«Пан Халявский»

Ішина Н. О.

Роман «Пан Халявский» був уперше надрукований в журн. «Отечественные записки», 1839, т. IV, с. 5 – 73, 144 – 206 (Часть первая. Детство пана Халявского. Часть вторая. Юность пана Халявского) та в окремому вид.: Сочинения Основьяненка. Пан Халявский. Спб., 1840, с. 3 – 166.

Автограф не зберігся.

Запрошений у 1838 р. через Є. П. Гребінку до участі в новостворюваних «Отечественных записках», Квітка надіслав до журналу якраз тоді завершену першу частину «Пана Халявского».

Майже одночасно через В. А. Жуковського він встановив зв’язки з П. О. Плетньовим, який тоді видавав «Современник». Надрукувавши в XI т. журналу за 1838 р. автопереклад повісті «Маруся», П. О. Плетньов, постійно відчуваючи брак матеріалів, розгорнув небезуспішну діяльність, щоб набути виключне право на публікацію творів Квітки та пересварити його з новим журналом.

Саме цим пояснюється вибачливий тон листів Квітки до Плетньова, в яких ідеться про взаємини з «Отечественными записками», та те, що своїми міркуваннями про характер дальшої роботи над романом він радиться вже з видавцем «Современника»:

«В Отечественных записках» явится скоро «Пан Халявский». Это начало и отдано еще до поступления моего в покровительство Ваше. Он начат по препоручению Василия Андреевича [Жуковского – Н. І.], переданного мне через здешнего чиновника графа Панина, чтоб описать старинный быт малороссиян, род жизни, воспитание, занятие и все, до последнего. Я понял, что это – высшего сословия, и сделал начало. Что Вы о нем скажете? Если он заслужит Ваше одобрение, то его можно расплодить в том же тоне от двух и до четырех частей. Тут будет молодость его [Халявского. – Н. І.], служба, домашняя жизнь и занятия, пребывание в столице, разделке братьями, процессы, женитьба, воспитание детей и проч. На что и буду ожидать решения Вашего» (лист від 13 травня 1839 р.).

Після опублікування першої частини роману в «Отечественных записках» Квітка одержав листа від А. О. Краєвського, який високо оцінив його твір:

«Ваші «Пан Халявский» і «Головатый» залишаються назавжди пам’ятниками російської літератури; не забудуть їх і читачі» («Русская старина», 1900, т. 102, травень, с. 293).

В «Обзоре русских газет и журналов» в «Журнале министерства народного просвещения» (1839, ч. XXIV, с. 187) критик Ф. Менцов писав:

«Про цей твір як про ще не закінчений ми можемо сказати тільки те, що він несе на собі той же відбиток справжнього комічного таланту, який помітний у всіх творах малоросійського письменника, хоча і йому не чужі розтягненості і багато втомлюючих подробиць, яких, повторюємо, ми б хотіли зустрічати менше».

Похвальні відгуки спонукали письменника розпочати працю над другою частиною роману. Як і раніше, Квітка радиться з своїм постійним кореспондентом П. О. Плетньовим:

«Я располагаю из «Халявского» составить целое, но буду ожидать Вашего решения, стоит ли из-за помещенного в журнале еще продолжать и на сколько книж[ек] его расположить. Из двух частей, бывших в журнале, будет одна, а потом пойдут его молодые лета, влюбчивость, приезд в Петербург, взгляд на него (свой), и проч., и проч. Стоит ли того, чтобы заняться? Прошу и жду Вашего дружеского наставления» (лист від 14 жовтня 1839 р.).

