Дія перша
Марко Кропивницький
Варіанти тексту
|
||
Вулиця на селі. Управоруч домок з дерев’яним дахом і ганком, поліворуч шинок з табличкою: «роспивочної на винос». Далі хати, токи, клуні, огороди, садки, криниці з журавлями, ледве мріють вітряки.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12
Ява 1
Бичок і Мартин стоять біля ганку.
Мартин
(під чаркою надто).
Йосип Степанович, слухайте сюди: я ж кажу, не дає Юдко Мартинові набір, не дає. Не треба! Мартин питиме на готові… Ого-го, поздоров, Боже, Йосипа Степановича, то й гроші повсякчас знайдуться, – чи так?
Бичок
А хто ж, государю мій, окром мене, усіх вас рятує і визволя з усякої оказії?
Мартин
Ви, спасибі вам! І багато людей повік вам будуть дякувати за вашу прихильність… Хоч деякі люде й кажуть: «Не вір, мовляв, Йосипові, бо він тебе втопе!..»
Бичок
(сміючись).
Які ж то люде?
Мартин
Та хіба їх кожного згадаєш? Вже коли я вам кажу, що говорють, так воно так і є!
Бичок
Не люде то, а недолюдки! Бач, вже їм життя моє по-божому та моє чесне імення завадило гірш болячки, через те й пащекують; ото, государю мій, заздрість ними орудує і примушує їх лихословити на кожного чесного чоловіка… (Зітхає.) Я ж кажу, що інший би чоловік, учувши про себе таку лиху славу, сказав би: «Не варт після цього робити добре людям, хай їм враг!..» Ось що інший сказав би. А я цього ніколи не скажу: я ніколи не зверну з того шляху, на який напутив мене сам Господь і яким належить іти кожному християнинові й Богобоязному чоловікові, я ніколи не перестану помагати кожному бідоласі, як і доперва допомагав, і кожного визволятиму з оказії й навчатиму усьому якнайкраще!..
(Підійма очі до неба.)
Мартин
(зітхає).
Спасенна ви душа!
Бичок
Нехай мене замість дяки кленуть, нехай навіть плюють мені межи очі, а я з свого шляху не зверну!..
Мартин
Спасенна, спасенна ви душа! Ну й голова ж у вас, недаром вже, мабуть, і старшина про вас каже: «У тій голові, – каже, – розуму, мов два клало, а третій топтав!» Слухайте сюди, що я вам скажу: нехай що хочуть базікають, а я плюю на те пащекування, і ніхто мені не заб’є баки!.. І ви плюйте на них!
Бичок
Не плюну, государю мій! Бо я християнин і пам’ятаю, повсякчас пам’ятаю, що Господь милосердний усіх нас буде судити; праведним він уготує царствіє небесне, а неправедних осудить і покарає!..
Мартин
Кажуть, він тебе й горілку навчив пити… Це й знов брехня! Я сам навчився… Хоч я перш і не пив, так що ж? Не пив, бо не знав, який у горілці смак, – а правда?
Бичок
Правда, государю мій! Горілка – ласий напиток; а, окром того, вона звеселяє дух і надає одваги чоловікові і смілості…
Мартин
О, ще й як надає! Та я як нап’юсь, тоді бери у мене все, бери що хоч, усе продам без торгу… Навіть і самого себе продам! Прощайте, куме!..
Бичок
Пам’ятай же, государю мій, що тепер ти винен мені вже півтораста без двох…
Мартин
Як півтораста? Ого-го! Е, ні, стривайте, я зараз перелічу. Після Різдва [1] я взяв у вас сорок? Так, сорок! Після літнього Миколи [2] ще сорок? Ще сорок! Тепера знов тринадцять?.. Та й годі ж? (Бормоче.) Тринадцять, сорок, та ще сорок, та ще й тринадцять…
Бичок
Ну, та приклади ще процент, государю мій.
Мартин
Процент? Он що! Хіба як процент прикладеш, ну, то воно ніби й так виходить… Ой ні, не так! Але й процентик напух: півтораста без двох? Дерете ви, вибачайте у цім слові, як з рідного батька!
Бичок
Дивно мені слухати такі речі, та ще й від кого? Здається мені, що ти й не дурень на світі, та й усе село має тебе за чоловіка з неабияким розумом!.. Розсуди ж, будь ласка, що процент на гроші усе єдно, що приплід або ж урожай!..
Мартин
Та воно правда, але ж… З одного б то боку показує ніби й так, а з другого – інше обличчя!.. Бачте, у грошах не бува ні падежу, ні неврожаю, а усе тілько приплід!.. Недаром співається про грошовитого, що каже: «Не потіє, не хворіє, карбованці ліче та всім дулі тиче!..»
Бичок
Дулі тиче? Так то воно збоку здається! А мало моїх грошей пропада на людях; мало я їх роздав на вічне оддання?.. Правда, що у мене таке вже чудне серце, що як тілько уздрю убогого, то навіть готов і сорочку з себе здійняти та йому віддати… Оця ж то позика на вічне оддання і є той падіж та неврожай!
