Біографія

Л. З. Мороз

М. Л. Кропивницький народився 25 квітня 1840 р. в селі Бежбайраки на Херсонщині (тепер – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). У дитинстві він і надивився всіляких жорстокостей щодо селян, і сам зазнав чимало злигоднів та кривд, оскільки посада управителя панських маєтків не надто відповідала чесній і незалежній натурі його батька, чиї численні невдачі болісно відбивались на житті дітей, позбавляючи їх часом найнеобхіднішого. Ще в ті роки, зазначав М. Вороний, він

«полюбив сей простий «серм’яжний люд», як свого рідного брата, як частину самого себе, – що пізніш і виявилось в його гарних, наскрізь демократичних творах; деяких знайомих з тих дитячих літ він навіть змалював в своїх драмах і комедіях… Наприклад, Іван Непокритий в «Дай серцю волю», як оповідав нам сам шановний автор, – живісенький, взятий з самого життя. Се був один молодий хлопець, що з власної охоти пішов в москалі замість свого приятеля, котрий в противнім разі, мав би покинути молоду жінку. Кілька типів в «По ревізії» і ін. також взято з дійсного життя, але вже трохи пізнішії» [4].

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилася іще в дитинстві, коли він «сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью» (VI, 267). Та освіту здобував він без будь-якої системи – то в приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом (VI, 200). Тоді він жив у своєї бабусі в дуже музикальній сім’ї, де часто бачився з матір’ю (батьки Марка розлучилися, коли він був ще малим), яка вчила його музики, ставила йому голос, розучувала з ним вокальні партії. «У мене був дужий і високий баритон, – зазначав він згодом в автобіографії, – я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси» (VI, 214). Саме з цими його здібностями пов’язаний один із найяскравіших виявів невгамовної талановитої натури.

Перебуваючи в 1870-х роках в Аккермані, М. Кропивницький зазнайомився з тамтешніми вірменами, і, зацікавившись їхнім церковним співом – на той час одноголосним, «переклав на європейські ноти, пристосувавши до партесного співу, деякі вінчальні співи – шаракани, а потім перейшов і до літургійних співів та молитов» [5]. Приблизно тоді ж робились такі спроби музикантами-професіоналами – вірменами та італійцями, але, на думку дослідника, «М. Кропивницькому належить особлива заслуга у впровадженні багатоголосся у вірменський спів» [6].

Після невдалої спроби продовжити навчання у гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду. В цей час М. Кропивницький разом з І. К. Тобілевичем брав участь в аматорських гуртках, де ставились п’єси українських і російських драматургів, пробував свої сили і як актор, і як постановник. Відвідував протягом трьох семестрів (1862 – 1863) заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише українською мовою мелодраму «Микита Старостенко».

З 1864 р. Кропивницький знов на казенній службі – то у Єлисаветтраді, то у Бобринці. Але чиновницької кар’єри він не зробив і навіть часто зовсім втрачав заробіток внаслідок захоплення мистецтвом та участі в аматорських виставах. 1871 р. перейшов у професійні актори, зголосившись працювати в трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах, перегравши лише за перші п’ять років «около 500 ролей… от губернатора в «Птичках певчих» до Отелло…» (VI, 91), він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

Багаті музичні та вокальні дані (мав голос «глибоких, ніжних і могутніх тонів» [7]) М. Кропивницького, разом з яскравим акторським талантом, завжди – і у молодості, і в пізніші роки – викликали справжнє захоплення глядача. На сцені він перетворювався до невпізнання.

«Невже це той важкуватий, немолодий Марко Лукич, що сьогодні обідав у Старицьких? – згадувала сучасниця про його виступ у ролі Назара Стодолі на початку 1870-х років. – Не дуже балакучий, з похилою в роздумі головою. Тут він стрункий, гарячий, як вогонь. А голос! Немає краси над той голос. Багато було і буде гарних голосів на сцені, але такого голосу, що мав Кропивницький, уже, мабуть, не почують прийдешні глядачі. Він зачарував ним увесь театр» [8].

Незважаючи на величезну популярність, виробив він і найвищу вимогливість до себе; це давало моральне право йому як режисерові багато вимагати й від акторів.

«…Я слишком строг к себе как актер и потому отрицаю в себе те таланта, которые приписывает мне… публика, – писав М. Кропивницький у листі до А. В. Маркович (1880). – Я понимаю, что, играя, я не порчу ролей, я немножко знаю сцену и до одурення люблю искусство – вот все мои таланты!» (VI, 283).

