«Перед волею»

Л. З. Мороз

А ось як двоє кріпаків у драмі «Перед волею» говорять про панського буфетчика – також кріпака:

Селихвон

Щоразу, як тілько з’їдуться гості на обід чи бал, він зараз що-небудь і підцупе… От ми з тобою так дурні!..

Потап

Чого дурні?.. І ми навчимось колись…

Письменник помітив дуже характерну особливість свого часу: вивернутість логіки суспільних взаємин, коли людина, не знаючи нормальних людських способів самореалізуватись, самоутвердитись (порівняймо у С. Беккета в драмі «Чекаючи на Годо»: «Все своє жалюгідне життя я проборсався у багні. І ти ще вимагаєш, щоб я помічав якісь нюанси!.. Подивіться на ці купи гною! Хіба ж я коли що крім них у житті бачив!»), зрештою, зберегти свою гідність, вдається заради цього до протилежних за самою своєю суттю засобів.

«Коли пан її приблизній до себе, так вже вона тобі стала не Сонькою, а Сохвією Миколаївною, – розумієш?.. Бува часто так, що іноді і сам чоловік не вгада, чим він завтра буде. Примером, сьогодня заснув Гришкою чи Ванькою, а завтра прокинувся Григорієм Васильовичем або ж Іваном Семеновичем!.. – роз’яснює панський буфетник (який, до речі, навіть імені не має – це також промовистий штрих). «Хотів би я завтра прокинутися Даниловичем», – каже Селихвон, очевидно, й не уявляючи таке. Можливо, з його здоровим (ще!) селянським глуздом не ув’язується такий протиприродний ланцюжок: утвердження особистості через її розтоптування. А може, про це думав тільки письменник – і підводив до такої думки читача.

У наведеному фрагменті з п’єси «Перед волею» йдеться про кріпаків. Але проблема живучості рабської психології в інтерпретації художника виростає до рівня загальнолюдської, оскільки вона актуальна не лише для однієї країни і не лише для однієї суспільної верстви.

«Страшенна нездоланна сила» (слова Оксани з п’єси Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), яку являє собою панство з усім комплексом його поглядів і звичок, є не тільки тим, що стає прямою перешкодою на шляху до щастя закоханих з протилежних соціальних станів, гублячи дівчат – представниць народу. Це ще й та страшна сила, яка спотворює своїх же спадкоємців, позбавляючи їх права на природні людські почуття, породжуючи внутрішньо суперечливі імперативи, на зразок: дворянська честь мусить бути відстояна будь-яким способом, не виключаючи й безчесного поводження не лише з людьми нижчих станів, а й навіть із своїми ж дітьми.

У драмі М. Кропивницького «Перед волею» жертвою цих звичаїв стає донька поміщика Підгайного Орися, яка «насмілилась» покохати кріпака Юрка, музику-самородка, – натяк на ще одну серйозну проблему, породжену кріпосницькою дійсністю. Юрко змушений тікати, шукаючи порятунку від панського гніву, а Орися спроможна захистити його – батька своєї дитини – лише ціною власного життя.

«Що я роблю! Чи не збожеволіла я! – карається поміщиця Воронова («Доки сонце зійде, роса очі виїсть»). – Ні, ні… Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, не рівня моєму синові? Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилася?.. Ні-ні!.. Не невістка ти мені!»

Навіть визнання високих достоїнств селянки не дозволяє переступити станову прірву, для збереження якої пані не гребує нічим.

Письменник розумів, що панство як суспільна сила вже сходить з історичної авансцени, і обмежувався оцінкою окремих його рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на зміну нежиттєздатному дворянству, стає впливовою силою – проти куркульства, старшини, зростаючої сільської буржуазії та їхніх лакуз. Надто широкі права й можливості панства зростила зло одразу в багатьох «площинах», беззахисним селянам завдається кривда, деформується внутрішній світ самих панів та одночасно – й тих-таки селян, що виявляється найнебезпечнішим, бо має тенденцію до дальшого поширення, до перенесення в наступні покоління. І передусім через ту частину селянства, яка найбільш наближена до володарів (хай і колишніх уже), – двірські люди (лакеї, конюхи, покоївки тощо), а ще більшою мірою прикажчики, управителі, економи тощо, бо саме вони мали доступ до матеріальних цінностей – і привласнювали їх, вони плекали претензії зайняти місце вчорашніх поміщиків – і багатьом з них це вдавалося.