Мартин
Тай я ж кажу, що воно трохи ніби й на правду скидається, але ж…
Бичок
Ну, ти вже почав щось таке плескати, що й купи не держиться!..
Мартин
А які-бо ви палкі, вже й розгнівались?.. Гей, кумцю-кумцю!..
Бичок
Ну, лічи вже, лічи швидше, скілько ти мені винен, бо мені ніколи!
Мартин
Не пеклуйтеся, ця вже турбація не вашої парахвії, от що! Ви собі думаєте: «Кум мій тепер п’яний, а до того ще й дурний, аж крутиться, то й не потрапе тепер полічити?» Овва! (Цмокає губами.) Невелика сума, лічили ми і не такі копитали! (Бормоче.) Сорок та ще сорок!.. (Б’є себе по лобові.) Ось тут у мене ціла книга! А ще й до того, дякуючи вам, трохи й грамотний, хоч мало дрюкований!.. Е, куме, не знаєте ви цієї голови, вона у мене над усі книжки у світі!.. (Знов бормоче.) Сорок та ще сорок, та ще й тринадцять? (Дивиться угору і довго шепотить губами.) Так до копійки, до денежки так!.. (Помовчав.) А скілько ж так?
Бичок
Півтораста без двох!
Мартин
Так, і в мене якраз так виходить: півтораста без двох! Заплатимо! Ого-го, Мартина ще й у три тисячі не вбереш!.. Слава Господеві, є волики, є й коров’ята, й овечата, і хліба мало не повен тік!.. О, та й допечу я бісовому Юдкові! Вже не дає набір, ач! Не даєш, матері твоїй з хвостом? Осьдечки гроші, питиму на готові! А скажіть, кумцю любезний, чи то вже ваші штуки?..
Бичок
Які ще там штуки?
Мартин
Щоб Юдко не давав мені набір?..
Бичок
(ховаючи очі).
Бозна-що ви вигадуєте!.. Слухай, куме, як пак там по батюшці тебе величати, все забуваю!
Мартин
(зітхнув).
Забуваєте?.. Гм… дивно! Не величайте мене ніяк, то краще буде! Ой, бачу я, що вже вам Мартин обрид та остогид! Плювать мені за це на вас, ось що! Проп’ю оці гроші, і шабаш! Амінь!.. Бігатимете змов за Мартином, як чорт за грішною душею!
Бичок
(ласкаво).
Що це на вас, куме, сьогодня напало?
Мартин
(одвертається).
Не говоріть до мене ані же, ані слова!..
Бичок
Слухайте, куме Радивоновичу, государю мій…
Мартин
Ну?
Бичок
Візьміть, будь ласка, ще два карбованця та й нехай вже полові воли будуть моїми. Беріть, добру ціну даю.
Мартин
Вас ще ніхто сьогодня не лаяв у вічі, ніхто? Отже, як не побоюсь Бога, хоч ви мені й кум, то вилаю! Щоб я полових продав за півтораста? Та ви знаєте, які то воли: зо дна моря винесуть, хоч на яку хоч гору вибичують!.. (Іде до шинку.) Гей збирайсь, голота, Мартин гуляє!..
(Співа.)
Дай горілки, жиде Юдко,
Ти, музико, заграй хутко,
Я ж музиці поклонюся,
Бо вже далі не попхнуся!..
Гей, Юдко, станови відро горілки, станови два заразом, матері твоїй з хвостом!.. Ого-го, у Мартина ще буде на що пити, ще буде та й буде!..
(Пішов у шинок.)
Бичок
(гука).
Гей, хлопче, Кіндрате, чи ти на подвір’ї?
Ява 2
Кіндрат і Бичок.
Бичок
Чого ти так лізеш, неначе три дні не їв? Піди зараз на село та й клич мерщій до шинку Панаса Горбатого та Свирида Куцого; скажи їм, що Мартин гуля і їх запрошує, чуєш? А я дам тобі за це бублика.
Кіндрат
Еге, і учора казали: «Дам бублика!», і позавчора.
Бичок
(один).
Та й не дав? От горенько, забув!.. Ну, вже сьогодня дам аж два! Одначе Мартин почина ніби до розуму доходити, хтось-то вже його навча проти мене!.. Треба буде щось інше удіяти, щоб часом він не випорснув з моїх рук. А полові воли добрі, заплющивши очі, двісті дадуть… Хіба накинути ще з п’ять рублів? Мабуть, прийдеться-таки накинути, щоб інший хтось не покористувався…
Ява 3
Стеха і Бичок.
Стеха
(ідучи вулицею, голосить).
Ох, матінко, цінують, цінують! Одна-одним коровка зостанеться!.. Чим же я содержуватиму дітвору дрібненьку?
Бичок
Государине моя, чого це ти так голосиш? Що там за притичина трапилася?
Стеха
Ох, горенько ж та лишко тяжкеє! Теличку, та ще й первісточку, цінують!.. На весну сподівалася діждатись з неї коровки… За наділ цінують… А з яких достатків я платитиму? Адже ж і ви знаєте, що в мене ані стеблини не вродило! Посипалося лишко на мене, бідну удову, як на ту чаєчку, що вивела діток на роздоріжжі!..
