповідне слово, щоб розважити й підбадьорити. Скільки веселих вечорів провів я в інтимному товаристві Соні й Маршана: українські пісні, – Соня грала на фісгармонії, Маршан співав приємним голосом…
Дивне то явище, українські жінки у Парижі, спадало не раз на думку Олексі Грищенку. Ось Олександра Григорович, що взяла у заміжжі німецьке прізвище Екстер від свого чоловіка-адвоката, вона дивує неймовірною яскравістю своїх полотен: їй навіть закиди про це робив добродушний Леже. Пензель Олександри підштовхнув «скромний» досі кубізм і він теж спалахнув усіма кольорами. То їй належать слова: «Молоді слов’янські народи віддають перевагу радісним ясним кольорам». Вона оновила театральне мистецтво і те оновлення чутиметься впродовж десятиліть.
А ще Грищенко мав на увазі Соню Делоне з Градизька на Полтавщині, що вийшла тут заміж за відомого француза, і здобуває вже світову славу – вона не тільки створила окремий напрямок у європейському живописному авангарді, а ще й успішно працює в дизайні, її тканини та одяг мають шалений успіх, вона фарбує усю французьку столицю у кольори далеких полтавських ланів. Ті кольори ніколи не зблякнуть, бо й на схилі літ Соня згадуватиме: «Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спогадами у радісних кольорах. Достигають кавуни і дині. Помідори підперізують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють в блакитне небо легко, високо.
Веселість, рівновага, довіра до життя, родючий чорнозем. Проїжджають великі підводи з нервовими і швидкими кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості à la Гоголь, що був ще одним сином цієї землі». Привертає увагу поважних фахівців фресковий живопис перемишлянки Софії Зарицької, якій митрополит Андрей Шептицький допоміг вивчитися. Ганна Старицька по закінченні Софійської академії мистецтв знайшла свій стиль у «неформальному мистецтві», створила вишукані серії абстракцій та колажів, нове слово сказала в оформленні книг. Харківчанка Хана Орлова своєрідно стилізує ідеї авангарду в скульптурі. Картини полтавчанки Марії Башкирцевої експонуються в музеї д’Орсе в Парижі, в музеях Ніцци…
…Гарна, жвава, привітна, тонка делікатна постать, гармонійні рухи рук, густе волосся гривкою на чолі, – Софія Левицька незбагненним чином приваблювала і гуртувала творчий люд. То лише згодом Олекса Грищенко дізнається, як непросто було їй влаштовувати такі зустрічі і вечірки. Хоч ім’я Левицької було знане уже в Парижі, однаково доводилося десь підзаробляти: разом з подругами ходила в театр звичайним підсобником «робити хвилі» із запилюжених завіс. Уже за кілька хвилин вони задихалися під брезентом, творячи оті «хвилі», пилюга забивала подих, сльозилися очі…
А ще з гумором оповідала Софія Олексі, як винайшла кошти для наступної творчої зустрічі:
– Ми вчора з Маршаном зібрали порожні пляшки, що лишалися хтозна з яких ще часів… Вельми поважну суму загендлювали – аж цілих шість су.
Але що для Софії ті матеріальні нестатки, коли є улюблена праця, а поряд людина, яку кохаєш…
Одного разу, якраз на початку першої світової війни, неабияк пощастило Маршану: в місті Кань йому знайшли добру роботу.
Та вже незадовго Жан знову вернувся в Париж:
– Як я можу лишити дружину одну, коли німець Париж бомбардує отою «Бертою»…