Неминуче, у зв’язку з наступом капіталізму, руйнування «дворянських гнізд» цікавило українських драматургів, на відміну від, наприклад, А. Чехова, не тільки й не стільки внаслідок співчуття до благородних і чистих, але бездіяльних представників приреченого класу. Хоч такі окремі персонажі – жертви власної безпомічності перед соціальними катаклізмами, конкретніше – перед новою нахабною і могутньою силою – є, зокрема, й у творах М. Кропивницького: Смородина у «На руїнах», Загрива в «Олесі». Варто, однак, зауважити, що обидва вони далеко не безгрішні й не безкорисливі, обидва не проти виправити б своє матеріальне становище одруженням із дочкою «противника». До того ж, батько Загриви, наприклад, був типовий кріпосник. Якщо у Чехова вишневий сад є елегійним образом високої духовності давнього дворянського життя, то в Кропивницького жаль колишнього пана за красивим ландшафтом одразу ж дістає зниження розповіддю про те, як «під оцей ланшахт» шмагали кріпаків.

Співвідношення трагічного і комічного у творчості М. Кропивницького перебуває у постійній діалектичній залежності від об’єкта і способу його осмислення та зображення. Уже в першому його водевілі «Помирились» – творі начебто суто розважального жанру – І. Франко не випадково побачив «чорні, тільки в душливій атмосфері великоруського життя і темноти можливі картини» («Зоря», 1883, № 8), які засвідчують тенденцію автора до узагальнень соціального характеру. Одноактівка ця не містить ніякого комедійного елемента і насмішити здатна лише безглуздям ситуації та розв’язання її, дріб’язковістю й нікчемністю інтересів її персонажів – багатого міщанина Панаса Гуріна та інших. Зав’язується сюжет, як у драмі: дочка Гуріна Оксана, дівчина мисляча й справедлива (небезпідставно в ній бачать попередницю Олесі з однойменної драми М. Кропивницького), у розмові зі своєю забобонною матір’ю виявляє неприйняття життєвих позицій батьків, що розбагатіли, обдираючи «ту бурлачню ще за кріпацтва», починає розуміти їхнє святенницьке лицемірство: адже витрачаються «задля бога і на оливу, і на свічі» й молитви шепчуть, «аж піт… ллється», замолюючи все здирництво.

Та й далі події розгортаються драматично. Якщо фігура Гуріна була начебто своєрідним ескізом до Бичка («Глитай, або ж Павук») та Балтиза [14] («Олеся»), то Василь Сокуренко залишається чи не єдиним на всю українську літературу добрим і благородним волосним писарем, поєднуючи цю роботу з працею сільського вчителя. Цей утопічний персонаж, за спостереженням Б. Грінченка, викликав інтерес простонародного глядача, який, на його думку, краще сприймає «проявлення положительных и трогательных черт человеческого характера» [15].

Василь і Оксана уособлювали народний етичний ідеал, але постаті ці вийшли досить мляві й більше нагадують мрії селянина, ніж художнє узагальнення того, що наявне в житті. Надалі, чітко розмежовуючи не лише функції, а й суспільні та особисті якості вчителя (який завжди виступає як позитивний герой) і писаря, українські драматурги займатимуть позицію, близьку до висловленої дотепним мандрівним дяком Шкварховським у комедії І. Карпенка-Карого «Чумаки»: «Писарство… удаляє чоловіка ученого… від науки і приучає до гнусного любостяжанія», «всі писарі вельми заздрісні».