Бичок
Сором тобі, государине моя, так бідкатись! Чи не я ж піклувався об тобі щогода, чи не я ж визволяв тебе з усякої оказії? Правда, що я тепер не вхожий до твого двору, то й не знаю, як там ти і що… Бо зять твій щось до мене не такий став, як спершу, щось вже бісом на мене дивиться… (Зітхає.) Бог з ним! І скортіло твоїй дочці йти за молодого, от тепер і цяцькайся та бідкайся! (Озирається, потім тихо балака.) А казав тобі, скільки разів казав: віддай мені свою Оленку, хай буде у мене хазяйкою, господинею, – не послухала.
Стеха
І що ж би то я була за мати, щоб пхала свою дитину на поталу та на поквол людям, на глум усьому хрещеному мирові?
Бичок
Не гомони-бо так дуже, часом почують!..
Стеха
Та чи такої ж я доленьки своїй дитині бажала? Я ж її пестила, як панночку, як квіточку… Ви ж певно, знаєте, певно, що чули від людей, що вона ж у мене та й не простого роду? Хоч воно, мовляв, і через гріх найшлося, а все ж таки паненя! Ох, та не так скоїлось, як гадалось!..
Бичок
Ох, государине моя, не то шлюб, що піп звінча, а то, що Бог благословить! І кращі від твоєї дочки живуть без шлюбу та ще й як живуть!..
Стеха
Живуть та цілісенький вік у сірка очей позичають! Щоб я свою дитину та ще й сама на гріх підвела, борони мене, Боже!..
Бичок
Все те дурниця, що ти говориш! Та от я тобі скажу хоч би й про жінку нашого станового, адже вона йому не вінчана, а подивись, як вона панує, краще другої пані! І всі її почитають і шанують!..
Стеха
Дуже? Зазнала і я тієї шаноби та почитування, зазнала так, що й досі вадить!.. Доки до любові, доти й в шанобі, а як остогидніє, тоді іди, голубко, куди очі дивляться, та ховайся від людей з своїм соромом! Люде, добродію, – вороги, привітають таким прізвищем, що й повік його не збудешся!.. Кажу вам, що мені дійшлося до того, що хоч візьми та укоротай собі віку або ж іди за першого ледащицю або п’янюгу, щоб мати хоч яку-небудь заступу!.. Вже там що доводилось на самоті терпіти, про те знали боки та печінка, зате при людях була заміжньою і хазяйкою!..
Бичок
Плювать на те пащекування!..
Стеха
Звісно, вам плювать, а нам одбувать!
Бичок
Так ось же слухай, стара! Щоб ти запевне знала мою добрість і мою прихильність до чужого горя, мушу тобі і на цей раз допомогти. Хоча я й знаю, що, може, цих грошей ти й повік мені не віддаси, але ж, як той казав, де вже наше не пропадало. (Усміхається.) Чув я, та ще й не раз чув, бо в мене скрізь є вуха, що ти мене перед людьми лихословила і усім на мене скаржилась… Хе-хе-хе! Так помогти, га?.. Мушу і цей раз визволити тебе з оказії, пам’ятаючи повсякчас, що роблю те задля Бога, шукаючи душі своїй спасення! А друге те, що чесная ти людина, Стехо, через те я тебе почитую і зневагу твою до мене забуваю!
Стеха
(хапа його за руку і цілує).
Ох, батечку ж мій, я вже й не знатиму, як за вас Бога молити.
Бичок
За ці словеса велике тобі спасибі. Молись за грішну мою душу, чесная вдово!.. Ох, грішні ми, грішні! Ходімо ж до горниці, я дам тобі грошенят!
(Пішли.)
Ява 4
Олена виходе з-за лаштунків і придивляється.
Олена
Куди ж це мати пішли? Певно, до глитая!.. Вже зборщики поцінували телицю, ось-ось і до скрині доберуться, либонь, і одежу хочуть поцінувати.
Ява 5
Христя виходить з другого боку з відрами.
Христя
(балака швидко).
Здрастуйте – не застуйте! (Регоче.) Здорова, Оленко, чого-бо це ти така засмучена? Що то у вас за люде на подвір’ї?
Олена
Хіба не знаєш: урядник та зборщики!
Христя
Учора були і в нас ці гості. (З смутком.) От і купила я собі на спідницю та на хвартушок, і нові чоботи купила!.. Повнісеньку скриню накупила усякого добра! І в скрині пусто, і в кишені не густо! Аж дві весні й два літа заробляла поденно; великі гроші віддавала батькові, а п’ятаки та гривні виховувала, та й виховала мало не на вісім карбованців, а вчора як прийшли оті здирщики, бодай їх за печінки узяло! – та як почали цінувати… Батько об поли руками б’ються та бідкаються, мати плачуть, а дітвора дрібна як підніме реви та галас! І-і, лихо, хоч з хати тікай! Мене за серце як ухопе, як ухопе! І вже, сестричко, й не тямлю, як я вбігла в комірчину, витягла з-під солом’яника свій клад, вбігла в хату та й жбурнула його здирщикам межи очі, так-таки й жбурнула – от єй-богу! А далі сама як заголосю! І обідати не сіла, поки не догулась та не доголосилась до того, що аж батько налаяли і мало не оддубасили! От тобі, Христе, і спідничка нова, от тобі й чобітки з підківками! Прийде Різдво – усі ж то, усі дівчатка вирядяться, як квіточки, як лялечки, у нове та в модне, а я одна, мов та сирітка, буду у старенькому… Ніхто й глянути не схоче на мене; усі хлопці відчахнуться від мене, бо, звісно, у старенькому.