У лютому 1840 р. письменник закінчив роботу над «Паном Халявским», про що сповіщав Плетньова в листі від 28 лютого 1840 р., і 9 березня вислав йому рукопис. У листі, який письменник надіслав разом з рукописом, він, зокрема, писав:

«При сем является «Пан Халявский» в 2-х частях в полное распоряжение Ваше, почтеннейший друг наш Петр Александрович! Что Вы об нем скажете и каковым его найдете, мне очень интересно. Я же должен Вам объяснить что (оставляя в стороне 1-ю часть, которая была напечатана в две части в «Отеч[ественных] записках») вся вторая часть писана из доходивших до меня рассказов чудаков. Первое влюбление – и за нами, грешными, было. Надгробная речь ходит по рукам как подлинное сочинение одного здесь известного протопопа. Насильное взятие в службу панычей и уход их оттуда хотя бы и без чина – это все здешние события, еще вспоминаемые стариками.

Поездка в Петербург, угощение – и именно в Туле, – пребывание в столице, понятие о городе, театре и все проделки, там сделанные, – все это с жаром рассказывает здешний чудак, как все с ним случившееся. Раздел с братьями так бывает обыкновенно, я сам разбирал библиотеку, где все третьи и шестые томы были, и владелец их как неопровергаемый факт представлял мне, что иначе нельзя было получить: я-де был третий брат. Разломание лестницы случилось точно – и все былое. Заключение и папаша, и мамаша – это от избытка досады…

О произведении всего этого судите по Вашему усмотрению. Если найдете что годным, не рассудите ли какой кусочек вставить в «Современник», и если найдете не лишним издать «Хал[явского]» целиком, то не возьмется ли кто из книгопродавцов, по известности сочинения, отпечатать всего с моими выгодами?»

Однак друга частина не була надрукована в «Современнике». «Пан Халявский» вийшов окремим виданням у зібранні творів Квітки в друкарні Є. Фішера (1840 р.) з присвятою: «Его превосходительству Николаю Михайловичу Лонгинову».

Готуючи роман до окремого видання, Квітка дбав про дальше вдосконалення тексту. В численних листах він просив своїх адресатів (П. О. Плетньова, А. О. Краєвського)

«хотя в корректуре исправлять излишние повторения, неуместную постановку местоимений, неловкую связку периода, наконец, пропуск некоторых слов и недописку от поспешности» (лист до П. О. Плетньова від 9 березня 1840 р.).

Порівняння журнального варіанта першої частини з окремим виданням дає змогу скласти уявлення про здійснену ним роботу. Особливо багато зробив Квітка доповнень (пояснив походження записок Трушка Халявського, «отчего бывают различные обмороки», розповів, як доміне Галушкинський фарбував в оцті сукно, подароване «батенькой», тощо), композиційних перестановок.

Так, одне з важливих місць роману – опис урочистого бенкету – в «Отечественных записках» ішов після розповіді, як «батенька попал у подпрапорные», а в окремому виданні Квітка переніс його ближче до початку, після загального опису життя в родині Халявських (відповідно він змінив і перехід до опису бенкету). Відразу після розповіді про бенкет в окремому виданні йде розповідь про військову «кар’єру» «батеньки».

Квітка, працюючи над окремим виданням, змінював характеристику вчинків деяких дійових осіб. Наприклад, у цьому виданні ось що він писав про розгнівану «маменьку»: «…а ушли в другую горницу и шепотом укоряли батеньку, что они тиран», тоді як в журнальному варіанті було: «а ушли в другую горницу и кричали, что батенька тиран» [виділення наше. – Н. І.].

Вперше різночитання і варіанти (частково) та розгляд внесених Квіткою в окреме видання змін подав І. Айзеншток у виданні: Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори, т. III. Пан Халявский. Редакція, вступна стаття і примітки І. Айзенштока. [Харків], ДВУ, 1928, с. XXVI – XXXIII, 335 – 378.

Дослідження різночитань дозволяє глибше зрозуміти і вивчити творчий процес праці письменника над романом.

На появу роману відгукнулися «Отечественные записки» (1840, т. XIII, грудень, від. VI, с. 39 – 40; 1841, т. XIV, № 6, від. V, с. 32), «Библиотека для чтения» (1841, т. XLIV, кн. І, від. VI, с. 7 – 12), «Русский вестник» (1841, т. III, кн. 9, с. 712 – 715), «Современник» (1841, т. XXI, кн. 1, с. 96), «Северная пчела» (1841, № 75, с. 297), «Литературная газета» (1841, № 118, с. 472), «Журнал министерства народного просвещения» (1842, грудень, с. 241).