Прагнучи природності й правди, митець не допускав

«ніякої пересади, ні одного крикливого вигуку, ні одного фальшивого помаху рукою, ніякого вихилясу, – на догоду особливій громаді, що б могла за те нагородити артиста найгучнішою хвалою. Правда, сама тільки правда, і міра. Але ж не було при тім і холодної повздержності. Серце, гаряче серце говорило гаряче, коли се викликалося ролею…» [9].

Важливим етапом у творчому шляху М. Кропивницького та в історії українського театру стало перебування його 1875 р. в Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав великих зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, в наближенні його до реалізму й народності. Адвокат Є. Олесницький писав:

«…Вплив Кропивницького слідний був на цілім персоналі театру, який старався достроїтись до нього так, що період той належав безперечно до найліпших часів у розвитку нашого театру» [10].

Початок театральної діяльності М. Кропивницького припав на час практичної відсутності професійного українського театру на Наддніпрянщині, час найжорстокіших репресій щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., численні інструкції та розпорядження місцевих властей тощо; все це змушувало митців запобігати перед кожним держимордою, показувати протягом одного вечора по дві вистави – російську й українську. Після дозволу міністра Лоріс-Мелікова (1831) на виконання українських п’єс почали виникати українські трупи – у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них – навіть із таким своєрідним діячем і художником, як Г. Ашкареико, – не задовольняла М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. 1882 р. він утворює свою трупу, яка десь через рік зливається з трупою М. Старицького, а М. Кропивницький стає її провідним режисером.

Починається нова епоха в історії українського професійного театру, творче обличчя якого визначали, разом з М. Старицьким та М. Кропивницьким, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Та величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, наче провокувала царських чиновників знову й знову обрубувати їм крила: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (по суті, майже третини території України Наддніпрянської) було заборонено. Не полегшив становища навіть гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі 1886 – 1887 рр., якими М. Кропивницький керував уже після відокремлення від М. Старицького і які дали підстави тодішній критиці говорити про український театр у зіставленні з європейським (зокрема з трупою «мейніягенців», новаторство яких було загальновизнаним).

Часто змінюється і склад, і місцеперебування українських театральних колективів, але незмінним залишалось їхнє прагнення зберегти й розвивати свою національну культуру, «применить пригнетенные силы с пользой и успехом на благо дорогой родины» (VI, 100). Виставляючи твори І. Котляревського, Т, Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка й свої власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму, навіть в обмежених цензурою рамках створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Про свою невпинну боротьбу – бо її таки, мабуть, було більше, ніж творчості, – про незламність духу своїх товаришів по мистецтву М. Кропивницький напише:

«Мало не тридцять три роки вичовгував я помости ріжних конів – від театральних до балаганних, служачи театрові «проплаканого народу», права якого на самостійний духовний розвиток давно признали за ним усі вчені й академії «гнилого» Заходу, всі історики й етнографи; а люті вороги наші напотужують «усі втори», щоб «злить всі річки в одне море», хоч би й проти гори. Багато разів цілим хором, з проводирями ріжної шерсті затинали вони вже й «со святими упокой». А. Курилка, мов на злість: жив та й жив!..» (VI, 101 – 102).

Все життя провівши в пошуку, в безнастанній боротьбі, неспокої (навіть на придбаному в останні роки хуторі Затишок недалеко від Харкова недовго затримувався), М. Л. Кропивницький і помер (21 квітня 1910 р.) у дорозі, повертаючись з Одеси – з гастролей.

Примітки

4. Вороний М, Марко Л. Кропивницький // Зоря. – 1897. – № 1. – С. 14.

5. Меликсет-Бек Л. М. Связь украинского артиста и драматурга Марко Кропивницкого с армянской музыкой // Известия АН Армянской ССР. – 1955. – № 5: Общественные науки. – С. 97.

6. Там же. – С. 99.

7. О’Коннор-Вілінська В, Лисенки й Старицькі // М. В. Лисенко у спогадах сучасників. – К., 1968. – С. 357.

8. Там же.

9. Пчілка О. Марко Кропивницький яко артист і автор // Літературно-науковий вісник. – 1910. – Кн. б. – С. 466.

10. Цит. за кн.: Марко Лукич Кропивницький: Збірник статей, спогадів і матеріалів. – К., 1955, – С. 150.

Подається за виданням: Марко Кропивницький Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 4 – 7.