Олена
Не печалуйся, щебетушечко, кому ти до вподоби, той і в старенькому зачепе!
Христя
Яй колядувати не піду; ні на вулицю, ні на скобзалку не вийду, ховатимусь від людей. (Помовчала трохи, далі озирнулась і тихо балака.) Хіба признатись тобі, сестричко?
Олена
Певно, вже покохала когось?..
Христя
Єй-богу, я тобі признаюсь, а ти, зозуленько, порадь мене якнайкраще! (Знов озирається.) Я вже зовсім подала слово Максимові, казав, що після Дмитра [3] прийде з старостами. І люблю ж я його, Господи, як люблю! А що, як батько та не захочуть віддати мене за нього?
Олена
Та куди ж тобі ще заміж? Чи тобі є год з вісімнадцять, чи пак і нема?
Христя
Не знаю! Батько знають, а я не знаю! Та хоч би й зовсім молода, так кажу ж тобі, люблю його, що й душі не чую! А як він мене любить, Господи! Як дуже любить! Ми вже кохаємось собі давно-давно! А як ми собі – так аж чудно! У петрівку, на другім тижні у вівторок, зустрілись ми на громадській греблі по той бік ставу, і як кумедно зустрілись: ходила я, бач, гусят шукати! Ходжу понад ставом та все: гусю-гусю-гусю! А вони запливли аж геть під очерета та знай собі хлюпощуться та глитають ряску. Почало вже й сонечко спочивати, а далі й смеркло, а я ж ходжу по березі, як манія, та кличу гусят.
Далі тілько що зійшла я на греблю, аж зирк! – щось іде назустріч, порівнялось зо мною: «Добривечір!» – каже. А я зараз-таки його й пізнала, та й не пам’ятаю, чи одказала я йому що, чи ні, бо так засоромилась, що й Господи! Чую, що лице моє, сестричко, мов вогнем запалало і серце ніби стало рости і ширитись у грудях; склепило мені устоньки, і словечка не промовлю, стою ніби зачарована, от, єй-богу, правда! Далі він питає: «Що це з тобою, голубко, діється?», – а я мовчу, мовчу, неначе оніміла! Далі бере мене за руку і стиха промовив: «Недаром мене, мов маною, сюди вело, то ж серце поводатарем було!»
Од ції мови я ніби замерла; і здалось мені, що та люба мова понеслась геть по річці і далеко-далеко луною одкликнулася, і ніби все замовкло навкруги, і вітрець затих, і хвиля полягла, і очерет задрімав!.. Через яку годину плеснулась рибка проти зорі, і тоді тілько я трепенулася, і тоді тілько почула своє серце, почула, як воно виразно токотить, і ніби хочу глянути йому в вічі, хочу забалакать – і не можу… «Може, я тобі, моя квіточко, не до любові?» – спитав згодом і хотів випручати свою руку з моєї, а я удержую і так щільно стискаю її, ніби боюсь упустити свою долю, своє щастя!..
І вже й не пам’ятаю, як він мене приголубив і начав цілувати. Довго-довго цілував! І тихо-тихо промовляв, та так же любо, мовби соловейко щебетав, – що слухаєш то щебетання і начебто й нічого не зрозумієш, а серцеві любо: частіш воно якось б’ється, і груди все вище здіймаються; і почнеш зітхати все частіш і ніби сумніш, – а все ж таки слухаєш того соловейка і не наслухаєшся!.. А далі – ох сором же який! – і я його поцілувала. Цілуємось та пригортаємо одно другого до серця! І чималу ж таки годину ми там простояли, бо як прийшла я додому, то вже наші спали, ніде по хатах не світилось… Заглянула в хлівець, аж і гусята дома!
Олена
(зітхнула).
І все те минеться, як любий сон, і розмається, як марево восени!
Христя
(з ляком).
Що ти говориш, сестричко? Не лякай мене! (Помовчала.) Ото увійшла я тихесенько у повітку та й лягла… Що ж ти думаєш, сестричко, не спиться, та й годі! Тілько що заплющу очі, так він і маріє передо мною, так його обличчя і змалюється перед моїми очима! Чую, перші півні проспівали, далі другі, аж і треті; а соловейко десь далеко-далеко так і виляскує, так і виляскує, аж луна йде! Почали вже й гуси на ставку герготати, зашавкотіли утята, ластівочка на бантині тихо-тихо защебетала… Зовсім уже начало на світ благословитись! І через превелику силу заснула я, та так заснула, що ледве-ледве мати розбудили!.. Як збудили, та й питають: «Якого це ти, доню, Максима у сні кликала?» А я як схоплюсь, та з комори, та навтіки… аж біля річки зупинилася; і тілько тоді й опам’ятовалась, як з річки свіжою водицею умилася!.. (Помовчала.) Скажи мені, Оленко, чи й ти свого Андрія так любиш?