Прогресивна критика високо оцінила роман Квітки. В огляді «Російська література в 1840 році» («Отечественные записки», 1841, т. XIV, червень, від. V, с. 32 – 34) В. Г. Белінський дав розгорнену рецензію на «Пана Халявского». Він, зокрема, писав:

«Дотепному Основ’яненку спала щаслива думка – порівняти минулі часи з теперішніми, примусивши людину минулого віку розповісти про життя своїх «дражайших родителей», своє виховання і про все своє життя. Ця людина – рід малоросійського Митрофанушки, і він виконав завдання автора якнайкраще: ніби на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, лінощів, об’їдання і забобонів; бачите, як глупий чоловік б’є свою глупу жінку і лупцює дітей; як глупа мати до смерті загодовує своїх милих діток, а дітки б’ються одне з одним за всякий кусень, обманюють батька і матір і, коли виростають, заводять одне з одним процеси і чинять одне одному всілякі кривди. Барви Основ’яненка живі, картини кумедно-смішні і, незважаючи на те що місцями його розповідь надто докладна, цікавість ніде не зменшується.

Про оригінальність нічого й говорити: талант Основ’яненка відомий усім і кожному, а особливо читачам «Отечественных записок», які бачили минулого року першу частину «Пана Халявского», надруковану і у виданій нині книжці. Друга частина цієї повісті тепер вперше з’являється друком. Вона подає опис зальотів, невдалих побачень, вступу на службу Трушка, процес з братом його Петрусем, перебування в Петербурзі, одруження, поділ його, після смерті батьків, з братом Петрусем, картину його сімейного життя – від першого дня до внуків включно. Хто сміхотун від природи, радимо не читати «Пана Халявского», якщо боїться захворіти від реготу: кумедніше нічого не можна й вигадати» (Белинский В. Г. Полн. собр. соч., т. IV. M., 1954, с. 399 – 400).

Слід зазначити, що перша оцінка В. Г. Белінського, який ознайомився з журнальним варіантом першої частини роману, була більш стримана, про що свідчить його лист від 19 серпня 1839 р. до А. О. Краєвського. Белінський тоді характеризував «Пана Халявского» «як зібрання анекдотів», «зібрання воєдино всіх рис, розсіяних у природі, що стосуються одного предмета», протиставляючи Квітці твори Гоголя (Белинский В. Г. Письма. Три тома, т. І. Спб., 1914, с. 322).

Після появи окремого видання роману В. Г. Белінський завжди і послідовно давав високу оцінку творчості Квітки взагалі і «Пану Халявскому» зокрема. Захопленими відгуками роман Квітки зустріли Є. П. Гребінка, А. О. Краєвський, П. О. Плетньов.

Однак реакційна критика по-іншому реагувала на новий твір письменника. Так, у 1-й книжці «Библиотеки для чтения» за 1841 р. під псевдонімом «Барон Брамбеус» у розділі «Литературная летопись» з’явилася пасквільна стаття О. Сенковського про роман Квітки. Він, зокрема, писав, що

«письменник, який, намагаючись здаватися потішним… мабуть, страшенний провінціал, несповна гумору жартівник, який за браком слухачів шукає за допомогою друку читачів для своїх старих дотепів» (див. додаток до листа П. О. Плетньову від 5 лютого 1841 р.).

Гостро переживаючи несправедливі, злісні обвинувачення Сенковського, Квітка вирішив відмовитися від подальшої будь-якої видавничої діяльності і просив П. О. Плетньова помістити в усіх журналах і газетах об’яву про свій намір. «Критиці» Сенковського він дав таку оцінку:

«Вместо того, чтоб говорить о сочинении, он, как в кабаке, ругает сочинителя и посягает на неприкосновенность его, имя настоящее или хотя и принятое. Неужели это безнаказанно?» (лист до П. О. Плетньова від 1 лютого 1841 р.).

