«Глитай, або ж Павук»

Л. З. Мороз

Сюжет драми з трагічним фіналом «Глитай, або ж Павук» складає зображення того, як зростає куркуль і поступово підкорює собі трудівників. Протилежні йому сили уособлено не тільки в Олені та її чоловікові Андрієві, тим більш, що опір цих двох було зламано відносно швидко. Драматург подає досить простору розмову двох селян про «діяльність» Бичка, а також про його широкі зв’язки з адміністрацією, з боку якої він має необмежену, підтримку. Тут видно не лише всемогутність глитая, органічну єдність його з усією системою гнобительського суспільства, а й проникливість простого селянина, котрий усе це бачить, усвідомлює, навіть більше – правильно оцінює, незважаючи на свою неосвіченість, неписьменність. Ясно, що тут знайшов своє вираження голос автора, який, утім, перебуває у цілковитій злагоді зі здоровим селянським глуздом. Але світлий народний розум безсилий проти економічної машини: скільки б не зарікався селянин обійтися без послуг лихваря, а об’єктивні умови все одно раніше чи пізніше приведуть його на поклін до того. І надійними спільниками грабіжника виявляються неврожай, а також збирачі податків, тобто державна система здирства.

«Зло в усій його відвертій потворності» (за словами «Одесского вестника» від 20 листопада 1882 р.) виражено у постаті Бичка, роль якого виконував сам автор п’єси. На думку київського рецензента, і як драматург, і як актор М. Кропивницький

«правдиво звів усі риси цього типу: хижацтво, лицемірство, безмежний егоїзм, що криється під машкарою благочестя, практичний розум, знання людей, уміння стати потрібною людиною, зухвальство зі слабшим і цілковита приниженість та панічний жах у хвилину розплати за гріх» [17].

Антагоністичний соціальний конфлікт селяни – куркуль, отже, має у драмі «Глитай, або ж Павук» не просто економічну сутність: точніше буде сказати, що її (сутність) виражено через моральний конфлікт. Розкриваючи конкретне соціальне явище, письменник вийшов до загальнолюдської, вічної проблеми: зло у його живучості, безмежних можливостях пристосовуватися, у його незнищенності, здатності протистояти спробам боротися проти нього. Та й не всякі ж засоби придатні для такої боротьби. Позитивного результату, зрозуміло, не можуть дати намагання боротися зі злом його з чорними засобами чи хоча б якоюсь мірою наближаючись до них.

Прочитавши у листі, підміненому підступним Бичком, що чоловік покинув її задля кращої – багатої, Олена йде у полюбовниці до куркуля. Тобто намагається відстояти свою людську гідність способом, який… щонайефективніше знищує її гідність. Цієї кричущої суперечності, зрештою, не витримує психіка вразливої, здатної на тонкі й глибокі почуття жінки, і вона божеволіє. Наруга над своїми моральними принципами рівнозначна для неї самогубству. Не лише тому, що надто різкий контраст між тим, до чого прагнуло її серце, – щире, взаємне (це також дуже важлива й рідкісна обставина) кохання з чоловіком, – та безоднею бруду, в яку вона сама ж зопалу кинулася. А й тому, що натура Олени надто чиста, крихка, їй протипоказаний будь-який контакт із низьким світом купівлі-продажу. Таку душу не можна купити, її можна тільки зламати, віднявши в неї віру, – і це глитаєві вдається зробити через залежних від нього селян.

Тут простежуються, сказати б, ступені наростання «злочину» Андрія й, відповідно, поглиблення розпачу Олени.

«…Я боялась гріха, бо боялась Бога! – волає жінка. –…В Андрієвій правді, в його серцеві було все моє щастя, весь мій спокій, всі мої надії!.. Андрій зрадив мене, стоптав правду, зламав слово – і нема у моєму серцеві бога!..»

Підкреслює вона й типовість своєї долі: «Не я перша, не я й остання! Чим я краща за других?» Але наступні ж її слова наче переводять бунт жінки у площину баладно-фантастичного мислення, на яке, при всій його поширеності, далеко не кожна людина здатна, з такою мірою серйозності:

«На гріх іду, на поквол людям, на радість сатані і всім пекельним душам! Зроблюсь відьмою, перекинусь у пташечку малесеньку, у звіря лютого, в комашку, – і знайду тебе, Андрію, зраднику мій, кате мій!..»

Намагається заспівати, – адже для української селянки характерне звертання до пісні у хвилину туги, – але й пісня не рятує. «Та й плакати стала», – повторює вона останній рядок і додає: «А я плакати перестала…»

Виходові на найширші узагальнення – як літературні, так і життєві – сприяє й те, що Кропивницький вкладає в уста своєї героїні рядки з надзвичайно популярної в народі поеми Т. Шевченка «Катерина»:

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

У цій, останній для Олени (ще насамкінець з’явиться вона – вже із потьмареним розумом) сцені «сватання» автор дає їй висловитися до кінця. Є тут і її спогади про дитинство, сповнене кривд і принижень (вона – панське байстря в нещасної матері-селянки, її вітчим не надто жалував), про щасливу романтичну мить кохання, є й туга, перелита відчаєм, і силувані веселощі, й тяжкий роздум про владу багатства, і зворушлива беззахисність, і їдка іронічність, – і усе це підряд, без будь-яких переходів чи пауз, на одній хвилі емоційної напруги, витримати яку чи й можливо для людини…

Самовбивством душі героїні назвав це дослідник, який роз’яснював:

«…їй боляче, соромно, страшно за Андрія, що він проміняв її кохання на цей золотий дріб’язок, і вона мстить йому за це, терзаючи своє серце» [18].

Тут спостерігаємо внутрішню суперечливість, аж до парадоксальності: зміщення понять, за якого відбувається порушення звичної логіки: справді, помщаючись комусь, слід було б, очевидно, терзати його, а не себе.

Різного роду перекручень житейської логіки не бракує у творах М. Кропивницького – і у трагічних, і у комічних. Можна, отже, про них говорити як про своєрідний художній прийом (прикладом може бути хоча б комедія «Вуси» за оповіданням О. Стороженка).

Примітки

Подається за виданням: Марко Кропивницький Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 16 – 18.