Олена
(з великим смутком).
Ох, лучче не питай!
Христя
Як же це, сестричко? Ти плачеш? Та Господь з тобою!
Олена
(показує на серце).
Бо тут повно і щастя, повно й сліз!
Христя
Не зрозумію я тебе! Ох, як же я забалакалася з тобою, прощай, сестричко!
(Пішла.)
Олена
(одна).
Щаслива ти, доки серцем ще живеш, доки на думці чорні брови милого та карії очі; тепер тобі тілько й гадки, щоб побачити милого, почути його любую розмову, пригорнутись до його серця!.. А й ні гадочки ж тобі об тім, що згодом станеться, що спіткає опісля? І я ж така була щаслива! А й чи давно то було, а вже той рай заростає терном колючим; минулося безпечне та світле щастя, мов пташечкою пролинуло, мов вихром пронеслося… Тілько іноді замиготить перед очима веселая гадка про те щастя й піддурює хворе серце, а через хвилину знов у душу заповзає смутна думка і заквітчує її отрутою-зіллям! Знов невсипуче щоденне бідування з’ятриться у душі незгоєною болячкою і придаве її, мовби скибою важкою. Тяжко жити у світі з щирим коханням! Нащо бідній людині у грудях чуле серце? Легше б було жити без почуття і бідкатись з холодним серцем!..
(Задумалась.)
Ява 6
Виходять Бичок і Стеха.
Стеха
(вже під чаркою).
Воно правда, добродію, що краще як хата добре вкрита, а свита гарно… Ну, та вже коли хвортуна плаче…
Бичок
(побачив Олену).
Здоровенька була, Олена Юхимовно! (Сміється.) Загордувала, що вже й не вітаєшся зо мною!
Олена
Чому ж не привітатись? (Уклоняється.) Та й чим би то я мала гордувати? Мамо, йдіть мерщій додому, бо там вже й до скрині добираються.
Стеха
А дулі їм з маком! Осьдечки гроші. (Показує бумажні гроші.) І теличка-первісточка буде у хлівці, і одежинка у скриньці! Зась їм та дуля з маком!.. Ох, дитино моя люба, дитино моя паняночко, краще б мені було бачити тебе за нелюбом у розкошах та у добрі, ніж за милим, та в нужді! Прощайте, Йосип Степанович! Пошли вам, Господь, щастя й віку, і куди тілько думка ваша сягне, щоб усе так сталося, як забажається.
(Пішла.)
Ява 7
Бичок і Олена.
Бичок
Але ж ти ще краща стала, як дівкою була!
Олена
То нехай воно при мені й зостається.
Бичок
Чого ж ти так скоса на мене поглядаєш, ніби ягнятко на вовка?.. (Усміхається.) Хіба у мене такий страшний погляд?
Олена
Ні, погляд у вас лисичий, та вовча думка!
Бичок
Ай-ай-ай! А рученята які стали чорні!
Олена
Он у вас і білі руки, а душа…
Бичок
Живе тобою, тобою дише!..
Олена
Чи вам же пристало балакати про кохання? Від вас вже землею смердить!
Бичок
(сміється).
Не сердься, моя квіточко! (Хоче її обняти.) Золото, не молодиця!
Олена
Ну-ну, рукам волі не давайте! Ач які! Перед людьми вдаєте з себе святого та Божого, а наодинці – бісові рідня?
Бичок
Нащо ж Господь і дає красу, як не на те, щоб на неї задивлялися?
Олена
Та хоч би й так, то не вам вже про кохання казати!
Бичок
А я все-таки кажу, що люблю тебе, як… дочку, як…
Олена
Знаю я вас!
Бичок
(зітхнув).
Ти все-таки не віриш, що я добрий чоловік!
Олена
Добрий! Як спите, то їсти не просите!
Бичок
Ти усе шутками та жартами? І дай, Боже, шуткувати, аби б не сумувати! (Зітхає.) Боже милий! Усім людям я люб’язний, тілько тобі, моя горличко, моя квіточко… Чого яс знов шпигаєш мене гострим поглядом? Вір не вір мені, а я скажу напрямки, що один твій ласкавий погляд – і – паня над панами!
(До нього тим часом підкрався Мартин.)
Ява 8
Ті ж і Мартин.
Мартин
Йосип Степанович, кумцю любезний, я на вас десять разів ласкаво гляну, тілько позичте мені ще на відро горілки!..
Олена пішла.
Бичок
(із серцем).
Чортяка тебе піднесла!
Мартин
Не гнівайтесь! А гарна молодичка, га? А мати її ще краща була, на все село, та й навкруги не було кращої дівчини… Та панич звів з ума! Ех, кумцю-кумцю, бодай вас курка вбрикнула! Давай п’ять рублєй та й бери полові, хочеш?
Бичок
Ох, переплатю, либонь, трохи, але нехай вже!.. (Б’є по руці.) Піди ж до волості та напиши розписку.