Однак Плетньов об’яви в «Отечественных записках» не надрукував.

Близькою до рецензії Сенковського, хоча зовні значно спокійнішою, була рецензія M. І. Греча в «Русском вестнике» (1841, т. III, кн. 9, «Литературные новости»). Негативно оцінив роман критик М. Тихорський. Він звернувся до Квітки з закликом не писати таких творів, як «Пан Халявский», найвище відзначаючи позбавлений викривального змісту твір письменника «Божі діти»:

«Пиши побільше «Марусь», тільки не «Халявских». Дай, господи, щоб твої діти – були всі «Божі діти»!.. або хоть трошки на них схожі («Маяк», 1843, т. X, гл. IV, с. 42).

У своїх листах письменник постійно скаржився на те, що його сподівання не здійснилися, що «для провинции «Халявский» словно не существует» (лист до П. О. Плетньова від 8 січня 1841 р.), що «Пан Халявский» (как он [видавець Є. Фішер. – Н. І.] – уведомляет меня) лежит тихо, бездвижно» (лист до М. П. Погодіна від 18 січня 1841 р.). Квітка не знав, що Фішер, аби не втрачати комісійних, не висилав примірники роману книготорговцям в інші міста.

Однак роману судилася щаслива доля. Лише до Великої Жовтневої соціалістичної революції «Пан Халявский» виходив у світ тридцять разів як окремим виданням, так і в зібраннях творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. І в наш час це улюблений твір радянських читачів, який витримав багато видань мільйонними тиражами.

Примітки

«Отечественные записки» – російський літературно-політичний журнал. Виходив у Петербурзі в 1818 – 1884 рр. Заснований П. Свиньїним як збірник. У 1820 – 1830 рр. – щомісячний журнал без виразного напряму, друкував здебільшого етнографічні та історичні матеріали. З 1839 р. «Отечественные записки» видавав А. Краєвський, літературно-критичний відділ у 1839 – 1846 рр. очолював В. Белінський, який залучив до участі в журналі О. Герцена, M. Огарьова, M. Лермонтова, І. Тургенева, О. Кольцова. В 1840-х роках «Отечественные записки» – передовий демократичний журнал, виступав проти кріпосництва, самодержавства, релігії, боровся за реалістичну літературу.

Жуковський Василь Андрійович (1783 – 1852) – видатний російський поет, один із основоположників російського романтизму.

Плетньов Петро Олександрович (1792 – 1865) – російський критик і поет, професор Петербурзького університету, з 1840 р. – ректор університету, академік (з 1841 р.). У 1838 – 1846 рр. – видавець-редактор «Современника», перебував у дружніх стосунках з В. Жуковським, О. Пушкіним, М. Гоголем. П. О. Плетньов захоплювався творами Г. Квітки-Основ’яненка, відзначав самобутність його таланту.

«Современник» – російський літературний і громадсько-політичний журнал, заснований О. Пушкіним. Виходив у Петербурзі в 1836 – 1866 рр. Видавці-редактори (в різний час) – О. Пушкін, П. Плетньов, М. Некрасов, І. Панаєв, О. Нікітенко. У 1847 – 1848 рр. ідейним керівником і фактичним редактором був В. Белінський, який залучив до участі в журналі О. Герцена, M. Огарьова та багатьох визначних російських письменників.

Краєвський Андрій Олександрович (1810 – 1889) – російський видавець і журналіст. У 1839 – 1867 рр. видавав «Отечественные записки», де друкувалися твори Лермонтова, Квітки-Основ’яненка, статті Белінського. Після 1848 р. А. Краєвський зайняв відверто консервативні позиції.

«Русская старина» – щомісячний історичний журнал ліберально-буржуазного напряму, виходив у Петербурзі в 1870 – 1918 рр. В «Русской старине», основною метою якої була розробка російської історії, друкувалися спогади, щоденники, листи державних діячів, представників російської культури.