Постать писаря, старшини чи іншого представника сільських властей типова для української драматургії, як типовий і аспект зображення їх: показує їхню обмеженість, що доходить до тупості (як у комедіях М. Кропивницького «Пошились у дурні», «По ревизії» і ін.). Та й самі ситуації обираються такі, які виявляють повну беззмістовність, безглуздя «діяльності» тих персонажів. При цьому виникає виразна закономірність: показуючи неробство тих найменших суспільних вершителів влади, а також неподобства, які вони творять, письменники тим більш наближаються до сатири, чим звичнішим, повсякденнішим виглядає зображене.

Доречно згадати думку М. Салтикова-Щедріна про особливості нової, порівняно з гоголівською, сатири, арена якої настільки розширилась, що психологічний аналіз відійшов на другий план, а головна увага віддається силі тиску обставин і залежності людської особистості від неї. Чи не найбільшою мірою це стосується комедії М. Кропивницького «Чмир». «Убогий» Демко Пшінка (чи то селянин, чи міщанин – чіткості в автора нема, та й не це тут головне) – добрий майстер, єдиний на все село бондар, багато товару віддає людям без плати і найбільший клопіт має такого плану: «Коли б всі, що винні [гроші за його вироби. – Л. М.], та віддали зразу, то можна було б і корову купити, не то що чинша заплатити».

Адже боргують у нього тільки багачі, от він і розмірковує: «Чим чоловік багатшає, тим дурнішим робиться», бо «так та копійка ним овладає, що він, як замакітрений, зробиться…». Цими словами уже в першій дії закладається зерно всієї його майбутньої долі. Доки жив він своєю працею, доти був нормальною людиною, дрібні вади якої компенсувалися здоровим глуздом і критицизмом, умілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. Несподівано на нього звалюється колосальне, за його уявленнями, багатство – спадщина від померлого у місті брата, – і з ним відбувається те, що він осуджував.

Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми панського життя і прикладаючи до них незрозуміле для нього поняття «усякі образованія», Демко, подібно до персонажів комедії О. Островського «Не в свої сани не сідай», стає не просто смішним, а й справді дурним. Неписьменного Демка спритно обкрадає крамар. В останній дії, стилістика якої нагадує народний балаганний театр триразовим повторенням (прийом, характерний для народних казок, анекдотів тощо) утверджується у «званні» дурня Демко Пшінка, який не зумів не тільки пустити у прибуткове діло одержаний ним капітал, а й просто втримати його в руках.

Фінальні події розгортаються надзвичайно швидко. Не встигли зібратися гості, а комедіант розпочати свій виступ, як з’являються судовий пристав з понятими – і падає лихо на голову Демка, пограбованого пройдисвітом Вареником «посереду білого дня, посереду людей…» – а може, й не без їхньої участі. На цю катастрофу все місцеве начальство реагує однаково, йдучи у гості до нового багатія – Вареника. Серйозний натяк на аморальність, злочинність існуючого ладу містить саме такий поворот, що значно відрізняє «Чмиря» від, наприклад, «Тартюфа», де шахрая викриває королівська законність, заарештовує посланець правосуддя. Всесильність Мольєрового героя виявлялась у тому, що тільки найвища влада спроможна покарати його (справедливість і кінцеве торжество правителів – одна з підвалин класицизму). З погляду реаліста М. Кропивницького всесильність крамаря у тому, що його шахрайську перемогу беззаперечно підтримують представники властей, цілком байдужих до того, якими засобами здобув він капітал, – аби він його мав.

«Чмир» – одна з найдовершеніших п’єс М. Кропивницького. Стрімкість розгортання дії, дотепність ситуацій, лаконізм і точність діалогів, яскравість характерів, як і недвозначність моральної позиції автора, роблять її привабливою для театру й донині.