Мартин
Що? Куди? До во-ло-сті? Овва! Стало бить, нема вже Мартинові віри, нема? Так от же з місця не зворухнуся – не попхнуся!.. Давай, кажу, п’ять рублєй!.. Не даєш?.. (Кричить.) Юдко, гей! бери чемерку, бери шапку, бери чоботи!.. Гей, збирайсь голота, Мартин гуляє! (Сів долі й роззувається.) Ого-го, у Мартина ще буде на що пити, ще буде та й буде!.. Юдко! бери сорочку, бери чоботи, бери!..
Бичок
Та вгамуйся, не репетуй, ходім у господу, там і гроші дам!
Мартин
Ні в тин, ні в ворота, судариня криворота! Гей, куме, пам’ятай приказку: «Коваль клепле, доки тепле!» Гляди, щоб і я не прохолонув!
Бичок
А завтра ж на які похмелишся?
Мартин
Оце вже не твоє діло, та й не попове, от що! Слухайте, голубе сизий, кумцю любезний, не будьте ви свинею, коли вас величають! Чуєте, не будьте, кажу, тим, що моркву риє!..
(Співа.)
Ой п’є Байда
Мед-горілочку,
Та не день, не два,
Та й не годиночку.
Давай п’ять рублєй, бо як розсердюсь, не продам полових. Гей, Юдко! Іди сюди, бери чоботи, бери штани, бери сорочку!..
Із шинку вибіга жид.
Ява 9
Ті ж і Юдко.
Бичок
(вийма гроші).
Та на вже, що з тобою подієш!
Мартин
Отут поклади, біля мене!
Бичок
Чи годиться й хазяїнові та отак посереду вулиці валятись?
Мартин
Не чхай мені в ніс, нехай тобі біс! Сідай і ти рядом… Не хочеш? Ого-го, закопилив губу.
Юдко
Мартин Радивонович, неблагородно так!..
Мартин
Що? На гроші!
(Юдко хоче взяти рукою.)
Е, ні, не ріками, а ротом достань з землі!..
Юдко
Ви вже з жартами, нехай будете здорові.
Мартин
Не хочеш? Я зараз піду у другий шиньок!.. Чого доброго, а шиньків у нас слава тобі, Господи!..
Жид нагнувся і взяв гроші ротом.
Ага, злякався? Стій же так, доки я доспіваю.
(Співає.)
Прийшов до нього
Цар турецький:
«Що ти робиш, Байда,
Байда молодецький?»
(Жидові.)
Кивай, псявіро, оцим пальцем!
Жид кива.
То-то! (Промовчав.) Тепер крути головою!
Жид круте.
То-то!
(Співа.)
«Возьміть Байду
Ізв’яжіте
Та за ребро гаком,
Гаком почепіте!..»
Там він і досі висить, сердега! (Зітхає.) Юдко, підведи мене!
Жид підводить
Ти, може, думаєш, що я п’яний? Овва! Веди ж під руку, як архарея!..
Жид взяв його під руку.
Гей, збирайсь голота, Мартин гуляє! Пропив воли полові, почнемо з рябих!.. Ого-го, у Мартина ще буде на що пити, ще буде та й буде! Відчиняй, бісів капцане, двері!
Пішли у шинок.
Бичок
(один)
Починай, Мартине, з рябих, а мені й на руку ковінька! Треба буде на всякий случай векселя заготовити, щоб підписав Мартин, то воно спокійніш буде! (Сіда на ганок.) Засіла мені Олена в голову, мов цвяшок! Та чи вже ж вона втече з моїх рук? (Подумав.) Коли б мені Андрія куди-небудь запроторити, тоді б інша річ була!.. Тілько б мені його з села випровадити! Хіба звернути на нього яку провину та становому шепнути? Що ж, хіба то великого заходу коштує? У мене на тім тижні коняку украдено, скажу, що Андрій украв, і свідки знайдуться!.. Я їх цілий десяток куплю!.. І суддя свій чоловік, я ж йому немалу суму дав у позику!.. Становий – кум мій!.. А як і вище піду, то є чим руку позолотити!..
Ява 10
Іван Павлович і Андрій Кугут.
Іван Павлович
(побачив Бичка).
Слихом слихать, Йосипа Степановича у вічі видать!
Бичок
(убік).
От чортяка тебе принесла! Ще чаю попросить… А мені з тебе користі, як з бика молока. (До нього.) Яким це вас вітром занесло?
Іван Павлович
(чоломкається з ним).
Діла, діла! Аж голова тріщить од тих ділові.. Тут чоловічка хочу наняти, та от ніяк до совокупності не проізойдьом!..
Бичок
Якого ж чоловічка, чи не Андрія?
Андрій
Та мене ж!
Бичок
(убік).
Поможи, Боже, воно без гріха ще краще! (Зрадів.) Так чого ж тут? Милості просю до господи!
Іван Павлович
Значить, даю йому на год вісімдесят! А робота яка: наглядать за хазяйством і всякою процедурою; значить, будем так говорить, за прикажчика беру.
Бичок
Та вам кращого робітника, як Андрій, то й не знайти! І чесна людина, така чесна!.. Вже я вам за його у поруку!
