«Панна сотниковна»

Ішина Н. О.

Повість «Панна сотниківна» вперше надрукована в журн. «Современник», 1840, т. 19, кн. 3, С. 1 – 67.

Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури їм. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 67, № 60.

Раніше він разом з автографами оповідань «Званый вечер» та «Очки» знаходився в архіві І. І. Срезневського. Ось що розповідає про їх історію син відомого вченого В. І. Срезневський:

«Рукописи Г. Ф. Квитки, хранящиеся в архиве И. И. Срезневского, нынче входящем в состав рукописного отделения библиотеки Российской Академии наук, за исключением одной, написанной Квиткой, по-видимому, для И. И[ванови]ча и переданной ему самим Г. Ф[едоровиче]м, к И. Ивановичу поступили вскоре после смерти Квитки от его вдовы Анны Григорьевны. На это указывает письмо ее к И. И[ванови]чу, написанное через пять дней после похорон ее мужа, 15 августа 1843 г. [Квітка помер 20 (8 за ст. ст.) серпня. – Н. І.]. В этом письме, как уже говорилось выше, Анна Григорьевна дает И. И[ванови]чу разрешение Г. Ф[едорови]ча и право печатать все, что он найдет подходящим к печати [Срезневский В. И. Г. Ф. Квитка и И. И. Срезневский. – Sertum bibliologicum в честь президента Русского библиологического общества проф. А. И. Малеина. Пб., 1922, с. 201].

Автограф повісті – рукопис на 12 стор. in 4°, на якому є філігрань «1839». У верхній частині першої сторінки невідомого рукою приписано: «Панна сотниковна, напечатанная в «Современнике». Текст написано майже без покреслень та виправлень.

Вперше про повість Г. Ф. Квітка-Основ’яненко згадує у листі до П. О. Плетньова від 9 березня 1840 р., в якому він пише:

«С «Халявским» посылается и «Панна сотниковна», любимица Анны Григорьевны. Ничего не скажу Вам о ней, а скажите Вы, когда прочтете. За нее было у меня большое прение с нашими умеющими судить. Требовали изменения в действии, перемены характеров, но я, придерживаясь последних строк сей повести, возражал и, поддерживаемый своим ценсором Анною Григорь[евною], доказал, что иначе не можно и не должно быть. Брат мой, старший меня и наблюдавший за честью нации и проч. и проч., читавши, плакал и сам подписал, что это истинное происшествие, как оно и есть. Удостойте ее стать в Вашем «Современнике», в какой книжке заблагорассудите, если же найдете что, требующее изменения по несообразности, по неестественности, – возвратите и скажите, что и как переделать».

Очевидно, П. О. Плетньов у листі до Квітки написав, що йому не сподобалась повість, бо 18 травня 1840 р. письменник з гіркотою відповів йому:

«Жаль мне, что «Сотниковна» не понравилась Вам. Кажется, сходно с прежними наставлениями Вашими, я ничего не рассказывал, а описывал только действия, не иначе выражал характеры, как происшествиями и через слова их. Я только пересказывал, что как происходило, кто что сказал. Притом же расплодить происшествие, наполнить описанием домашней их жизни было нечем, единообразно все шло. Завязать интригу запутанную, многосложную – полагал также не у места: преступление кондуктора не могло быть обдуманное, затеянное, но минутное, возбужденное сильным порывом страсти, а потому и приступил он к исполнению его немедленно, иначе, обдумывая, располагая, интриганя, страсть его должна бы ослабеть, угаснуть от невозможности в исполнении. Так подумал я, читая дедовские строки в летописи, так и написал».

В родині Квітки з покоління в покоління вівся рукописний сімейний літопис, в якому під 1732 роком було записано:

«Того ж году, декабря 28 дня, тарановского сотника, Мирона Петровича, дочь, Прасковья Мироновна, когда хотели ее кондукторы сгвалтовать, сколола себя ножом»,

На основі цього короткого запису Квітка і написав повість «Панна сотниковна». У літописі розповідається також про полковника Григорія Семеновича Квітку і його сина, полкового обозного Івана Григоровича Квітку, – предків письменника, похід козаків у Персію, пострижения в монахині сестер Квіток. Це теж знайшло відгук у творі.