Якщо пригода з Пшінкою – наслідок тимчасового затьмарення, то духовна еволюція «купця з кріпаків» Кирпи у п’єсі «Старі сучки й молоді парості» уже завершена. Зажерливість його, як і його жінки, що економить навіть на харчуванні рідних дітей, не має меж. Його численні сутички з усіма учасниками дії складаються в один всеохоплюючий конфлікт багатства й бідності, визиску й праці, безчестя й порядності. Логічний фінал твору – безглузда смерть Кирпи на купі грошей (тут сатира переходить у гротеск) – домальовує сатиричну картину, в якій відсутні напівтони.

Несмішні комедії М. Кропивницького належать до типологічного ряду творів, які свого часу дали підставу О. Скабичевському визначити своєрідність російської комедії, насамперед – О. Островського. На відміну від європейської комедії звичаїв, зокрема Ж. Мольєра, зауважував критик, у російській комедії персонажі, що є носіями протилежних моральних норм, ведуть бесіду, не помічаючи, що вони говорять зовсім різними мовами, про різні предмети, не розуміючи один одного. Це стосується як основного конфлікту творів М. Кропивницького, так і побічних. Людьми різних світів виявляються просвітителька Надежда і покруч Микола, а також ті селяни, які всерйоз вважають її відьмою («Супротивні течії»), пани відживаючі й прийдешні – Смородина і Шклянка («На руїнах»), навіть члени однієї сім’ї («Чмир», «Мамаша», «Дійшов до розуму» та ін.).

До багатьох творів української драматургії на сучасну тему можна застосувати слова Д. Дідро: «Трагедія, предметом якої могли б послужити наші домашні нещастя…». Причому річ не лише у незчисленній кількості, могутній знищувальній силі тих нещасть, які випадають на долю героїв п’єс, позбавляючи їх волі до життя та й самого права на життя. Головне те, що нерівну боротьбу ведуть вони за щастя, яке неможливе, нездійсненне для них, а ті проблиски, яким вони наївно довіряють, – то лише примари, плід їхньої фантазії.

До того ж, якщо брати за великим рахунком, зовсім не у домашніх, не у дрібно-побутових проблемах випробовуються на міцність героїні творів І. Карпенка-Карого «Наймичка», Панаса Мирного «Лимерівна», М. Кропивницького «Дві сім’ї» («Де зерно, там і полова»), І. Франка «» та «». Вони відстоюють своє право не тільки на щастя, на світле й чисте життя, а й на свою людську гідність, на свободу вибору супутника життя, на повагу оточення і повагу свою до оточення, – тобто на те, чого в їхньому житті немає і за тих умов бути ще не може, що суперечить існуючому, загальноприйнятому, загальнотерпимому.

У творах цього ряду наявне й те, що Арістотель називав перипетіями, а саме ті моменти, які означають перелом дії від щастя до нещастя, тобто те, що відбувається з трагічним героєм. Скороминущим виявилось щастя Оксани («Доки сонце зійде, роса очі виїсть») й Олени («Глитай, або ж Павук»), коротким, як спалах, але воно все ж було. Немаловажне й те, що їм у житті (як і Зіньці – «Дві сім’ї») трапляються різні люди, отже, не в усі моменти свого життя вони почувають себе самотніми, позбавленими моральної опори.

Взаємини з оточенням допомагають визначити міру вищості героя над ним. А від цього залежить і те почуття подиву, яке, за вимогами, породженими шекспірівською епохою, повинен викликати герой трагедії. Твори В. Шекспіра й їхні тлумачення приводять до думки: «Трагічна подія не тільки скорботна, вона вражає своєю незвичайністю, викликає наш подив» [16]. Трагедії нового часу (часто вони прибрані у шати драми) також викликають подив – кількістю житейського бруду, прихованого святенництвом, глибиною ницості людської, з якими не можуть змиритися трагедійні герої.

Примітки

14. Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. – К., 1958. – С. 73.

15. Гринченко Б. Народные спектакли. – Чернигов, 1900. – С. 17.

16. Аникст А. Шекспир: Ремесло драматурга. – М., 1974. – С. 547.

Подається за виданням: Марко Кропивницький Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 12 – 16.