Іван Павлович
Чув-чув од людей! Звісно, я не стану жбурлять копитал так, заради Бога, бо то трудове. Я, значить, посовітувався тут з деякими хазяїнами, ну і… А мені такого чоловіка і треба, щоб він не лежень був і у хазяйстві за всяким сословієм щоб було як своє око! (До Андрія.) Одначе спитай хоч і Йосипа Степановича, чи дасть тобі тепер хто більшу ціну?
Бичок
А яка ціна?
Андрій
Тут не про ціну річ!
Іван Павлович
А будеш вірно служити і всякі діла прозводить, так я й прибавлю.
Андрій
Що говорить! Ціна гарна, одна біда, що далека сторона!
Іван Павлович
Яка ж то далека, що будем так говорить, і двохсот верст не буде!..
Бичок
(лукаво).
Ой, ні! Далека, далека сторона, аж на краю світа!.. Як же таки так, ви тілько розміркуйте: одно що далека сторона, а друге, що тут зостається жінка молода, так страшно покидати, щоб іноді на самоті не знайшла собі забавки!..
Андрій
(блиснув очима).
Йосип Степанович! Моя жінка – то мій і сором буде, а вам до цього діла зась!
Бичок
(убік).
Ого, який баский! (До нього, сміючись.) Гарячий, як у горні залізо!
Іван Павлович
Запорозька кров! Люблю таких молодців! Гарячий чоловік, будем так говорить, до всякого діла гарячий!..
Бичок
А я тобі скажу, Андрію, по-приятельськи, тілько ти не сердься на мене! Бач, якби нанявся, то й мені б швидше віддав позику.
Андрій
(почервонів).
Йосип Степанович! Не пристало путати чужого чоловіка у наші з вами стосунки!.. Дуже вже часто стали ви дорікати мене тією позикою.
Бичок
Господь з тобою! Як вже я тебе дорікаю, то й не знаю! По-божому, по-божому з тобою обходжусь!.. (Сміється.) Хоч по правді кажучи, ти, голубе сивий, ніби й честі вже не знаєш! Ще торік слідовало віддати. Ну, та тепер вже, як наймешся, то я буду забезпечений!..
Андрій
(заскреготав зубами).
Годі, Йосип Степанович! Не знаю, хто у нас честі не має! Ви б краще розказали, як та позика складалась. Ну, та що вже тут говорить: засунув шию у ярмо, так треба й везти!.. (До Івана Павловича.) Я йду, я согласен!..
Іван Павлович
Хвалю! Значить, молодець!.. Щоб уся ета процендура зразу – іду або не іду! Молодець, одно слово, молодець!
Бичок
Ну, слава Господеві, що все благополучно! Ходімо у господу і там вже побалакаємо собі любенько до ладу.
Андрій
Можна і тут балакати! Я не крадене продаю, а свій піт, свою кровавицю!
Іван Павлович
О ні! У хаті якось благородніш!.. Та вже й смеркає.
Андрій
Про мене, ходім хоч і в хату!
Бичок
(до Івана Павловича).
Милості ж просю хліба-солі одкушати й чаю-сахару одпити.
Іван Павлович
Благодать дому вашому!
Бичок
(бере люб’язно Андрія за плече).
От ти все ніби сердишся на мене, а я, єй-богу, тобі добра бажаю!
Андрій
(зітхнув).
Бачу, бачу добре, та не смію до ладу подякувати.
Пішли всі в домок.
Ява 11
Виходить Олена, приглядається уподовж вулиці.
Олена
Що це Андрія так довго нема? Кажуть сусіди, що якийсь-то міщанин його договоряє у од’їзд… Не доведи, Господи! Ох, недаром бере мене туга, несподіваний смуток давить мою душу!.. Ох, серце моє, бідне серце, лихую годиноньку ти мені віщуєш! (Задумалася.) Де мої радощі, де моє безпечне веселля поділось? Проминуло, як у сні!.. Ось і тепер виглядаю миленького, та вже не з тією гадкою, як колись, не з тією думкою… І він прийде, прийде милий, та вже смутний, невеселий: хоч устоньки його й усміхнуться, та вже не тим посміхом чарівним, хоч оченьки його й глянуть на мене, та вже не тим поглядом щасливим!.. Сумує мій милий, давно вже я це помічаю, і його печаль в’ялить мене і сушить!.. Безщасні ми, безталанні…
(Задумалась.)
Ява 12
Виходять Андрій і Іван Павлович.
Іван Павлович
Так, стало, будем так говорить, завтра і в дорогу?
Олена наслухає.
Андрій
Я своїм словом не торгую і набір його не даю!.
Іван Павлович
Молодець, говорить, як по писаному! Так уранці сходимо до волості і всю там механіку нащот условія… Щоб, значить, будем так говорить, ніякого хвакта, ніякої процендури… А що, писар ваш любить приношеніє?
Андрій
А де ж ті писарі, котрі цього не люблять?
Іван Павлович
(розвів руками).
Що ти вдієш? Здирство, скрізь здирство, одно слово, грабіж! Нема честі, у яму честь закопали!