«Журнал министерства народного просвещения» – щомісячний науковий журнал, орган міністерства народної освіти Росії. Видавався в 1834 – 1917 рр. у Петербурзі.

Менцов Федір Миколайович (1819 – 1848) – російський письменних. У «Журнале министерства народного просвещения», «Библиотеке для чтения» та інших виданнях друкував вірші, рецензії, наукові історичні праці.

Фішер Є. Ф. – видавець. У його «Привилегированной типографии» були надруковані «Кобзар» (1840), «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Столбикова», друкувався журнал «Современник».

Лонгінов Микола Михайлович (пом. 1853 р.) – статс-секретар, завідувач усіх благодійних та учбових установ імператриці Марії Федорівни. Квітка так пояснив намір присвятити Лонгінову «Пана Халявского:

«Он [Лонгінов. – Н. І.] внимателен к моим писаньям, отзывы его лестны, и даже располагал с моими малоросс[ийскими] повестями доставить мне нечто лестное, потому я и думаю посвятить ему «Халявского» (лист до П. О. Плетньова від 26 жовтня 1840 р.).

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – видатний український вчений-природознавець, історик, філософ, фольклорист і письменник. Перший ректор Київського університету. Видавав альманах «Киевлянин», в якому брав участь Квітка. М. О. Максимовича єднали тісні творчі зв’язки з Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком.

«Библиотека для чтения» – щомісячний журнал «словесности, наук, художественной промышленности, новостей и мод», який виходив у Петербурзі в 1834 – 1865 рр. Видавався А. Ф Смірдіним. Редактором його до 1849 р. був О. І. Сенковський. У журналі друкувалися твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Даля. Однак, починаючи з 1836 р., він виступає проти «Современника» О. Пушкіна, проти В. Белінського, М. Гоголя, Г. Квітки, проти всієї «натуральної школи».

Сенковський Осип (Юліан) Іванович (1800 – 1858) – реакційний російський письменник і журналіст, сходознавець. У 1834 – 1849 рр. був редактором журналу «Библиотека для чтения», в якому друкувався під псевдонімом «Барон Брамбеус». Як прибічник теорії «чистого мистецтва» активно виступав проти реалістичного напряму в літературі.

«Русский вестник» – літературний та політичний журнал реакційного напряму, видавався у Петербурзі в 1841 – 1844 рр. M. І. Гречем.

Греч Микола Іванович (1787 – 1867) – реакційний російський педагог та журналіст, видавав журнал «Сын отечества», газету «Северная пчела», «Русский вестник».

Тихорський Микола Якимович (1806 – 1871) – російський та український буржуазний письменник і критик. Друкував у журналі «Маяк» критичні відгуки на твори українських письменників.

«Маяк» – російський щомісячний літературно-художній журнал реакційного напряму, що виходив у Петербурзі 1840 – 1845 рр., критичні відгуки на твори українських письменників.

«Северная пчела» – реакційна політична і літературна газета, видавалася в Петербурзі в 1825 – 1864 рр. Заснована запеклим монархістом Ф. В. Булгаріним. До повстання декабристів 1825 р. дотримувалась ліберального напряму, згодом стала реакційним виданням, виразницею вірнопідданських настроїв.

«Литературная газета» – російська газета, видавалась у Петербурзі в 1840 – 1849 рр. Редактори – А. Краєвський, Ф. Коні, М. Полевой та ін. На початку 40-х років «Литературная газета» була близька до «Отечественных записок», виступала проти реакційної журналістики. Згодом втратила свій прогресивний характер.

Белінський Вісаріон Григорович (1811 – 1848) – російський революційний демократ, літературний критик і публіцист. Підтримував реалістичні тенденції в творчості Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Є. П. Гребінки, І. П. Котляревського.

Гребінка Євген Павлович (1812 – 1848) – український письменник. Переїхавши 1834 р. до Петербурга, брав активну участь у літературному житті, збирав навколо себе українські письменницькі сили.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 4, с. 527 – 532.