Сюжет «Панны сотниковны» письменник запропонував для поетичної обробки Т. Г. Шевченку, з яким він листувався. Так, у листі від 23 жовтня 1840 р. Квітка писав:

«Що б то… якби Ви мою «Панну сотниківну» (в 3 кн[изі] «Современника» сього (1840) года) та розказали по-своєму, своїми віршами: тогді б вона була дуже гарно розказана, і яка була добра, і як постраждала. Та ще б і змалювали її патрет».

Пропозиція Квітки дуже зацікавила Шевченка, і він у листі від 19 лютого 1841 р. з ним творчими планами:

«…намалюю яку зумію картину… панну сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-богу, намалюю (Шевченко Тарас. Повне зібр. творів у шести томах, т. 6. К., 1964, с. 14).

І згодом, у листі до Квітки від 8 грудня 1840 р., Шевченко : «Малюю вашу панну сотниківну» (там же, с. 15). Однак наступна доля картини невідома; до неї знаходяться в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві.

Сентиментальна повість викликала захоплення у членів царської сім’ї. З позитивною оцінкою в «Журнале министерства народного просвещения» виступив Ф. Менцов, якому особливо імпонували в творі «чистая нравственность, евангельская любовь к ближнему, снисхождение к слабостям и недостаткам» («Журнал министерства народного просвещения», 1841, ч. 29, від VI, с. 159).

Окремим виданням повість вийшла в 1893 р.: Грицько Квитка-Основьяненко. Панна сотниковна. Истинное происшествие. Изд. А. С. Суворина. Спб., 1893. До Великої Жовтневої соціалістичної революції «Панна сотниковна» ввійшла в «Сочинения» Квітки-Основ’яненка 1890, 1891 рр. Згодом вона неодноразово передруковувалась у виданнях творів письменника.

Між автографом і першодруком в «Современнике» є значні різночитання. Крім стилістичних відмінностей у змалюванні портретів персонажів, етнографічних деталей тощо, в автографі немає розповіді про благодійницьку діяльність сотниківни, відсутня сюжетна лінія про звільнення від кари сотниківною козака Йосипа, роздуми її про чернецтво, марність життя та її розмови на цю тему з батьком, посторінкові виноски, в яких пояснюється, що таке узвар, кутя тощо. Окремі описи (в основному етнографічного змісту) також не ввійшли до першодруку: більш детальна розповідь про святковий обід та обрядове значення риби, сцена колядування. В автографі наведено текст колядки «Ой зажурилася крутая гора, що не вродила зелена трава».

Існують різні думки про залежність автографа і першодруку. Так, радянський літературознавець А. Шамрай вважав автограф останньою редакцією повісті «Панна сотниковна» і рекомендував у критичному виданні творів письменника вмістити її як остаточну редакцію [Шамрай А. До тексту творів Гр. Квітки. – Новий збірник харківської науково-дослідної кафедри української культури, т. 2-3, 1926, с. 212 – 214].

Іншого погляду дотримувався І. Айзеншток:

«Ми уявляємо собі справу з текстами «Панни сотниковны» в такий спосіб, – писав дослідник. – Рукописна редакція є перша, чорнова (відсутність поправок та перекреслень нічого не доводить, бо Квітка взагалі писав майже начисто без помарок). Закінчивши її й прочитавши місцевим критикам, Квітка зустрів вимоги «изменения в действии, перемены характеров», вимоги, що його аж ніяк не переконали. Доводячи своє розуміння характеру сотниківни, прагнучи зосередити увагу читачеву виключно на цьому характері, Квітка, з одного боку, доповнює оповідання низкою фактів та подій, що мусять якнайкраще характеризувати панну сотниківну, з другого – викидає окремі етнографічно-побутові деталі, що відволікають увагу від центральних осіб та подій» [Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори, т. 5. Харків – Київ, 1933, с. 543].

Більш переконливими є аргументи І. Айзенштока, тому автограф розглядаємо як попередній варіант журнальної публікації.

Примітки

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – російський та український славіст, академік Петербурзької Академії наук (з 1851 р.). Видав «Украинский альманах», збірки «Запорожская старина».

Срезневський Всеволод Ізмайлович (1867 – 1936) – російський радянський літературознавець, член-кореспондент Петербурзької АН (з 1907 р., пізніше – АН СРСр), син І. І. Срезневського, автор розвідок з історії книги, давньої російської та української літератур.

Суворін Олексій Сергійович (1834 – 1912) – реакційний російський журналіст. У 1850-х роках стояв на ліберальних позиціях, згодом виступав як реакціонер і чорносотенець.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 4, с. 537 – 539.