11. Софія

Іван Корсак

Кожен лист з рідних країв був для Софії втіхою, він пахнув вітрами дніпровськими, водою свіжою як крига скресає, цвітом каштанів у буйну весну або голосіївською пломенистою осінню, п’янким вином опалого листя, – бо важила тут пора, коли той лист діставався Парижа.

Цього разу лист десь погубив у дорозі питомий дух, хіба трішки чувся канцелярським клеєм; Софія брала його у руки з незрозумілою пересторогою – видавалося, він навіть поколював легким струмом. Вона поспіхом розпечатала конверта: чи не трапилася з ріднею яка біда?

Ні, біди не було. Але й добра також.

Все сутужніше жити ставало киянам під займанщиною московською, за хліба шматок, що змагався кольором з чорноземом та хрумтів піском на зубах, виносилося з дому нажите ще за поколінь попередніх, пустіли полиці з посудом старовинним, бабусиним приданим, як і персні та намиста з тих же часів: забери, Софіє, доньку до себе, писала рідня, бо тут бозна кому судиться вижити, а кому і зась…

Як постала в Парижі на порозі донька Ольга, хворобливо розповніла не по літах, з поглядом розосередженим, ні на кого і ні на що не звернутим, поглядом очей неспівмірно маленьких на роздутому папуцуватому обличчі, то серце матері тенькнуло надірваною струною, що обірватися здатна у першу-ліпшу мить. Боже, нащо вона цю нещасницю на світ народила, нехай є вина батька, що долю свою пропив і через нього ця стражденна дитина на світ такою пішла, але за щось Всевишній саме її покарав таким чоловіком і дитиною: де вина її перед небом Святим, де провина її була – ще й в такі юні літа, коли заміж виходила….

Ольга, заледве поріг переступила, не привіталася із Маршаном, тільки оком довкруг окинула:

– А ця шафа у вас не так стоїть.

– Заспокойся, доню моя, переставимо, – заметушилася знічена Софія.