(Вернувся у домок.)
Андрій
(один).
Важко бути вольним і не мати волі, страчувати сили на чужу користь, чужую ниву обробляти, а свою занедбати… А ще тяжче не знати просвітлої години і не бачити краю гіркій праці!.. Побила вже лиха година, як чужая нива та позичений серп!.. І невже так і гнутись довіку? Ні, ще навкруги мене засяє ясне сонечко, ще доля усміхнеться! Один рік – і думки темнії одлинуть!..
Допік ти мені, Йосипе Степановичу, твоєю ласкою: «Позику, – каже, – знаєш, а за віддачу не дбаєш?..» Я не дбаю, я не працюю? Грудина та спина про те знає та оці кістляві руки в пухирях!. Добрий ти чоловік, Йосипе, тілько не впадайся тобі в руки: живцем облупиш! Ти допомагав мені і радив, спасибі тобі, доки не скрутив мене, мов налигачем, твоєю позикою! І зараз мене порадив, тілько що ця твоя порада гірш, ніж зрада: вирвав ти у мене слово твоїм доріканням, я згарячу дав його і тепер вже нізащо не зламаю, лучче б ти мене ножем порснув, та не корив, гадино, твоїми грішми, витяг ти у мене жили, щастя моє надламав, серце кров’ю облив!.. Сліз ще не вилив моїх, багато ще їх зосталось!
(Витира очі рукавом.)
Сором, сором плакати козакові! А Олена, що з нею буде, як довідається про неминучу тяжку розлуку? Ох, не можу ж я далі терпіти, гнутись і вклонятись перед ним, котрий моїм же салом та по моїй шкурі маже, котрий користується моєю кривавицею і за мою гірку працю мене ж зневажає!.. Скріпись, серце, висохніть очі!..
Олена
(падає).
Покидає! Покидає!
Андрій
(здригнув).
Олена?! Вона чула! (Підбіг до неї і підійма.) Олено!.. Олесю!.. Пташечко моя, голубонько моя сизокрилая, доленько моя щасная!..
Олена
(ридаючи).
Серце, серце горить!.. О, дайте ж мені отрути-зілля!.. Милий мене покидає!.. Рвись же, серце, з грудей, туманься, розум, пожежею палайте, мрії! Пропаща я, пропаща!
(Зомліла, падає Андрієві на руки.)
Андрій
(з криком).
Оленко! Що це з тобою подіялось? Зомліла… Рученьки похолонули… не б’ється серце! Олесю!.. Боже-Боже! Олесю, промов же хоч словечко!.. Зіронько моя» не зворухуй же моєї одваги!.. Люди добрі, рятуйте її, рятуйте мене!.. Олесю, я слово зламаю, чуєш?.. (Ридає.) Одкрила оченята… Чого ж так, серденько, так пильно, так страшно дивишся на мене? Ні, я не можу розрізниться з тобою, нехай умру в ярмі, пропаду у кормизі, а тебе не покину!..
Олена
(довго дивиться на нього, далі ледве промовляє).
Стривай-стривай!.. На рік? У найми? А там знову щастя, знову рай?.. Дивись, дивись мені в вічі: прямо, любо, весело, щасливо!.. О, як я тебе кохаю! Помру без тебе!..
(Тихо плаче.)
Андрій
Не кажи, не кажи так!..
Олена
Зав’яне серце, і оченьки погаснуть!.. Стривай, я подумаю! Я подумаю… (Помовчала.) Нічого не зрозумію!.. Без тебе зостатись?.. Дай сюди руку до серця, так!.. їдь, їдь, мій соколе, мій світе, моя думко!.. Ох, в’яну ж я, в’яну, як квіточка на вогні!.. їдь, їдь, милий!.. Швидше їдь! Серцем тебе благословляю! (Одійма його руку од серця.) Прощай!..
Андрій
(здійма руки до неба).
Боже милий! Один ти бачиш моє серце, переповнене кривавих сліз! Усе я тут покидаю: серце, душу, думки, надії і талан!.. Тепер я бідніш від старця! Зглянься ж надо мною, сиротою бідолашним!
(Туле Олену до серця і довго цілує.)
Олена
(пада навколінки).
Боже милосердний! Благаю тебе єдиного, з’єдиняючи в благаннях всі мої сльози, всі мої думки, осиротілеє серце, в сльозах потопленую душу… Приспи, Боже, моє серце, доки мій Андрій, моє кохання, прилине до мене голубоньком сизокрилим!.. Боже, пораднику єдиний, уста мої не зможуть вимовити перед тобою мого горенька, слізоньками умитого!..
Андрій
(підійма її й горне до серця).
Богу, Богу єдиному покидаю тебе, моя вірная єдиная дружинонько!
Завіса падає.
Примітки
1. Різдво – християнське свято народження Ісуса Христа, що відзначається православною церквою 25 грудня за старим (7 січня за новим) стилем.
2. Після літнього Миколи – тобто після 22 травня за новим стилем.
3. Дмитра – християнське свято Димитрія-великомученика, яке відзначається православною церквою 8 листопада за новим стилем.
Подається за виданням: Марко Кропивницький Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 123 – 137.